Двомовні туристичні вказівники в Криму – знову без української?

серпня 9, 2013Українські проблеми. Мова
Таблички зроблені російською та англійською мовами, Сімферополь

Таблички зроблені російською та англійською мовами, Сімферополь


  • Двомовні туристичні вказівники в Криму – без української
Сімферополь – До курортного сезону наступного року в кримських містах установлять півтори тисячі туристсько-інформаційних вказівників російською та англійською мовами. Про це повідомив офіційний сайт уряду АРК із посиланням на міністерство курортів і туризму Криму. Роботи планують здійснити у рамках проекту Євросоюзу «Диверсифікація і підтримка туристичного сектора Криму». Низка громадських організацій півострова вже висловила свій протест через відсутність у цьому проекті державної української мови. Кримські чиновники і представники європейського проекту кажуть, що їх неправильно зрозуміли.

В офіційному урядовому повідомленні мовиться, що вказівники будуть розміщені біля туристичних об’єктів у Бахчисараї, Керчі, Алушті, Судаку, Євпаторії, Сімферополі та Севастополі. Зараз для кожного міста підготовлені паспорти, які включають перелік пам’яток, карту-схему міста з нанесеними на ній точками встановлення візуальної навігації, кількість необхідних стовпів і туристсько-інформаційних вказівників. Останні матимуть спільний стиль, погоджений з міністерством і містами-учасниками. Робота проводиться за підтримки проекту ЄС «Диверсифікація і підтримка туристичного сектора Криму».

Схожий проект з маркування туристичних маршрутів у горах, правда, у значно менших обсягах фінансування, в Криму вже кілька років реалізує Посольство Чеської Республіки в Україні. Втім, чеська ініціатива була неоднозначно розцінена громадськістю через те, що маркування теж проводилося лише іноземними мовами – російською та англійською. Відомий український філософ Микола Рябчук навіть виступив з відкритим листом до чеського посла Івана Почуха. Реагуючи тоді на критику, перший заступник міністра курортів і туризму Криму Микола Маринов повідомив, що у подальшому «буде передбачено маркування українською мовою».

Українські туристи відчувають себе в Криму некомфортно?

Голова кримської громадської організації «Український дім» Андрій Щекун каже, що знову пересвідчився – чиновникам вірити не можна. Тож кримська громадськість починає петиційну кампанію з метою примусити посадовців та іноземних партнерів виконувати чинне законодавство щодо державної мови.

Конституція кримської автономії дозволяє поряд із державною українською мовою використовувати, наприклад, кримськотатарську чи російську. Але – «поряд», а не «замість»
Андрій Щекун

«У принципі, конституція кримської автономії дозволяє поряд із державною українською мовою використовувати, наприклад, кримськотатарську чи російську. Але – «поряд», а не «замість». І це також не є дозволом не виконувати Конституцію України і чинне законодавство щодо державної мови», – заявив Андрій Щекун.

За його словами, українська громадськість Криму з удячністю приймає допомогу європейських партнерів, але не ціною мови, яка зараз перебуває під загрозою, особливо в автономії.

Експерт проекту «Диверсифікація і підтримка туристичного сектора Криму» Рустем Тагаров трохи здивований урядовою інформацією про двомовні вказівники. Каже: питання мови поки не обговорювали.

Принципове рішення ще не ухвалене ані в міністерстві, ані в проекті. Крапку ставити ще рано
Рустем Тагаров

«Принципове рішення ще не ухвалене ані в міністерстві, ані в проекті. Крапку ставити ще рано. Проект зараз оголошуватиме тендер щодо виготовлення цих вказівників. І не проблема, щоб там були багато мов. Але це має поміститися на самому форматі цих табличок. Я ж вважаю, що українська мова на них, як державна, має бути присутня», – зазначив експерт Рустем Тагаров.

Міністр курортів і туризму Криму Олександр Лієв підтверджує: зараз лише визначені місця встановлення цих знаків.

Взагалі – на п’яти чи шести мовах хотілося б, як мінімум
Олександр Лієв

«Зміст доопрацьовуватиметься додатково. Коли вже будуть виділені кошти, коли буде зрозумілий дизайн і так далі. А взагалі – на п’яти чи шести мовах хотілося б, як мінімум», – сказав міністр Олександр Лієв.

Андрій Щекун зазначає, що урядовці у цьому питанні мали б зважати не лише на вимоги законодавства, що вкрай важливо, але й на прості економічні показники. За словами активіста, у червні нинішнього року кількість курортників в Криму знизилася на піввідсотка у порівнянні з минулим роком, а в липні – уже на три відсотки. Такий спад, за офіційними даними, відбувся через зменшення гостей з інших регіонів України. На думку Андрія Щекуна, кримські урядовці мусять глибше проаналізувати причини того, що українські туристи відчувають себе в Криму менш комфортно.


Володимир Притула

Мова — сила України

серпня 1, 2013Духовність, Українські проблеми. Мова

Їй різали крила, на горло ставали.

В багнюці топтали, її зневажали.

Боялись її і бояться донині

Кацапські лакузи, безбатченки — свині.

І рила свої, і народні мандати

Скрізь пхають і риють, і хочуть здолати,

Скрутити,

Зв’язати,

Навік поховати,

Щоб нею не міг більш ніхто розмовляти.

Та куці мізки у народних обранців,

Собі уявили ось ці ошуканці,

Що можуть на мову накласти табу

І чути її лиш в дубовім гробу.

Забули, де зараз знаходяться ті,

Хто в нашої мови ставав на путі.

Валуєв і Суслов, Петро й Катерина

Давно вже для них рідний дім —

домовина.

А мова моя і донині звучить.

Вона не валує, вона не кричить.

Потужною хвилею йде на Донбас.

Перечити їй я не раджу в цей час.

Бо сила її — це страшний землетрус,

Що в прах перетворить кацапських лакуз.

Якщо вона вийде з своїх берегів,

Змете на шляху недолугих вождів.

Донецьких, московських,

місцевих князьків,

Брехливих російських попів і дячків.

Міністрів–запроданців, різних заброд

Здолає мій сильний і мудрий народ.

Бо мова й народ — то є сила єдина

І мова моя — це моя Україна!

Ярослав Федюк

Нас порятує новоукраїнський великий урбанізм (автор: Кісь Роман)

липня 24, 2013Духовність, Українські проблеми. Мова

Українське молодіжне середовище не виробило свого сленгу навіть у Львові – вважає етнолог Роман Кісь і пояснює, як українцям залишитись українцями.

 

1993-го досліджував Харків. Два тижні жив у гуртожитку зі студентами, а на вулиці з диктофоном намацував тенденції. Вибірка не репрезентативна, але опитав сотні людей. Одне з бліц-запитань: «чи послали б ви дитину в українську школу, якби таку відкрили в сусідньому кварталі?» Навіть російськомовні відповідали: «Конечно. Хорошо, чтоб ребенок знал два язика». Це 1993 рік. Люди вважали, що знання української дасть можливості для вертикальної мобільності, починаючи зі вступу у вищу школу. Здорова і демократична тенденція, не з примусу.

 

Тепер, за даними дослідження 2011 року професора Валерія Хмелька (президент Київського міжнародного інституту соціології) за чотири роки в Україні додалися 3 відсотки російськомовних. Нові російськомовні рекрутуються із середовища націомаргіналів, насамперед приїжджих із села. Маргінал – це людина, що стоїть на межі двох культур, і не сприймається жодною з них за повнокровного члена. Його маркер суржик. Внутрішня роздвоєність сприяє еклектичному змішуванню і роздвоєнню особистості. А діти націомаргіналів уже цілковито зрусифіковані.

