Кто такие русские?

червня 24, 2017Суспільствознавство
Всі статті  |

Это не нация. У русских нет своего национального образования. Вы что-то слышали о русской национальной республике? И не услышите – нет таких. Есть Татарская, Башкирская, Чеченская и прочие республики. А у русских есть только империя с завоеванным населением, где они составляют её клей – служивый народ.

Русский – это не национальность, это социальное сословие. Можно ли называть национальностью воровское сообщество? Наличия языка, на котором они говорят, наличия блатной культуры недостаточно. Можно ли называть национальностью римских легионеров? Чувства единой общности и психологии завоевателя недостаточно. Можно ли называть национальностью янычар? Многолетних традиций, обычаев, образа жизни недостаточно.

Любой националист предан, в первую очередь, своей нации, и только как следствие этого – государю и державе, если те обеспечивают ее безопасность. Русские же, будучи не этносом, а служивыми, янычарами, преданы государю и державе, даже если те терзают и уничтожают подвластный им народ.

Русский – это не субъект, не имя существительное. Это объект, имя прилагательное. Прилагательное к земле. К хозяину этой земли. К государству. К самодержцу этого государства. Субъект – личность, он имеет собственную волю и свободу ее реализации. Объект – несвободное существо, исполняющее волю хозяина.

Задача русских – не делать цветущей свою землю, не делать жизнь народа счастливее. Их задача – подыхать, но захватывать новые пространства и ресурсы для своего хозяина. Уничтожать цветущие края, но овладевать ними. Они гордятся своими трофеями (у нас с хозяином так много земли!), они гордятся его силой (у нас с хозяином такая плётка!), они гордятся его богатством (у нас с хозяином такой большой дворец!). Хотя ничего “ихнего” там нет, а сами они – лишь бесправные говорящие псы на цепи хозяина. Расходный материал. Порох, восторженно превращающийся в прах.

Рабы по статусу и холуи по призванию, русские готовы переносить любые унижения, тяготы и невзгоды, класть своих детей на алтарь завоеваний. И сами готовы покоиться в безымянных могилах на чужбине. Лишь бы хозяину было хорошо, лишь бы он прирастал новыми землями и новыми рабами. И сами не живём по-людски, и другим не позволим!

Поскольку русские – не этнос, у них нет своих этнических корней. В процессе экспансии империи в русских вписывали всех, кто попал в её цепкие лапы, кто в каком-то поколении отрёкся от своего этноса. Первыми русскими стали не особо сопротивлявшиеся эрзя, весь, мурома, мокша и иже с ними угро-фины. Хотя настоящая империя русских началась с подчинения Украины.

Формирование империи требует ощущения единства всех её подданых. С задачей единства веры справлялись ещё древние князья, а затем и государи, огнём и мечом подавлявшие инаковерие. Сложнее оказалось справиться с голосом крови, с этнической унификацией. Ощущение своей инаковости, ощущение чуждости господствующего квазиэтноса представляло главную опасность как государству, так и костяку его структуры – русским. И русские подсознательно, до генетического уровня ощущают эту угрозу.

Поэтому искоренение любого национального духа всегда являлось для русских вопросом выживания их эксплуататорского строя. В ход шло всё – подкуп, насмешки, переиначивание имён и фамилий, запрет печати на национальных языках, смертельно опасное обвинение в национализме, фальсификация истории. Что не доделывал русский штык, доделывали русский поп, русский учитель и русский чиновник.

Среди каждого народа, попадавшего под власть империи, всегда находятся холуи, желающие добровольно отказаться от своего этноса и стать служивыми ради личных выгод либо под влиянием пропаганды. Не желающие становиться холуями вызывают у русских чувство непонимания и негодования, вызывают ощущение дерзкого вызова, а активно противящиеся обвиняются в предательстве.

“Как это, они не хотят становиться русскими! Ну ладно, по глупости своей не хотят быть причастными к благородному обществу. Хотят оставаться мужиками, унтерменшами, лишь бы сохранить свой смешной язык, чудную культуру, анархичную самоорганизацию вместо централированной кастовости, самообеспечение вместо кормления. Так и быть, по великодушию своему мы готовы терпеть вас тами – полуфабрикатами, недоделаными русскими, малоросами. Но никак не считать отдельным, самостоятельным народом, равным другим народам.”

Именно потому русских так бесят и вводят в падучую имена Ивана Мазепы, Симона Петлюры, Степана Бандеры. Не кровь украинского народа, пролитая за свободу, не кровь поработителя, пролитая за удержание наилучшего куска добычи бурлит их возмущённое нутро. Кровь – ничто, чем кровавее правитель, тем более он авторитетен для русских. Нет, здесь задет главный нерв русского господина – здоровое осознание порабощённой нацией своего бытия, демонстрация нею своего непокорённого национального духа, стремление вырваться из имперской неволи.

Именно потому украинские слова слова свобода (воля), самостоятельность (самостійність) и сознательность (свідомість) вызывают у них лютую злобу: “Ты посмотри, хотят жить без плети вертухая и без указов царя!” Именно потому их так пучит и крючит от видеороликов Майдана: “Холопы взбунтовались! Бегут к полякам и шведам! Предатели! Кем же мы будем повелевать и с кого же мы будем кормиться? В стойло их!”

Русскость – это образ мышления. Мышления отжившего, дикарского, обрекающего пространства России на вечную безысходность, а её соседей – на вечный самопал за поясом.

© hozar [20.06.2017] |

 

Куди йде Україна: геостратегічний прогноз футуролога

червня 30, 2016Суспільствознавство, Українські проблеми. Економік

surma7 / 05.12.2015

Протягом 5-6 років неминуче розпростається українська геостратегічна «пружина», яка була віками стиснута потрійним геополітичним тиском з боку Туреччини, Польщі і Росії. До цього треба бути готовим хоча б психологічно.

Професор Петро Масляк

Так вже влаштована людина, і тут нічого не вдієш, що вона затято бажає знати про те, що її чекає в майбутньому. Так завжди було в минулому, так є нині, так буде і в майбутньому. Аби знав де впаду, соломки підмостив би, кажуть українці.

Віками люди гадали про майбутнє на картах і кавовій гущі, здійснювали магічні ритуали і викликали духів. Навіть наукові часописи звертаються до Нострадамуса, шукаючи відповіді на запитання майбутнього світоустрою.

По пальцях однієї руки у світі можна полічити людей, які здатні «видати на гора» прогноз геополітичної погоди не на найближчі три дні, а хоча б на рік чи два. Владоможці на таких людей не звертають уваги і дехто з них, як колись Нострадамус, вимушені видавати свої пророцтва у вигляді художніх творів, поем і романів. А потім авторів цих опусів після здійснення їх пророцтв суспільство звинувачує в тому, що саме за розробленими ними умоглядними сценаріями відбулися війни, жахливі терористичні акти, екологічні катастрофи.

Звичайно, таким людям живеться не легко. Постійна внутрішня заангажованість, перманентне намагання вловити мінливу сутність подій, які наближаються, роблять таких людей самотніми одинаками, тому що з ними майже неможливо спілкуватися. Перебуваючи «на своїй хвилі», вони нічого більше не помічають і за власною сутністю є надзвичайно наївними людьми, вважаючи, що їхня правда комусь потрібна.

Справа в тому, що при всій пристрасності бажання довідатися, що їх чекає в майбутньому, люди внутрішньо бояться його і воліли б, щоб нічого не змінювалося. Тому багато років тому, коли я очолював заснований мною відділ геополітики й геостратегії і пророкував масштабні терористичні акти в Нью-Йорку з використанням цивільної авіації, і ця стаття була надрукована в одному лондонському часописі, радіо «Свобода» організувала передачу, де мене обізвали «новоявленим лжепророком». Ну що ви тепер скажете, хлопці?

В футурологічному романі «День Незалежності», зовсім не випадково виданому до 24 серпня цього року, написано, що я бачу кольорові пророчі сни. Це дійсно так. Багато років тому я немало налякав уночі свою дружину, стрімко стрибнувши з ліжка до письмового столу, де почав щось гарячково записувати. Декілька днів потому дружина підозріло до мене приглядалася. Мабуть вирішила, що на грунті напруженої наукової роботи (я тоді працював в Академії наук) в мене «поїхав дах».

Але проходили місяці й роки, і ніяких негативних наслідків для родини від моїх періодичних нічних наскоків на письмовий стіл так і не виявилося. Дружина дала мені спокій. Іноді я забував те, що приснилося, а потім воно раптом виникало по дорозі на роботу. Я немало дивував пасажирів тролейбусів і автобусів, які проїжджали мимо, сидячи біля проїжджої частини навпопічки і щось гарячково записуючи. З часом виникли і були систематизовані цілі томи пророцтв, які десь на 90% збувалися, а може і на всі 100%, так як я не володів всією інформацією про те, що відбулося. Так як про це з тих чи інших міркувань не повідомлялося.

Ну а тепер до України. Що нас чекає в найближчі роки? Впродовж останніх століть від часу загибелі Київської Русі Україна відчувала неослабний геополітичний тиск одразу з трьох геостратегічних напрямків. Сформувався класичний «опорний каркас» території. З північного заходу тиснули поляки, з північного сходу росіяни¸ з півдня турки.

Здавалося б в українців немає жодного шансу на виживання, так як навіть двосторонній геополітичний одночасний тиск не здатна витримати жодна країна і нація. Україна і українці, не зважаючи на небачені у світовій історії втрати вижили і відновили свою державність. Чому? Об’єктивно, за наукою мали б загинути, але незбагненно, алогічно вижили.

