Коли я працював в ІППММ АН УРСР у 80-их роках, то сидів у 31-ій кімнаті. Це була велика робоча кімната. У ній ламали собі голови над різними науковими проблемами з десяток чоловік. Серед них Богдан Галапац, Євген Чапля, Ігор Стасюк. Ігор Васильович фізик. Підстригач дав можливість йому та Роману Гайді закінчити докторські дисертації у спокійнішій, ніж в університеті на кафедрі академічній науковій обстановці. До Ігоря Васильовича час від часу приходили на консультації аспіранти. Пам’ятаю одного разу після консультації аспірант (це, здається, був Сабан), затримався коло дверей, остільки в кімнаті почалася якась цікава бесіда. Після закінчення розмови він почав відкривати двері (двері згідно вимог протипожежної безпеки відкривались назовні, з кімнати) і вдарив у вухо Олександра Гачкевича, який підслуховував під дверима. Звичайно, було трохи крику. Ми пожартували собі із Саші та й вважали, що все закінчилося. Однак за якийсь час викликали мене в перший відділ. Сидів там співробітник КГБ, який почав зі мною розмову. Розмова полягала в тому, що я мав відповідати на задані питання. І першим було питання: “Які анекдоти розказують у вашій кімнаті?” Згадавши випадок із Сашею Гачкевичем, я зрозумів, що він знає не лише анекдоти, які розказували іноді в кімнаті, але і ті, яких у нас ніколи не розказували. Прийшлося викручуватися. Звертати вину на пам’ять, яка не придатна до запам’ятовування анекдотів. І навіть вдатися до патетики. Мовляв, у нас працюють вчені республіканського, союзного і навіть світового рівня. Хіба такими вченими можна стати, розказуючи анекдоти? Правда, це не врятувало мене від подальшого вивчення. Розказували мені деякі мешканці гуртожитку, де я жив, що хтось розпитував їх, хто до мене ходить, як я виховую дітей, про що розмовляю. Не знаю, чи були балачки у першому відділі з інщими співробітниками з нашої кімнати. Після розмови я підписав зобов’язання нікому нічого не розказувати. Інші певно теж такі зобов’язання підписували. І кожен з нас боявся що-небудь розказувати, бо невідомо, хто і де підслуховує.