Куди йде Україна: геостратегічний прогноз футуролога

червня 30, 2016Суспільствознавство, Українські проблеми. Економік

surma7 / 05.12.2015

Протягом 5-6 років неминуче розпростається українська геостратегічна «пружина», яка була віками стиснута потрійним геополітичним тиском з боку Туреччини, Польщі і Росії. До цього треба бути готовим хоча б психологічно.

Професор Петро Масляк

Так вже влаштована людина, і тут нічого не вдієш, що вона затято бажає знати про те, що її чекає в майбутньому. Так завжди було в минулому, так є нині, так буде і в майбутньому. Аби знав де впаду, соломки підмостив би, кажуть українці.

Віками люди гадали про майбутнє на картах і кавовій гущі, здійснювали магічні ритуали і викликали духів. Навіть наукові часописи звертаються до Нострадамуса, шукаючи відповіді на запитання майбутнього світоустрою.

По пальцях однієї руки у світі можна полічити людей, які здатні «видати на гора» прогноз геополітичної погоди не на найближчі три дні, а хоча б на рік чи два. Владоможці на таких людей не звертають уваги і дехто з них, як колись Нострадамус, вимушені видавати свої пророцтва у вигляді художніх творів, поем і романів. А потім авторів цих опусів після здійснення їх пророцтв суспільство звинувачує в тому, що саме за розробленими ними умоглядними сценаріями відбулися війни, жахливі терористичні акти, екологічні катастрофи.

Звичайно, таким людям живеться не легко. Постійна внутрішня заангажованість, перманентне намагання вловити мінливу сутність подій, які наближаються, роблять таких людей самотніми одинаками, тому що з ними майже неможливо спілкуватися. Перебуваючи «на своїй хвилі», вони нічого більше не помічають і за власною сутністю є надзвичайно наївними людьми, вважаючи, що їхня правда комусь потрібна.

Справа в тому, що при всій пристрасності бажання довідатися, що їх чекає в майбутньому, люди внутрішньо бояться його і воліли б, щоб нічого не змінювалося. Тому багато років тому, коли я очолював заснований мною відділ геополітики й геостратегії і пророкував масштабні терористичні акти в Нью-Йорку з використанням цивільної авіації, і ця стаття була надрукована в одному лондонському часописі, радіо «Свобода» організувала передачу, де мене обізвали «новоявленим лжепророком». Ну що ви тепер скажете, хлопці?

В футурологічному романі «День Незалежності», зовсім не випадково виданому до 24 серпня цього року, написано, що я бачу кольорові пророчі сни. Це дійсно так. Багато років тому я немало налякав уночі свою дружину, стрімко стрибнувши з ліжка до письмового столу, де почав щось гарячково записувати. Декілька днів потому дружина підозріло до мене приглядалася. Мабуть вирішила, що на грунті напруженої наукової роботи (я тоді працював в Академії наук) в мене «поїхав дах».

Але проходили місяці й роки, і ніяких негативних наслідків для родини від моїх періодичних нічних наскоків на письмовий стіл так і не виявилося. Дружина дала мені спокій. Іноді я забував те, що приснилося, а потім воно раптом виникало по дорозі на роботу. Я немало дивував пасажирів тролейбусів і автобусів, які проїжджали мимо, сидячи біля проїжджої частини навпопічки і щось гарячково записуючи. З часом виникли і були систематизовані цілі томи пророцтв, які десь на 90% збувалися, а може і на всі 100%, так як я не володів всією інформацією про те, що відбулося. Так як про це з тих чи інших міркувань не повідомлялося.

Ну а тепер до України. Що нас чекає в найближчі роки? Впродовж останніх століть від часу загибелі Київської Русі Україна відчувала неослабний геополітичний тиск одразу з трьох геостратегічних напрямків. Сформувався класичний «опорний каркас» території. З північного заходу тиснули поляки, з північного сходу росіяни¸ з півдня турки.

Здавалося б в українців немає жодного шансу на виживання, так як навіть двосторонній геополітичний одночасний тиск не здатна витримати жодна країна і нація. Україна і українці, не зважаючи на небачені у світовій історії втрати вижили і відновили свою державність. Чому? Об’єктивно, за наукою мали б загинути, але незбагненно, алогічно вижили.

Де наука безсила, необхідно задіяти езотеричні знання. Історія людства вказує на те, що такі речі відбувають лише з тими людьми, народами і державами, на які покладена якась місія. Усвідомлюють ці народи цю місію, чи не усвідомлюють – не має значення. Приміром, українці не усвідомлюють, але що вони можуть змінити? Завдання для системи, її місію завжди виставляє надсистема, а не сама система встановлює її собі. Це вже не якісь там інтуїтивні пророцтва, а сучасна наукова методологія.

Тенденція очевидна, впродовж останніх століть геополітичний тиск з боку Туреччини у ХVІІІ столітті зійшов нанівець, В середині ХХ століття теж трапилося і з Польщею. Наприкінці ХХ століття різко ослаб він і з боку Росії. Закономірно виникла незалежна держава Україна. Уже майже 20 років існує вона на політичній карті світу і зараз нас дуже цікавить, що ж буде з нашою державою, а відповідно і з нами в найближчі десятиліття.

Аналіз геостратегічного положення України однозначно говорить про те, що доля України вирішуються суто геополітично за її межами. Українці генетично мають величезний внутрішній потенціал до самоорганізації. Історія каже нам, що при зникненні зовнішнього геополітичного тиску українці здатні самоорганізуватися впродовж 2-3 місяців. Згадаємо не лише Хмельниччину чи Коліївщину, але й Волинь 1943 року, коли німці відступили, а радянські війська ще не наступили. Протягом місяця були розгорнуті військомати, школи військових старшин, витворилася медична служба тощо. Нація самоорганізувалася. Так буде і в ХХІ столітті.

Для того, щоб на науковому рівні здійснити геополітичне пророцтво, мало знати, що було колись з нашою країною і нацією, але й усвідомити те, що з нею відбувається нині. Сучасні реалії нашого життя цілком закономірні. Ми маємо останній етап пострадянського періоду розвитку, а точніше остаточної деградації пострадянської України.

Циклічність розвитку подій в нашій державі ні в кого не викликає ніяких сумнівів. Очевидно, що періоди і етапи розвитку політичної карти світу з часом суттєво скорочують свою протяжність. Нинішні 20-25 річні етапи відповідають сотням років розвитку цивілізації у минулому. Найбільше, що може виділити історія для України для остаточного подолання пострадянського етапу, це 5-6 років. Далі наша держава катакліктично перейде до єдино логічного і природного власне українського шляху розвитку з наступними етапами:

1) гостра криза з руйнуванням повністю прогнилої пострадянської системи державного управління і усуненням від влади корупціонерів і антиукраїнських елементів. Це не буде важко, так як всі вони давно вже засвітилися і їхні списки «ким треба» складено;

2) внутрішня стихійна самоорганізація української нації зі знищенням «п’ятої колони» в період відсутності реальної державної влади;

3) висунення лідера нації, який не уособлюватиме в собі її характерних негативних рис і не буде замішаний в жодному корупційному скандалі;

4) соціально-економічна реформа на основі мобілізації всіх наявних ресурсів як України, так і діаспори;

5) швидкий соціально-економічний розвиток країни,

6) тривалий період процвітання, економічної і політичної стабільності

В геостратегічному сенсі неминуче розпростається українська геостратегічна «пружина», яка була віками стиснута потрійним геополітичним тиском з боку Туреччини, Польщі і Росії. До цього треба бути готовим хоча б психологічно.

Російська імперія приречена. Ми ж, через повну інформаційну блокаду нічого не знаємо у своїй масі, що там відбувається. Північний Кавказ Росією вже втрачений. Остаточно і назавжди. Чи чули ви щось про ісламізацію Чувашії, «сірих вовків» Татарстану і «башкирських вовків»? Може ви щось знаєте про події в Бурятії чи Якутії?

Росії вже немає! І розпадатися вона закономірно буде в два етапи. Спочатку менша, європейська частина збереже назву Росія, а потім і вона розвалиться і остаточно зникне штучно придумана назва Росія, як назавжди зникла не менш штучна назва Югославія, як би її не намагалися зберегти.

Я не випадково пишу про країну останнього геополітичного тиску на Україну, тобто Росію. В останній знаходиться практично ще одна за площею етнічна українська територія, яка заселена нашими однокровними братами-українцями. Генетика, голос крові, це глибинні речі. І як би не намагалася Росія русифікувати жителів своєї чорноземної частини, Кубані, Ставропілля, Тереку, вони все одно є нашими братами, генетичними українцями.

Як геополітик я знаю про доповідні записки ФСБ керівництву Росії, де наводяться дані, що 55 мільйонів громадян Росії є етнічними українцями за походженням. Ми не можемо віддати їх на поталу ні ісламським, ні китайським, ні яким іншим екстремістам і політиканам. Це величезний інтелектуальний і генетичний резерв майбутньої Великої України.

Велика Україна неодмінно відбудеться. І не тому, що цього хочу я чи ще хтось інший. Це закономірний історичний процес і об’єктивний розвиток, а його не дано змінити нікому.

Петро Масляк,
віце-президент Академії наук вищої школи України, академік,
професор Київського національного університету ім. Т. Шевченка,
доктор географічних наук (економічна та соціальна географія)

 

Українська мова і «русский мир» Путіна

січня 17, 2016Українські проблеми. Економік

Мова повинна об’єднати Україну. І перемога у війні з Росією – це стати українцями

(Рубрика «Точка зору»)

 

Українська армія успішно відбиває натиск Росії на Східному фронті, але «русский мир» намагається потіснити українців на «фронті внутрішньому». У цьому сенсі стаття «Зараз або ніколи! Першочергові завдання мовного планування» Лариси Масенко і Ольги Шевчук-Клюжевої на Радіо Свобода чітко окреслює початок шляху для вирішення цього питання.

Не можна закривати очі на те, що через два роки після перемоги Майдану-2 українці знову зіткнулися з процесами русифікації, до котрих їх підштовхує політична невизначеність частини сучасних правлячих українських еліт.