 

Смисли слів у різних мовах не повністю накладаються одні на одних. Візьмімо кольори. Наш жовтогарячий – не те, що оrange. Англійська на позначення синього і блакитного має тільки blue. Тому латинізація і зросійщення вимивають наш смисловий світ, що кристалізувався віками.

 

Я на Чукотці від 1976 року до 1979-го пас оленів, аби зрозуміти, чи справді структура мови визначає структуру світобачення. Впродовж року записав 65 слів на позначення відтінків масті. Кенно – сірий олень із білою плямою на чолі. Гіттаккелі – сірий із білими манжетами. Шєвааро – сірий із жовтизною на череві. Пенвель – дворічний бик, тенраллєн – понад 3 роки. Мають диференціацію ще за формою рогів, віком, екстер’єром, лінією хребта. Нєваропенвель – сірого кольору 2-річний бик, що крутиться в певній частині стада. Амешкиргин – простір поза видним полем. Це інкорпоруюча мова – словами виражають складні думки. Мають слово, що означає «відзначати свято забою короткошерстого оленя». Споріднена з чукотською тільки корякська. Різні мови – різні смислові світи.

 

Яка балаканина – таке світовідчуття. В коридорах Львівського університету чую: «Тіпа карочє внатурє та тьолка кухарить». Українське молодіжне середовище таке слабке, що не виробило свого сленгу навіть у Львові. Але вірю у студентство, бо коли взимку стояв із плакатами під Верховною Радою, повз мене проходили хлопці й гукали: «Слава Україні!» Поговорили хвилин 20. Один – родом із Дніпропетровська. Казав, що люди прокидаються. У канцелярії Київської міськдержадміністрації якийсь клерк, ставлячи штамп на заявці акції, потис мені руку і сказав: «Вы – настоящий украинский патриот. Приезжайте к нам чаще».

 

  

Роман Кісь – 63 роки,етнолог. Народився у Львові. Мати – вчителька географії. Батько – випускник Греко-католицької богословської академії, згодом професор Львівського університету.

 

– Батько навчив непогоджуватися. У старших класах я вже не почувався совєцькою людиною.

 

1971 року закінчив філфак Львівського університету, почав працювати в інституті народознавства. Наприкінці 1975-го Вища атестаційна комісія видала акт, за яким усі дисертації слід було писати російською. Потрактував це як дискримінаційний акт і відмовився від захисту готової дисертації на тему «Сімейний побут гуцулів українських Карпат».

 

1981-го інкримінували злісне хуліганство й ув’язнили на три роки. Перший із них просидів у 77-й зоні, в Бердянську. Потім з нагоди 60-річчя створення Союзу послали «на хімію», на Лисичанський нафтопереробний завод.

 

Каже: за листування з дисидентами Іриною й Ігорем Калинцями, які були на засланні, 1986-го знов сів на рік за «уклонение от военных обязанностей». Попросився в рядові, щоб як офіцер не проводити морально-політичну підготовку з особовим складом, бо вона базується на марксизмі-ленінізмі, складовою якого є атеїзм.

 

Ходив до костелу Греко-католицької церкви, коли та була в підпіллі. Православ’я відштовхнуло, коли, будучи членом атеїстичної комісії, дізнався, що священики всі таємні хрещення та одруження здавали в картотеку райкому партії.

 

1982-го став протестантом. Половину часу проводить на самоті із зошитами і книжками в хатині в Карпатах. Читав курси етнопсихології та соціолінгвістику культури у Львівському університеті імені Івана Франка. Цінує індивідуальність і самоосвіту.

 

– З ученої ради тікаю за півгодини, бо це мене виснажує.

 

Книжки Романа Кіся є в списку рекомендованої літератури українських вузів, зокрема «Фінал Третього Риму» – про месіанську ідею Росії. Каже, що фундаментальна сенсологія, якій присвятив три книжки, може стати новим спрямуванням філософії. Видав вісім книжок. Любить рок і психоделік 1970-х: Rolling Stones, Моnkееs, Ріnk Floyd. Член Конгресу українських націоналістів. В лютому й травні цього року провів одноосібні акції проти теперішньої мовної політики в Україні. По 6 годин кілька днів поспіль ходив перед Верховною Радою з плакатом «Росіянам – мир і любов. Русифікаторам України – нещадна війна». Роздавав листівки та українські журнали. Після 12 років спільного життя, розлучився з Ніною Кушнір. Мав шлюб із Мирославою Гурською, яка виховувала Дзвінку Калинець, поки її батьки-дисиденти були ув’язнені. 1993-го знов одружився з Ніною. Має від неї двох доньок, а від другого шлюбу – сина. 31-річний Зорян працює в київському офісі правозахисної організації Міжнародна амністія. 42-річна Оксана – науковець, феміністка. На рік молодша Олена – підполковник міліції

 

Розпочинайте деколонізацію України із деколонізації Верховної Ради

 

Українці в українських містах – як у діаспорі. Навіть у Львові. Фільмів своїх – нема. Молодіжних, студентських журналів – нема. Клавіші на купленому телефоні чи комп’ютері якою мовою будуть? Російською. Потрібна позитивна дискримінація. Її застосовують до тих груп, що відстають. Треба визнати, що українці в різних ділянках соціально-культурного розвитку відстали.

 

Народ об’єднує пам’ять про спільні перемоги й пережиті біди. Цей чинник нам намагаються розмити

 

Народ об’єднує пам’ять про спільні перемоги й пережиті біди. Цей чинник нам намагаються розмити. Створена за Дмитра Медведєва 2009 року (тодішній президент, а нині прем’єр-міністр Росії) «Государственная комиссия по предотвращению фальсификаций русской истории в ущерб интересам России» вважає, що наголос на перемозі Івана Виговського над 50-тисячним російським військом під Конотопом треба забути, що трагедію Голодомору – коли червоні війська обступили Україну й нікого не випускали по їжу – треба применшити.

 

Смисли «Україна» в голові Януковича, моїй і вашій – різняться. Янукович поза українською мовою – отже, і поза українською культурою. У такої людини нема бажання брати до рук українську книжку, брати участь у культурі. Мовлення можна утверджувати, інвестуючи в нього свою участь: розуміючи книжки, пишучи вірші.

 

Якщо українське мовлення не обслуговує масової культури, в яку ми занурені, то мова знекровлюється і вже не спроможна змагатися з російською.

 

У середовищі високочолих лібералів є ілюзія, що мовлення – це продукт індивідуального вибору. Що на рівні особистісного вибору в кожній окремій ситуації можливе то те, то інше мовлення. Це дуже небезпечна ілюзія та свідомо насаджений міф. Насправді не людина вибирає мовлення, а панівні стандарти комунікативної поведінки підпорядковують собі її поведінку. Особа із села, потрапляючи до якоїсь міської групи, намагається ототожнити себе з іншими, бути співпричетною, влитися, належати. Тут діють механізми конформізму. Один із них – пристосування до панівних моделей. На людину діє те, якою вона уявляє себе збоку. Якою, на її думку, її бачать і чого від неї чекають довколишні. У випадку України ці пристосування до панівних моделей означають зросійщення.

 

Не треба сподіватися, що нас порятують село чи традиційна культура. У процесі урбанізації найближчим десятиліттям населення українського села знизиться до 15 відсотків людності країни, й воно перестане бути базою самовідтворення українського етносу, як це було досі. Плавильним казаном зросійщення є місто.