Де наука безсила, необхідно задіяти езотеричні знання. Історія людства вказує на те, що такі речі відбувають лише з тими людьми, народами і державами, на які покладена якась місія. Усвідомлюють ці народи цю місію, чи не усвідомлюють – не має значення. Приміром, українці не усвідомлюють, але що вони можуть змінити? Завдання для системи, її місію завжди виставляє надсистема, а не сама система встановлює її собі. Це вже не якісь там інтуїтивні пророцтва, а сучасна наукова методологія.

Тенденція очевидна, впродовж останніх століть геополітичний тиск з боку Туреччини у ХVІІІ столітті зійшов нанівець, В середині ХХ століття теж трапилося і з Польщею. Наприкінці ХХ століття різко ослаб він і з боку Росії. Закономірно виникла незалежна держава Україна. Уже майже 20 років існує вона на політичній карті світу і зараз нас дуже цікавить, що ж буде з нашою державою, а відповідно і з нами в найближчі десятиліття.

Аналіз геостратегічного положення України однозначно говорить про те, що доля України вирішуються суто геополітично за її межами. Українці генетично мають величезний внутрішній потенціал до самоорганізації. Історія каже нам, що при зникненні зовнішнього геополітичного тиску українці здатні самоорганізуватися впродовж 2-3 місяців. Згадаємо не лише Хмельниччину чи Коліївщину, але й Волинь 1943 року, коли німці відступили, а радянські війська ще не наступили. Протягом місяця були розгорнуті військомати, школи військових старшин, витворилася медична служба тощо. Нація самоорганізувалася. Так буде і в ХХІ столітті.

Для того, щоб на науковому рівні здійснити геополітичне пророцтво, мало знати, що було колись з нашою країною і нацією, але й усвідомити те, що з нею відбувається нині. Сучасні реалії нашого життя цілком закономірні. Ми маємо останній етап пострадянського періоду розвитку, а точніше остаточної деградації пострадянської України.

Циклічність розвитку подій в нашій державі ні в кого не викликає ніяких сумнівів. Очевидно, що періоди і етапи розвитку політичної карти світу з часом суттєво скорочують свою протяжність. Нинішні 20-25 річні етапи відповідають сотням років розвитку цивілізації у минулому. Найбільше, що може виділити історія для України для остаточного подолання пострадянського етапу, це 5-6 років. Далі наша держава катакліктично перейде до єдино логічного і природного власне українського шляху розвитку з наступними етапами:

1) гостра криза з руйнуванням повністю прогнилої пострадянської системи державного управління і усуненням від влади корупціонерів і антиукраїнських елементів. Це не буде важко, так як всі вони давно вже засвітилися і їхні списки «ким треба» складено;

2) внутрішня стихійна самоорганізація української нації зі знищенням «п’ятої колони» в період відсутності реальної державної влади;

3) висунення лідера нації, який не уособлюватиме в собі її характерних негативних рис і не буде замішаний в жодному корупційному скандалі;

4) соціально-економічна реформа на основі мобілізації всіх наявних ресурсів як України, так і діаспори;

5) швидкий соціально-економічний розвиток країни,

6) тривалий період процвітання, економічної і політичної стабільності

В геостратегічному сенсі неминуче розпростається українська геостратегічна «пружина», яка була віками стиснута потрійним геополітичним тиском з боку Туреччини, Польщі і Росії. До цього треба бути готовим хоча б психологічно.

Російська імперія приречена. Ми ж, через повну інформаційну блокаду нічого не знаємо у своїй масі, що там відбувається. Північний Кавказ Росією вже втрачений. Остаточно і назавжди. Чи чули ви щось про ісламізацію Чувашії, «сірих вовків» Татарстану і «башкирських вовків»? Може ви щось знаєте про події в Бурятії чи Якутії?

Росії вже немає! І розпадатися вона закономірно буде в два етапи. Спочатку менша, європейська частина збереже назву Росія, а потім і вона розвалиться і остаточно зникне штучно придумана назва Росія, як назавжди зникла не менш штучна назва Югославія, як би її не намагалися зберегти.

Я не випадково пишу про країну останнього геополітичного тиску на Україну, тобто Росію. В останній знаходиться практично ще одна за площею етнічна українська територія, яка заселена нашими однокровними братами-українцями. Генетика, голос крові, це глибинні речі. І як би не намагалася Росія русифікувати жителів своєї чорноземної частини, Кубані, Ставропілля, Тереку, вони все одно є нашими братами, генетичними українцями.

Як геополітик я знаю про доповідні записки ФСБ керівництву Росії, де наводяться дані, що 55 мільйонів громадян Росії є етнічними українцями за походженням. Ми не можемо віддати їх на поталу ні ісламським, ні китайським, ні яким іншим екстремістам і політиканам. Це величезний інтелектуальний і генетичний резерв майбутньої Великої України.

Велика Україна неодмінно відбудеться. І не тому, що цього хочу я чи ще хтось інший. Це закономірний історичний процес і об’єктивний розвиток, а його не дано змінити нікому.

Петро Масляк,
віце-президент Академії наук вищої школи України, академік,
професор Київського національного університету ім. Т. Шевченка,
доктор географічних наук (економічна та соціальна географія)

 

Роздуми. Чи перемогла Революція Гідності?

листопада 22, 2015Суспільствознавство, Українські проблеми. Економік

Хочу повернутися трохи назад  у часі і сказати про своє уявлення причин Революції Гідності:

Гіперкорупція та розкрадання держави з 2010-го по 2014-й рік. У 1,5 рази збільшилась кількість людей, яким не вистачало грошей на їжу, незважаючи на те, що в 2010 році вже минула економічна криза і не було війни, як зараз. Про це ми дуже мало говоримо, а люди це відчували.

Зрада владою  національних інтересів України, посилення залежності від Росії , яке ми всі відчували, особливо з прийняттям певних законів і підписанням Харківської угоди, продовженням на 25 років знаходження Чорноморського флоту. Все це підсилювало та повертало нас до колоніальної залежності від РФ, певним чином.

Також причиною був  ймовірний зрив виборів президента. Нас часто запитують, чому не можна було зачекати до виборів, але я  просто це  фізично відчував, що виборів не буде взагалі.

Авторитаризація влади, придушення демократичних інститутів та ЗМІ.

Відмова уряду Януковича від підписання асоціації з Європою.

Якщо розглядати передмайданну ситуацію так, то, можливо, не  зовсім песимістично будуть виглядати наслідки і результати Революції Гідності.

Взагалі,  не можна очікувати від революції результатів, які може дати виключно еволюція. Революція може лише позначити більш чітко орієнтири для цієї еволюції, і я впевнений, що Революція Гідності зробила це, вона позначила ці орієнтири.

Що здобула Україна після Революції Гідності?

Перш за все, здобула невеликий шанс на європейську інтеграцію, ми здобули більш розвинене демократичне суспільство і захистили ЗМІ і ще багато чого.

Що ми втратили?

Відносну економічну стабільність, але ми маємо шанс на її покращення, про що вже говорять наші економісти,

Ми втратили мир,  але це є критерієм справжності революції, після справжніх революцій завжди втрачається мир, починається зовнішня агресія, як найчастіше в історії було.

Ми втратили відносини з метрополією, імперією , тобто Росією, я не дуже про це жалію.

Українська революція така само поміркована, як ментальність пересічного українця. Вона вже тягнеться так сторіччя, чередуючи етапи імпульсів руху та гальмування, або навіть часткових реставрацій.

Ще після 2004 року я винайшов для себе формулу: Не  очаровуйтесь — не будете розчаровані.

Після сотень років рабства та колоніальної залежності, штучної селекції народу, зокрема еліти, ми маємо саме таку компрадорську еліту в Україні, яку неможливо було змінити за 25 років. Неможливо за життя однієї генерації вилікувати всі страшні наслідки колоніальної залежності.

Не відомо чи закінчилася революція, та закінчився її черговий етап. Бо перший був для мене в 1991 році, потім у 2004, потім 2013-14, ми зараз після третього етапу.

Ще невідомо, чи буде наступний, але для цього треба виробити критерій закінчення революції — це стабілізація різних аспектів життя: економічних, соціальних, політичних і міжнародних.

Якщо ми здобудемо цю стабілізацію вже еволюційним шляхом, то можливо і не знадобиться наступний етап революції, наступний Майдан.

І, як я вже казав, черговий етап усіх революцій — це зовнішня агресія, шматування території, анексія, соціально-економічна криза. Все це ми маємо, тобто ми дійсно мали революцію.

Революція завершиться, якщо протягом життя одної генерації не буде потреби в її продовженні, тобто — в наступному Майдані.

Якщо революція продовжиться, які її завдання?

Після чергового етапу революції в постколоніальній країні громадянське суспільство — це єдиний надійний чинник розвитку суспільства і держави, гармонізації та еволюційної стабільності, сталого розвитку суспільства та держави.

Утопія та антиутопія майбутнього України:

Утопія — це стати європейською країною, як Франція, Німеччина чи Швеція, Нідердланди. Тобто, як пост-імперська європейська країна, а не пост-колоніальна.

Антиутопія — стати як Білорусь, наприклад.

А наш реальний шанс — стати між двома цими крайніми точками, стати європейською країною, як, наприклад, Італія, Словаччина, Болгарія, тобто аналогія саме з європейськими постколоніальними країнами.

І закінчую тим, що революція дійсно позначила нам орієнтири для революції. Це моральні пріоритети, моральні орієнтири, моральні критерії.

Як написали брати Стругацькі в одному зі своїх оповідань: “Нема інших критеріїв, ніж критерії сумління”.