Сьогодні процеси повзучої русифікації прослідковуються на усіх рівнях. Але особливо вони найбільше відчуваються на рівні побутовому.

Адже ті, хто постійно користуються громадським транспортом Києва – метро, автобусами, тролейбусами, трамваями і маршрутками – не можуть не помітити, що сьогодні пасажири розмовляють між собою українською мовою набагато менше, ніж після перемоги Революції гідності.

Новий етап русифікації України?

То що, в Україні розпочався новий етап русифікації? Але якщо під час радянської окупації подібне манкуртство хоч якось можна було виправдати залишковим синдромом страху, котрий залишився ще від сталінських часів, то різке звуження вживання української мови в столиці, буквально у всіх сферах, пояснити важко.

При цьому активно насаджується поняття «патріотичного російськомовного українця», який нібито хоч і патріот, але українську мову вивчати не буде.

Хоча це явно не витримує жодної критики. Адже без української мови не буде і не може бути України, а тільки населення і територія.

Власне, кращого «подарунку» для Путіна і його «русского мира» й бути не може. Навіщо вам Україна, якщо ви масово розмовляєте російською мовою? Кроком руш до складу Росії. Навіщо вам окрема держава?

Плакат на акції захисту української мови у Дніпропетровську (архівне фото)

Плакат на акції захисту української мови у Дніпропетровську (архівне фото)

Звичайно, хтось може спробувати заперечити, що вживання української мови в Україні – це зараз другорядна проблема, а ті, хто намагаються її піднімати, просто відволікають увагу народу від проблем економіки, проведення реформ і тотальної корупції.

Проте ігнорування витіснення української мови з телебачення, FM- радіостанцій, засобів масової інформації та інтернет-видань нині є не менш небезпечним, ніж контроль олігархії над Україною і невикорінна корупція.

Засилля російської попси і «співаків» на українському телебаченні перекриває можливості для творчої реалізації навіть таким розкрученим і відомим артистам, як Вакарчук і Скрипка, не говорячи вже про тих, кому на ТБ, котре контролюють олігархи, ніколи не пробитися.

Утиски україномовних – це антиукраїнська діяльність

Утиски прав україномовних у своїй нібито державі, по суті, є нічим іншим, як антиукраїнською діяльністю.

І це набуває особливого дисонансу під час агресії Росії проти України.

Якщо ж нині не вживати зовсім ніяких заходів, то Україна за назвою може й залишитися. Але тільки, як один із варіантів «русского мира».

А справжня Україна без української мови неможлива. Саме тому Путін і його кремлівське оточення так категорично негативно налаштовані проти української мови.

Очевидно, що нікого не можна змусити думати і говорити в родині на якійсь конкретній мові, будь то російська, українська чи китайська.

Проте весь офіціал, діловодство, телебачення, радіо, мас-медіа та інше мають бути лише українською.

Ну і особливо це стосується державних службовців, депутатів всіх рівнів, мерів міст та інших посадових виборних осіб. Які обираються українськими громадянами, і які ігнорують чи саботують використання української мови під час виконання своїх службових обов’язків.

На жаль, багато депутатів і держслужбовців в Україні навіть хизуються тим, що відмовляються публічно користуватися українською мовою.

Плакат на акції захисту української мови у Дніпропетровську (архівне фото)

Плакат на акції захисту української мови у Дніпропетровську (архівне фото)

Однак не може в Україні російська мова бути більше функціонально поширенішою, ніж українська. Адже це повний нонсенс. Думаю, що російськомовні українські патріоти, ті хто захищають Україну зі зброєю в руках, це зрозуміють і приймуть.

Адже глибинна причина можливості провокування Росією збройного конфлікту на Донбасі якраз і криється в денаціоналізації великої частини місцевого люмпенізованого населення. У незнанні української мови, історії і свого коріння.

Саме наявність великої кількості принципово «російськомовних» і стала для Путіна «відмазкою» для світового співтовариства. Він хоче довести світові, що не воює з українцями, а просто захищає «своїх людей».

І тут не потрібно звертати увагу на закиди на кшталт, що спочатку країна повинна стати на ноги, відновити безпеку громадян.

А, мовляв, мова – це вже більш вищий ступінь потреб людей, і тому до неї можна повернутися обличчям маючи лише безпечні умови для життя (сон, їжу, безпеку). Ні, це потрібно робити паралельно.

Ситуацію розкачують совкові російськомовні редактори телеканалів, які забивають свої канали низькопробними російськими серіалами та телепередачами.

Також не може не хвилювати той факт, що більше ніж 80 відсотків «українських» новостворених сайтів не мають навіть української версії.

Перемога у війні з Росією – це стати українцями

Ця «культурна» експансія є прямою агресією проти україномовних громадян України, котрі, як виходить, змушені у своїй країні захищати своє право користуватися і дивитися телебачення рідною мовою.

Однак проблема не лише в низькопробних російськомовних продуктах в теле- і радіоефірі. Це лише частина перезрілої вже проблеми русифікації України.

А проявляється вона і в русифікації владних та урядових структур, армії, поліції, СБУ й всього ділового життя. І це все, у підсумку, означає витіснення «русским миром» української нації на території України.

Можливо, що теперішня хвиля чергової русифікації в Україні пов’язана з тим, що в Кремлі вже прорахували, що нинішній імперський проект є нежиттєздатним.

Тому вони роблять спроби закласти в Україні «міни» сповільненої дії для майбутнього реваншу. І російська мова – одна з таких «мін».

Але якщо Українська держава не здатна (чи не хоче) забезпечити українцям право читати сайти і дивитися телебачення рідною мовою, то це держава тих, кого масово завозили з Росії на місце «вибулих» із життя, під час Голодомору і масових сталінських репресій, українців.

Наразі Київ – єдина столиця світу, де розмовляють чужинською мовою. Й поки мовна ситуація не зміниться в Києві, годі й говорити про якісь зміни по всій Україні.

Очевидно, що українська мова нині вимагає особливої опіки та захисту, передусім від культурного імперіалізму.

Мова повинна об’єднати Україну. І перемога у війні з Росією – це стати українцями. Іншого варіанту немає.

Віктор Каспрук – незалежний політолог

Про що мовчать розумні українці

січня 13, 2016Українські проблеми. Економік
Середа, 09 липня 2014, 11:11

 

Станіслав Біличенко, політолог, для УП

Дурні кричать, а розумні мовчать. Мовчать про те, чому за Порошенка проголосувало так багато. Мовчать про те, чому в Україні зараз такий “сплеск патріотизму”.

Таємниця полягає в тому, що в Україні ситуативно, перед зовнішньою загрозою – об’єднались дві групи. Ті, хто любить українську націю та українське як якісний зміст держави Україна – і ті, хто любить саму державу Україна як порожню політичну конструкцію на цій території.

Перші думають, що українці будують Україну як українську державу, у якій можуть проживати представники інших національностей, другі – вважають, що громадяни України будують Україну як “нічию державу для всіх”.

Для перших, Україна – держава, що розвиває українську національну культуру, при цьому не перешкоджаючи діаспорам, зберігати власні культури.

Другі – переважно русифіковані українці, які втратили свою національну ідентичність і стали “радянськими людьми”, “одеситами”, “дончанами”, “просто людьми”, “громадянами світу” тощо. Вони, як і кожна спільнота, зацікавлені в примножені собі подібних і тому для них небажаний розвиток будь-яких “національних культур”. Ідеальна держава для них – безнаціональна, щось на кшталт США.

Перші, скажімо так, “змістовні”, другі – “порожні” патріоти. Різниця колосальна, але зараз вони об’єднались проти тих, хто, живучи в Україні, є російським шовіністом і хоче щоб, територія, на якій він живе, була територією Росії та тих, хто є патріотом “України” як ще однієї російської держави на зразок Білорусі чи Придністров’я.

Саме голоси “порожніх” патріотів, з яких більшість колишні виборці Януковича – дали Порошенку такий результат.

Чи є вони патріотами України? Звичайно! Бо патріотизм – це почуття любові/вірності людей будь-якої нації лише до держави, у якій вони живуть у цей момент.

Сьогодні болгарин є громадянином України, живе в Києві і є патріотом України, завтра він громадянин США, живе в Нью-Йорку і є патріотом США, а післязавтра…

Для “порожніх” патріотів патріотизм більш пафосний, показний, бо це єдина “почесна”, державно-схвалена ідентифікація, яку вони мають.

Для “змістовних патріотів” патріотизм другорядний, оскільки вони мають більш глибоке почуття – любов до своєї нації, її культури, мови – націоналізм. Ця основа дозволяла народам виживати тоді, коли вони жили не у своїх державах, а циганам – навіть не особливо прагнути її.

Історія українців свідчить, що вони частіше за інших жили в не своїх державах. У них народжувались, росли; ці держави їх лікували, годували, учили. Але при цьому українці всіляко прагли збудувати державу, що опікувалась би українською культурою. Там, де українці становили однозначну меншість – Чехія, Канада тощо – для збереження мови й культури утворювали організовану діаспору.

Патріотизм українців часто був ситуативним, тимчасовим, оскільки держави, у яких вони жили, були не українськими.

Наприклад, Богдан Хмельницький народився й виріс у польській Речі Посполитій. Його батько проливав кров за цю державу. Але чи були Хмельницькі, як і мільйони українців-“громадян” Речі Посполитої, її патріотами?

Чи були патріотами СРСР її громадяни Стус, Чорновіл чи Ющенко? Чи були патріотами Польщі вояки УПА, які народились й виросли в Польщі, і навіть захищали її від нападу Німеччини в 1939 році?

Тимчасово – можливо. Але в не українських за змістом державах українці є найгіршими ворогами патріотів, любителів “єдності та цілісності”, бо в зручний для себе момент зрадять. Тому “патріоти” Речі Посполитої, українці-козаки на службі польської армії в критичні моменти переходили на бік одноплемінних повсталих козаків.

Лише тоді, коли українці здобували можливість будувати українську державу під різними назвами – “Військо Запорізьке”, Велике князівство Руське, УНР, ЗУНР, “Карпатська Україна” тощо – патріотизм українців ставав змістовним. Хоч через брак державницької практики та часу ми не встигали повірити у власні держави й втрачали їх під натиском держав чужих народів.