 

Не економіка визначає тенденції процесів, а мотивація. Країни Балтії внутрішньо зцементувало 20-ліття державності в міжвоєнний період. Їхня ідентичність закоренилася в культурному модерному середовищі, що вдалося за той час згенерувати в містах. Бо саме міста в умовах глобалізації визначають вектори всіх суспільних процесів – економічних, соціополітичних, політичних тощо.

 

Без українського міста, без українських нових урбаністичних традицій, які ми або виробимо, або зникнемо, українське слово не матиме жодної перспективи. Без україномовного середовища в містах воно неминуче згасне.

 

Якщо українське мовлення не обслуговує масової культури, в яку ми занурені, то мова знекровлюється

 

Є ілюзія, що «солов’їна» і «калинова» має внутрішній ресурс гармонійності, багатства та сили. Ні, бо життєздатність і змагальницька потуга мови прямопропорційна спектру розгорненості її соціальних функцій. Якщо українське мовлення в Харкові та Києві зводиться до домашнього вжитку, базару й оголошень у метро і майже відсутнє у сферах культури, коли нема українського теле-, кінопродукту, присутності мови в індустрії розваг, – повага до українського слова падає.

 

У найглухішому карпатському хуторі вже є Інтернет, і дітваки та тінейджери дивляться бандитські серіали російською мовою онлайн. Той хутір грузне в чужому середовищі. У нових медіа домінують російські, вже не масмедійні, а мультимедійні засоби. Це самозросійщення ще й прискорене цілеспрямованою політикою нашого уряду – колоніальної адміністрації Кремля.

 

Академік Константан Плешаков стверджує: «Кто контролирует Евразию – тот контролирует мир». Планета ще не уявляє, що народження третьої російської імперії небезпечне не тільки для України з Молдовою, а й для усього світу.

 

«Русскім міром» це назвали у відомстві керівника міністерства закордонних справ Російської Федерації Андрія Козирєва (був міністром у 1990-1996 роках). Він писав, що в разі дискримінації росіян, їх захищатимуть усіма можливими способами, включно з мілітарним. А росіян вони ототожнюють з усіма російськомовними, хоч є безліч російськомовних протиросійськи налаштованих патріотів країни в Донецьку і Луганську, для Козирєва всі російськомовні світу – це частинки «русского міра», яких треба захищати.

 

Доктрина «русского міра» втілюється в конкретних геостратегічних проектах. У присутності 14-ї російської армії на Лівобережжі Дністра. За Харківськими угодами і Крим перетворився на цей бастіон. Із виводом військ Кремль зволікатиме й надалі, бо хоче створити ланцюг російської присутності. Війна проти Грузії може з боку Москви спалахнути знов. А тут – Чорноморський флот. Толеруючи його присутність у Криму, ми надаємо змогу імперським потугам окупувати Грузію.

 

Ще одна доктрина – ідея об’єднаного Народу Святої Русі. Що Україна – територія православ’я, і зрозуміло ж – московського. Інше духовенство вони вважають ледь не речниками диявола. Канонічна територія – хибне визначення, бо територія віри вимірюється серцями. Але патріарх Кирило діє як політик Ґундяєв.

 

Навіть расизм глобалізується – як гіпертрофована спроба спротиву зоднаковінню світу. А ліберальний націоналізм має гарне людське обличчя. Він є чинником втримання самобутності й несхожості. Бо всяке зодноманітнювання загрожує навіть динаміці загальнолюдської цивілізації. Тільки розмаїття має силу саморозвитку.

 

Європа дуже дбайлива навіть до локальних відмінностей. Шанує окремішність швабів, в не розглядає Німеччину як одне. Якщо на порятунок кашалотів міжнародна спільнота виділяє десятки мільйонів, то невже цього не варта нація, що ось-ось може згаснути, Без якої світ збідніє?

 

У Росії все розчинене в колективі. Україна, на відміну від «большой русской семи», індивідуалістична. Тут ніколи групові цінності не домінували над особистими. У системі європейських цінностей усе – задля особи.

 

Дмитро Зеленін (російський діалектолог і фольклорист) у 1920 роках описав, як етнограф Георгій Потанін привіз дітей із Вологодської області на Слобожанщину. При спілкуванні з українськими однолітками вони через кілька хвилин стали домінувати – заправляли всім, наказували у грубій формі. Зумовлено це структурами сімей. У Росії під одним дахом жили кілька поколінь: батько і сім’ї його дітей. Большак владарював, наказував, що кому робити. Мав навіть право сексуального доступу до снохи – синової жінки. Це робилося в казармовій формі, приправлено різкими слівцями.

 

Змальована Шевченком українська сім’я не така: «… вечеря коло хати, вечірня зіронька встає, а мати хоче научати». У малій сім’ї більше спокою, менше криків, дитя вироста лагіднішим. Наш народ і після зросійщення – сентиментальний.

 

Підпорядкованість большаку на рівні общини аж у часи реформ Столипіна почала руйнуватися. Мир-община мав «переділ» – кожної весни земля йшла по колу. Вона не була закріплена за селянином, як в українця – хоч малий, але городик коло хати. Внаслідок цього і «растворенность лица в обществе». Те, на чому господар міг стояти твердо, постійно перерозподілялося.

 

Російський філософ із Києва Микола Бердяєв у праці «Истоки и смысл русского коммунизма» показав, що більшовизм – не з марксизму. Він був закорінений у російському колективізмі, де домінували групові цінності. У нас – ні.

 

Не треба чинити за Миколою Хвильовим «Геть від Москви!», ні жити позаминулим днем власної, цілком уже анахронічної провінційщини. Нас порятує лише новоукраїнський великий урбанізм. Це – надзавдання. Ідеться про культурне опанування українством своїх міст як місця творення українських смислів. Майже з нуля цю справу починали євреї в Ізраїлі 1948 року, фіни – у шведомовному Гельсінкі 1918-го, чехи – у німецькомовних Празі та Брно. Вони зуміли стати собою. І жодна українська партія за більш ніж 20 років не зуміла, внаслідок примітивізму суспільної думки, пояснити національні цінності та цілі, розгорнувши широку програму деколонізації України.

 

Гасло для кожного українця: «веслуй супроти течії, бо тільки за течією пливе сміття».

 

Текст: Северин Наливайко, фото: Ігор Хомич. Журнал «Країна»,20 червня 2013 року.

 

Звернення Вченої ради філологічного факультету Львівського національного університету «Про засади мовної політики Української держави»

липня 5, 2013Українські проблеми. Мова, Українські проблеми. Політика

04-07-2013 15:40 | Категорія: Львівщина, Новини, Освіта і наука, Події, Політика, Протест, Суспільство

3 липня минув рік з того часу, як у Верховній Раді України 248 депутатськими картками з порушенням Конституції України, норм регламенту та процедури розгляду було прийнято в цілому закон «Про засади державної мовної політики» – традиційний для нинішньої влади продукт правових маніпуляцій та ідеологічного шахрайства.

Цей закон став черговою спекулятивною спробою Партії регіонів укупі з комуністами врятувати власний збанкрутілий політичний рейтинг напередодні парламентських виборів. Відтак на південно-східних теренах нашої країни відбувся парад регіоналізації винятково для російської мови, а ізмаїльським болгарам відмовили, мовляв, Одещина патент на національну мовну меншість виписує «только для русских». Монополію нового статусу лише для «языка» підірвали місцеві ради одиничних населених пунктів на Закарпатті та Буковині, вдовольнивши таким чином патріотичні апетити місцевих угорської та румунської громад.