Йосип Зисельс
Йосип Зисельс
Громадський діяч, дисидент, виконавчий віце-президент Конгресу Національних Громад України

Павел Шелков: Обыкновенный фашизм

лютого 16, 2015Політика, Суспільствознавство

15-02-2015 10:14 | Категорія: Росія, Смерть совку!, Статті

Мы все с вами дети детей войны т.к. война прошла через каждую семью жившую в СССР и практически у всех из нас были погибшие в сражении с немецким фашизмом. Меня назвали в честь деда Павла погибшего при штурме Пришебских высот в Запорожье, где на небольшом пятачке наши гениальные полководцы положили 300000 советских солдат, а моя мама маленькой девочкой жила под оккупацией в Запорожье и слышала канонаду сражения, где погиб смертью храбрых мой дед Павел.  Он был артиллеристом,  и погиб таща на себе вверх под кинжальным огнем немецких пулемётов свою  сорокопятку.
Мы все были воспитаны на военных фильмах где советские герои сражались с врагами фашистами, во дворах играли в войну с фашистами и даже в детских снах кошмарах я пытался убежать от немецкого фашиста который меня собирался убить. Я ребёнком пытался представить какие же они эти немецкие фашисты были и спросил у мамы жившей ребёнком под немецкой оккупацией.
Она рассказала, что по улицам Запорожья ездили душегубки куда сажали тех кого поймают фашисты из гестапо обычно евреев и где выхлопная труба машины выводилась в салон и это было дешевое и по немецки эффективное орудие убийства. Поэтому её мама строго настрого запрещала её выходить на улицу.
images
Еще она помнила, что немец который квартировал у неё в квартире был к ней добр и угощал шоколадками, играл на губной гармошке и даже нашептал ей на ухо, а мама понимала по немецки, что лично он против войны и до прихода фашистов к власти был социал демократом и симпатизировал СССР. Но при этом по улицам ездили душегубки, а в концлагерях уничтожали миллионами евреев и военнопленных, а люди радовались жизни.

Вчера я ехал в московском метро и видел улыбки на лицах у молодёжи, словно в это же время в московском СИЗО не умирала в голодовке украинская лётчица героиня Надежда Савченко, а мирные украинские города не расстреливали военнослужащие и наёмники посланные по приказу Кремля убивать среди которых были и москвичи. А практически всем этим людям было всё равно и это нисколько не портило им настроения! И я подумал, вот оно истинное лицо русского фашизма безразличие к чужой беде в которой повинны твои соотечественники.

Я вспомнил кадры из немецкой хроники на которых фюрера в 41 году приветствуют вытянутой рукой толпы счастливых улыбающихся немцев на улицах Берлина в то время как на города СССР с самолётов летят сея смерть десятки тысяч авиабомб. Им всем было радостно осозновать величие Германии, пока не пошли пачками похоронки с восточного фронта и стало совсем невесело, когда уже немецкие города стали мишенями авиа ударов.
Всё повторяется, только на месте цивилизованных немецких солдат вермахта города Украины расстреливают люмпены и российские наёмники под командованием кадровых русских офицеров воспитанных убивать.

И на месте моей маленькой мамы теперь тысячи украинских детей прижимающихся к земле в ужасе от артиллерийских обстрелов мирных городов.

А мои соотечественники с гордостью носят на одежде и привязывают к машинам отличительный знак русского фашизма колорадские (не путать с георгиевскими) ленточки. Как и немцам в 39 году им уже не хватает своей земли и нужно захватывать чужую сея там и разрушения.

И если окончательно  фашизм сформировался при путине, то зародился он гораздо раньше ещё в начале 90х годов когда после прихода Бориса Ельцина к власти, когда  его окружение занялось откровенным грабежом страны. Чиновники и их партнёры олигархи  прихватывали мошенническим путём  богатства созданные поколениями жителей СССР и часто на костях узников ГУЛАГа.

В Новой газете от 27 10 2014 года напечатана страшная статья про убийство журналиста Дмитрия Холодова 17 октября 1994 года через короткое время после разгона Ельциным первого парламента пытавшегося объявить ему импичмент. http://www.novayagazeta.ru/inquests/65852.html

Именно с шокирующего убийства молодого журналиста МК расследовавшего многомиллиардные хищения в западной группе войск убийства совершённого по приказу Павла Грачёва перед парламентскими слушаниями по коррупции (тогда ещё был парламент и независимые СМИ) и прикрытого президентом России Ельциным и началось формирование русского фашизма.
1414366608_510982_50

Вот цитата из Новой газеты:

“Холодов писал про армию. Про то, как, кому и куда продают оружие из Западной группы войск, в том числе полторы тысячи танков. Генералы продавали оружие в гигантских масштабах. Скоро оно стало стрелять в наших солдат и в мирных граждан. Дима Холодов писал об этом воровстве и торговле, а министр обороны Грачев говорил, что он марает армию грязью и надо заткнуть ему рот.

Не прошло и двух месяцев после убийства, как началась первая чеченская война.

1 декабря 1994 российская авиация бомбила аэродромы «Калиновская» и «Ханкала». 11 декабря началось вторжение. На танках к Грозному ехала «чеченская оппозиция». Но когда одни танкисты погибли, а других взяли в плен, они оказались русскими, из Кантемировской дивизии, которых для этой операции, а по сути — гражданской войны, завербовала ФСК (теперь ФСБ), обещала хорошо заплатить. (Ничего не напоминает?)

Первую чеченскую — как многие считают — начали ради выборов Ельцина на второй срок.

Вторую чеченскую начали в 1999-м ради выборов Путина на первый срок. Чубайс тогда сказал:«В Чечне возрождается российская армия. И для политика, который так не считает, есть только одно определение — предатель». (Так что  выражения Путина  национал предатель  в отношении противников агрессии в Украине  базируется на  этой реприке Чубайса)

Теперь российская армия возрождается на Украине. (Те, кто требует писать «в Украине», могут идти на Сибирь.) Туда — по сути, на гражданскую войну — вербуют солдат и офицеров, обещают хорошо платить. А предателей круглосуточно ловят государственные телеканалы. За неимением политиков ловят певичек.

Именно тогда и зародился русских фашизм во многом стараниями окружения Б. Ельцина и таких видных “либералов” как Анатолий Чубайс и многих других деятелей многие из которых теперь изображают из себя оппозицию Путину и опять готовы получить власть если она вдруг падёт к их ногам.

Помню в школе нам говорили, что фашизм в Германии возник для защиты интересов правящего класса испугавшегося прихода к власти коммунистов. Насчёт Германии я не уверен, но русский фашизм изначально возник для защиты награбленных окружением Ельцина и олигархами России, всеми этими Абрамовичами, Березовскими, Ходорковскими и пр несметных богатств сколоченных на разграблении и уничтожении страны.
vwlsmm6ax4u3

И кстати методы войны в Чечне и свинское отношение генералов к раненым и погибшим в Чечне военнослужащим России, да и к мирному населению теперь повторены при агрессии в Украине.

За 20 лет произошло много интересных совпадений и печальных изменений в нашей жизни.

Убийство Холодова организовали люди в погонах. Убийство Политковской организовали люди в погонах из другого силового ведомства.

За гробом Холодова шли десятки тысяч, заполнили Комсомольский проспект. Политковскую через 20 лет хоронили сотни людей, хватило зала прощаний.

Фашизм через 20 лет окончательно победил в России.

Слава богу мой дед Павел родившийся в семье казаков Черниговской губернии раскулаченной в 36 году погиб в 43 году и не дожил до этого позора, когда страна ценой десятков миллионов жизней победившая немецкий фашизм сама  скатилась в фашизм и уничтожает города Украины а её правитель  говорит с экранов ТВ про хорошего Гитлера.

Р.S. Моя мама на улицах оккупированного немецкими фашистами Запорожья могла видеть душегубки орудия смерти 3 рейха. Мои же дети на улицах оккупированной русскими фашистами Москвы могут видеть колоны автозаков – бесплатный транспорт русских антифашистов и противников войны, которых гестапо хватает и везёт в гулаг под равнодушные взгляды москвичей.
421169

Правда конец у всех фашистских режимов развязавших войну один – Международный трибунал над вождями очередного Рейха и приговор и  это вселяет надежду!
i(3)

Источник

Суспільство виганяє розумних

вересня 4, 2013Наука і життя, Суспільствознавство

Психологія та стосунки

Опубліковано – 2.09.2013 |

Суспільство виганяє розумних

Сучасна людина в своєму розвитку недалеко пішла від мавпи, її життя визначають ті ж закони, що і десятки мільйонів років тому, і майбутнє не обіцяє людству нічого хорошого.

Еволюціоніст, палеоневролог, доктор біологічних наук, професор, завідувач лабораторії розвитку нервової системи Інституту морфології людини РАМН Сергій В’ячеславович Савельєв розповідає про еволюцію і деградації мозку і ділиться своїми прогнозами розвитку людства.

– Як і для чого розвивався людський мозок?

– Мозок еволюціонував не для того, щоб ми стали добре мислити, створювати безсмертні твори, вирішувати математичні проблеми або посилати людей у ​​космос. Він розвивався, щоб швидко і ефективно вирішувати біологічні задачі. У нас погані нігті, повільні ноги, немає крил, огидна анатомія – ми ходимо на двох ногах, як динозаври. І наше єдина перевага перед іншими біологічними видами – розмір мозку.