Тому зараз ключове питання для українців – чи Україна є українська за змістом держава, покликана для забезпечення на цій території життя й розвитку української культури, мови? Чи це лише чергова, чужа або “нічия” держава, у якій вони виросли, яка їх виховала й навчила?

Лише відповідь на це питання дасть відповідь на питання, яке мовчки задають розумні люди.

Наприклад, такі, як керівник групи “Крила Феніксу”, що надає допомогу військовим на Сході. 22 червня він записав у Фейсбуці: “Зачем мы делаем нашу работу… Зачем парни служат там, на передовой… Зачем они идут вперед и гибнут… Зачем… Риторические вопросы”.

Дійсно, за що ми вбиваємо інших людей на Сході України, як надісланих туди “своїх”, так і “чужих”? За українську державу Україна, як польська Польща? Чи за “порожню”, нічию державу “Україна”, як США, де українська культура як індіанська є лише етнографічно-музейною екзотикою? Обидва варіанти можливі. Але мотивація вбивства за них абсолютно різна.

“Порожні” держави існують там, де місцеву культуру винищено – переважно в Америці, Австралії, частково Африці. Нема необхідності боронити свою національно-культурну ідентичність – її нема. І лишаються лише інтереси держави як бізнес-корпорації.

Тому патріоти “порожніх” держав воюють за державні інтереси, які є лише економічними – за якусь територію з будь-яким населенням, або без нього, як за економічний ресурс.

Це можуть бути й копалини, і виходи до водних комунікацій, і населення як суб’єкти, що мають купівельну спроможність. Воюють також за поширення економічного впливу держави, через політичне й військове домінування, на території, які неможливо приєднати.

Це може подаватись як боротьба за “демократію”, “миротворчу місію”.

У нас теж є патріоти, які бачать Україну як порожню державу-корпорацію й готові вбивати інших людей за територію, окреслену юристами, як таку, на якій ця держава матиме визнане іншими державами право використання донецького вугілля, сланцевого газу, заводів, населення з його купівельною спроможністю та робітничим потенціалом тощо.

На словах це звучить: “воюю за мир”, “за цілісність та єдність”.

Думаю, доля “порожніх” патріотів у нас близько 20-30%. Вони русифіковані і є носіями “русского міра”, донорами та споживачами російської культури. Але через те, що ментально вони все ж українці, для них неприйнятна держава Росія з її рабсько-імперським духом. Тому вони є патріотами “порожньої” України.

Російську мову вони захищатимуть з утилітарних міркувань, через небажання докладати зусиль для переходу на українську й нерозуміння потреби такого переходу. Російська мова в побуті й роботі, література цією мовою, фільми, естрада для них є комфортним середовищем – але поки що не культурною цінністю, на відміну від патріотів Росії.

Для збереження української мови й культури вони не будуть нічого робити, аргументуючи “какая разница, лиш бы”… Варіанти: “человек был хорошим”, “платили хорошую зарплату”, “был мир во всем мире”.

Психологи стверджують, що це виховане століттями малоросійство, психологічний захист комплексу “меншовартості”. Серед цієї категорії найбільший відсоток готових стати патріотами будь-якої держави, де “гарно жити”.

Для таких патріотів прийнятніше начепити прапорець на машину чи на сайт – банер на підтримку армії, ніж сказати пару речень українською до власної дитини чи зробити україномовну версію сайту. Для них українська мова й уся національна культура – непотріб, музейна екзотика, мертвий світ давно мертвих предків.

Спільно з російськими націоналістами, русифіковані “порожні” патріоти України складають “русскій мір”, який культурно домінує в державі “Україна”. Тому, наприклад, робити в Україні сайт “Розетка” з українською версією так само не потрібно, як і в Монголії чи Перу.

І все ж, перед “порожніми” патріотами стоїть завдання при збереженні незалежної від Росії держави знищити українську культуру та “змістовних” патріотів: або фізично, або за своїм зразком денаціоналізувати їх через русифікацію. А це не так просто, зважаючи на Західну Україну з багатомільйонним населенням, яке репродукує українську культуру й успішно протидіє русифікації.

Держави зі змістом – це держави Європи та Азії, які протягом історії оберігають свої національні культури, мови, використовуючи для цього економіку, політику, армію. При цьому економічні та політичні моделі в цих державах можуть змінюватись. Нації в таких державах можуть воювати за “державну територію” у двох випадках:

1. Коли мова йде про державну територію, яка співпадає з територією, на якій проживає нація, як носій певної культури й мови.

Наприклад, коли козаки хотіли вирвати в Речі Посполитої території для власної держави, то мова йшла лише про території, на яких більшість населення говорило українською мовою. У цих випадках захист території держави рівнозначний захисту нації. Люди захищають себе та “своїх” від “чужих”.

Людей, які вважають Донбас і Крим територіями, на яких живуть носії української культури та мови і яких треба захистити від окупації “чужою” культурою, думаю, не більше 5%. Їхня проблема в тому, що вони не бачать реальності, а живуть фантазіями, або історичною пам’яттю. Часто ці люди в різних державах мріють про “повернення” якихось історичних територій, незважаючи на думку сучасного населення цих територій.

2. Коли йде війна за частину “державної території”, на якій відсутні або знаходяться в абсолютній меншості представники нації, яка створила державу.

Мова йде про насильницьке утримання однією нацією території, на якій проживає населення “чужого” народу. Це модель імперій. При цьому нація, що створила “імперію”, має бути готова до проблем. Населення захопленої території необхідно або винищити фізично, або національно асимілювати – русифікувати, германізувати, українізувати тощо, або бути готовим до можливого сепаратизму та силового втримання цих територій, у залежності від кількості окупованого населення.

Таких патріотів української України, що думають по-українськи “перетравити Крим та Донбас”, близько 30-40%. Проблема цих людей у тому, що статистика свідчить, що українська культура гине не лише в Криму чи Донбасі, а й у центрі України. Тут триває русифікація. Лише кожна третя дитина з україномовної сім’ї продовжує життя української мови.

Загалом усіх патріотів, і “порожніх” і “змістовних”, в обох їх версіях близько 60-70%.

Зараз влада держави “Україна” посилає людей на війну за територію при відсутності позиції, навіщо вона державі – крім дурної патетики: за “демократію”, “щастя людей”.

Влада робить хаотичні кроки, намагаючись догодити всім патріотам України.

Якщо безперспективність зовнішньополітичної багатовекторності вже змусила зробити євровибір, то безперспективність багатовекторності у внутрішній політиці поки не усвідомлюється. Повторюється мантра про захист окресленої юристами території, хоч це не дає відповідь на принципове питання сенсу держави “Україна”.

Сенсу, який можна набути, лише знищивши в будь-який спосіб російських шовіністів та одну із двох груп патріотів України:

– або русифікувати українців;

– або українізувати русифікованих українців.

Інакше життя трьох груп в одній державі буде постійно розривати її культурно, політично, військово.

Радив би зробити ставку на традиційні в Європі моделі національних держав, які толерантно ставляться до існування діаспор інших народів і поступово українізовувати русифікованих українців, асимілюючи патріотів сусідніх держав. Розмір та обрис території має другорядне значення.

Не забуваймо, що найстрашніше, що могла б зробити Росія Україні – це віддати Крим, Кубань, Стародубщину та “українські етнічні землі” Слобожанщини. Або взагалі самоліквідуватись та приєднатись до України. Тоді територія держави “Україна” значно зросте, але вона остаточно перестане бути українською.

Олег Скрипка нещодавно сказав: “Якщо люди йдуть на барикади, а потім навідуються в караоке та співають “А бєлий лєбєдь на пруду…”, значить, нам ще багато що необхідно змінити в собі… Війни можна було б уникнути. Якби ми всі разом були українцями, знали мову, власну історію, ходили на українські концерти, читали українські книги – неможливо було б створити п’яту колону й спиратися на російськомовних людей, щоб знищувати країну й убивати патріотів на вулицях…

Була б Україна українська, як Франція французька або як Чехія чеська, – цих проблем би не було”.

Слава Україні, українській Україні, українській Україні в якій існують діаспори інших народів!

Станіслав Біличенко, спеціально для УП

Роздуми. Чи перемогла Революція Гідності?

листопада 22, 2015Суспільствознавство, Українські проблеми. Економік

Хочу повернутися трохи назад  у часі і сказати про своє уявлення причин Революції Гідності:

Гіперкорупція та розкрадання держави з 2010-го по 2014-й рік. У 1,5 рази збільшилась кількість людей, яким не вистачало грошей на їжу, незважаючи на те, що в 2010 році вже минула економічна криза і не було війни, як зараз. Про це ми дуже мало говоримо, а люди це відчували.

Зрада владою  національних інтересів України, посилення залежності від Росії , яке ми всі відчували, особливо з прийняттям певних законів і підписанням Харківської угоди, продовженням на 25 років знаходження Чорноморського флоту. Все це підсилювало та повертало нас до колоніальної залежності від РФ, певним чином.

Також причиною був  ймовірний зрив виборів президента. Нас часто запитують, чому не можна було зачекати до виборів, але я  просто це  фізично відчував, що виборів не буде взагалі.

Авторитаризація влади, придушення демократичних інститутів та ЗМІ.

Відмова уряду Януковича від підписання асоціації з Європою.

Якщо розглядати передмайданну ситуацію так, то, можливо, не  зовсім песимістично будуть виглядати наслідки і результати Революції Гідності.

Взагалі,  не можна очікувати від революції результатів, які може дати виключно еволюція. Революція може лише позначити більш чітко орієнтири для цієї еволюції, і я впевнений, що Революція Гідності зробила це, вона позначила ці орієнтири.

Що здобула Україна після Революції Гідності?

Перш за все, здобула невеликий шанс на європейську інтеграцію, ми здобули більш розвинене демократичне суспільство і захистили ЗМІ і ще багато чого.

Що ми втратили?

Відносну економічну стабільність, але ми маємо шанс на її покращення, про що вже говорять наші економісти,

Ми втратили мир,  але це є критерієм справжності революції, після справжніх революцій завжди втрачається мир, починається зовнішня агресія, як найчастіше в історії було.

