Де грошi, там i знання, і наука

вересня 4, 2013Українські проблеми. Наука
04.09.2013 11:40
Де грошi, там i знання, і наука
Бюджет лише одного унiверситету США у кiлька разiв перевищує фiнансовi ресурси всiх разом українських вузiв

Ми дуже довго жили з думкою, що в нас вчать — найкраще у свiтi. Але чомусь з року в рiк жоден наш виш не може потрапити бодай до сотнi впливових рейтингiв вищих навчальних закладiв свiту. I за кiлькiстю публiкацiй в авторитетних наукових виданнях, i за якiстю знань ми продовжуємо пасти заднiх. Чому так?
Напередоднi нового навчального року “Експрес” порiвняв фiнансовi можливостi топ-десятки провiдних вишiв свiту за версiєю авторитетного видання “Times Higher Education” з найпрестижнiшим вiтчизняним. Виявилося, що незмiнний лiдер нацiональних рейтингiв, Київський нацiональний унiверситет iм. Т.Г.Шевченка, i в мрiях не бачить тих грошей, якi видiляють захiдним.
Утiм закордоннi вишi i заробляють iнакше, нiж нашi!
Скупа на емоцiї арифметика промовисто говорить сама за себе. А прокоментувати її ми попросили доктора економiки i соцiологiї,
професора Юрiя Саєнка, заввiддiлу соцiальних експертиз Iнституту соцiологiї НАНУ, та Iнну Совсун, керiвника освiтнiх проектiв Центру дослiдження суспiльства.
Вони торгують винаходами, а ми — лекцiями
— Цьогорiчний рейтинг найсильнiших вишiв свiту очолив Гарвардський унiверситет iз США. Його бюджет є найбiльшим на планетi — аж 36,9 мiльярдiв доларiв на рiк! А як у нас?

Ю.Саєнко: — У Гарварда справдi найбiльший ендаумент (цiльовий капiтал), з ним не можуть тягатися не лише українськi вишi, а й закордоннi. Воно й зрозумiло: це найпрестижнiший у свiтi виш, вiн дав країнi 8 президентiв, а свiтовi — 75 лауреатiв Нобелiвської премiї. Серед випускникiв — аж 12 мiльярдерiв, якi щедро винагороджують альма-матер.
Тобто Гарвард — поза конкуренцiєю, вiн у кiлька разiв заможнiший за всi українськi вишi разом узятi. Проте, якщо ми спустимося лише на одну сходинку рейтингу, то побачимо: Массачусетський технологiчний iнститут має майже в 10 разiв меншу суму — “лише” 4 мiльярди. Так само, до речi, як i Кембридж, Стенфорд, Принстон, Оксфорд. Токiйський унiверситет, який замикає десятку лiдерiв, виглядає доволi бiдненько зi своїми 16 мiльйонами доларiв.
I.Совсун: — Але не настiльки, як нашi вишi. У звiтi Київського нацiонального унiверситету iм. Тараса Шевченка за 2012 рiк вказано, що обсяг запланованого фiнансування винiс 911 794 млн. грн. Понад половину з них, до речi, видiлила держава — 582,7 млн. грн. Зважте, що цей виш фiнансується найкраще з усiх українських.
— Як розпорядилися грiшми?
I.Совсун: — Величезна частина коштiв пiшла на заробiтну плату працiвникам — це 439,5 млн. грн. Майже 1,5 млн. грн. “з’їли” комунальнi послуги. На виплату стипендiй потратили 133,5 млн. грн., на виконання  ж науково-дослiдних робiт — лише 0,3 млн. грн.
— Ви сказали, що держава дала половину коштiв, а звiдки взялася решта?
I.Совсун: — Левову частку виш заробив на студентах-платниках. У звiтi зазначено, що головним джерелом надходжень до спецiального
фонду в Унiверситетi є платнi послуги з пiдготовки студентiв, що становить 61% вiд загальної суми надходжень.
Ю.Саєнко: — Це звична практика для України. Якщо проаналiзувати недержавнi надходження, то вишi заробляють на платниках у середньому 65% — 70%. А на наукових дослiдженнях — менш як 7%.
— А за кордоном iнший пiдхiд до справи?
Ю. Саєнко: — Для порiвняння, Стенфорд має 33% прибутку вiд контрактних дослiджень i тiльки 17% — вiд оплати навчання студентами. Майже 10% — це пожертви благодiйних органiзацiй. А Калiфорнiйський унiверситет отримує вiд штату лише 33%, а на дослiдженнях заробляє майже 47% коштiв. Тобто наука тут окуповує себе, вони заробляють на винаходах, а не на лекцiях.
Ось так i має бути у цивiлiзованому суспiльствi. На жаль, в українських реалiях усе виглядає дуже сумно. Науковi розробки пiдприємцям не потрiбнi. Сучаснi успiшнi корпорацiї, як правило, мають iноземний капiтал i послуговуються iноземними технологiями. На це, до речi, витрачають величезнi суми.
Я думаю, що вiтчизнянi кулiбiни могли б принести бiльше користi народному господарству за меншi грошi. Але виходить замкнене коло: їм не дають грошей на винаходи, а пiдприємцi вважають, що мати справу з нашими науковцями досить ризиковано. I хоча останнiм часом вишi стали активнiше укладати угоди з пiдприємствами, все одно це мiзернi суми. Вишi на них не виживуть.