Ситуативну групу з науковців та урядовців, що займалася розробленням пропозицій з удосконалення законодавства щодо порядку застосування мов в Україні, було насправді створено, як виявилося, для заспокоєння розбурханої громадської думки, бо влада аж ніяк не збиралася що-небудь удосконалювати. Натомість міністр освіти і науки отримав повний карт-бланш на реалізацію своїх українофобських стратегій. Відтак зі шкільких програм з історії для п’ятикласників вилучено поняття «українська держава», «Київська держава», а також імена Богдана Хмельницького, Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Грушевського.

Під час підсумкової зовнішньої атестації випускникам середніх шкіл замість Івана Дзюби, Євгена Сверсюка, Івана Світличного було запропоновано завдання про Щорса та інших міфологічних персонажів совєтської історії. Для 3-ох відсотків випускників, що виявили бажання складати ЗНО з російської мови та літератури, друкуються 2/3 від загальної кількості підручників російською, за рахунок українського бюджету профінансовано зініційований російськими великодержавниками-шовіністами конкурс «Лукоморье» в той час, як на участь талановитої шкільної та студентської молоді в міжнародних олімпіадах кошторис не передбачив жодної копійки, а на шкільництво чинять шалений тиск за тотальне впровадження російської як другої іноземної мови.

У вищих навчальних закладах на третину скорочено кількість бюджених місць до аспірантури, заплановано збільшити чисельність студентів на одного викладача з 12 до 18, що неминуче призведе до скорочення викладацького складу, а місця державного замовлення переведено на тендерний принцип, щоб у ручному режимі керувати вишами.

Проти цього брутального наступу на українську державну мову в Україні виник опір у широких колах громадськості і в політичному середовищі. Протести звучать зі сторінок ЗМІ та з парламентської трибуни. Ціла когорта молодої російськомовної інтелігенції з принципових міркувань стала спілкуватися виключно українським словом. У Львівському національному університеті імені Івана Франка минулого року створено «Всеукраїнську асоціацію викладачів української мови і літератури» з представництвом у кожному обласному центрі. Проводяться резонансні всеукраїнські конференції та семінари, учасники яких обговорюють способи, якими можна зміцнити авторитет української мови та дати відсіч українофобії.

Серед можливих шляхів подолання державно-управлінської стагнації та скочування України у цивілізаційне провалля неототалітаризму, зупинення українського лінгвоциду і недопущення есхатології відновленої державності першочерговими вважаємо такі:

– Делегітимізація у правовий спосіб горезвісного закону “Про засади державної мовної політики” через Конституційний суд України.

– Консолідація усіх свідомих українських громадських сил на відвоювання інформаційного простору та якнайширше використання правового поля для ефективного запобігання кожному, навіть найменшому українофобському прояву як в Україні, так і поза її межами. Кожен, хто чинитиме шкоду українству, повинен нести за свої дії юридичну (в судовому порядку) та громадянську відповідальність (політичний бойкот).

– Моніторинг рішень і вчинків українських політиків та урядовців з метою забезпечення суспільного контролю за їхньою діяльністю. Застосування суспільно-резонансного потенціалу системи громадського осуду кожного антиукраїнського вияву через занесення до символічної “книги національної ганьби”; натомість глорифікація сміливого  патріотичного чину від діячів науки, культури, мистецтва, моральних авторитетів нації.

– Перехід до потужного національного наступу в гуманітарній сфері. І коли нинішній міністр від освіти хоче постійно змінювати навчальні плани школярам чи студентам, варто провести їх зміну таким чином, щоби максимально збільшити кількість годин на вивчення української мови, літератури, фольклору й історії України. Об’єднання зусиль усіх національно-демократичних сил для усунення Дмитра Табачника з посади міністра та притягнення його до кримінальної відповідальності.

– Ініціювання обов’язкової атестації державних службовців на знання державної мови.

– Запровадження ефективного механізму заборони потрапляння на український культурний ринок відвертої українофобської кінопродукції, низькопробної московської попси.

– Публічна відмова представників інтелектуальної еліти від участі у роботі Гуманітарної ради при Президентові України через цілковиту владну підконтрольність та лакейську прислужливість цього дорадчого громадського органу.

– Встановлення обов’язкої відповідальності аж до позбавлення права на громадянство України для тих осіб, які публічно називають послуговування державною українською мовою як вияв фашизму.

Остаточна перемога над криміналізованою нинішньою владою в Україні можлива лише за умови максимальної консолідації усіх національно-демократичних осередків та громадських інституцій, чи, кажучи словами Івана Франка: “Наша аж до границь безхарактерності посунена толеранція хиб та слабостей наших ближніх… мусить уступити місце живішому моральному почуттю і енергійнішій реакції против усякої моральної гнилизни”.

2 липня 2013 року

Голова Вченої ради
професор Ярослав Гарасим

 

Володимир Богайчук. Про мовний ребус і богообране усвідомлення

березня 31, 2013Українські проблеми. Мова

30-03-2013 13:56 | Категорія: Культура, Статті, Суспільство

Продовження нашої дискусії про лінгвоінвалідність. Ми вітаємо полемічні статті на цю тему. Попередня стаття тут Володимир Богайчук: Про «безмовні» і «багатомовні» нації.

Складність мовної ситуації в Норвегії спонукає автора просто викласти уривки зі статті мовознавця професора Тищенка К.М. «І букмол і нюношк».

«Велика мова середньовічної культури – норманська – збереглася лише у вигляді ісландської з її напрочуд консервативними традиціями. На самій же батьківщині норманів, у Норвегії, місцева письмова традиція за часів данського панування цілковито згасла. Внаслідок близькості данської мови нової еліти до народної норвезької мови тут розвинулася своєрідна „креолізована” данська мова — дансько-норвезька, вживана переважно освіченою частиною суспільства. Поступившись у XV ст. писемній данській, писемна норвезька повернулася до рівня літературної мови лише через 400 років. Усе це поготів дивно, бо ще від IX ст. скандинавські мови поділилися на дві гілки — ісландсько-фарерсько-норвезьку і шведсько-данську, і тому дві теперішні норвезькі літературні норми — вирощений на діалектах лансмол (нюношк) і прищеплений на данській мові букмол – фактично продовжують кожна історію своєї гілки. Проте букмол зберіг також народну вимову, схожу на шведську, що й дає підстави для такої лапідарної формули сутності букмолу: „Норвезька мова — це данська, озвучена по-шведськи”. Щойно викладеного досить для висновку про те, що з-поміж усіх скандинавських країн саме в Норвегії відбулися найцікавіші й найсуперечливіші мовні перетворення.

Між собою словники трьох скандинавських мов відмінні заледве на кілька відсотків. Данець, швед і норвежець легко доходять порозуміння, говорячи кожен своєю мовою, і не потребують перекладу. І хоч шведський словник дещо більш відмінний од лексики двох інших мов, виникає спокуса вважати всі три мови простими варіантами єдиної скандинавської мови: існувала ж бо вона насправді до IX століття! Проте, як пише Г.Вальтер, це не означало знехтувати решту причин — суспільних і політичних, що зумовили специфіку кількох різних норм правопису й вимови та сприяли формуванню трьох спільнот людей з відмінною національною тотожністю.

Близько 1370 р. розпочинається середньонорвезький період розвитку норвезької мови, що тривав до 1540 р. Для цих часів характерна дедалі більша політична, а потім і економічна залежність від Данії та поступове впровадження данської мови як офіційної мови країни на тлі занепаду й завершення історичного розвитку власне норвезької писемної мови.