Ми втратили відносини з метрополією, імперією , тобто Росією, я не дуже про це жалію.

Українська революція така само поміркована, як ментальність пересічного українця. Вона вже тягнеться так сторіччя, чередуючи етапи імпульсів руху та гальмування, або навіть часткових реставрацій.

Ще після 2004 року я винайшов для себе формулу: Не  очаровуйтесь — не будете розчаровані.

Після сотень років рабства та колоніальної залежності, штучної селекції народу, зокрема еліти, ми маємо саме таку компрадорську еліту в Україні, яку неможливо було змінити за 25 років. Неможливо за життя однієї генерації вилікувати всі страшні наслідки колоніальної залежності.

Не відомо чи закінчилася революція, та закінчився її черговий етап. Бо перший був для мене в 1991 році, потім у 2004, потім 2013-14, ми зараз після третього етапу.

Ще невідомо, чи буде наступний, але для цього треба виробити критерій закінчення революції — це стабілізація різних аспектів життя: економічних, соціальних, політичних і міжнародних.

Якщо ми здобудемо цю стабілізацію вже еволюційним шляхом, то можливо і не знадобиться наступний етап революції, наступний Майдан.

І, як я вже казав, черговий етап усіх революцій — це зовнішня агресія, шматування території, анексія, соціально-економічна криза. Все це ми маємо, тобто ми дійсно мали революцію.

Революція завершиться, якщо протягом життя одної генерації не буде потреби в її продовженні, тобто — в наступному Майдані.

Якщо революція продовжиться, які її завдання?

Після чергового етапу революції в постколоніальній країні громадянське суспільство — це єдиний надійний чинник розвитку суспільства і держави, гармонізації та еволюційної стабільності, сталого розвитку суспільства та держави.

Утопія та антиутопія майбутнього України:

Утопія — це стати європейською країною, як Франція, Німеччина чи Швеція, Нідердланди. Тобто, як пост-імперська європейська країна, а не пост-колоніальна.

Антиутопія — стати як Білорусь, наприклад.

А наш реальний шанс — стати між двома цими крайніми точками, стати європейською країною, як, наприклад, Італія, Словаччина, Болгарія, тобто аналогія саме з європейськими постколоніальними країнами.

І закінчую тим, що революція дійсно позначила нам орієнтири для революції. Це моральні пріоритети, моральні орієнтири, моральні критерії.

Як написали брати Стругацькі в одному зі своїх оповідань: “Нема інших критеріїв, ніж критерії сумління”.

Йосип Зисельс
Йосип Зисельс
Громадський діяч, дисидент, виконавчий віце-президент Конгресу Національних Громад України

Школа хабарництва

серпня 16, 2015Українські проблеми. Економік

Зіновія Воронович

  • 12.08.2015, 20:21

Уже місяць міжнародна організація Transparency International приймає звернення від українців про випадки корупції. Гадаєте, найбільше скаржаться на корупцію у сфері державних закупівель чи в судах? Нічого подібного.

Кожне третє повідомлення про корупцію стосується сфери освіти! Повідомляли також про корупцію при вирішенні земельних питань (10%), у судових та правоохоронних органах (10%), про адміністративну корупцію у сфері бізнесу та охорони здоров’я (10%). Ще 5% викривачів надали інформацію про корупційні зловживання в міністерствах, стільки ж про злочини на державних і приватних підприємствах.

Насправді нічого дивного у такій статистиці немає. Так, масштаби корупції у міністерствах чи при державних закупівлях величезні. Але хто з нас безпосередньо з цим стикався? Одиниці. А хто з нас може чесно заявити, що жодного разу не давав хабара лікарю чи вчителю? Дані Transparency International показують, що саме за корупцію у сфері освіти треба взятись у першу чергу. І справа навіть не у масштабах корупції у цій сфері, а в тому, що саме заклади освіти вчать нас давати хабарі ще з садочка. Платити у кишеню доводиться за влаштування дитини у садок, потім за хороші оцінки в атестаті, потім за вступ до вузу, далі — від сесії до сесії. Потім — захист диплома та аспірантура… І що на “вищий щабель”, тим ставки більші. Згідно з повідомленнями викривачів, на сьогодні “благодійні внески” в дитячі садки – 50-1000 грн. (у деяких випадках і 500 у. о.), вступні іспити у вузі коштують від 6000 грн., продаж дипломних робіт у вузах – 1000 грн., вартість одного модуля в регіональному вузі – 150-350 грн., вартість сесії в технікумі – 2000 грн., вступ до магістратури відомого вузу, який готує юристів і правоохоронців, – $ 1000-1500.

Окрема тема — навчання у медичному університеті. Люди платять шалені суми за те, щоб вступити (і закінчити) медуніверситет, а потім йдуть на 2,5 тисячі гривень зарплати. Звичайно, вони хочуть відбити вкладене. Людина, яка звикла давати хабара, не бачить нічого поганого в тому, аби того хабара отримати. Фактично, кожен з нас — потенційний хабарник. Просто можливість реалізуватись не кожен має. Тому нема чого дивуватись, що у владі в нас самі хабарники. Адже на гору видряпуються найздібніші. І ані Антикорупційне бюро, ані державні програми боротьби з корупцією не зможуть її побороти, поки кожен з нас не почне боротись з дрібною побутовою корупцією — починаючи з коробки цукерок за хорошу оцінку і 100 гривень за прийом лікарю.

Джерело: Високий замок online — http://wz.lviv.ua/blogs/137911-shkola-khabarnytstva

 

По-моєму, чувак, нас кинули

лютого 27, 2015Українські проблеми. Економік

Руслана Лижичко Руслана, волонтер Майдану

27 лютого 2015, 17:18

ЦЕ – моє звернення, крик душі і заклик одночасно.

Стабілізація країни, впевненість у державі, довіра до влади неможливі без стабілізації гривні.

ЯК ми тепер повернемо довіру до гривні?

Якщо у влади нема відповіді, давайте думати разом.

За останній тиждень серед проблем, які ставлять під загрозу безпеку і саме існування країни, на перший план вийшла проблема нестабільності гривні. Суспільний резонанс від непрогнозованих стрибків курсу гривні відсунув на другий план навіть війну на Сході. Я звернулась до незалежних аналітиків-експертів з проханням дати аналіз ситуації, що склалася. Якщо окреслити названі ними причини зовсім коротко, то їх не так багато – НАЦБАНК! НАФТОГАЗ! БЮДЖЕТ! УРЯД! І, на жаль, йдеться не про об’єктивні обставини, що спричинили падіння курсу, а йдеться про непрофесійність! Саме непрофесійність виявилась нашим найбільшим ворогом, який несе чи не більшу загрозу, ніж російські танки. Саме непрофесійність може знищити нашу країну. І якщо звичайні слова не працюють, напевно, доведеться кричати.

Я хочу і маю право знати: що і хто захистить Україну і наші життя – від терактів, від катування гривні та економіки, від “політично-свояцьких договорняків” і “дерибанів”, від корупції і зради…

Я хочу дотягнутись до суті проблеми і побачити справжню причину “нариву”, “запалення”, “хвороби” – те, що від мене, від нас всіх ретельно приховується!

Я хочу подивитись у “дзеркало” стану речей, не боячись відображення.

Нехай зараз цей погляд не принесе естетичної насолоди, але, можливо, ще не пізно зупинити патологію і зламати негативний ТРЕНД.

ТРЕНД непрофесійності та непорядності тих, кого призначила обрана нами влада.

ТРЕНД невпевненості та небажання вже щось міняти і з кимось боротися тих, хто ще вчора віддавав все що мав, аж до самого життя, щоб змінити хибний шлях, нав’язаний нам ззовні.

Отже…

Наше “Агентство Іміджу України” спільно з експертами розпочало власну експертизу та розслідування щодо економічної ситуації в країні.

Ми (команда іміджмейкерів, що розпочала професійну роботу над іміджем країни) разом із групою експертів вважаємо фінансову ситуацію та інформування населення про неї неприйнятним, вимагаємо пояснень і професійних дій влади в цілому, і конкретно – уряду та НБУ.

Ми вже проводимо, і плануємо проводити ще в ширшому форматі, опитування авторитетних експертів в Україні та світі, аналізуємо динаміку фінансового стану країни протягом року і плануємо висунути чіткі вимоги до влади про необхідність докорінних персональних змін та невідкладних дій.

Ми хочемо розгорнути дискусію “5 порад “що робити Гонтаревій (або що робити з Гонтаревою) “” з варіантами відповідей та провести “I-VICHE”-голосування.

Кубів, Махніцький, Гонтарева, Ярема – це минулі і сьогоднішні обличчя нової влади. Список можна і варто продовжувати. Він назбирає десятки, якщо не сотні персоналій,

Хто має відповідати за їх діяльність, окрім них? Мабуть, ті, хто їх призначав. І ті, хто ними керував.

Ми боїмося собі зізнатися в тому, що наша економічна криза не є економічною по суті, а дуже нагадує кризу політичну. І справа тут не тільки і не стільки у війні та вивезених камазами мільярдах.

Справа у невмінні або небажанні визнавати свої помилки, невмінні або небажанні відмовлятись від корупційних схем, невмінні або небажанні призначати “профі” замість “своїх”, невмінні або небажанні говорити всю правду замість напівправди, невмінні або небажанні виконувати обіцяне.

У цьому випадку, зрештою, не має значення – невміння це чи небажання. У даному випадку за втрачені життя, “розпечатані” мільярди, розбазарені можливості, розтрачені шанси мають відповідати не тільки Гелетей з Муженком, Кубів з Гонтаревою та Махніцький з Яремою, мають відповідати ті, хто призначав їх і керував їх “роботою”.

І відповідальність зараз має бути втілена у швидких кадрових і системних змінах, у чіткому слідуванні до обіцяних реформ, до правдивого слова та до діла, що цьому слову відповідає.

І на завершення…

Вірити людині, яка є обличчям влади і говорить, що гривня не підніметься вище 13, 17, 21 і т.д. за долар, вже ніхто не збирається. Це означає, що ми не віримо владі.