Мозок формувався під дією біологічних законів дуже довгий час. Наші далекі предки, як всі примати, жили 50 млн. років на деревах. Потім, 15 млн. років тому, вони з цих дерев спустилися. За офіційною версією вони без всякої на те причини кинули прекрасні ліси, повні їжі, і вирушили їсти корінці в чисті поля – туди, де їх запросто могли розтерзати хижаки. Звичайно, – це дурість. Мавп з джунглів не так-то просто вигнати – їх можна заманити лише їжею. Значить, вони вийшли на береги озер, яких тоді в Африці було дуже багато, за рибою, ікрою і яйцями птахів, що гніздилися там. Надлишок їжі, багатої білком, відсутність конкуренції за неї – ось основа щастя наших предків. Цей райський період тривав близько 10 млн. років. Чим же займалися примати, коли вирішили проблему їжі? Питаннями розмноження і домінантності. Почалася жорстока статева конкуренція, і наші предки стали з’ясовувати між собою стосунки. Надлишок їжі народжує соціальні проблеми – цей біологічний закон діє і понині. Поки всі ходять на роботу і заробляють гроші, в сім’ї все добре. Як тільки на роботу ходить один, інші починають з’ясовувати стосунки між собою.

– Мова, яка виникла в той час, була інструментом статевої конкуренції? І чи викликала вона ріст мозку?

– Мова та керування виникли як основа для спільних дій при полюванні у воді. Але дуже швидко їх почали використовувати по-іншому – для обману. У будь-якому світі продемонструвати здатність до дії набагато простіше і вигідніше, ніж щось зробити. От уявіть собі: приходить самець до самки і розповідає, що він зловив величезну рибу, але раптом з’явилися люті звірі, відняли її і з’їли. У вас вже народжується образ, – а подій-то ніяких не було. Він все це вигадав, щоб досягти результату: підкорити самку і виготовити собі нащадка. Мова стала еволюціонувати тому, що вона не має на увазі ніякої діяльності. Вона енергетично більш вигідна. Брехати вигідно скрізь, і цим займаються всі. Мова допомагала в конкурентній боротьбі за їжу, за самку, за домінантне становище в зграї. Однак мова не таке надбання, яке перебудовує або збільшує мозок. У мікроцефалів, наприклад, мозок менше, ніж у шимпанзе, але при цьому вони непогано говорять.

– Коли ж мозок почав рости?

– Десять мільйонів років тому в момент переходу від мавпи до людини виникла система соціолізіаціі і почав діяти соціальний відбір. Оскільки група приматів могла вирішувати свої завдання тільки в стабільній ситуації, коли ніхто між собою не гризеться, найагресивніших і найрозумніших стали або знищувати, або виганяти зі зграї. В результаті цієї прихованої форми селекції йшла еволюція. З одного боку, це був консервуючий, або стабілізуючий, відбір: завдяки відмові від біологічної індивідуальності створювалася група з певними усередненими властивостями. З іншого боку, гнані особини мігрували, пристосовувалися до нового середовища, плодилися і знову виганяли асоціальних і найрозумніших. Так з’являвся новий міграційний шлях. І якщо ми простежимо історію руху людства, то з’ясуємо, що на кожному новому місці мозок трохи збільшувався і за кілька мільйонів років досяг максимального розміру – 1650 г., що майже на 300 г. більше, ніж у сучасної людини.

– Як соціальний відбір всередині групи вплинув на формування мозку?

– Мільйон з невеликим років тому соціальна структура суспільства завдяки дуже жорстокого внутрішньому відбору розвинула лобову область мозку. У людини ця область величезна: у решти ссавців вона набагато менше відносно всього мозку. Сформувалася лобова область не для того, щоб думати, а щоб змусити людину індивідуальну ділитися їжею з сусідом. Жодна тварина не здатна ділитися їжею, тому що їжа – джерело енергії. А людей, які не ділилися їжею, в соціальній групі просто знищували. До речі, ми всі знаємо приклад роботи лобової області – це анорексія. Людину, яка, щоб схуднути, перестає їсти, змусити потім неможливо – і врешті-решт вона помирає. Але, виявляється, її можна вилікувати: якщо підрізати їй лобові області, вона почне їсти. Цей метод практикували до 1960-х років, поки не заборонили психохірургію.

– Коли і чому людський мозок почав зменшуватися?

– Мозок ріс, поки було куди мігрувати і поки людям доводилося вирішувати тільки біологічні задачі. Коли людство зіштовхнулося з соціальними проблемами, мозок став втрачати у вазі. Цей процес почався приблизно 100 тис. років тому. Приблизно 30 тис. років тому це призвело до знищення неандертальців. Вони були розумнішими, сильнішими, ніж наші предки кроманьйонці; вони творчо вирішували всі проблеми, придумували знаряддя, засоби добування вогню і т.д. Але через те що вони жили невеликими популяціями, у них соціальний відбір був менше виражений. А кроманьйонці користувалися перевагами великих популяцій. У результаті тривалого негативного соціального відбору їх групи були добре інтегровані. Завдяки популяційній єдності кроманьйонці знищили неандертальців. Проти маси посередностей навіть найсильніші генії нічого не можуть зробити. Зрештою ми залишилися на цій планеті одні.

Як показує ця історія, для соціалізації великий мозок не потрібен. Прекрасно соціалізована тупа особина інтегрується в будь-яке співтовариство набагато краще, ніж індивідуаліст. У ході еволюції особистими талантами і особливостями жертвували заради біологічних переваг: їжі, розмноження, домінантності. Ось яку ціну заплатило людство!

– Тобто вага мозку говорить про здібності людини?

– Так, про її потенційні можливості. У 75% випадків у людини, що володіє великим мозком, в чотири рази більше шансів стати генієм або володіти талантом, ніж у людини з маленьким мозком. Це факт, статистика.

– Чому розумова праця дається нам насилу? Це теж результат зменшення мозку?

– Мозок – дивна структура.

З одного боку, він дозволяє нам думати, з іншого – не дозволяє. Адже як він працює? У розслабленому стані, коли ви відпочиваєте, скажімо, – дивитеся телевізор, мозок споживає 9% всієї енергії організму. А якщо ви починаєте думати, то витрата підвищується до 25%. Адже у нас за плечима 65 мільйонів років боротьби за їжу, за енергію. Мозок звик до цього і не вірить, що завтра йому буде, чим харчуватися. Тому він категорично не хоче думати. (З цієї ж причини, до речі, люди схильні переїдати.) У плині еволюції навіть виникли спеціальні захисні механізми: коли ви починаєте інтенсивно працювати, міркувати, у вас тут же виробляються спеціальні сполуки, що викликають роздратування: вам хочеться їсти, в туалет, у вас виникає мільйон справ – все, що завгодно, тільки б не думати. А якщо ви лягаєте на диван зі смачною їжею, організм приходить у захват. Тут же починає вироблятися сератонін – він всього на положення однієї молекули відрізняється від ЛСД. Або дофамін, або ендорфіни – гормони щастя. Інтелектуальні витрати так не підтримуються, і організм їм чинить опір. Мозок великий не для того, щоб працювати весь час, а щоб вирішити проблему енергії. У вас виникло біологічне завдання, ви включилися і напружено попрацювали. А як тільки вирішили завдання – тут же вимкнулися і на диван. Вигідніше мати величезний потужний комп’ютер, запустити його на три хвилини, вирішити завдання і тут же відключити.

– Мозок завжди працює цілком?

– Ні, він до цього не пристосований. Коли ви дивитеся кіно, працюють потиличні області, коли слухаєте музику – скроневі. І навіть змінюється кровопостачання – то до слухової області, то до зорової, то до моторної. Тому, якщо ви хочете зберегти мозок в цілості, не можна займатися, наприклад, однієї фізкультурою. Якщо ви не будете при цьому давати собі інтелектуальні навантаження, причому різноманітні, то кровопостачання проходитиме переважно в моторних областях, а не в інтелектуальних, тобто асоціативних, і там раніше почнеться склероз. Старенька буде рухлива, струнка, але в повному маразмі.

– Через цю особливість мозку нам складно робити кілька справ одночасно?

– Так, звичайно, багато справ вимагають підвищеної концентрації, і енергетичні витрати різко зростають. Приплив крові йде відразу до декількох областей, опір мозку наростає: чим більше ви вмикаєте нейронів, тим більше мозок не хоче працювати.

– Як змусити ледачий мозок працювати?

– Зробити це дуже складно. Звичайно, мозку можна обіцяти якісь відтерміновані результати, але біологічні організми вимагають тільки негайних результатів: до завтра ж можна і не дожити. Так що цей спосіб підходить одиницям. А ось обдурити мозок можна. Для цього існує два прийоми. Перший – за допомогою обманних обіцянок, другий – за допомогою так званої зміщеної активності. Наведу приклад. Собака сидить біля столу, ви – за столом, на столі – бутерброд. Собака хоче поцупити бутерброд і розуміє, що її покарають. І ось вона сидить-сидить між двох вогнів і раптом починає несамовито чесати за вухом. Вона не може ні залишитися байдужою, ні зреагувати – і вибирає третій шлях. Це і є зміщена активність – заняття справою, яка безпосередньо не відносяться до того, що вам дійсно потрібно. Це те, що загнане в шпарину між біологічною («хочу») і соціальної («треба») мотивацією. Письменники, скажімо, починають писати зовсім не те, що повинні, фотографи – знімати щось таке, що не відноситься до замовлення, – і результати часто бувають геніальними. Хтось називає це осяянням, хтось натхненням. Досягти цього стану дуже складно.

– Чи можна сказати, що здібності людини закладені в її мозку?

– Так, і їх не можна ні розширити, ні збільшити – тільки реалізувати. Наприклад, у художника величезні потиличні поля – раз на п’ять-шість більше (за вагою, розміром, кількістю нейронів), ніж у звичайної людини. Цим визначаються його здібності. У нього більше ресурс з обробки, він буде бачити більше квітів і деталей, тому ви ніколи не зможете з ним домовитися про те, що стосується образотворчої оцінки. Людям з різними здібностями важко зрозуміти одне одного. І чим сильніше виражені їх здібності, тим гірше.