Ситий професор хабарiв не просить
— Може скластися враження, що тамтешнi професори тiльки й роблять дослiди, а не вчать студентiв?
Ю. Саєнко: — Якщо український професор начитує на рiк близько 650 годин разом iз семiнарами та iспитами, то рiчне навантаження
американського — 240 годин
. За це йому платять у середньому 60 тисяч доларiв на рiк, не враховуючи коштiв за дослiдження i гонорари вiд праць. Найзаможнiше живуть професори медицини — оплата працi може становити навiть кiлька сотень тисяч доларiв на рiк. То чому б їм не займатися наукою, якщо є i грошi, i час, i сили? А нашого викладача перетворюють на лектора, забираючи основний час.
Розумiєте, бiда не в тому, що йому платять мало — в українських умовах вiн отримує все ж таки непоганi грошi. Але за що? Професор
фiзично не може прочитати таку кiлькiсть лекцiй, а потiм думати про науку. I, як не крути, важливi експерименти, дослiди, потребують великих вкладень. Бо сучасним приладам i установкам байдуже, на якiй землi вони стоять — американськiй, британськiй чи українськiй. Високi технологiї потребують мiльйонних затрат в умовних одиницях, це не обговорюється. Але грошей таких ми нiколи не побачимо.
Зважте також, що в Оксфордi, Кембриджi та Гарвардi штат викладачiв настiльки великий, що на одного лектора припадає… 4 — 5 студентiв. Тут дiє система тьюторiв — iндивiдуальної опiки над спудеями. Вiдповiдно, вони дiстають добрi знання.
— Скiльки отримує український викладач?
I.Совсун: — Знову ж подивiмось на звiт нацунiверситету. Тут вказано, що впродовж 2011/2012 навчального року здiйснювалося
пiдвищення посадових окладiв працiвникiв. Станом на 01.09.12 розмiр заробiтної плати в унiверситетi становив: професор (з вiдповiдними доплатами i надбавками за стаж, вчений ступiнь та наукове звання) — 11 043 грн., доцент — 9 384 грн, асистент, кандидат наук — 6 080 грн., асистент (без ступеня) — 4 954 грн., для iнших категорiй спiвробiтникiв (без доплат) вiд 1 614 до 2 938 грн.

А скiльки платить студент?
— Як зазначено на офiцiйному сайтi Київського унiверситету, вартiсть навчання на платному факультетi цього року коливається вiд 10 до 30 тис. грн. на рiк залежно вiд спецiальностi. А як у них?
Ю.Саєнко: — На перший погляд суми виглядають захмарними. В американських вишах таке поняття, як державна форма навчання, по сутi, вiдсутнє. Тут платять усi. У Принстонському унiверситетi, наприклад, вартiсть навчання на бакалавратi становить близько 37 тис. дол. на рiк, i ще 15 тис. доведеться заплатити за проживання у студентському кампусi. Стенфорд за бакалаврат бере у середньому 33 тис. дол. на рiк, а ще треба доплатити 10 тис. за проживання i 2 тис. за пiдручники.
Але! У вишах дiють рiзноманiтнi програми пiдтримки студентiв, i на практицi виходить так, що 77% з них отримують фiнансову допомогу в тому чи iншому варiантi. У тому ж Стенфордi звiтують, що виплачуть студентам за рiзними програмами 100 млн. дол. Найчастiше програма покриває щонайменше 50% витрат. А 15% студентiв, якi показують успiхи в навчаннi, отримують гранти. Вони не лише покривають вартiсть навчання, але й дають змогу жити.
I.Совсун: — Цiкаво, щастить не лише найрозумнiшим. Людина, провчившись кiлька рокiв, може повiдомити керiвництво вишу про те, що не має змоги платити за навчання. У бiльшостi випадкiв їй iдуть назустрiч — шукають спонсорiв, допомагають знайти безвiдсотковi кредити. Нерiдко буває так, що людина розраховується за навчання через 5 — 10 рокiв пiсля того, як отримує диплом. I при цьому американцi визнають, що оплата за навчання — болюча тема для них. Проте не знижують цiн, бо це вдарить по фiнансовому станi закладу.
Дуже добра система iснувала у Британiї. До 90-х рокiв минулого столiття вони дотримувалися принципу, що вища освiта у країнi є
безкоштовною. Зараз це правило дiє лише в Шотландiї. Однак той же Оксфорд i Кембридж встановили чiтке обмеження оплати для своїх
громадян — максимум 9 тис. фунтiв на рiк. Для такої заможної держави це, по сутi, символiчна сума. Щоправда, iноземцям доведеться
платити щонайменше 25 тисяч.
— Чи багато iноземцiв начаються в найпрестижнiших вишах свiту?
Ю.Саєнко: — Не всi беруть їх з радiстю. У Калiфорнiйському унiверситетi, наприклад, з 20 тисяч студентiв лише 2 тисячi — iноземцi. Зате консервативний Оксфорд, який тривалий час був закритий для громадян iнших країн, нинi має 25% iноземних спудеїв вiд загальної кiлькостi. У Великобританiї отримати грант на навчання вiд цiєї держави майже нереально. Зате у США 36% iноземцiв мають допомогу тамтешнiх спонсорiв i навiть 12,5% вчаться за рахунок уряду США.
Тамтешнi лiдери усвiдомлюють, що розум не має нацiональностi та громадянства, i бiльшiсть випускникiв захочуть залишитись у США
та працюватимуть на процвiтання цiєї країни. I це правильний шлях.
— Для нас iноземцi — велике джерело прибутку?
I.Совсун: — Київський виш заробив на них торiк понад 7 млн. грн., тодi як загалом платники витратили 191 млн. грн. Тобто решту суми
заплатили українцi.
Ю.Саєнко: — Висновки напрошуються самi собою…