Вірити людині, яка керує офіційним захистом держави, і від імені якої говорять про 2, 3, 5-х загиблих за день, про відсутність оточення, про повний контроль над об’єктами, про ефективну оборону, вже мало хто може і хоче. І це так само означає, що ми не віримо владі.

Вірити людині, яка розповідала про сотні кримінальних справ, про те, що “винні будуть покарані”, про боротьбу з корупцією і злочинністю, не хотілось взагалі, тому що громадянське суспільство (а воно повсюди!) зміни, як і їх відсутність, спостерігає на власні очі. А це, знову ж таки, означає, що ми не віримо владі, хоч і намагаємося їй вірити.

Російська агресія та неоголошена війна вбиває десятки тисяч. Але економічна війна, головних винуватців котрої ми ще не визначили, вбиває і “вичавлює” з Батьківщини мільйони…

То ХТО ж нищить нашу гривню?! Хто розв’язав проти українців економічну війну? Кремль?… Банкова?… Грушевського?… Інститутська?…

Авторитет гривні – авторитет національної валюти, основа держави – і він знаходиться у смертельному піке!

Речі, що доводять країну до банкрутства, швидше за все, називаються тими самими іменами – невміння або небажання, непрофесіоналізм або безвідповідальність!

Хтось включив друкарський “станок”. Хтось спекулятивно нажився. Хтось і тут знайшов можливості для корупції та злочину. А хтось просто на все це закрив очі. З якої причини, не зрозуміло!

Але гривня і далі знецінюється. Причин нам або не можуть сказати, або не хочуть. В аварійних ситуаціях людям треба давати якщо не повну картину стихійного лиха, то хоча б інструкцію: які ризики, і як з ними боротися.

В таких екстремальних випадках, якщо влада не може поміняти ситуацію, то ситуація може поміняти владу.

Стабілізація країни, впевненість у державі, довіра до влади неможливі без стабілізації гривні.

ЯК ми тепер повернемо довіру до гривні?

Якщо у влади нема відповіді, давайте думати разом.

© 2000-2015 “Українська правда”

Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання на www.pravda.com.ua

Керівник проекту: Георгій Гонгадзе
Головний редактор: Олена Притула
E-mail редакції: ukrpravda@gmail.com
Webmaster: webmaster@pravda.com.ua

Гаврилишин: За два роки в Україні почнеться економічне диво

лютого 4, 2015Духовність, Українські проблеми. Економік
Гаврилишин: За два роки в Україні почнеться економічне диво

Про те, на чому ґрунтується його оптимізм, радник трьох українських президентів, економіст, фундатор економічного форуму в Давосі розповів в інтерв’ю сайту “24”.

Пане Богдане, Ви відводите Україні дуже потужну роль у становленні майбутнього Європи та світу загалом. Чому саме Україна?

Є чотири основні характеристики ефективних країн, які нормально працюють: повна політична свобода; певний рівень економічного добробуту для цілого населення — тобто там є багаті, але немає бідних; соціальна справедливість; симбіоз з біосферою, а не руйнація та засмічення навколишнього середовища. Абсолютна більшість країн, за винятком кількох європейських, не має тих чотирьох характеристик. Їх потрібно полікувати, тому що вони є хворі в певному сенсі.

Хворі? Чому?

Хворі в першій мірі демократичні країни. У 1948 році була прийнята чудова Загальна декларація прав людини. Тоді були величезні сподівання. Але забезпечити ті права могли уряди лише деяких країн. Тому були і великі розчарування, критика урядів. Взагалі стало важче керувати країнами, важче бути владою. Вже в той час спілкування між інституціями та між країнами було на базі жорсткої конкуренції. Тому найбагатші могли забезпечити свої права, але більшість була позбавлена такої можливості. США — то маркантний приклад. Там, наприклад, 50 мільйонів людей, які бідні на права і не мають доступу до якісною освіти, не мають жодного доступу до системи охорони здоров’я. Обама пробував це змінити — не виходить.

Між країнами виникає подібна ситуація. Демократичні країни постійно навіть свого роду проповіді роблять, що всі повинні додержуватись тої універсальної декларації прав. Але США продає свої продукти до африканських країн за високі ціни, купує від них сирівці за низькі ціни, країни залишаються дуже бідні. Навіть ті декілька, де є нормальні уряди, не можуть забезпечити навіть базових життєвих прав, як то доступ до свіжої води чи якої-небудь охорони здоров’я.

І Україна здатна вилікувати їх, змінити світовий розклад?

Зараз у світі склалася така ситуація, що всі дедалі менше виграють, а більше програють. Тому нам потрібно переходити на нову парадигму – де б всі щось вигравали. Для тої парадигми потрібні два елементи: універсальна декларація обов’язків людини (тому що не все має робити тільки держава) і перехід на співпрацю (тому що не можна більше будувати стосунки лише на конкуренції).

Чому Україна може допомогти у лікуванні того світу? Тому що на Майдані, коли почали атакувати людей, створилися певні послуги: медична, релігійна, психологічна, освітня. Ці служби створили поодинокі люди. Ольга Богомолець створила першу службу. Вона просто сказала: “Роблю”. До неї долучилися інші люди, які щось знали про медицину. І це працювало. Не з’явився на Майдані інший лікар, який би створив іншу медичну службу, щоби лікувати краще. Там не було конкуренції.

Цікаво, що всі ці служби було створено не за наказом уряду, а через почуття обов’язку перед своїми співгромадянами та країною. Так само зараз дуже багато добровольців вирішили піти в АТО. Добровільно, знаючи, що вони ризикують своїм життям, ніхто їм того не наказував.

Так що наші люди вже почали діяти згідно з тою новою парадигмою, за якою повинен жити світ. Світ дуже багато Україні допомагає. З одного боку санкції, з іншого — фінансова допомога. Але і ми можемо помогти тому світу, він зайшов у певний глухий кут.

І ми, українці, можемо допомогти з нього вийти?

Так. Я думаю, що то є чудово навіть для нас самих усвідомити, що ми не мусимо у всьому доганяти світ — чи то Європу, чи то США. Ні. Ми є в дечому вищі від того світу. Вони мають нас копіювати.

Разом з тим, після Євромайдану все ж з’явилось чимало людей, які трошки розслабилися, і сказали, що тепер у нас є нова влада, хай вони нами опікуються, роблять реформи, а ми будемо займатися власним життям…

Думаю, це можна трошки інакше інтерпретувати. Це є нормально, оскільки ті люди не могли робити реформи. Весь Майдан не міг їх робити, лише поодинокі люди, які пішли у владу. Разом з тим, ми ще бачимо якісь демонстрації; вояки, які пішли воювати — далі воюють. Тобто люди не байдужі до країни.

Так що це є розчарування. Частково — через те, що ми хочемо бути надто швидкими. Частково — через тиск зовнішнього світу, що всі наші дії, мають тотально відповідати Конституції, існуючому законодавству. Тому уряд до певної міри є досить імпотентний, не може проводити тих реформ.

“Щоби суспільство довіряло уряду і президенту, треба, щоби воно було добре проінформоване”

З чого, на Вашу думку, уряду потрібно починати?

З корупції. Жерла корупції є різні. Найбільше в тому, що у нас є так багато різних ліцензій, дозволів, інспекцій, бозна чого. Є величезна бюрократія, яка займається тим, як створити бізнес, як правити той бізнес. Ідеш до того бюрократа, щоби то дістати — і треба помастити руку, інакше не дістанеш.

Один молодий чоловік з Одеси напрацював зі своїми колегами чудову програму про дерегуляцію. На його думку, замість того, щоби творити ще одну бюрократію, яка би воювала проти корупції, потрібна дерегуляція. Тим самим можна викоренити причину: не потрібно ліцензії — ти не йдеш і не платиш. Якщо зменшити ту бюрократію на третину, чи, може, навіть на четвертину, вона могла би працювати більш ефективно. Тоді можна заплатити тим, хто лишається, трошки більше, чим ми тепер платимо.

Що заважає впровадити цю програму в життя?

Наш міністр економіки і торгівлі почув про цього молодого чоловіка, попросив його назустріч і зразу запропонував йому стати своїм заступником. Той відмовився. Він сказав: “Я зі своєю командою буду вашим радником, як то потрібно, але не буду заступником міністра”. Наче цей міністр сприйняв цю програму, і вважає, що то правда дуже добрий підхід. Так що намір є.

Але в уряді треба підходити до того системно. Ми повинні діяти і діяти рівночасно на цілому фронті. Інакше ця існуюча бюрократія заблокує такі дерегуляції.

Тобто, ми можемо сподіватися, що найближчим часом вона буде впроваджена?

Будемо сподіватися. Не тому, що хочемо тільки насолоджуватися життям, а тому, що можемо навіть допомагати цьому уряду. Є ще багато розумних людей, які би це робили, якби була можливість їм в який-небудь спосіб добровільно допомагати.

Як можна створити таку можливість?

Найближчим часом буде зібрання ініціативної групи 1-го грудня. Вони будуть дискутувати звернення до президента і до уряду про те, що ті мусять більше спілкуватися із людьми, із суспільством. Щоби суспільство мало довіру до уряду і до президента, а це капітально важливо, треба, щоби воно було дійсно добре проінформоване і проінформоване про правду. Коли буде більше довіри, ми, як зможемо — допоможемо.

Ви маєте можливість порівнювати відкритість різних українських президентів та урядів. На Вашу думку, нинішня влада є відкрита?

Ну, вона точно більш відкрита від влади Януковича. Але у цьому питанні були певні фази, як я можу судити зі свого досвіду як радник тих найвищих осіб. У Кравчука була відкритість, але з ним була велика трудність, бо він нічого не розумів про економіку. Наприклад, у його оточенні було троє людей, які вирішили облігації України вилити за 10 млрд доларів. Ці хлопці робили те, що мало бути жахіттям для України. Коли я їх спитав, що є гарантією тих облігацій, вони мені сказали: “Україна”. Себто, наприклад, мафія Італії, або багаті люди нашого північного сусіда могли викупити всі ці облігації за 10 млрд, то не така вже величезна сума, і сказати Україні — якщо не можете сплатити нам ці кошти назад, то ви нам належите. Я переконував Кравчука не виступати з тою пропозицією у парламенті, не переконав. Він таки виніс ту пропозицію у Верховній Раді. На щастя у ВР було кілька людей, що розуміли про це і вони того не проголосили. Міжчасі ті хлопці зачали розпродувати ті облігації і зуміли продати кілька в Лондоні. Наш посол тоді якось їх там перехопив і ту справу закрили. Це вам приклад, що відкритий — так, але мав трохи брак знання та компетентності.