– Як виявити здібності людини?

– Психологія цього, на жаль, не може. А технічні засоби поки не дуже розвинені. Однак, я впевнений, через п’ять-десять років технології вдосконалять, з’являться томографи з високою дозвільною властивістю (зараз їх дозвіл – 25 мікрон, а потрібно 4-5 мікрон), і тоді за допомогою спеціального алгоритму можна буде сортувати людей за здібностями і відбирати геніїв в різних галузях.

– Звучить страхітливо. До чого це призведе?

– До того, що світ зміниться назавжди. Найприємніше – завдяки такому сортуванні люди зможуть займатися тим, до чого вони дійсно схильні. І це принесе багатьом щастя. Не треба буде нікого труїти газом Ер-Ейч, як у фільмі «Мертвий сезон», щоб всі були тупими і щасливими. Ще один наслідок – індивідуальні відмінності перекриють етнічні, і расові проблеми зникнуть. Зате з’являться нові – такі, з якими людство ще ніколи не стикалося. Тому що генії, яких відберуть штучним шляхом, кардинально і, головне, непомітно для оточуючих змінять світ. У найближчому майбутньому людству належить дуже коротка, але дуже люта гонка. Хто перший створить систему сортінг, той буде правити світом. Ви ж розумієте, що в першу чергу цю технологію використовують не на благо суспільства, а у військових цілях. Це буде жахливо. У порівнянні з цим Друга світова війна здасться грою в солдатиків.

– А в якому напрямку сьогодні йде природний еволюційний процес?

– Негативний соціальний відбір, що почався 10 млн. років тому, діє донині. З суспільства й досі виганяють не тільки асоціальних елементів, але і найрозумніших. Подивіться на долі великих учених, мислителів, філософів – мало у кого добре склалося життя. Це пояснюється тим, що ми, як мавпи, продовжуємо конкурувати. Якщо серед нас з’являється домінантна особина, її треба негайно ліквідувати – вона ж загрожує кожному особисто. А оскільки посередностей більше, будь-який талант має бути або вигнаний, або просто знищений. Саме тому в школі відмінників переслідують, ображають, третирують – і так все життя. А хто залишається? Посередність. Зате чудово соціалізована.

– Тобто ми досі живемо за тими ж законами, що і десятки мільйонів років тому?

– Так, ми такі ж мавпи, як і раніше, і живемо за тими ж мавпячими законами, що і 20 млн. років тому. В основному всі їдять, п’ють, розмножуються і домінують. Це основа устрою людства. Всі інші закони, системи тільки маскують це явище. Суспільство, в якому інколи та й з’являються обдаровані люди, вигадало такий спосіб маскування нашого мавпячого коріння і бажань, щоб захистити біологічні начала від соціальних. Але і сьогодні всі процеси – у сфері політики, бізнесу і т.д. – будуються за біологічними законами. Підприємці, наприклад, прагнуть на всьому зекономити, щоб отримати конкурентні переваги і таким чином підвищити свою домінантність. Соціальні ж закони, моральні та етичні установки, прищеплені батьками, навпаки, заважають бізнесу, і всі намагаються їх обійти, щоб більше заробити.

Сергій Савельєв
Сергій Савельєв

– Якщо все побудоване на інстинктах, значить, щоб управляти людьми, треба до цих інстинктів і апелювати?

– А всі так і роблять. Адже що обіцяють політики? Кожному мужику по бабі, кожній бабі по мужику, кожному мужику по пляшці горілки. Ми вам змінимо соціалку, – ви будете краще жити. Ми вам зробимо доступне медичне обслуговування, – ви гроші заощадите й здоров’я збережете. Ми вам знизимо податки, – у вас буде більше їжі. Це все біологічні пропозиції, пов’язані з енергією і тривалістю життя. А де соціальні пропозиції? Майже ніхто з політиків не говорить про зміну соціальної структури суспільства, про цінності. Замість цього вони кажуть: ми дамо вам грошей, – а ви розмножуйтеся.

Або ось ще приклад доведеної до абсурду інстинктивної форми поведінки щодо встановлення домінантності – «розумний будинок» Білла Гейтса. У цьому будинку є господар – він входить, і для нього налаштовується кондиціонер, змінюються вологість, світло. Залишає – і все підлаштовується під запити менш головного начальника. Тобто в будинку, по суті справи, знаходиться стадо бабуїнів, які своєю появою в кожній кімнаті доводять одне одному, хто головніший. І це називається «розумний будинок»? Та це шизофренія в мавпятнику. Апофеоз біологічного начала. А подається все це як пристрій світу майбутнього. Який пристрій світу майбутнього?! Того і дивися, – хвіст відросте до коліна при такому майбутньому. Всі нововведення спрямовані на одне і те ж.

– Схоже, що перспективи нашої цивілізації в тому, що стосується інтелекту, веселковими не назвеш.

– Якщо цивілізація збережеться в нинішньому вигляді, в чому я сумніваюся, то наш інтелектуальний рівень сильно впаде. Це неминуче. Вже зараз освітній ценз значно знижується, тому що виникла велика річ – інформаційне середовище, яка дозволяє людям імітувати знання, освіченість. Для приматів це дуже велика спокуса – така імітація дозволяє нічого не робити і мати успіх. При тому, що інтелектуальний розвиток знижуватиметься, вимоги до рівня соціальної адаптованості будуть підвищуватися.

Ось, наприклад, об’єднали Європу. Хто виявився найуспішнішим? Розумні? Ні. Найбільш мобільні і соціалізовані, ті, хто готовий переїжджати в інші міста та країни і чудово там приживається. Зараз ці люди приходять у владу, в структуру управління. Європа, об’єднавшись, прискорила деградацію інтелекту. На перший ціннісний рівень виходить здатність людини підтримувати відносини, на другий – все інше: професіоналізм, вміння, навички. Так що нас чекає інтелектуальна деградація, зменшення розмірів мозку, почасти, може бути, фізичне відновлення – зараз же пропагується здоровий спосіб життя.

– Людина не може володіти і високими розумовими здібностями, і розвиненими соціальними навичками?

– Дуже рідко. Якщо людина думає про щось своє, шукає рішення, яких до неї не було в природі і в суспільстві, це виключає високий рівень адаптованості. І навіть якщо суспільство визнає його генієм, він у нього не впишеться. Висока соціалізація, у свою чергу, не залишає ні на що часу. Масовики-витівники мало придатні до підневільної праці. Тому що вони набувають домінантність, підвищують свій рейтинг за допомогою мови, а не справ.

– Чи відрізняється мозок жінки від мозку чоловіка?

– Жіночий мозок менше чоловічого. Мінімум різниці в середньому по популяції 30 г. – максимум 250 г. За рахунок чого він менше? За рахунок асоціативних центрів, що відповідають за абстрактне мислення, – вони не дуже потрібні жінці, так як її біологічна задача пов’язана з розмноженням. Тому жінки бувають особливо успішні в галузях, що відносяться до виховання, освіти, до культурологічної ідентифікації, – вони добре підтримують, зберігають, передають спадкоємні культурологічні системи – музеї, бібліотеки. Крім того, вони домагаються чудових результатів у стабілізованих спільнотах, там, де всі правила вже визначені і добре відомі. Ну і, звичайно, жінки бувають геніями – мозок дуже мінлива структура.

Переклад українською – «Гармонія»

Лучшие фотоприколы недели

серпня 19, 2013Суспільствознавство
4

Про небезпеку теоретичних і практичних спрощень

червня 14, 2013Суспільствознавство, Українські проблеми. Політика

Сергій Грабовський

11 червня, 2013 – 12:19

У перебігу дискусій на соціально-політичні теми, які точаться останнім часом в українських ЗМІ, виокремилися дві взаємовиключні — на перший погляд — тенденції. Виявилися вони й у деяких публікаціях на сторінках «Дня». І не могли не виявитися — адже йдеться про загальнонаціональний концептуально-теоретичний розмисел, чи, як модно говорити, дискурс.

Одна група авторів із більшою чи меншою послідовністю атакує вітчизняних політиків за примиренство, угодовство, а то й капітулянтство. При цьому головними носіями цих негативів називають прихильники лібералізму та націонал-демократії як у нинішніх, так і в минулих, міжвоєнних формах (які побутували на Західній Україні під польською владою). Забагато, на думку прихильників таких настанов, виявляли й виявляють українці під проводом лібералів та націонал-демократів м’якосердя та толерантності до відвертих і прихованих ворогів української нації, чим ті й успішно користуються.

Щодо цього згадують передусім Харківські угоди, скандальне «мовне законодавство», постійні порушення владними силами Конституції та законодавства у свої інтересах, демонстративні виступи депутатів Партії регіонів у Верховній Раді російською мовою тощо. Отже, ставиться питання: чи проголошені в умовах фактичної окупації заклики до проукраїнського середовища бути ще більш моральним та толерантним не обернуться додатковим чинником його бездіяльності, безсилля й, у підсумку, — остаточної катастрофи? Чи не є більш придатним у сучасній ситуації досвід тих народів, які за умов ворожого наступу переймалися націоналістичними почуттями, ідеями безкомпромісної й не завжди моральної боротьби?

Висновок публіцистів із подібними поглядами неважко вгадати: найдієвішою політичною силою сьогодення є радикальні українські націоналісти, котрим, мовляв, немає про що дискутувати з відвертими ворогами всього українського чи людьми, які виступають за втягування України в якісь глобалістські, універсалістські структури, що розмивали б ідентичність українців. Тож усі свідомі українці повинні об’єднатися навколо цих сил, а ліберали та націонал-демократи — визнати свої помилки, свою відповідальність за те, що коїться зараз з нами, і покаятися за це перед народом.