Iрина ЛЬВОВА, газета “Експрес”

“Ви – зрадник України. Ви працюєте на китайців”

вересня 4, 2013Українські проблеми. Наука
04.09.2013 13:50
Фото УНІАН
Розпочинається суд над відомим українським науковцем, якого звинувачено у державнiй зраді та шпигунстві на користь Китаю

Перше судове засiдання у справi Володимира Чумакова вiдбудеться 5 вересня. Науковець iз 30-рiчним стажем, заслужений дiяч науки i технiки України, який завiдує кафедрою захисту iнформацiї Академiї ВМС iм. П.С. Нахiмова, шокований обвинуваченням, висунутим проти нього.
За його словами, уся провина викладача полягає у тому, що вiн писав книжки для студентiв i, на вимогу керiвництва ВНЗ, у якому працював, шукав iноземних iнвесторiв для фiнансування своєї лабораторiї. Власне кажучи, це робить бiльшiсть українських науковцiв. Але у СБУ побачили в роботi Чумакова кримiнал. Проти нього порушилили кримінальну справу, висунули обвинувачення. Прокурор вимагатиме для вiдомого вченого 15 (!) років позбавлення волі. Менше не може — стаття 111 “Державна зрада” у частинi, зазначенiй у постановi слiдчого, не дозволяє.
Цікаво, що вiдомi українськi правозахисники, до яких ми звернулись по експертнi оцінки, не сумнiваються, що уся ця справа шита бiлими нитками. Вони переконанi: слiдчим СБУ просто треба виконати негласний план щодо “шпигунiв” i “зрадникiв”. Ось вони, мовляв, i сфабрикували проти науковця справу, аби зiрочок на погонах собi
додати. А Чумакову, якщо суд не стане на його бiк, через чиїсь кар’єрнi амбiцiї доведеться вiдсидiти 15 рокiв у колонiї суворого режиму за зраду Батькiвщини.
Випадок, до речi, безпрецедентний за понад двадцять рокiв незалежностi України.
Науковець звернувся до журналiстiв “Експресу“, бо каже, що його мета дуже проста — вiдстояти своє добре iм’я i зберегти свободу. У розмові науковець справляє враження надзвичайно збентеженої усiма подiями навколо себе людини. Вiн переконує: на країну насуваються суворi реалiї 1937 року, коли тебе можуть звинувати у шпигунствi
навiть за читання iноземних вiршiв.
Щоб з’ясувати усi обставини цiєї справи i зробити їх зрозумiлiшими громадськостi, ми поспiлкувалися з науковцем.
— Володимире Iвановичу, що конкретно вам iнкримiнують?
— Ситуацiя просто абсурдна! Вiд 2005 року я працював над темою рельсотрона — електродинамiчного прискорювача масивних тiл. I у 2012 роцi видав посiбник “Iмпульснi процеси i системи” для студентiв у спiваторствi iз своїм колегою. Це не нова тема, їй 150 рокiв! I я навiть не можу похвалитися, що зробив якесь важливе вiдкриття. Просто
систематизував багато матерiалiв з цiєї тематики, використовуючи вiдкритi джерела, здебiльшого iноземнi. Про масштабнi практичнi дослiди не йшлося, бо не було фiнансування. Я працював, в основному, як теоретик. Наголошую, що до жодних секретних матерiалiв державного значення за цiєю тематикою я нiколи не мав доступу.
— Чи пройшов цей посiбник наукову експертизу?
— Аякже, його рецензували в Академiї наук. Iнакше книга не вийшла б у свiт — такi правила. Але нинi мiй посiбник масово вилучають із бiблiотек, бо СБУ знайшло у нiй чотири абзаци, якi нiбито пiдривають основи обороноздатностi України. Уявiть: цей матерiал рiк провисiв в iнтернетi, а тепер на нього чомусь накладають гриф “Секретно”!