Був досить відкритий і дуже добре працював Ющенко, як був прем’єр-міністром. Фатально було, як він став президентом. Але як він був прем’єр-міністром, а Юлія Тимошенко була заступником прем’єра — то була фантастична команда. Вони зробили величезну справу. Компанії, що працювали в енергетичному секторі, погоджували між собою речі на базі бартеру. Тому вони не отримували жодних прибутків і не платили податків. Тимошенко, знаючи добре про той сектор, прийшла з такою пропозицією: маємо змусити їх переходити на монетарні транзакції. Ющенко погодився. Це рішення прийняли. І зразу прийшли прибутки, почався великий приплив доходів до бюджету. Виплатили велику заборгованість пенсій і зарплат. Почався економічний зріст — 9% росту ВВП без інфляції навіть. Це було дуже сильно.

Зі мною Кучма при першому мандаті і на початку другого був тотально відкритий. Коли прийшов Медведчук, він став зовсім іншою людиною.

Так що то коливалося. У нас нема дуже добрих, ясних прикладів, із чим порівнювати теперішній уряд.

Теперішня зв’язка “прем’єр-президент”, за Вашими оцінками, наскільки буде ефективною?

Я знаю одного і другого дуже добре. Не хочу критикувати ні одного, ні другого. Це не порядно. Але дивлячись, наскільки то довго забрало створити коаліцію — якщо робити екстраполяцію, ледве чи вони будуть працювати як команда.

Тоді який вихід для держави з такої ситуації?

Скажімо так: надіюся, що вони бодай ключові речі зможуть погодити.

Разом з тим, в уряді є досить багато компетентних людей. Було би добре, наприклад, якби ми мали скоріше Раду міністрів, і там би був голова Ради міністрів. Це звучить дивно, бо так було за Радянського Союзу. Але, наприклад, так є в Італії зараз. При Раді міністрів є дискусія, яка дозволяє гармонізувати їхні дії. Міністри виходять зі своїми пропозиціями, дискутують на рівні Кабінету, є погодження, чи добре те рішення, — робиться далі те чи інше.

Що б дав такий формат роботи?

Якщо б Кабінет діяв у цей спосіб, президенту було би легше з ним спілкуватися. Президент би не виходив з ініціативами, він погоджував би рішення, знаючи, що цілий Кабінет Міністрів їх дискутовував, себто, що уряд буде за тим.

Я пробую, радше ніж критикувати чи робити погані прогнози, сказати, що є певний спосіб виходу. Але на це треба доброї волі і треба підпорядкувати себе меті. Більше думати про Україну, а не про те, скільки хто має влади чи повноважень.

“Дуже мало потрібно, щоби українське економічне диво почалося”

Ви писали, що українці спроможні зробити економічне диво. Разом з тим, чимало експертів кажуть, що зараз економіка країни у поганому стані і Україна наближається до дефолту. На чому ґрунтується Ваш оптимізм?

Воно так трохи виглядає, що ми наближаємося до дефолту. З іншого боку, як бачимо, є договір між Міністерствами фінансів України та США, що Штати гарантують виконати кредити для України на 2 млрд. Тобто, Україна позичить в якійсь інституції 2 мільярди, і якщо вона не сплатить ці кошти, то їх мусить сплатити США. То є дуже сильна гарантія. Автоматично це полегшить Україні дістати тих 2 млрд з періодом амортизації дещо довшим і відсотком набагато нижчим, ніж якби не було цієї угоди. Євросоюз також вирішив надати Україні 15 млрд допомоги.

Тому я не думаю, що Україна прийде до дефолту. Але доки економіка зрівняється — то забере трохи часу.

Щодо економічного дива — воно дійсно може статися?

Так, у нас є для того всі дані.

Які саме?

Маємо всі потрібні природні ресурси. Маємо кваліфікованих людей. Ми з природи є працьовиті люди.

Але потрібні ще й передумови. Перше — коли з нашої праці нам дають заробити на нормальне життя. Друге — якщо є внутрішня мотивація. Людям треба дати певну волю на всіх рівнях вирішити, не що вони роблять, а як вони це мають робити, тобто — у їхній спосіб. Щоб вони відчували певну власність над своєю працею Така мотивація є фантастична.

Так що маємо зробити ясний закон про право власності, ясну судову систему і ясні правила гри. Ну і потрібно перевести багато державних підприємств у приватну власність. Хіба, зберегти ті так звані природні монополії. То дуже мало потрібно, щоби українське економічне диво почалося.

А Ви можете вказати орієнтовний термін його початку?

Я думаю, що початок може бути за два роки. Але потрібні ці передумови. Україні потрібні тотальні трансформації. Потрібно навіть змінити статус країни. Вона дійсно повинна бути унітарною державою, потрібна велика децентралізація. Треба змінювати і судову систему, і економічну. Соціальну політику також треба міняти.

На що я надіюся, що цей уряд, цей парламент, цей президент деякі реформи зроблять, і та трансформація пройде трошки легше, ніж це було б за Януковича.

Якою Україна вийде з війни з Росією?

Ми вже перетворилися з плюроетнічного народу на плюроетнічну, патріотичну українську націю. Це вже один дуже добрий результат. Я думаю, що ми вже не повернемо до того, що станемо радянськими людьми. Під тим, я би сказав, що Україна вийде очищеною. Звичайно, дуже послабленою.

Також я думаю, що в нас уже ніколи ілюзій не буде відносно того, що ми можемо бути братнім народом.

Територіальна цілісність буде збережена?

Думаю, що так. Думаю, що навіть Крим колись повернеться. Не тільки тому, що там є кримські татари, хоча це — дуже важливий фактор. А тому, що всі пригадають, що життя, коли Автономна Республіка у складі України, куди краще, ніж життя у суб’єкті РФ. То буде не мілітарна акція. То прийде з нутра.

Євгенія Мазур

Трубою прикриють грандіозний “дерибан”

травня 18, 2013Українські проблеми. Економік

Українська правда

Економічна правда

Постійне посилання: http://www.epravda.com.ua/publications/2013/05/16/375099/

Сергій Щербина, ЕП — Четвер, 16 травня 2013, 12:30

Микола Азаров, Віктор Янукович. Фото kmu.gov.ua

Можна припустити, що уряд президентської “Сім’ї” затіяв грандіозну аферу, і ГТС – лише один з елементів. Поки всі говоритимуть про хижу Росію, “правильні хлопці” можуть тихо “розпиляти” між собою інші стратегічні об’єкти.

26 квітня, коли політично активна публіка уважно стежила за боями навколо телеканалу ТВі, у Верховні раді раптово з’явився сенсаційний законопроект.

Цей документ покликаний зняти всі перепони для майбутньої приватизації української газотранспортної системи.

Власне, розмови про можливі маніпуляції з трубою точаться вже давно. Більше того, кілька місяців тому вірогідність здачі ГТС Росії була як ніколи великою.

Однак, як стверджували інформовані джерела, від такої ідеї начебто відмовилися. Про ці події “Економічна правда” писала докладно і не раз.

Згідно з розповідями, ситуація виглядала дещо дивно. Президент Віктор Янукович нібито кілька разів пропонував президенту РФ Володимиру Путіну “трубу” в обмін на знижку на газ і кілька разів передумував. Путіну ці ігри набридли, і він перестав говорити на дану тему.

Мотивація Януковича зрозуміла. Попереду президентські вибори 2015 року, а економіка напівмертва, грошей нема. Не в останню чергу так сталося через захмарну ціну на російський газ за “контрактом імені Юлії Тимошенко”.

Віддавши ГТС Росії, можна було б розраховувати на послаблення “газового зашморгу” і дивитися у 2015 рік з більшим оптимізмом. Однак Кремль хоче повної капітуляції і встановлення тотального контролю над Україною. Це розуміють навіть на Банковій.

Чи захоче Кремль бачити наступним президентом Януковича? Велике питання. Тим більше, з огляду на категоричне неприйняття Москвою українського “Папи” та пташенят з його “Сім’ї”.

Отже, за наявною інформацією, було прийнято рішення здаватися більш “демократичним” Міжнародному валютному фонду та Євросоюзу. Там дадуть рятівні гроші, які дозволять уникнути здачі на милість жорсткого Путіна.

Однак вимоги Заходу для Януковича також не з найкращих. Довелося випустити Юрія Луценка, і, очевидно, доведеться випускати Юлію Тимошенко. Не менш “цікаві” економічні вимоги МВФ, з яких найсуттєвіші – збільшення ціни на газ для населення та девальвація гривні. І як в таких умовах вигравати президентські вибори?

Але раптом Кабмін вносить до парламенту документ, який відкриває двері для приватизації “труби”. На “трубу” начебто претендує лише Росія. Отже, найлогічнішим припущенням є те, що з Москвою таки домовилися. Про цей законопроект ЕП вже писала і навіть наводила вірогідний сценарій здачі ГТС Росії.

Однак виявилося, що все не так просто. При уважному прочитанні законопроекту виявляється, що ГТС може бути не єдиною метою документа. Більше того, постає питання, чи затівається ця гра винятково заради газової труби.

Роль “Сім’ї”

Отже, як і годиться в таких випадках, законопроект щодо ГТС носить туманну назву: “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з метою реформування НАК “Нафтогаз України”. Всі цікаві речі в Україні, як правило, відбуваються з метою реформування, поглиблення та покращення.

У парламент документ потрапив від імені прем’єра Миколи Азарова, а пояснювальну записку до нього підписав “сімейний” міністр енергетики Едуард Ставицький. У публічному просторі законопроект “відмивали” також Ставицький та перший віце-прем’єр, фінансовий директор “Сім’ї” Сергій Арбузов.