Наче протилежні погляди висловлюють інші публіцисти. Вони не менш запекло критикують чинну владу, але звинувачують її в дещо інших гріхах: масових порушеннях прав людини, відсутності свободи слова, зверненні до тоталітарних методів управління державою — і, знов-таки, в систематичних порушеннях Конституції. Що ж стосується опозиціонерів, дії, або, точніше, бездіяльність яких призвела до такого стану справ, то передусім називаються радикальні націоналісти (на яких прихильники першої тенденції покладають усі надії), а також… ліберали та націонал-демократи. Тільки до числа їхніх провин дописують небажання підтримувати права сексуальних меншин, а то й пряму ворожнечу до них, небажання боротися з капіталізмом, від якого, мовляв, усе зло, та неувагу до загрози фашизму з боку певних опозиційних сил, які не дають діяти борцям за новітній соціалізм.

За такого розкладу на роль головної, справді опозиційної, сили висуваються нечисленні ліворадикальні політичні групи, які діють під гаслом: «Геть фашизм, геть капіталізм». Мовляв, тільки ліві політичні угруповання здатні протистояти загрозі диктатури (деякі публіцисти при цьому твердять, що праві політики органічно налаштовані на зраду, капітуляцію перед авторитарним режимом, втечу з поля бою). Проблеми ж національного розвитку України в цьому дискурсі перебувають або на задньому плані, або взагалі відсутні — якщо не прямо заперечуються: мовляв, національне прямо суперечить європейській інтеграції та глобальним процесам…

Як видається, обидві окреслені тут у їхніх головних рисах теоретичні позиції (що є основою певних практичних дій) по-своєму, але в основі десь дуже по-схожому однобічні. Бо ж насправді вони ігнорують засадничі риси української дійсності — водночас і посттоталітарної, й постколоніальної.

Річ у тім, що замістити радянсько-постколоніальні ментальні, культурні та політичні стереотипи, які досі домінують (не без допомоги зовнішньої пропагандистської машини), можна тільки справді сучасною національною ідентичністю. А це ніде й нікому не вдавалося без допомоги «ферменту» націоналізму. Адже націоналізм — це широкий спектр ідеологій, в основі якого пріоритетом є визволення певної нації та ствердження її національних інтересів. Власне, націоналізм, за визначенням Короткого оксфордського політичного словника (до речі, перекладеного й надрукованого ще на початку 2000-х в Україні), є почуттям патріотизму, раціонально переформатованим і перетвореним на програму політичної діяльності.

Можуть бути ліві націоналісти, можуть бути ліберальні (хоча й не так часто), можуть — праві (як «звичайні» консерватори, так і праві радикали). Багато хто помилково, як на мене, ототожнює націоналізм виключно з правою ідеологією. Але ж права ідеологія в багатьох своїх виявах об’єктивно несумірна та несумісна з будь-якою постколоніальною реальністю, не лише українською! Адже панівні позиції в постколоніальному суспільстві посідає або капітал колишньої метрополії, або тісно пов’язаний із ним місцевий компрадорський капітал (чи треба детально розповідати про їхні українські різновиди?). І саме з компрадорським капіталом слід вести непримиренну боротьбу, зокрема заради національних інтересів. Бо ж головна різниця між національним і компрадорським капіталом полягає у тому, що внаслідок діяльності й приросту першого багатшають країна та її громадяни, другий же зростає за рахунок збідніння, зубожіння, розорення чи принаймні стагнації країни, поєднаних зі збагаченням колишньої метрополії чи міжнародних центрів концентрації капіталу. Перший росте не лише за рахунок росту експорту, а й (головним чином) за рахунок наявності масового внутрішнього платоспроможного попиту, тобто зростання всенародної заможності. Для другого ідеал — це великі (й сховані від держави) гроші за експорт низькотехнологічної продукції плюс специфічне населення з пріоритетами на кшталт: багато пива та видовищний футбол.

Компрадорський капітал за своїм єством є хижацьким. І якщо не витіснити компрадорський капітал на маргінес, країна на тривалий час залишиться на низькому рівні економічного, політичного та культурного розвитку. Ба більше: вона може «впасти» в соціально-історичну «прірву», у т. зв. четвертий світ, де йдеться вже не про навздоганяльний розвиток, а про збільшення дистанції, яка відділяє цю державу від передових країн.

І проблема тут не в етнічному походженні «флагманів» великого капіталу, на чому акцентує питання чимало публіцистів праворадикальних поглядів, а в їхній укоріненості (є такий соціологічний термін, ба більше — ця укоріненість чітко вимірюється за допомогою конкретно-соціологічних досліджень) в українську дійсність. На жаль, склалося так (це — окрема й складна тема), що бізнес-середовище з самого початку України будувалося за принципом, про який мені розповів колись один західноукраїнський підприємець середньої руки: «Коли людина стає бізнесменом, вона перестає бути українцем». А не хоче перестати — заблокують і розтопчуть. Винятки, звісно, існують; є сфери, в яких українцем залишитися-таки можна (скажімо, книговидання). Проте загальна норма така, що в підсумку до Києва знані меценати везуть із Заходу найекстравагантніші вибрики постмодерного поп-арту, тоді як геніальний український художник Іван Марчук їм нецікавий, чи не так?

І, звісно, праві політичні погляди зовсім не означають капітулянтства перед диктаторськими режимами, відмову від демократії та нехіть бачити соціальні проблеми. Нагадаю лише про Вінстона Черчилля та Шарля де Голля, а з українських діячів — про В’ячеслава Чорновола та Петра Григоренка. З другого боку, коли Сталін двічі намагався завоювати Фінляндію, однією з провідних політичних сил, яка організовувала опір головному кремлівському «антифашистові» на урядовому та суспільному рівнях, була соціал-демократія…

Інакше кажучи, представники лівого та правого ідейних таборів, якщо зважати на виступи їхніх речників у ЗМІ, відверто страждають на однобічність, на спрощення, що змушує їх ігнорувати досвід української та світової історії й орієнтувати практичні дії відповідних політичних сил у не надто правильних (назвімо це так) напрямах. Тим часом Україні конче потрібен повноцінний політичний спектр: і праві сили (з цим не так погано), і ліві (з цим наразі вельми складно). Але все буде, якщо для початку припинити спрощувати…

Газета:

№99, (2013

 

Улюблена тиранія

червня 14, 2013Суспільствознавство

Розлучення російського самодержця стало новиною, яка збурила інтернет, викликала жваві обговорення і народження безлічі фото-жаб з цього приводу.