До речі, обвинувальні документи слідчий спецслужби України складає
чомусь виключно російською мовою

— Пояснiть, де можна використовувати рельсотрон?
— Вiн заощаджує велику кiлькiсть палива при стартi космiчних ракет, дозволяє запускати малогабаритнi космiчнi апарати, створити штучний метеор, побудувати потяги на магнiтних накладках. Теоретично вiн придатний i для вiйськової галузi, зокрема для стартування лiтакiв з палуби корабля.
— Як з’явився у вашiй справi “китайський слiд”?
— У 2008 роцi до мене на кафедру радiоелектронних пристроїв Харкiвського нацунiверситету прийшов мiй колишнiй студент Олексiй Рудь i запропонував допомогу щодо просування наших проектiв у сферу зарубiжних iнвестицiй. Я зрадiв, бо керiвництво вишу навiть не просило, а вимагало у нас, науковцiв, шукати додаткових джерел фiнансування. У мене з цим не складалось, я з власної кишенi купував для лабораторiї елементарнi транзистори,
батарейки, конденсатори, кожну гайку i гвинтик… А тут — така нагода! Олексiй працював iз українсько-китайською фiрмою “Top Science Ukraine”, яку очолював Сергiй Чичотка. Ми все узгодили з керiвництвом унiверситету i почали спiвпрацювати.
Iнвестор був готовий фiнансувати чимало проектiв, але попросив надати йому якийсь матерiал, аби визначити нашi можливостi. Я взяв матерiали лекцiй, якi читав студентам, i тi нотатки, якi готував для пiдручника. А ще — матерiали з iнтернету, здебiльшого iноземних колег. На основi цього склав звiт — що ж саме я хочу робити у своїй лабораторiї. Але мене звинуватили в тому, що я використав звiт групи українських науковцiв, якi займалися схожою тематикою наприкiнцi 90-х. А отже, видав китайцям державну таємницю.

Професор Володимир Чумаков

— Що це за звiт?
— До початку слiдства я його не бачив на очi. Я взагалi не мав доступу до цього матерiалу i не знав про його iснування! Хтось теж працював над темою рельсотрона, щось дослiджував. I, мабуть, задля поважностi, на матерiалi поставили гриф “Секретно”. Потiм цю тематику закинули — в Українi нею давно нiхто не займається. I цей документ втратив гриф “Секретно” ще у 2006 роцi. Я ж складав свiй звiт у 2009-му. Тобто, навiть якби хотiв скористатися
старими матерiалами, то це не кримiнал — вони вже не мiстили таємницi. Але я не мiг зробити цього фiзично, бо не мав доступу до тих матерiалiв!
— А що показала експертиза? Був плагiат?
— Коли проводилася перша слiдча експертиза, то експерти виявили збiг тексту старого звiту з моїм посiбником, ще не бачивши самого звiту. Уявляєте таке? Менi не показали, де саме є збiг, не продемонстрували тексту. А друга експертиза пiдтвердила збiг. Це означає, що матерiали справи вiдверто сфабрикованi. Зате кiлька подальших незалежних експертиз доводять, що в текстi мого звiту i посiбника немає жодного збiгу з текстом звiту iнших вчених! Тобто слiдство оперує вiдвертою брехнею i вводить в оману суд.
Але все одно тепер я — потенцiйний зрадник. А Олексiй Рудь i Сергiй Чичотка вже понад рiк сидять у слiдчому iзоляторi! Слiдчий СБУ вiдкритим текстом пропонував менi свiдчити проти них. Я не пiддався на цю провокацiю. У постановi слiдчого є такi рядки: “Розголошення вiдомостей стосовно технологiї створення електродинамiчного прискорювача завдасть шкоди обороноздатностi країни i призведе (уявiть, юрист передбачає подiї у майбутньому часi (!) до вiдставання вiд iнших розвинених країн”. Це — параноя!
— Як вiдомостi з вашого пiдручника i звiту можуть зашкодити Українi?
— Та нiяк! У моєму звiтi немає нiчого такого, що б “iншi країни свiту” не могли знайти у вiдкритих джерелах —
пiдручниках, статтях, довiдниках, iнтернетi.
— Якщо рельсотрон — перспективний напрямок у науцi, i держава його ревно охороняє, то чи проiнформували вас про це, коли ви планували дослiдження? Чи ставили ви якiсь пiдписи про допуск до державної таємницi? Чи брали якiсь письмовi зобов’язання щодо її нерозголошення?
— Та нiчого подiбного нiколи не було! Ця тема не хвилювала нiкого доти,  поки я над нею не почав працювати. Держава нi копiйки не видiлила на мої розробки, не робила замовлення на дослiди. То чому тепер когось раптом
хвилює “вiдставання” i “втрата обороноздатностi”? Китайцi були готовi дати грошi на дослiди. Але фiрма ж зареєстрована в Українi! I ми б мали вiд цього бiльшу вигоду, нiж Китай. Так нi ж, не влаштовує.
Якщо це переспективний напрямок державного значення, то чому тодi востаннє експерименти на рельсотронi проводилися в нас у Харкiвському вiйськовому унiверситетi ще в 1998 роцi? Та й то у присутностi начальства i перевiряльникiв, щоб показати, начебто щось у закладi робиться.
У 2004 роцi установку розiбрали i здали на металолом, а методички — на макулатуру. I ось тепер, поховавши
експеримент, дiлки харкiвського СБУ раптом спохопились i вирiшують, що є “перспективним напрямком”, а що нi.
Їхнi методи роботи просто жахають: постiйнi обшуки, порушення при складаннi протоколiв. А того дня, коли я лежав у реанiмацiї i слiдчого про це повiдомили, вiн не посоромився оголосити мене у розшук!
— Як гадаєте, чому ви стали об’єктом переслiдування?
— Можливо не всi знають, що при кожному вишi україни є “куратор” вiд СБУ, i в нас вiн теж був. За iронiєю долi, цей 25-рiчний хлопець доводиться менi далеким родичем, вiн — племiнник моєї дружини. Я знав його ще малим, тому не раз дiлився думками з приводу проектiв. I про українсько-китайський напрямок я теж йому розповiв сам, бо не бачив у цiй справi чогось кримiнального. Але начальство, або ж вiн сам, вирiшило iнакше. Слiдчi захотiли пiдвищити собi звання i урвати вiд держави нагороди за викриття “державних зрадникiв”. I цю нагоду вони не випустили з рук.