Едуард Ставицький. Фото kmu.gov.ua

Перший казав, що “можна продати більше половини газотранспортної системи, якщо це буде вигідно для держави”. “В Євросоюзі є країни, в яких не стоїть питання про 50% плюс одну акцію – держава володіє меншою частиною ГТС. Однак це не створює проблем, бо права кожного міноритарного акціонера захищені”, – поясняв він.

Арбузов же переконував: “Цей крок треба було зробити, щоб продовжити реформи в галузі. Він продиктований побажаннями ЄС, щоб навести порядок. Законопроект поданий, і я сподіваюся, що у Верховній раді буде єдність для ухвалення рішень”.

З цього випливає, що законопроект про продаж “труби” народжувався з благословення верховного керівництва корпорації “Сім’я”.

Втім, не слід забувати, що “младореформаторів” у Росії, м’яко кажучи, не дуже люблять. Наприклад, у “Газпромі” категорично відмовляються обговорювати газові справи із Ставицьким. Чи “Папа” таки вирішив здаватися Кремлю?

Сумніви щодо цього посіяв один з поважних членів Партії регіонів. “Проект ухвалений не буде. Він навіть профільного комітету не пройде. Спочатку президент має чітко сказати, куди ми йдемо: у Росію чи у Європу”, – сказав він ЕП у приватній розмові.

Була озвучена й інша думка: законопроект буде ухвалений, але не заради Росії, а з метою банального “дерибану” нафтогазової галузі між угрупуваннями самої влади.

Тож є дві версії. Перша – газову трубу здадуть Росії. Друга – газову трубу разом з усією державною нафтогазовою галуззю “розпиляють” між своїми.

Непряме підтвердження однієї з них надійшло з несподіваного джерела – Головного науково-експертного управління Верховної ради, через яке, за процедурою, проходять всі законопроекти перед розглядом в комітеті.

Думка юристів

14 травня на сайті парламенту був опублікований висновок цього парламентського відомства щодо того самого проекту закону – “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з метою реформування НАК “Нафтогаз України”.

Зазвичай цей формальний папірець ніхто не читає. А дарма. Саме у цьому документі, який супроводжуватиме законопроект під час парламентських розглядів, міститься наступний висновок.

“За результатами розгляду в першому читанні проект закону доцільно повернути на доопрацювання з урахуванням висловлених зауважень та пропозицій”.

Чому ж юридичне управління пропонує депутатам “завернути” урядову ініціативу з настільки чутливого питання, публічно підтриманого всесильною “Сім’єю”? Зауважень рівно п’ять, і вже перше з них відкриває очі на всю красу урядової гри.

Сергій Арбузов. Фото kmu.gov.ua

У підписаній Ставицьким пояснювальній записці зазначалося: прийняття проекту дозволить здійснити реформування “Нафтогазу”, “спрямоване на підвищення економічної ефективності галузі, що буде відповідати вимогам законодавства ЄС у зв’язку з приєднанням України до договору про заснування Енергетичного співтовариства та сприятиме посиленню енергетичної незалежності України”.

Проте, на думку парламентських юристів, “значна частина положень проекту має більш загальний характер, ніж приведення статусу “Нафтогазу” у відповідність до зобов’язань України за протоколом про приєднання до договору”.

Річ у тому, що дія цих законодавчих положень поширюватиметься на всі державні і комунальні підприємства, а не лише на “Нафтогаз”, наголошують у парламенті.

“Наприклад, зміни до статті 9 закону “Про управління об’єктами права державної власності” дозволятимуть Кабміну відчужувати всі корпоративні права держави поза межами законодавства про приватизацію“, – йдеться у документі.

Також, на думку юристів, зміни до частини 1 статті 11 проекту дозволять передавати корпоративні права держави будь-яким господарським товариствам.

“Водночас зміни до частини 9 цієї статті надають Кабміну право відчужувати нерухоме майно об’єктів державної власності, що не підлягають приватизації“, – наголошується у висновку.

“За таких умов назва проекту не відповідає його змісту. У зв’язку з цим пропонуємо виключити з проекту всі зміни до вказаних законів, які не мають безпосереднього відношення до реформування “Нафтогазу”, або відкоригувати їх таким чином, щоб сфера їх дії обмежувалася лише зазначеним реформуванням”, – йдеться у документі.

У другому зауваженні управління основна думка лише посилюється. Юристи звертають увагу, що “Нафтогаз” включений до переліку об’єктів, що не підлягають приватизації, затвердженому відповідним законом.

“У зв’язку з цим рішення, яке стосується зміни його статусу, повинне прийматися лише після виключення “Нафтогазу” з названого переліку, оскільки передача його іншим юридичним особам, які утворюватимуться на його базі, може призвести до зміни його власника”, – йдеться у висновку.

Третє зауваження стосується безпосередньо “труби”. Так, урядовим законопроектом пропонується встановити, що приватизація держпідприємств, “дочок” “Нафтогазу”, які займаються транспортуванням магістральними трубопроводами і зберіганням у підземних газосховищах, здійснюється за рішенням Кабміну.

Засідання уряду. Фото kmu.gov.ua

“Було б доцільним на законодавчому рівні визначити засади приватизації відповідних підприємств, зокрема, те, як повинна визначатися вартість відповідних об’єктів приватизації, способи їх приватизації (бажано на відкритому конкурсі), та забезпечити збереження у державній власності “блокуючого” пакета акцій“, – наголосили юристи.

В принципі, далі можна не читати. Четверте та п’яте зауваження стосуються більше технічних моментів.

Висновки

Що ж насправді написали юристи? Передусім те, що урядовий законопроект відкриває шлях для переходу у приватні руки “Нафтогазу” та всіх його похідних. Включно з “Укртрансгазом”, який займається транспортуванням палива.

При цьому документ відкриє величезне “вікно можливостей”, адже не унормовує ні оцінку об’єктів, ні спосіб приватизації, ні збереження за державою “блокпакета”.

Грубо кажучи, “Сім’я” зможе без навіть декоративного конкурсу та за безцінь отримати, наприклад, “Укртрансгаз” лише за рішенням контрольованого нею уряду.

Але й це не все. Як свідчить перше зауваження юристів, законопроект можна буде використати не тільки для приватизації нафтогазової галузі, а й усіх державних корпоративних прав, тобто взагалі всього державного. Навіть того, що заборонено приватизувати: стратегічних об’єктів, від яких залежить життєдіяльність країни.

Екс-керівник ФДМ Олександр Бондар у коментарі ЕП заявив, що негативний висновок науково-експертного управління Верховної ради нічого не вирішить.

“Це управління майже завжди дає негативний висновок. Це жодним чином не впливає на проходження законопроекту. Якщо на те є воля Адміністрації президента та Кабміну, цей законопроект пройде Раду”, – сказав він.

За його словами, скуповувати голоси у парламенті стало важко і дорого, тож влада вирішила відсунути депутатів від приватизації і зосередити ці повноваження в уряді.

Інший екс-керівник Фонду держмайна, депутат від Партії регіонів Михайло Чечетов переконує, що цей законопроект покликаний виконати вимоги Євросоюзу.

“У чужий монастир не треба йти із своїм уставом. Хочеш в їх монастир – приймай їх устав. Ми підписали енергетичну хартію, яка відкриває двері до Європи. Цей закон виписаний у контексті реалізації європейської Енергетичної хартії”, – сказав він.

За словами Чечетова, законопроект буде “повністю ухвалений”. “Думаю, у травні документ буде внесений в парламент. Те, що йому уготований позитивний фінал, у мене сумнівів нема”, – сказав він.

Михайло Чечетов

Водночас, відповідаючи на питання, чи не призведе його ухвалення до того, що всі приватизаційні питання буде вирішувати лише Кабмін, “регіонал” сказав: “Це функції виконавчої влади. Виконавча влада, вона що – не українська? Це ж влада України”.

Можна припустити, що уряд президентської “Сім’ї” затіяв грандіозну аферу, і газотранспортна система тут лише один з елементів. Основна мета – одним ударом відсунути норовливий парламент і отримати грандіозну можливість для “дерибану” всієї державної власності.

Поки всі говоритимуть про хижу Росію, “правильні хлопці” можуть тихо “розпиляти” між собою газотранспортну систему разом з усіма іншими стратегічними об’єктами.

© 2005-2012, Економічна правда. Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на “Економічну правду”.

Трудові мігранти – головний закордонний інвестор економіки України

травня 17, 2013Українські проблеми. Економік

 

 

Українські заробітчани в Італії. В очікуванні роботи в новому році

Українські заробітчани в Італії. В очікуванні роботи в новому році

 

 

  • Live Journal

 

 

РОЗМІР ШРИФТУ

Ірина Штогрін

17.05.2013

Київ – Українські трудові мігранти доклали зусиль до того, щоб в Україну за перший квартал цього року з-за кордону надійшла сума еквівалентна 1 мільярду доларів США. А в минулому році, перекази заробітчан вперше перевищили обсяг коштів, які владі вдалося залучити у вигляді іноземних інвестицій.

Влада України, попри активні заяви про заохочення іноземних інвестицій, програла трудовим мігрантам в обсязі залучених в економіку України коштів.

Українці за кордоном офіційно відправили своїм родинам торік грошових переказів на суму 7,5 мільярдів доларів, із них трохи більше ніж 1 мільярд – нелегально. А іноземні інвестори, над заохоченням яких працює спеціальний орган – Державне агентство з інвестицій, вклали лише 6 мільярдів доларів.

 

Найбільше громадян України працюють в Росії та країнах Європейського союзу. У 2012 році з країн СНД та ЄС надійшло грошових переказів на приблизну однакову суму – десь по 40 відсотків від загальної суми усіх надходжень від приватних осіб з-за кордону.

 

Заробітчани відчутно стимулюють економіку України, вважає директор Українського інституту публічної політики Максим Борода. Принаймні, вони інвестують у життя своїх рідних, купують і будують житло, навчають дітей, лікують батьків. І хоч ці економічні вливання дуже часто називають «споживацькими», вони є вагомим економічним фактором, бо істотно зменшують бідність.

Дискусії щодо євроінтеграції і Митного союзу – шлях у безвихідь

травня 7, 2013Українські проблеми. Економік, Українські проблеми. Політика


02.05.2013

Богдан Данилишин (Рубрика «Точка зору»)

Декілька тез по суті щодо дискусії відносно Євроінтеграції та Митного союзу.
 