Юрій Винничук

Нашому гаранту після цього не зосталося нічого іншого, як нагородити першу леді-великомученицю орденом, бо наслідувати другана Вову якось не випадає. “Розлучення по-кремлівськи” пройняло навіть Савіка Шустера, може, й не безкоштовно, бо дуже у нього був пісний вигляд, коли його збив з теми Ващук, запитавши, чи той не збирається рекламувати Путіна. Безсумнівно, що заява Путіна була старанно зрежисерована, і щойно тоді виставлена на загальний огляд. Народ відразу прозвав мадам Путіну Есмеральдою. І безсумнівно, що усі коментарі провладної преси подавали цю подію під особливим соусом. У Шустера, мабуть, судячи з присутнього Чєчєтова, говорити про путінський вчинок збиралися, як про вчинок справжнього мужчини і ледь не лицаря. Але – не вийшло. Ну, що ж – Савік старався. Тепер російські блогери дискутують, скільки жінок віком понад сорок відвернеться від Путіна, а скільки чоловіків пристануть до його вірного електорату. Гадаю, що цей крок російського президента якраз додасть йому балів, бо тримати й далі у секреті, який відомий усім, свої стосунки з Кабаєвою та прирікати власних дітей на сирітство було б куди ганебніше. Але треба при цьому враховувати і російську ментальність, яка звикла вірити царям, звикла їх любити, чого б то не вартувало. Іван IV вступив на трон ще дитиною в 1533 р. Коронований у віці 17 років, помер у Кремлі у 1584, процарювавши 51 рік. Його оплакувала уся нація, як і згодом Сталіна, не виключаючи дітей його жертв. “Це потворне царювання так одушевило московитів, – писав маркіз Альфред де Кюстін, відвідавши Росію у 1839 р. – що вони знаходять у безмежній владі володарів предмет захоплення; політична слухняність стала для московитів культом-релігією. Лише в цьому народі були мученики, що обожнювали своїх катів. Чи Рим ставав на коліна перед Тиберієм та Нероном, щоб благати їх не зрікатися самодержавної влади та далі його палити, грабувати, спокійно купатися в його крові, безчестити його дітей? А саме це вчинили московити перед найбільшою тиранією Івана IV. Він хоче забратися геть, а московити благають правити далі по своїй подобі! Здобувши таку підтримку, тиран продовжує свій терор. Для нього царювати – це вбивати, він вбиває зі страху та з обов’язку, і з цим погоджуються московити. Ідолопоклонство перед самим собою – такий кодекс справедливості царя, скріплений згодою цілої Московщини. Незважаючи на свої злочини, Іван IV є в Москві вибранцем цілої нації. А деінде вважали б його за потвору, що її виригнуло пекло. Найвищий закон, що підпорядковує цю націю Іванові IV: хай буде тигр замість Бога, щоб лише не пропала імперія. Дивуйтесь цьому єдиному в історії видовищу! Московити з завзятістю та підлістю людей, що хочуть посідати цілий світ, плачуть біля ніг Івана, щоб він далі катував їх”. Підкорятися волі царя – це в крові росіянина. Жоден зі стрільців, яких вели на ешафот, на якому Петро Перший власноручно рубав голови, навіть не спробував боронитися, рятуватися втечею, збунтуватися. Вони покірно хрестилися і клали голови на колоду. Цар і єдіно-нєдєлімая Московія – це ті ідеали, на яких тримається російський імперіалізм. Де Кюстін пише: “Це завжди, це всюди та сама система, система Петра І, увічнена його наступниками. Він гадав, що волю царя Московії можна накинути законам природи, правилам мистецтва, правді історії, людству, релігії, усьому. Якщо московити ще нині обожнюють цього нелюда, то це тому, що вони мають більше пихи, аніж людяності. “Подивіться, – кажуть вони, – чим була Росія в Європі до панування цього великого володаря, та чим вона стала сьогодні, от що може зробити геніальний володар”. Це фальшивий спосіб оцінки слави нації. Спосіб, який веде у ніщо, як привів уже не одну імперію, бо держави з набагато меншими територіями і меншими людськими ресурсами живуть заможніше. Досить бодай порівняти з Росією сусідню Фінляндію. Путіну довіряє такий високий відсоток людей, що жодна опозиція не в змозі цю довіру захитати. Тим більше, що Росія маю велику проблему з опозицією: серед найвідоміших опозиціонерів дуже рідко можна зустріти чистокровного русака. Путін – вважається чистокровним росіянином, а хто такі Хакамада, Явлінскій, Нємцов, Каспаров, Шеін, Піонтковскій, Лімонов (Савенко), Акунін (Чхартишвілі) чи цілий ряд опозиційних журналістів, які пишуть під псевдонімами. Якби Путін вийшов до народу, як Іван Грозний, точніше – звернувся з телеекранів і запитав, чи не варто йому піти на спочинок, народ би упав на коліна перед телевізорами і щиро благав не робити цього. Путін вправно підсилює у пересічного громадянина страх перед Заходом і Америкою, віру в месіанізм Росії, в те, що існувати вона може тільки як могутня імперія. Цим пояснюється, куди йдуть кошти від продажу енергоносіїв, бо до російської глибинки, яка поголовно споюється, вони ж не доходять. Але спитай останнього російського пияка, яку він Росію хоче, і він відповість так само, як на таке питання відповідав сталінський большевик. Цікаві думки про російський месіанізм і якусь патологічну жадобу до панування над світом, висловив швейцарський дослідник Александер фон Шелтінґ у 1960-тих роках: “Звідки походить ця єдина у світі внутрішня несамовитість та державність зі своєрідною “практично” пристосованою історіософією? Звідки береться це почуття покликання, що не має рівного собі у всьому світі? Звідки береться ця претензія та жадоба на всесвітнє керування та щонайменше на духове панування? Які причини того, що ці особливості російської історичної свідомості затрималися та навіть зміцнилися протягом усіх змін московського державного і суспільного життя? Духовна, культурна та соціальна ворожнеча до Заходу є глибша і сильніша як будь-коли… І вони все ще претендують на всесвітній духовний імперіалізм, з виключним посіданням абсолютної, для цілого людства притаманної соціально-етичної правди”. Задля цього і зносить російський народ усі терпіння. Він вірить, що лише через всесвітню місію Росії решта світу буде навернена на його віру та його соціальний життєвий лад. Надія принижених на їхнє майбутнє вивищення сягає так далеко, що вона задовольняється лише пануванням над іншими народами, лише “першим місцем у світі”, лише всесвітньою духовною та політичною вождівською роллю. Про московський Кремль, хоч він і збудований ломбардськими будівничими, які зробили з нього кепську копію міланського замку, де Кюстін із жахом пише: “Кремль – це, безперечно, витвір надлюдської істоти, але злотворної. Слава в рабстві – такою є алегорія, зображена цією сатанинською спорудою. Це місце побуту для постатей з Апокаліпсу. Мешкати в Кремлі – це не значить жити, а боронитися: пригноблення викликає повстання, повстання зумовлює обережність, обережність збільшує небезпеку, а з цієї довгої послідовності дій та протидій народжується потвора, деспотизм”. І далі: “Саме їхнє підсоння є спільником тиранії. Холод цієї країни не дозволяє будувати тут великих церков, де вірні замерзли б під час молитов. Тут дух не возноситься до неба, на цих широтах людина може ставити Богові лиш темні будівлі. Темні кремлівські собори з їх вузеньким склепінням і товстими мурами, нагадують льохи. Це мальовані в’язниці, а палати – це позолочені темниці”. І ще: “Якби ви мене супроводили в цій подорожі, то відкрили б на дні душі московського народу неминучі спустошення самодержавної влади – це дикунська байдужість до святості слова, до щирості почувань, до справедливості вчинків. Це перемога брехні в усіх життєвих вчинках і справах. Це брак чесноти, недовір’я, обман у всіх формах, словом – моральний сенс винищений до останку. Інші нації терпіли тиранію, а московити її одушевили і полюбили!” На жаль, певній частині українців вони встигли теж прищепити отой фанатизм покірності. Улюблена приказка повоєнного часу “лішь би нє било войни” і досі жива. Більша частина українців ніколи… ні, не так: НІКОЛИ!!! не виїжджали за межі своєї області. Що вже казати про закордон, який у декого викликає панічний страх. Відтак вони поняття не мають, як живуть інші люди. Східняки, приїхавши до Львова, чесно признаються, що це для них ЗАКОРДОН, бо вдома такого не побачиш. Путін і Лукашенко – яскраві приклади улюблених народом тиранів. Чому терплять росіяни – зрозуміло. Вони терплять заради імперії. Заради честі жити у найбільшій країні світу. Яку шанують, і яку бояться. Але шанують від страху. Як шанували у середньовіччі ката. Але заради чого терплять білоруси й українці? Комуністичний лозунг “нам жити при комунізмі” змінився на регіональний: “нам жити при “пакращєнні”. А шлях до “пакращєння” відомий – через “стабільність”. А що таке стабільність? Для постсовєтського народу її квінтесенцією якраз і є приказка “лішь би нє било войни”. Усе решта стерпимо. От тільки не дав нам Бог тирана, якого б ми щиро полюбили. А так усе, як у людей.

Юрій Винничук

 Більше читайте тут: http://tsn.ua/analitika/ulyublena-tiraniya-298084.html

 

Путінській Росії прогнозують грецьке майбутнє

травня 23, 2013Суспільствознавство

23.05.2013 09:41

Інвестбанк, який спеціалізується на російських активах, заявив, що Росія є наступною Грецією.

Висновки, які опублікував Іван Чакаров, підкріплені вагомими аргументами. На погляд Чакарова, Росія вже потрапила в “пастку середнього доходу”. А влада країни, як раніше грецькі політики, буде нарощувати борги, щоб утриматися при владі, – йдеться у публікації.

Національне бюро економічних досліджень США (NBER) вважає: зростання економіки, що розвивається припиняється тоді, коли подушний ВВП досягає приблизно $ 16 тис.

Такою, як зауважує ЛІГАБізнесІнформ, є “пастка середнього доходу”. Чакаров підкреслює: у Росії подушний ВВП досягне 16016 доларів якраз в 2013 році.

За даними NBER, зростання ВВП знижується приблизно на 62% (якщо порівнювати 7-річний період до “пастки” з 7-річним періодом після попадання в пастку).

ВВП Росії дійсно впав з 4,5% до 1,6%, як і випливає з формули NBER. Єдина перешкода кризі – “демографічна ситуація в Росії. Вона настільки жахлива, що в найближчі роки подушний ВВП буде рости швидше, ніж ВВП всієї країни”.

Експрес онлайн

Культура України з точки зору концепції Лоуренса Харрісона

травня 7, 2013Суспільствознавство, Українці і світ

Українська правда
Постійне посилання: http://www.pravda.com.ua/columns/2013/05/6/6988397/

Понеділок, 06 травня 2013, 10:07

Рівень суспільного розвитку значною мірою залежить від культури цього суспільства, а сама культура може змінюватись під впливом політики.

Таку тезу висуває професор Університету Тафта в США Лоуренс Харрісон, автор книги “Головна ліберальна правда”, що вийшла друком в 2006. Не одне десятиріччя Харрісон присвятив вивченню проблеми залежності розвитку від специфіки культури суспільства.

Натомість сама постановка проблеми належить ще позаминулому століттю, а саме французькому політику та історику Алексісу де Токвілю, що досліджував американську демократію, та німецькому соціологу Максу Веберу, який вивчав явище різного рівня економічного розвитку протестантських та католицьких сімей, що живуть в приблизно однакових умовах.

Вебер, наприклад, довів, що саме протестантська етика є джерелом економічного розвитку. Результат цього дослідження викладений в класичному труді Вебера “Протестантська етика та дух капіталізму”.

Лоуренс Харрісон пішов далі: не тільки етика, а вся культура суспільства впливає на його економічний та соціальний розвиток. Емпіричні дослідження в цьому напрямку були особливо інтенсивні останні двадцять років. В них були задіяні десятки науковців – 30 університетів в 22 країнах світу. Згадана книга Харрісона є його особистим підсумком цього величезного обсягу роботи.

Слово “культура” має багато значень у всіх мовах. В буденному розумінні під цим словом найчастіше мають на увазі сферу суспільного життя, що охоплює всі види мистецтва, науку, літературу, релігію.

Люди, які не займаються цим професійно або не цікавляться цими сферами життя, знаходяться наче за межами культури. В дослідах, про які йде мова, культура охоплює всіх до єдиного членів суспільства, бо вона розуміється як сукупність цінностей, вірувань, ставлень, норм поведінки всіх людей.