Король і державні установи перебували в Копенгагені, Данія як на ті часи була густіше залюднена, — тож і щоденне життя в Норвегії набувало все більше провінційних рис. За цих обставин історично неминуче поширення данської мови як державної також і на території Норвегії стало можливим не лише завдяки близькому походженню обох мов, а й тому, що обидві книжні мови — давня норвезька і тодішня данська — у якийсь момент почали сприйматися як рівновіддалені від живої мови норвежців. Тож коли після лютеранської Реформації з 1540-х pp. стала відроджуватися норвезька література, її мовою була вже данська, хоч і з певною кількістю лексичних і граматичних норвегізмів.

Від кінця XVII і впродовж XVIII ст. на південному сході Норвегії поступово формується міська розмовна норма, з якої згодом виріс пізніший риксмол. Ця форма мови була фактичним компромісом між „урочистою мовою”, з одного боку (наприклад, мовою церковних казань, де вживалася данська з норвезькою вимовою), і, з другого боку, місцевими говірками простого люду. Чіткої межі між усіма трьома сторонами мовного узусу (вжитку) не існувало: усі верстви суспільства знали й говірки і вживали з них принаймні якісь слова, звороти чи цілі конструкції.

За тривалий час двомовності в Норвегії місцева вимова письмових данських текстів так і не наблизилася до данського усного взірця. Коли Норвегія і Данія роз’єдналися, у норвезьких школах спочатку навіть поліпшилося викладання саме данської як взірцевої, „урочистої мови”, але незабаром настала реакція: поет Генрик-Арнольд Вергеланн (1808-1845) опрацював цілу програму норвегізації письмової мови. На хвилі національного відродження у 1840-х pp. Асб’єрсен і Моє видали перший збірник норвезьких народних казок. Очевидно, що народні оповідачі зберегли ті казки у своїй місцевій говірці, завдання ж укладачів книжки було передати усні оповіді згідно з правилами данського правопису й граматики. При цьому якнайточніше відтворено синтаксу текстів і збережено в них численні норвезькі („діалектні”) слова. Так сформувався виразний і потужний книжний стиль, що нагадував давньонорвезькі саги.

Найпомітніше відбувався процес активної норвегізації словесного складу мови. Велика заслуга в цьому згаданого вже Г.-А. Вергеланна, який впровадив до своїх поетичних творів понад 1500 питомих норвезьких слів, узятих з народної мови. Він став уживати їх з норвезькими закінченнями та в норвезькій синтаксичній послідовності в реченні. Йому ж належать перші системні зміни в орфографії; так, на місці данських b, d, g він став писати — відповідно до реальної вимови норвежців — p, t, k. Очевидно, що зусилля Вергеланна та його прибічників мали з часом допровадити до утворення цілком незалежної від данської загальнонародної норвезької мови.

А втім, радикальнішій частині норвезького суспільства (і, очевидно, менш освіченій, себто менш прилученій до міських данізованих мовно-культурних цінностей) ці заходи здавалися недостатніми. Мріялося про якусь наддіалектну автентичне норвезьку мову — спадкоємицю давньонорвезької. У відповідь на цей суспільний запит на хвилі романтичної зацікавленості народними звичаями, фольклором і діалектами в Західній Норвегії близько 1850 р. постала „більш норвезька” відміна літературної мови — лансмол (буквально „народна мова”) — як штучний компроміс поміж місцевими діалектними формами усної мови, її в повному розумінні слова сконструювала (і дала назву) одна особа — літератор і діалектолог Івар Осен (1813-1896), який у виданій 1848 р. книжці „Det norske folkesprogs Grammatik” („Граматика норвезького народного мовлення”) довів пов’язаність давньо-норвезької мови з діалектами саме Західної Норвегії. З’ясувалося, що в цих діалектах повніше збереглися деякі граматичні морфеми (множини, минулого часу). На відміну од данської тут збереглася навіть відмінність у закінченнях іменників чоловічого й жіночого роду. Тому від самого початку в лансмолі визнавалися три роди — чоловічий, жіночий і середній, тоді як у риксмолі їх було тільки два — загальний і середній.

Від часу формування лансмолу досі точаться суперечки про те, яку з двох мовних норм — риксмол чи лансмол — слід визнати за загальнонорвезьку. Перші десятиліття існування лансмол підтримувала переважно західнонорвезька селянська опозиція та противники персональної унії зі Швецією (до 1905 p.); риксмол обстоювали мешканці східнонорвезьких міст, насамперед Осло. Обидві норми мали в суспільстві численних послідовників і на обох сформувалася багата й різноманітна література.

Починаючи з 1907 р. низка орфографічних реформ (1917, 1938, 1951, 1959, 1981 р.) закріплювала щораз нові рубежі відрубності від писемної данської мови.

1951 р. парламент Норвегії утворив спеціальну консультативну мовну комісію порівну від представників обох норм. До складу її ввійшли мовознавці, письменники, журналісти, викладачі норвезької мови й працівники радіомовлення. Комісія видала в 1959 р. нормативний довідник для шкіл, який містив мінімальні орфографічні зміни порівняно з правописом 1938 р. й регулював переважно питання граматики. І тут сталося непередбачене. Більшість газет і письменників відмовилися вживати на практиці нові приписи (фактично це була четверта реформа правопису). Мовні суперечки в суспільстві несподівано різко загострилися. Уряд був змушений витримати паузу й доручити в 1964 р. іншій комісії дослідити нову мовну ситуацію в країні та запропонувати шляхи виходу з мовної кризи. 1 хоча підсумковий документ комісії був виданий уже в 1966 p., парламент не квапився, відклавши розгляд його на чотири роки. Низка проведених тоді анкетувань відображає розподіл громадських уподобань і мовну поляризацію норвезького суспільства: на письмі 50% норвежців вживали в 1968 р. риксмол, 31% — букмол, 10% — нюношк. Зате в усному спілкуванні 48% опитаних у 1978 р. вдавалися до місцевих діалектів, 49% — послуговувалися букмолом і риксмолом, на нюношк припадало 3% опитаних. Тому за незначним винятком підручники норвезької мови для іноземців побудовані на букмолі.

У 1981 р. стортинг схвалив уп’яте переглянуті правила офіційного букмолу, цього разу легалізувавши в шкільних підручниках, на радіо й телебаченні ще низку форм риксмолу, раніше не прийнятих у букмолі. Та очевидно, що до остаточного врегулювання ще далеко.

Виявляється, річ зовсім не в масштабах відмінностей, а саме у факті наявності їх: як твердить сучасна теорія прескриптивної („регулятивної”) лінгвістики, в усіх випадках, де в мові є варіанти й можливість вибору мовцем конкурентних форм (нехай хоч і в 1% звуків тексту), неминуче відбувається використання певних форм як символу для демонстрації ідейно-політичної належності мовця. У такому разі питання уніфікації двох норвезьких мовних норм — насправді вторинне й має бути поставлене в іншій площині. Справжній його глибинний відповідник: що саме заважає об’єднатися сучасній норвезькій еліті та контреліті?»

Цитата вийшла дещо довгувата, але складність мовної ситуації в Норвегії спроможні оцінити всі читачі

Далі пропоную читачам надзвичайно цікавий і вартий запозичення досвід євреїв.