Iрина ЛЬВОВА, газета “Експрес”. Фото УНІАН та автора

Коментар для “Експресу
Євген Захаров, голова Правлiння Української Гельсiнської спiлки з прав людини, директор Харкiвської правозахисної групи:
— Справа явно шита бiлими нитками. Людей не можна звинувачувати у кримiналi, якщо вони законно уклали договiр з iноземною фiрмою i хочуть на цьому заробити. А державною таємницею тут i не пахне, бо науковцi i комерсанти користувались iнформацiєю з вiдкритих джерел.
Але вiдбуваються страшнi речi. Сергiй Чичотка звернувся до нашої органiзацiї вiдразу пiсля арешту Олексiя Рудя. Ми пробували допомогти їм, проте не змогли. Володимир Чумаков спочатку проходив свiдком у справi, але тепер хочуть “закрити” i його.
Судовi засiдання — закритi, навiть адвокат змушений виробляти собi перепустку другого ступеня важливостi.
Без сумнiву, працiвники СБУ використовують цю “справу науковцiв” задля власних кар’єрних амбiцiй. Вони демонструють бурхливу дiяльнiсть, аби виправдати iснування своєї органiзацiї, показати, що недаремно їдять свiй хлiб. Дуже брудна справа, як на мене…

Олексiй Зiнченко, адвокат:
— У мене немає сумнiву, що науковця звинуватили незаконно i безпiдставно. На момент проведення експертизи не iснувало державної таємницi, немає її носiїв, а отже — немає складу злочину.

* Досьє
Чумаков Володимир Iванович – доктор технiчних наук, професор. Заслужений дiяч науки i технiки України. Вiдмiнник народної освiти України. Дiйсний член Академiї наук України. Триразовий переможець конкурсу Мiнiстерства оборони України “Кращий винахiд року” у 2010, 2011 i 2012 роках. У 2011 роцi нагороджений Знаком пошани Мiноборони України.
Автор 252 наукових публiкацiй.

Науковці, яких ми втратили. Як українці стають успішними за кордоном

червня 3, 2013Наука і життя, Українські проблеми. Наука

Українська правда
Життя

03.06.2013
Галина Титиш, Анна Григораш, УП

Фото lnau.lviv.ua/

“Я досить давно виїхала з України, щоб об’єктивно судити про динаміку змін. За останні 15 років не чула про жоден науковий прорив в український біологічній галузі. Отже, зміни, якщо такі є, не дуже оптимістичні”

За роки незалежності кількість українських науковців скоротилася утричі. Доктори і кандидати наук, фізики, біологи і медики масово виїжджають за кордон.

Як свідчить статистика, найбільше українських “світлих голів” працюють у США, Росії і Німеччині. Про те, в якому стані опинилася українська наука детально розповідала біолог Наталя Шульга, яка після 13 років успішної роботи у Штатах повернулася в Україну і разом з колегами заснувала “Український науковий клуб”.

Ті, хто не поїхав займатися дослідженнями до інших країн, намагаються знайти фінансування для проведення своїх дослідів в Україні. Це вдається не багатьом, адже тут майже не лишилося наукових лабораторій, а головне – нема запиту на результати їхніх досліджень.