1. Потрібно чітко усвідомити дві речі.
 
Перша – мають бути закінчені дискусії щодо асоціації з Європейським союзом. Це стратегічний шлях держави і ніякі економічні оцінки тут недоцільні. Є економічні інтереси держави, які треба навчитися відстоювати і захищати всіма можливими способами. Всі євроінтеграційні наміри керівництва держави в даний час потрібно тільки вітати і всім політичним силам активно працювати разом із владою у справі якнайшвидшого укладання Угод про асоціацію та зону вільної торгівлі з Європейським союзом.
 
Друга – Україна стратегічно зацікавлена в поглибленні економічної інтеграції з Російською Федерацією та країнами СНД як суверенними державами.
 
2. Всі розрахунки, що здійснені в даний час стосовно економічних вигод від вступу України до Митного союзу є некоректними. Навіть якась можлива одномоментна вигода може бути стратегічним програшем у майбутньому.
 
3. Україна, за згодою країн-членів Митного союзу, може мати статус спостерігача. Для цього мають бути вироблені відповідні механізми. Такий статус вона має в рамках ЄврАзЕС. Це дає змогу краще розібратися в стані справ що відбуваються в даних утвореннях. Можливий вступ у Митний союз тільки посилить диспропорції, що склалися в економіці України, ще більше втягне її залежність від енергоресурсів Росії. В даний час ми маємо враховувати як політичну так і економічну ситуацію, що склалася в Україні, структурні диспропорції в економіці. Потрібно здійснити поетапну ліквідацію високої енергоємності промисловості, в тому числі газоємних галузей.
 
4. Схвалено Договір про зону вільної торгівлі (ЗВД) із СНД, над реалізацію якого в даний час працюють недостатньо. Вільна торгівля – це довіра і цивілізовані способи ведення справ. На превеликий жаль, в учасників ЗВД СНД довіра один до одного дуже мала, більше прагнення бачити васала, конкурента, але не партнера. Ми ще не навчилися вести чесний рівноправний діалог.
 
5. Україна (16.05.2008) і Росія (22.08.2012) вже є членами СОТ. При вступі Росії до СОТ Україна проявила недостатньо наполегливості у секторальних переговорах при відстоюванні своїх інтересів і можливих уступок з боку Росії.
 
6. Відповідно до статті XXIV «Територіальне застосування – Прикордонна торгівля – Митні союзи та Зони вільної торгівлі» ГАТТ 1994, будь-яка країна-член СОТ може також входити до Митного союзу або зони вільної торгівлі, гарантуючи при цьому більш сприятливі умови доступу на ринок для членів регіонального блоку. З метою ефективної реалізації зовнішньоекономічної політики будь-який Митний союз передбачає утворення «єдиної митної території» та створення міждержавного органу проведення узгоджених заходів такої політики. Митний союз є набагато жорсткішою формою інтеграції, аніж, наприклад, зона вільної торгівлі. У випадку Митного союзу Росії, Казахстану та Білорусі (МС) такі органи вже створено (Міждержавна Рада, Комісія Митного союзу тощо), що на даному етапі суперечить Конституції та законодавству України. Це стосується як власне визнання повноважень такого наднаціонального органу в цілому, так і, наприклад, координації застосування захисних, антидемпінгових та антисубсидиційних заходів проти товарів походженням із третіх країн.
 
7. Згідно з Заявою Верховної Ради України з приводу укладення Україною Угоди про співдружність незалежних держав від 20 грудня 1991 року № 2003-XII, Україна заперечує перетворення співдружності незалежних держав на державне утворення зі своїми органами влади та управління і вважає, що координаційні інститути в рамках співдружності не можуть мати владний характер, їх рішення є рекомендаційними. Крім того, у МС Росія має 57% голосів при вирішенні питань Митного союзу, Білорусь і Казахстан – по 21,5%. У разі вступу України, навіть за умови перерозподілу, Росія матиме переважну більшість голосів, що для України також не може бути прийнятним.
 
8. Україна може бути зацікавлена у повномасштабній імплементації до системи відносин Митного союзу договірно-правової бази СОТ, що в даний час є неможливим з огляду на стан переговорного процесу щодо вступу членів союзу до Організації. Отже, приєднання України до Союзу є можливим лише на умовах СОТ, що означає прийняття країнами-членами МС умов України. Водночас членство у Світовій організації торгівлі не є абсолютною перепоною для створення митних союзів. Прикладами Митних союзів, визнаних СОТ, є Карибський спільний ринок (КАРІКОМ), Економічна та валютна співдружність Центральної Африки, Економічна спільнота західноафриканських держав (ЕКОВАС). Участь країн, що не є членами СОТ, у наведених вище південноамериканських та африканських Митних союзах є або не вирішальною при формуванні засад угруповання, як у Ліберії, або досить формальною, як у випадку з Багамськими островами. Єдиним угрупованням, що класифікується СОТ як Митний союз, де більшість складають країни – не члени СОТ, є Євразійське економічне співтовариство. Міжнародний досвід, у тому числі досвід СОТ, свідчить також і про те, що членство країни у Митному союзі не обов’язково скасовує право цієї країни самостійно укладати угоди про вільну торгівлю з третіми країнами.
 
9. Приєднання до МС передбачає, в тому числі, встановлення спільного митного тарифу шляхом уніфікації тарифів між країнами-учасницями. У цьому випадку Україна має гармонізувати митний тариф із тарифом МС. У даний час гармонізація митних тарифів України та Митного союзунеможлива з огляду на розклад тарифних зобов’язань України, який є невід’ємною частиною Закону України «Про ратифікацію Протоколу про вступ України до Світової організації торгівлі», ухваленого Верховною Радою України 10.04.2008 за № 250-VI. Перегляд тарифних зобов’язань України у рамках СОТ вже викликав негативну реакцію держав-членів та може призвести до ініціювання країнами-членами СОТ обговорення виконання Україною зобов’язань в рамках СОТ.
 
10. Аналіз можливих торговельно-економічних наслідків інтеграції з МС показує, що для України переваги в експорті складатимуться лише з переліку скасованих вилучень із режимів вільної торгівлі. Водночас спрощення митного режиму наприклад в рамках ЗВТ із ЄС дозволить Україні не тільки розширити ринки збуту власного експорту, але й наростити імпорт інвестиційних товарів, використання яких у виробництві є передумовою стабільного довгострокового зростання економіки. Таким чином, перегляд ввізних мит з метою їх гармонізації з митним тарифом МС для України, як члена СОТ, є неможливим.
 
11. При укладенні угод про вільну торгівлю чи Митний союз правила СОТ вимагають від країн-членів дотримуватися норм щодо охоплення преференційним режимом переважної частки торгівлі товарами, а також – щодо не погіршення доступу для третіх країн. Тобто мита та інші засоби регулювання торгівлі не мають встановлюватися більш обмежуючими, ніж це передбачено документами СОТ. Повідомлення стосовно укладення угод про вільну торгівлю чи Митних союзів мають надаватися країнами-членами до Комітету з регіональних торговельних угод СОТ. Це стосується і України. Стаття ХХІV Генеральної угоди з тарифів і торгівлі та Домовленість про тлумачення Статті ХХІV регламентує питання створення державами-членами СОТ Митних союзів та зон вільної торгівлі. ГАТТ 1947 дозволяє державам-членам СОТ створення Митних союзів і зон вільної торгівлі за умови, що це не призведе до створення додаткових обмежень у торгівлі. Відповідно до статті ХХІV держави-члени СОТ при створенні або приєднанні до Митного союзу зобов’язані дотримуватися умов, які наразі не можуть бути узгоджені між Україною, як членом СОТ та державами-членами МС, які не є членами Організації.
 
12. Участь України в МС може потребувати перегляду чинних двосторонніх угод про вільну торгівлю, стороною яких є Україна, з огляду на те, що Митний союз є єдиною митною територією, яка складається з митних територій учасників такого союзу.
 
13. На сьогодні фактично парафовано Угоду щодо створення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС. В цілому переговорний процес характеризується як такий, що завершений. Майбутня зона вільної торгівлі між Україною та ЄС не вимагає перегляду вже існуючих договорів про вільну торгівлю України з іншими країнами. Україна може мати одночасно зону вільної торгівлі з Росією і Європейським союзом, а також утворювати у майбутньому нові зони вільної торгівлі. Наприклад, ЄС має угоди про вільну торгівлю з 24 країнами, а з трьома країнами (Андорра, Туреччина, Сан-Марино) – митні союзи. У межах Європейського союзу існує вже спільний ринок та спільна митна політика, яка також передбачає спільний митний тариф стосовно третіх країн.
 
14. Теоретично, у разі входження України до Митного союзу з Росією, Білоруссю та Казахстаном Європейський союз повинен буде утворювати зону вільної торгівлі тільки з Митним союзом, а не з окремою країною (Україною), яка входить до цього союзу. Водночас, ЄС не практикує утворення зон вільної торгівлі з тими регіональними угрупуваннями країн, до яких входять не члени СОТ (як у випадку Митного союзу – Казахстан, Білорусь). У той же час утворення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС не буде перешкодою торговельним відносинам України з країнами Митного союзу у складі Росії, Білорусі та Казахстану. Політика ЄС передбачає утворення зон вільної торгівлі з багатьма країнами світу, тому можна передбачити, що вступ країн (Білорусі та Казахстану) до СОТ відкриє дорогу до переговорів щодо утворення зон вільної торгівлі між ними та Європейським союзом.
 
15. Таким чином, у разі приєднання України до Митного союзу з Росією, Білоруссю та Казахстаном це спричинить фактичне припинення переговорного процесу з ЄС до моменту вступу всіх зазначених країн до СОТ.
 
Богдан Данилишин – академік НАН України

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода


Радіо Свобода © 2013 RFE/RL, Inc. | Всі права застережені.

bigmir)net  хиты 6636 хосты 3228

http://www.radiosvoboda.org/content/article/24974255.html

 


Copyright © Блог Василя Кондрата (Vasyl Kondrat Blog). All rights reserved.