Відродження івриту в якості національної мови євреїв – лінгвістичний, соціальний та політичний феномен, який не має аналогів у світі. Мало кому відомо, що лише трохи більше ста років тому на івриті не розмовляла жодна людина у світі.

Приблизно з третього століття іврит фактично повністю перестав вживатися євреями для повсякденного спілкування. Трохи слів цієї мови залишилося лише в Старому заповіті та релігійних текстах рабинів. Мови з таким ареалом вжитку називаються мертвими.

Але євреї потребували не просто мови для всіх євреїв – вони потребували нової держави. І для цього потрібна не запозичена (ідиш, ладіно, російська), а своя власна мова: мертвий іврит.

Цю істину збагнув першим і втілив у життя один-єдиний чоловік – Лазар Бен Ієгуда. Саме він сформулював гасло, під проводом якого воскрес іврит: євреї, спілкуйтеся івритом!

Як правило, створення літературної мови базується на фольклорі та розмовній мові. Івритом у 19 столітті не було не лише цього, а й елементарних побутових термінів. Частина євреїв більш-менш знала лише тексти деяких молитов. Та це на початку зіграло стримуючу роль: першу газету Бен Ієгуди закрили через протести ортодоксальних євреїв, які вважали, що мову святих текстів застосовувати для світських потреб є неприпустимим.

Для досягнення поставленої мети Бен Ієгуда придумав план з трьох складових.

Перша – це «іврит у домі». Відродження мови мало початися з її повсякденного вживання в побуті. «Якщо мова, якою перестали розмовляти, може повернутися в якості розмовної мови окремої особи для всіх її життєвих потреб, це не залишає сумнівів у тому, що ця мова може стати розмовною мовою для суспільства».

Бен Ієгуда принципово переходить виключно на іврит – попри те, що багато його близьких просто не розуміли, коли він до них звертався. Він вирішив, що його син почне розмовляти саме на івриті – і заборонив матері і гостям звертатися до дитини будь-якою іншою мовою. Одного разу Бен Ієгуда почув, як дружина наспівує дитині колискову своєю рідною русскою то розлютився і довів її до сліз.

Друга складова плану – «іврит у школі». По-перше, спілкування на івриті в школі мало бути тотальним. По-друге, вивчення івриту відбувалося за принципом «іврит через посередництво івриту» – без застосування інших мов.

Спочатку вчителям навіть не вистачало слів і вони пояснювали учням певні поняття жестами. Але тотальне занурення в мовне середовище робило свою справу: за кілька місяців діти вільно спілкувалися між собою.

Третя складова плану – “слова, слова, слова”. Бен Ієгуда розумів, що мова, якою не говорили дві тисячі років, не має дуже багатьох слів і почав створювати «Повний словник стародавнього і сучасного івриту».

Для створення цього словника Бен Ієгуда заснував у 1890 році Раду івриту (Академія мови іврит), яка зайнялася пошуком, відбором і затвердженням нових слів. Кожен учитель міг винаходити слова і надавати на загальний розгляд.

Результат – тисячі нових слів, десятки тисяч словотвірних похідних, понад 100 тисяч технічних термінів, яких просто не існувало.

Паралельно розвитку мови як такої сіоністи вели постійну роботу над здобуттям офіційного статусу для івриту. Євреї вважають, що запровадження івриту стало одним з головних чинників створення майбутньої держави Ізраїль.

Безпрецедентний факт: за період життя одного покоління, мертва мова увійшла в усі без винятку комунікативні сфери – від побутової до офіційної.

Чому євреї доклали титанічних зусиль, щоб оживити мертву мову іврит. Тому що усвідомили – для існування окремої єврейської держави необхідна окрема єврейська мова.

Євреї усвідомили, а українці?

 Володимир Богайчук

 

Володимир Богайчук: Про «безмовні» і «багатомовні» нації

березня 31, 2013Українські проблеми. Мова

15-03-2013 12:56 | Категорія: Культура, Статті, Суспільство

Продовження нашої дискусії про лінгвоінвалідність. Ми вітаємо полемічні статті на цю тему.

Прихильники нехтуванням української мови люблять посилатися на мовну ситуацію в деяких країнах, зокрема, з розвинутою демократією. Мовляв є нації які не мають своєї мови. Або є нації з декількома мовами. Такими висловами вони сплановано намагаються навішати на вуха пересічному українцю, далекому від знань реальної мовної ситуації в цих конкретних країнах, вигідну українофобам дезінформацію, що відповідно має формувати підґрунтя для сприйняття певної мовної політики.

Даний матеріал покликаний трохи очистити від такої локшини згадані вуха. Буде описано реальний процес формування молодими націями своїх самобутніх мов та мовну ситуацію в метрополіях, що є суттєвою обставиною для сприйняття мови як ознаки нації. Також будуть розглянуті дві протилежні ситуації в Швейцарії та Бельгії.

Беззаперечно, що найбільшою демократією світу є США. Закиди щодо того, що американська нація існує без своєї мови не враховують реальної ситуації мовотворення американської мови. В англійської мови США є розходження з британською у словах та деяких аспектах правопису. Вже зараз вона називається американською англійською і визнана як діалект англійської мови. Мовознавці зазначають, що через деякий проміжок часу американська англійська повністю відокремиться від англійської та існуватиме на правах повноцінної мови вже зараз ділячись у свою чергу ще на декілька діалектів. Найбільш виразним діалектом є південний діалект, особливо каліфорнійський: “рекання”, смачне жування, укорочення голосних.

Цікавим є той факт, що нинішня розмовна американська англійська набагато ближче до “королівської англійської” часів початку колонізації британцями, ніж сьогоднішня британська англійська. Адже змінюється і британська англійська в якій виділяються три мовні типи: консервативна англійська (мова королівської сім’ї і парламенту), прийнятий стандарт (мова ЗМІ) і просунута англійська (мова молоді). Останній тип активно вбирає в себе елементи інших мов і культур та більше всього схильний до загальної тенденції спрощення мови. Зміни відбуваються перш за все в лексиці англійської мови, яка приходить в британську англійську (молодіжну) мову і з інших варіантів англійської, зокрема, американської англійської.

Найбільш змінна частина англійської мови – фонетика. Фонетичні відмінності повсюдні, і саме вони визначають насамперед той або інший варіант або діалект мови. У самій Великобританії виділяється декілька регіональних діалектів: північний, центральний, південно-західний, південно-східний, шотландський, валлійський і ірландський.

Тож подібною до мовної ситуації в США є ситуація і в решти колишніх та нинішніх колоній Великобританії Австралії, Ірландії, Шотландії та інших.

Подібна мовна ситуація притаманна й так званим «іспаномовним націям». Та взяв я у лапки загальноприйняте поняття «іспаномовні нації» ще і з таких причин.

Назва держави Іспанія відома ще з давньоримських часів і має декілька тлумачень. Дві версії пояснюють цю назву як «край, околиця, межа». Щось дуже знайоме. Але стосовно не території, а нинішньої держави ця назва стала вживатися після 1479 р. – шлюб Фердинанда Арагонського й Ізабелли Кастильської створив єдине Іспанське королівство. А мова кастильців стала панівною. Тут доречно навести такий факт. Коли  в 1492 році Ізабеллі Кастильській представили книжку «Граматика кастильської мови» (Gramática de la Lengua Castellana), вона запитала: «Навіщо мені ця робота? Я вже знаю мову», на що отримала відповідь: «Пані, мова – це інструмент імперії». Зараз у складі Іспанії утримується декілька корінних націй які намагаються вийти з під впливу «кастильського міра», зокрема, баски та каталанці (нащадки ґотів і аланів). А назву «іспанська мова» присвоїв кастильській мові Франциско Франко у минулому столітті. Це отримало відображення і в конституції 1978 року де вжито термін «castellano» щодо назви державної мови. Тож частина населення Іспанії вживає термін «іспанська мова» для позначення чогось чужого відносно своєї мови і території.