“Мій університет має малі можливості для комерційної діяльності, а тому немає змоги впроваджувати свої розробки”, – каже науковець Юрій Халавка.

Юрій обрав один з небагатьох доступних в Україні способів займатися справжньою наукою. Він викладає на хімфаку Чернівецького національного університету, а паралельно проводить дослідження, дістаючи фінансування від міжнародних установ.

“Процес замовлення від приватних фірм і подальшого впровадження ними зараз практично не діє через те, що у них немає бажання витрачати на науку будь-які кошти. За статистикою дуже мізерна кількість фірм займається розробками, а ще менша – делегує їх стороннім організаціям”, – описує Юрій сумні реалії.

Втім, Халавка продовжує вболівати за українську науку, а для кращої комунікації дослідників заснував спільноту “Українські науковці у світі“. Про цей та аналогічні проекти, які об’єднують науковців, “Українська правда. Життя” вже писала.

Цього разу ми зв’язалася з кількома науковцями, які багато років живуть і працюють за межами України. Усі вони роблять свої дослідження в різних країнах світу і є успішними у своїх галузях.

В Україні ці люди змушені були буквально виживати в умовах розвалених НДІ, відсутності необхідних лабораторій і реактивів, а також елементарного розуміння, чи потрібні їхні дослідження державі чи бізнесу.

Ми запитали в науковців, чи бачать вони перспективу в Україні і що має змінитися, щоб вони повернулися і здійснювали свої дослідження тут.

Відповіді вийшли емоційними і відверто песимістичними. У них відчувалися розчарування і образа людей на те, що їхні таланти і здібності не оцінили у власній країні. Втім, науковці продовжують вірити в український науковий потенціал і пропонують конкретні кроки для його розкриття.

Стан української науки. Інфографіка “Текстів”

ПИТАННЯ ПОВЕРНЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ НАУКОВЦІВ УЖЕ НЕАКТУАЛЬНЕ. ТРЕБА ДУМАТИ, ЧИ БУТИ НАУЦІ В УКРАЇНІ ВЗАГАЛІ

Руслана Радчук, 41 рік, науковий співробітник відділу молекулярної генетики, Інститут генетики культурних рослин, Гатерслебен, Німеччина.

Займається генетичними механізмами, що регулюють розвиток насіння у культурних рослин. Виїхала до Німеччини у 1996 році разом з чоловіком, який теж є фахівцем у цій галузі.

“Коли я була в Україні, то гадала, що труднощі – це відсутність фінансів, обладнання, реактивів. Насправді, головні труднощі я вже збагнула пізніше. В тій галузі, де я працювала, головною проблемою була відсутність наукової мети та ідей”, – так пані Руслана характеризує проблеми української науки.

Науковець зізнається, що рішення поїхати з України було нескладним і виглядало як порятунок.

“90-ті роки були дуже скрутними для науковців і не тільки. Доводилось працювати одночасно в різних установах, щоб бодай прогодувати сім’ю. У нас щойно народився син, і ситуація без житла і доходів стала зовсім нестерпна. Вона виглядала безперспективною. Я залишалась вдома за доглядом за немовлям, чоловік намагався робити дисертаційну роботу”, – каже вона.

Дослідник додає, що не може похвалитися вагомими науковими здобутками за період роботи в Україні.

“Наша галузь наукових досліджень досить фінансовоємка, вимагає реактивів і обладнання для проведення експериментів. Шансів зробити пристойну наукову роботу фактично не було, тому про жодні досягнення мови не йшло. Натомість в Німеччині ми потрапили в нормальне наукове середовище, де проводимо свої фундаментальні дослідження”, – каже пані Руслана.

Наразі вона покинула мрії повернутися в Україну. “Якщо і були такі плани, вони залишились в минулому”.

Яка основна відмінність наукового середовища в Україні і за кордоном?

– В Європі наука – значно динамічніша, дуже конкурентна, часто змінюються пріоритети, до роботи залучаються фахівці з усього світу.

Робота науковця фінансується переважно короткочасними грантами, за які потрібно боротись і постійно доводити свою компетентність. Більшість вчених рідко затримуються на одному місці довше п’яти років.

Українська наука в порівнянні ніби менш гнучка, зі стабільно дуже низьким, але гарантованим фінансуванням, загальний рівень підготовки фахівців низький.

Хоча, гадаю, і в Україні є оази високого рівня досліджень.

– Що має змінитися в українській науці, щоб ви здійснювали свої дослідження тут?

– Сучасна наука не знає кордонів. Відбувається інтенсивний обмін науковою інформацією, формуються великі міжнаціональні консорціуми для проведення спільних досліджень. Я цілком уявляю, що зможу змінити Німеччину на будь-яку іншу країну, яка запропонує відповідні умови.

Відповідь на ваше питання повинна дати сама українська наука. А саме – сформулювати перш за все, що сама наука очікує від повернення науковців і чи тільки українських. Вже потім – шукати шляхи, якими вона збирається вирішувати ці питання.