Культура в цьому розумінні складається з 25 емпірично встановлених елементів, які вперше класифікував аргентинець Маріано Грондона. Ця класифікація була протестована Роналдом Інглхартом на емпіричних даних, що охоплюють 81 країну світу, в яких проживає 85% населення Землі.

В таблиці, яка взята з книги Харрісона, наведена класифікація елементів культура та їхній вплив на здатність суспільства до розвитку.

 

Культурні чинники Культури, схильні до розвитку Культури, що чинять опір розвитку
1. Світогляд

 

1.1.         Релігія Виховує раціональність, націленість на успіх; сприяє гонитві за матеріальним; фокусується на цьому світі; прагматизм Виховує ірраціональність; протидіє гонитві за матеріальним; фокусується на потойбічному; утопічність
1.2.         Доля “Я можу вплинути на поліпшення своєї долі” Фаталізм, покірність, чаклунство
1.3.         Орієнтація у часі Фокусування на майбутньому сприяє плануванню, пунктуальності, відтермінуванню задоволення Фокусування на минулому та сьогоденні відвертає від планування, пунктуальності, ощадності
1.4.         Достаток Достаток може зрости завдяки продуктам людської творчості Достаток такий як є; не здатен зрости
1.5.         Знання Практичні, можуть бути перевірені; факти мають значення Абстракті, теоретичні, космологічні, не можуть бути перевірені практикою
2. Цінності

 

2.1. Моральний кодекс Суворий в межах реалістичних норм; забезпечує довіру Гнучкий, широка відстань між утопічними нормами та поведінкою, породжує недовіру
2.2. Менші чесноти Добре зроблена робота, охайність, ввічливість, прихильність пунктуальності Не мають значення
2.3. Освіта Обов’язкова; забезпечує самостійність, неортодоксальність, незгоду, творчість Не найвищий пріоритет; сприяє залежності та традиційності
3. Економічна поведінка

 

3.1. Праця/ досягнення Жити щоб працювати: праця забезпечує статки Працювати щоб жити: працею не розбагатієш: робота – це для бідняків
3.2. Ощадливість та процвітання Матір капіталовкладень Загроза рівності, тому що ощадливий стане багатим, провокує заздрість
3.3. Підприємництво Інвестування та креативність Пошуки ренти: доход створюється зв’язками з владою
3.4. Схильність до ризику Помірна Низька
3.5. Конкуренція Веде до досконалості Є ознакою агресії та загрозою рівності та привілеям
3.6. Інновації Відкритість; швидка адаптація до інновацій Підозрілість; повільна адаптація до інновацій
3.7. Просування вперед Базується на заслугах та зв’язках Базується на сімейних та/або покровительських відносинах
4. Соціальна поведінка

 

4.1. Верховенство закону та корупція Розумна стабільність закону; корупція переслідується Гроші та зв’язки вирішують справу; толерантність до корупції
4.2. Відстань впізнання та довіри Довіра до широкого кола суспільства Довіра тільки до близького оточення
4.3. Родина Ідея “родини” розповсюджується на доволі широкий загал Родина – то є фортеця проти широкого загалу
4.4. Асоціації (соціальний капітал) Довіра породжує співпрацю, приєднання, участь Недовіра породжує крайні форми індивідуалізму та аномію
4.5. Індивід та група Наголошується індивідуальність, але не надмірно Наголошується колективізм
4.6. Влада Розподілена: контроль та противага, консенсус Централізована: необмежена, часто деспотична
4.7. Роль еліти Відповідальність перед суспільством Сила та пошуки рентного доходу; експлуататорська
4.8. Відносини церкви з державою Секуляризація; стіна між церквою та державою Релігія грає велику роль у цивільній сфері
4.9. Гендерні відносини Якщо гендерна рівність і не є реальністю, щонайменше не є несумісною з системою цінностей Жінки підпорядковані чоловікам у більшості життєвих ситуацій
4.10. Народжуваність Кількість дітей залежить від спроможності родини виростити та дати освіту Діти то є дар Божий; вони є економічними активами

 

 

 

 

За цією типологією, культури країн Скандинавії є найбільш сприятливими до економічного та соціального розвитку суспільства.

Близькими до них є культури конфуцианських країн, особливо Японії, класичним прикладом культури, що становить опір розвитку, є Гаїті.

Автору не відомі дослідження сучасної культури українського суспільства з точки зору концепції Харрісона та типології Грондони, тому пропоную подивитись хоча б суб’єктивно на ці 25 чинників за простою схемою: якщо перевагу має ліва колонка, рахуємо +1, якщо права, то -1, якщо винести однозначне судження не можна, то рахуємо нуль.

За цим простим методом мінімально можлива оцінка – 25, що означає культуру, абсолютно ворожу соціально-економічному розвитку. А максимальна оцінка +25, навпаки, культуру, що найбільш сприятлива для такого розвитку.

Тож в Україні:

Православна релігія, безумовно -1.

Доля: для більшості народу характерний пасивний патерналізм, теж маємо -1.

Орієнтація у часі точно дає ще -1.

Відношення до багатства не однозначне, тобто нуль.

Характер знань теж, як на мене, дає нуль.

Моральний кодекс настільки гнучкий, що скоріш вже є вираженою аномією, тобто твердо -1.

Всі менші чесноти у стані аномії теж не мають значення, отже знову -1.

Освіта: точно вважається цінністю, але якість така низька, що не може забезпечити самостійність, то ж нульова оцінка.

Праця: жодне з протилежних ставлень, ні протестантське, ні африканське нам не характерне, тож нуль.

Ощадливість теж може дати нульову оцінку.

Підприємництво: всі великі статки в України створені як рента від влади. Отже, твердо -1.

Схильність до ризику, як на мене, помірна, тобто +1.

Відношення до конкуренції негативне – як у бізнесі, так і у професійному житті, тож -1.

Адаптація до інновацій мені здається не поганою, даємо нуль.

Просування у реальності більше залежить від родинних стосунків та покровителів, ніж від кваліфікації та заслуг, тобто -1.

Верховенство закону та рівень корупції твердо дає -1.

Рівень довіри не скандинавський, але й не латиноамериканський, тобто нуль.

Родина вже не є фортецею, тобто теж нуль.

Соціальний капітал не величезний, але все ж таки є, теж рахуємо нуль.

Американського культу індивідуалізму не маємо, але вже й колгоспних ідеалів не бачимо, тож нуль.

Влада занадто централізована, та все ж ще не абсолютно деспотична. Скоріш нуль, ніж мінус, але тенденція негативна.

Еліта повністю безвідповідальна, -1

Церква не має серйозного впливу на цивільну сферу, +1.

Гендерні відносини, вважаю, скоріш +1.

Народжуваність: точно +1.

В підсумку маємо -6, до безнадійного Гаїті далеко, але до шведів ще далі.

Хотілось бо побачити більш ґрунтовний аналіз, але не вірю, що він дасть радикально інший підсумок.

Українська культура значною мірою ворожа до соціально-економічного розвитку. Це попередній діагноз. Треба робити аналізи та дослідження для його уточнення. Думаю, не треба доказувати, що це важливо.

Після грандіозного успіху Плану Маршалла в Західній Європі не менш грандіозного провалу його аналогу в Латинський Америці (Союз заради прогресу Джона Кеннеді), було абсолютно логічно зробити висновок, що фінанси не є вирішальним фактором розвитку.

Так, природні ресурси та зовнішні фінансові вливання можуть спричинити соціально-економічний розвиток, але можуть нічого і не дати суспільству.

Чому так відбувається?

Зараз найбільш логічним поясненням такого явища є концепція культурного впливу Лоуренса Харрісона.

Аналіз української культури з точки зору концепції Харрісона може дати відповідь на питання, чому, на відміну від Польщі або Литви, Україна не тільки не розвивається, а деградує.

Які перспективи? Чи може стан культури змінитися і стати сприятливим для розвитку країни? Харрісон та його колеги вважають, що культури здатні до змін, хоча на перший погляд, це не так.

Але в ході аналізу великих проміжків часу, зміни культури очевидні, маємо на те багато прикладів.

Такі зміни дуже рідко стають наслідками зовнішніх втручань, як наприклад в Німеччині та Японії після поразки в другий світовій війні. Найчастіше вони є результатом дії внутрішніх чинників, але завжди їм передує системна суспільна криза.

Сама по собі криза створює передумови для змін, але умови ці реалізуються в культурні зміни тільки якщо в цей момент в суспільстві виявляється потужне лідерство. Приклади останніх часів:

– криза в Китаї після “культурної революції” та лідерська роль Ден Сяопіна;

– політична криза в Сінгапурі та неймовірний успіх Лі Куан Ю;

– колапс Отаманської Імперії та європеїзація Туреччини під керівництвом Мустафи Кемаля;

– кінець франкізму в Іспанії та роль короля Хуана Карлоса в швидкій демократизації.

Інші приклади – розпад соціалістичного табору в 1980-х роках: суспільна криза охопила багато країн, але Росія та Україна не зазнали принципових культурних трансформацій, бо не мали необхідних для цього лідерів.

Ба більше, можемо говорити про помітний культурний регрес: зменшення рівня довіри, розвиток аномії, ракова пухлина корупції – всі ці факти широко обговорюються. Відверто мародерська влада зараз швидко поглиблює системну кризу в Україні, передумови для зміни культури вже створюються.

Вадим Новіков, для УП

© 2000-2013 “Українська правда”
Передрук матеріалів тільки за наявністю гіперпосилання на www.pravda.com.ua

 


Copyright © Блог Василя Кондрата (Vasyl Kondrat Blog). All rights reserved.