«Іспаномовні народи» Америки з певних причин отримали у спадок від конкістадорів навіть не просто кастильську мову, а один з її діалектів – андалузький. Кожна країна самостійно регулює свою мову, яка відображає мову андалузьких переселенців та вплив місцевих індіанських мов. Це призвело до декількох досить помітних та безлічі малопомітних відмінностей цих мов від кастильської мови. Словники іспанської мови позначають чи не кожне п’яте слово приміткою на зразок «тільки Аргентина» або «тільки Мексика». Тож відстань від так званої іспанської мови до решти «іспанських» мов є більшою ніж від української до білоруської чи від сербської до хорватської. Молоді нації впевнено і, що надзвичайно важливо, природнім шляхом продовжують творити свої окремі мови.

Ілюстрацією відмінностей між мовами колишніх колоній і кастильською мовою є, наприклад, типова фраза виданого в Іспанії розмовника «¿Donde se cogen las taxis?» (Де я можу взяти таксі?”), що в Мексиці означає «Де таксі займаються сексом?».
Посилання українофобів на мовну ситуацію в державах з декількома офіційними мовами теж є некоректним.

Загарбницькі дії Габсбургів змусили у серпні 1291 року три громади дрібних німецьких земель укласти між собою постійний оборонний союз і підписати договір, відомий як «Вічний союз». Поступово до цього союзу стали приєднуватися інші навколишні німецькі громади, а згодом й французькі та італійські. Кожен кантон був повністю суверенною державою зі своїми власними кордонами, армією і валютою, до моменту утворення Швейцарської федеральної держави в 1848 році.

У кожному кантоні своя конституція, свій уряд, свій парламент, свій суд, свої закони, що, природно, не суперечать федеральним. Місто Берн офіційно є не столицею, а федеральним містом, що підкреслює рівноправний статус столиць усіх кантонів. Кантони поділяються на громади. Адміністративна автономія і законодавчі повноваження дуже значні: кожен кантон та навіть кожна громада має свою поліцію і право самостійно визначати розмір податків. Швейцарець у першу чергу –  це член громади, потім громадянин кантону і вже потім громадянин Швейцарії. Саме причини створення держави та поширення автономії аж до рівня громад виробили у швейцарців повагу до інших мов Швейцарії, що і є запорукою збереження Швейцарії як багатомовної держави.

Офіційні мови Швейцарії – німецька, французька, італійська і ретороманська (похідна від латинської). 64% населення вважають своєю рідною мовою німецьку, 19% — французьку, 8% — італійську і 1% — ретороманську. Більшість кантонів є одномовними. А у тих кантонах де застосовується декілька мов статус цих мов закріплений на рівні громад, які вирішують навіть питання прийому на роботу вчителя. Швейцарці крім своєї рідної мови часто в тій чи іншій мірі володіють ще однією мовою. Та реальна мовна ситуація така: щоб поселитися в іншомовному кантоні чи навіть громаді мало знати відповідну мову – необхідно нею спілкуватися бо без цього, зокрема, не приймуть на роботу.

Нинішня держава Бельгія є продуктом багатовікової боротьби різних держав за територію під історичною назвою Бельгія. Ця боротьба майже ніколи не враховувала, що на землях проживання, частково знищених германським племенем франків, кельтського племені белгів утворилося два різних народи – нащадки германців (фламандці) і галло-римлян (валлони).

Фламандці розмовляють діалектом нідерландської мови, а валлони французькою. На крайньому сході Валлонії існує декілька німецькомовних громад.

Останніми роками знову загострилася мовна ситуація. Якщо побоювання валлонів щодо перспектив існування своєї мови призвели у 1830 році до здобуття незалежності від Нідерландів, то незабаром вже реальні побоювання фламандців щодо перспектив своєї мови можуть призвести до нових змін в устрої королівства Бельгія.

Володимир Богайчук

У наступному дописі буде інформація про вирішення надзвичайно складної мовної ситуації в Норвегії та гідний наслідування приклад Ізраїлю.


 

Андрєй Кравчук: Без язика, без мови.

березня 1, 2013Українські проблеми. Мова

28-02-2013 22:32 | Категорія: Культура, Національна безпека, Статті, Суспільство, Технології

Ця стаття є продовженням нашої дискусії про лінгвоінвалідність. Ми вітаємо полеміку навколо  теми і радо оприлюднимо інші точки зору.

По-перше, треба визнати, що проблема співіснування російської та української мов – не політична. І не цивілізаційна. Адольф Гітлер, Ернст Тельман і Віллі Брандт говорили однією мовою і належали до однієї цивілізації. Китайська Республіка, також відома як Тайвань, належить до тієї ж цивілізації та розмовляє тією ж мовою, що і Китайська Народна Республіка. І перша, і друга – Китай. При тому Тайвань ніяк не відгороджений від інформаційного поля незрівнянно могутнішого континентального Китаю.

Це культурна проблема. І вона не тільки залишиться, але й загостриться з розвитком демократії та свободи в Україні. Це для мене цілком очевидно – в демократичній ліберальній країні авторитарні заборони не діють, діє тільки те, з чим погоджується переважна більшість суспільства. А ми бачимо, що більшість українського суспільства вже зараз цілком погоджується зі статус-кво. Варто усвідомлювати, що байдужість абсолютної більшості українського суспільства до «мовної проблеми» стосується обох основних мов України, а не винятково російської. Майже третина українців тільки за офіційними даними є російськомовними. Сучасна західна – читаємо «демократична ліберальна» ­– країна просто не може дозволити собі ігнорувати такий факт. Коли Ірландія проголосила незалежність, ірландська (гельська) мова була проголошена національною і першою державною, англійській відводилася другорядна технічна роль. Минуло дев’яносто років, безліч зусиль і грошей було витрачено, купа законів та рішень ухвалена, і в результаті аж 10 відсотків ірландців добре розуміють національну мову. Проблема одна-єдина: коли великій кількості людей у вільній демократичній країні не хочеться користуватися якоюсь мовою, ви їх до цього не примусите. Хоча би тому, що вони справді обирають собі владу, а політики конкурують за голос кожного виборця. Коли мовна меншина налічує декілька відсотків, її можна ігнорувати; коли в Нью-Йорку – третина іспаномовних мешканців, англійську можна не вчити. Більше ньюйоркців не знають англійську, ніж тих, хто не знає іспанської. Можна скільки завгодно знущатися над умовними росіянами з Брайтон-Біч: «Мы уже десять лет живем на Брайтоне, а полицейские еще не говорят по-русски!», але в ліберальній країні це спрацьовує. Поліцейські вчитимуть російську, бо вони фінансуються з місцевого бюджету, а він розподіляється місцевими депутатами, яких обирають ті, хто хоче розмовляти російською. «Кто девушку ужинает, тот её и танцует».

По-друге, треба визнати реальність: від російської мови відгородитися неможливо. Інформаційних кордонів немає, зате є загальнодоступне супутникове телебачення та Інтернет; заборонити друкування та ввіз російськомовних книжок також неможливо, не кажучи вже про третину українців, які чесно визнали російську своєю рідною. І вона й надалі залишиться зручним інструментом для українців, бо для пересічного українця вивчити російську мову на порядок легше, ніж англійську, а наявність інформації та розваг російською, звичайно, на порядок менше, ніж англійською, але на порядок більше, ніж українською.