Я не зовсім розумію, чи є взагалі сьогодні потреба повертати українських науковців додому, якщо це та ситуація, яку потрібно зрушити з місця. На мій погляд, це питання вчорашнього дня.

Зараз більш актуальне питання – чи має бути наука взагалі. Якщо так, то питання, хто в ній буде працювати – українські науковці, що повернуться, чи нова зміна, росіяни, індуси або китайці, не має значення. Для науки важлива не національність, а компетентність, наукові досягнення і прогрес.

Чи є, на вашу думку, перспектива якісних змін в українській науці?

– Я досить давно виїхала з України, щоб об’єктивно судити про динаміку змін. За останні 15 років не чула про жоден науковий прорив в український біологічній галузі. Отже, зміни, якщо такі є, не дуже оптимістичні.

ДЛЯ ТОГО, ЩОБ В УКРАЇНСЬКІЙ НАУЦІ ЩОСЬ ЗМІНИЛОСЯ, ПОТРІБНІ АБО ВЕЛИЧЕЗНІ ЗУСИЛЛЯ, АБО МАЛОВІРОГІДНИЙ ЗБІГ ОБСТАВИН

Сергій Силантьєв. 36 років, кандидат біологічних наук. Займається нейрофізіологією та нейрофармакологією у Institute of Neurology, Лондон. З України виїхав на початку 2003 року. Спочатку працював на Тайвані, потім в Австралії, після цього – у Великобританії. 

“Відразу після захисту дисертації переді мною постала знайома тисячам науковців екс-СРСР проблема. Хоча насправді вона виникає не обов’язково після набуття кандидатського ступеню, а задовго до цього. І кожен так чи інакше її має вирішувати”, – розповідає Сергій.

“Отже, спочатку кожен відповідає собі на питання: чи хочеш ти займатись наукою? Саме наукою, а не пусканням пилу в очі і просиджуванням штанів в напіврозваленому інституті? Якщо ні – то ти щаслива людина, бо можеш все це викинути з голови, і зайнятись набагато кориснішими для власного побуту речами”, – додає він.

За словами Сергія, якщо ж український науковець вирішив все таки залишатися у професії, то у нього залишається всього кілька варіантів.

“Перший – займатись наукою як хобі. Але це можливо для гуманітарних дисциплін, та аж ніяк не для природничих на сучасному рівні розвитку. Другий – потрапити до наукових груп всередині України, які мають хоч якісь гроші, і при цьому таки роблять науку, а не просто пиляють урядові гранти. Як не дивно, такі в нашій країні є, але потрапити туди непросто, особливо з провінційних вишів. Мені це так і не вдалося, незважаючи на неодноразові спроби. І тоді лишається третій варіант: їхати за кордон. Що я, методом виключення, і обрав”, – каже науковець.

“Втім, у мене був і полегшуючий фактор: основним джерелом моїх доходів на момент виїзду за кордон була робота вантажником на залізничній станції (при цьому вже тоді Сергій був кандидатом наук – УП), а таке покидати неважко :)”, – додає він.

На питання, чи думає він повертатися назад, Сергій відповідає: “Хотів би, але зараз для цього немає умов”.

– Яка основна відмінність наукового середовища в Україні і за кордоном?

– Якщо висловитись афористично, то в Європі наука функціонує в циклі “гроші-дослідження-відкриття-публікації-гроші”, а у нас “гроші-звіти-гроші”. В Україні зайві елементи циклу виключені, тому сам цикл є набагато більш стійким, а відхилення від нього носять чисто випадковий характер.

Буду відвертим: одна з великих проблем нашого наукового середовища – вузький світогляд, і, як наслідок, цілком щире перебільшення здобутків своїх та колег. Та коли попрацюєш в лабораторіях дійсно світового рівню, переважна більшість “успіхів”, здобутих вдома, викликає гіркий сміх, а ще деяка частина – сором.

Що має змінитися в українській науці, щоб ви робили свої дослідження тут?

– В ній мають кардинально змінитись структура підлеглості і розподілу коштів. Звертаю увагу: не кількість коштів, а саме структура їхнього розподілу. Бо за наявної пострадянської наукової ієрархії будь-яка кількість грошей провалиться, як в чорну діру, без найменшого наукового здобутку.

Хорошим прикладом в цьому плані є російський проект “Сколково”. Тобто, у випадку України, Росії, та інших пострадянських держав ми маємо класичний дослід з контролем, що доводить: наявна наукова система не дає практично ніяких результатів що за наявності великих грошей, що за наявності малих, що за повної їх відсутності.

На жаль, у нас досі реалізується інерційний сценарій розкладання радянської наукової системи. Що може закінчитись або швидким крахом (якщо почати реформувати його, приводячи до радянських зразків), або повільним (якщо нічого не робити).

Судячи з усього, нинішня влада налаштована на повільний сценарій чи то з ностальгійних міркувань, чи то з банальної ліні. Особисто я не можу сказати, який з цих двох сценаріїв кращий або гірший. Але очевидно, що в сучасну продуктивну наукову систему наша структура еволюційним шляхом перетворена бути не може.