І ось тепер чесно, не задурюючи собі голову казками про неймовірну далекість української мови та культури від російських, про могутній потенціал української мови порівняно з гинучою російською тощо, без будь-якого шапкозакидання, варто взяти ці вихідні дані і думати, як можна в таких умовах вижити українській мові. Ірландській мові, як я писав, ані незалежність, ні державний статус і підтримка, не допомогли. І нікуди ірландці з англомовного поля не поділися. І те, що це – мова «цивілізованого народу», а не «кацапських дикунів», теж ірландській мові не допомогло.

Тому треба дивитися на більш успішні приклади у схожих обставинах – скажімо, французька мова в Канаді. Варто замахуватися на неможливе, але бути готовим отримати тільки реальне. Я не знаю, як вирішити цю проблему. У мене немає готового рецепту, є тільки загальні зауваження, що випливають з очевидних обставин та здорового глузду. Це дуже складна, багато в чому унікальна та нетривіальна ситуація. Тому варто зосередитися на досягненні конкретних, чітко визначених, результатів, вирішенні локальних задач. Наприклад, таки реалізувати програму державної підтримки україномовної книги. Таки ухвалити закон щодо обов’язкового володіння всіма держслужбовцями українською мовою і забезпечити його виконання. Провести переатестування і вигнати всіх, хто не зможе здати іспит на трійку (за п’ятибальною шкалою). Забезпечити ліберальні, але чіткі закони, які запроваджують обмежені та прийнятні для переважної більшості суспільства позитивні заходи на захист української мови і, головне, забезпечити їх виконання. Не вимагати від телеканалів 100% чи хоча би 75% українського мовлення, а вимагати лише 50% – але реально контролювати виконання цієї вимоги, причому стосовно всіх категорій передач – інформаційних, розважальних і т.ін.

І ось тоді, маючи досвід реалізації простих, очевидних і прийнятних заходів, подивитися, чи спрацьовують вони, і якщо так, то наскільки ефективно. Бо зараз ніякої послідовної політики щодо мовних проблем в Україні просто немає – і ніколи не було. До того, як волати про виняткові, екстраординарні, надзвичайні кроки з порятунку, спочатку вдатися до стандартних і звичайних. Не можна оцінювати ефективність того, чого немає в природі. Коли такий досвід буде, тоді можна робити якісь висновки, а поки що занадто рано.

Треба проаналізувати ситуацію в Україні та виробити окремі плани для окремих сфер. По-перше, становище української мови в Україні дуже неоднорідне. Є Захід, де вона вкорінена і жива – тут потрібен план лише з її підтримки. Є Центр, де вона теж вкорінена, але дуже послаблена – тут потрібні заходи з її відродження. І є Південний Схід, де вона не була вкорінена і практично вимирає. Тут потрібні заходи з її просування. Різні регіони потребують різних політик.

Не треба хапатися відразу за найважче – ефективне просування мови на Сході. Варто зосередитися на більш реалістичному – відродженні її в Центрі. Тут головна проблема – великі зросійщені міста. Переважна більшість їх мешканців добре знає українську мову і вважає її рідною, тому головна задача – лише підштовхнути людей до її повсякденного вжитку. Якби був якийсь пілотний проект, вдалий приклад, то це могло би переламати ситуацію на користь української мови. Я бачу такий потенціал, насамперед, в українізації Києва. Тут дуже великий (для незахідного регіону) рівень національної свідомості, сконцентровані інтелектуальні та політичні сили україномовної України, багато енергійної молоді. Ось на молодь і треба, насамперед, звернути увагу – їм легше змінюватися. Декілька продуманих кампаній із пропаганди повсякденного вживання української мови, її “розкручування”, створення моди на неї, створення потрібних для молоді україномовних ресурсів могли би дати потрібний поштовх для того, щоб процес далі пішов сам собою.

Я вже згадував про цілком трагічний приклад Ірландії, але зовсім не все так погано в нашій хаті. Якщо порівнювати відносне становище української мови щодо російської та ірландської щодо англійської, то у української мови є декілька великих переваг стосовно ірландської:
– Вона є живою мовою для мільйонів людей, мінімальний рівень для її виживання існує з великим запасом. Захід – це те надійне сховище, що точно дозволить українській мові вижити протягом прогнозованого майбутнього.
– Як не парадоксально, але й близькість до російської теж може зіграти на руку українській – російськомовній людині зовсім неважко її опанувати. В Україні немає російської спільноти, за винятком Криму, немає ніякої межі між російськомовними та україномовними українцями, тому російська мова не є визначальним культурним чи політичним фактором, що вигідно, насамперед, для української мови. Треба позбутися жахів про розкол України на україно- і російськомовну частини. Такого розколу немає ніде: напевно відрізнити навіть українського росіянина від українця, не кажучи вже про російськомовного українця від україномовного можна тільки, якщо прямо його про це запитати (ну, за винятком клінічних випадків на кшталт нашого унікального прем’єра). Є російськомовні та україномовні українці, але немає окремих спільнот. Україна – не тільки не Росія, але й не Бельгія. Україно- чи російськомовність – питання самоідентифікації, а не реальної культурної різниці. А часто, і не реальної мовної.

Українська мова виграє, якщо модернізується україномовне суспільство. Якщо воно перестане триматися за архаїчні, застарілі уявлення, покладатися на традиційні інституції, які вже відмирають. Грубо кажучи, між підтримкою народних звичаїв та переводом віндосівського інтерфейсу треба однозначно віддати перевагу інтерфейсові, а не стрибкам через багаття на Івана Купалу. Між церквою та телегівношоу – гівношоу українською мовою. Між автентичною вишиванкою та футболкою – футболці з імітованим українським візерунком.

Потрібно не наздоганяти Москву, а випереджати її, і наслідувати не тих, хто не подобається, а тих, на кого рівняєшся. Модернізація нагально потрібна також державі та суспільству в цілому. Щоб закони працювали, обов’язковою умовою принаймні є побудова правової держави. Закон має виконуватися, а якщо фактично не може бути виконаний, то має бути скасований. Все це не потребує надвеликих ресурсів і надзвичайних зусиль, потрібна лише послідовність і наполегливість. Розумні, зважені, чесні та неагресивні дії. Крок за кроком, не намагаючись виконати п’ятирічку в два роки, але й не приписуючи фальшиві досягнення. Робіть, що маєте, і нехай буде, що буде.

Чому «робіть», а не «робімо»? А це не моя війна. Я – російськомовний українець, і я можу і згоден допомогти збереженню і розвитку української мови, але ініціатива – за вами, мої шановні україномовні співгромадяни. Ніхто вас не врятує, крім вас самих. Вас – дві третини України, більше  тридцяти мільйонів. Литовців увосьмеро менше, але вони зі своєю мовою й не думають зникати через зловісні змови Кремля. Якщо українська мова вам справді потрібна – рятуйте її. Якщо не врятуєте, значить, насправді не так вже й потрібна. Досить скиглити над своєю тяжкою долею і перераховувати історичні образи – займіться реальними справами. Щасти вам і нам усім.

 Андрєй Кравчук

 
http://maidanua.org/2013/02/andrjej-kravchuk-bez-yazyka-bez-movy/

 


Copyright © Блог Василя Кондрата (Vasyl Kondrat Blog). All rights reserved.