Тому, приїжджаючи в Україну для читання лекцій, я відразу кажу студентам: якщо хтось із вас, попри все, хоче займатись наукою, то робити це треба за західним кордоном.

Ставши науковцями дійсно світового рівню там, ви зможете співпрацювати з ким захочете в Україні (як це намагаюсь робити я), та матимете шанс при зміні ситуації повернутись і повністю працювати тут. Якщо, звичайно, тоді ще цього бажатимете.

Чи є, на вашу думку, перспектива якісних змін в українській науці?

– Попри все, думки “тут нічого не вийде” у мене немає досі. Все може вийти, тільки для цього потрібні або величезні зусилля, або маловірогідний збіг обставин. Але ж час від часу і те, й інше трапляється.

Перш за все, потрібно змінити організаційну структуру науки в державі. Бажано здійснити перебудову за англосаксонським зразком, позаяк він історично показав найбільшу ефективність.

Якщо для початку: система розподілу коштів за рейтингом публікацій; при розподілі зараховуються публікації лише в англомовних (це обов’язково) реферованих журналах, що входять до міжнародних рейтингів (Thomson Reuters та подібні); грантові комісії складаються повністю із закордонних науковців; НАНУ та Міннауки на розподіл коштів впливу не мають.

Це лише початок, але вже одне це може дати величезний поштовх для тих інститутів і лабораторій, що досі щось з себе представляють порівняно із світовим рівнем.

Тому що, при відсіканні безперспективних споживачів фінансування, грошей почне вистачати на цілком серйозні роботи: бюджет НАНУ зараз не такий вже і малий, цілком можливо фінансувати на пристойному європейському рівні 2-3 дослідні інститути.

Зрозуміло, перехід до такої системи без докорінної перебудови державного устрою неможливий, бо неможливо зробити чисту від корупції та кумівства галузь в державі, де все тільки і може працювати завдяки корупції та кумівству.

НАУКОВЦІ МОЖУТЬ БУТИ КОРИСНИМИ ВЛАСНОМУ НАРОДУ, АЛЕ ДЛЯ ЦЬОГО ПОТРІБНА ПОЛІТИЧНА ВОЛЯ ТА ЗМІНА “ПРАВИЛ ГРИ”

В’ячеслав Хаврусь, кандидат хімічних наук, 41 рік. З 2008 року постійно живе в Німеччині, “з задоволенням працюючи” в Інституті досліджень твердого стану та матеріалів ім. Ляйбніца в Дрездені.

Хаврусь розробляє методи синтезу композитних матеріалів на основі вуглецевих наноструктур для подальших застосувань у царині енергозбереження, в біомедицині та як нових матеріалів із потрібними властивостями.

В’ячеслав розповідає, що в Україні його нічого не тримало, тому він й наважився на еміграцію.

“Більшу частину свого життя я прожив у гуртожитку з умовами “ліжко-місце в кімнаті на 3 особи зі зручностями в кінці коридору”. Це ще якось можна було б терпіти, якби була можливість пристойно працювати в науці з сучасним обладнанням і були б шанси для співпраці з іноземними колегами та участі у міжнародних наукових проектах”, – каже Хаврусь.

За його словами, обладнання НАНУ – технічно і морально застаріле, бо працює з радянських часів. Та й до нього важко одержати доступ, подекуди треба чекати тижні і місяці.

“Працюючи в хімічній лабораторії, ти маєш особисто думати про те, як придбати найнеобхідніші реактиви, заборонені “положенням про прекурсори”, чи як витягти на собі на другий поверх по сходах при зламаному ліфті 80-кг балон зі стисненим газом, чи особисто відремонтувати електричну проводку, бо ж, бачте, електрика вдень з вогнем не знайдеш, “у нього мала зарплата”. Де тут час для творчості?”, – обурюється В’ячеслав.

“Сильно зменшувала бажання залишатися бюрократія й “паперотворчість” в НАНУ. Для надходження чи витрачання кожної копійки треба списати стоси паперу, хоча насправді він потрібен не для науки, а для прикриття чиновників. Все це замість наукових досліджень, на які залишалося дуже мало часу”, – каже він.

На хвилі ейфорії після помаранчевої революції Хаврусь з колегами пробували щось змінити: писали концепції розвитку наукової сфери і звернення чиновникам. Однак вони були проігноровані як на рівні НАНУ, так і тодішнім прем’єром Юлією Тимошенко.

“Стало зрозуміло, що треба їхати, якщо не хочеш прожити безцільно до пенсії за написанням нікому не потрібних паперів і вибиваючи дозволи на придбання найнеобхідніших в роботі речей”, – каже В’ячеслав.

На питання, чи думає він колись повернутися в Україну, Хаврусь відповідає:

“Дуже хотілося б жити в своїй країні поруч з друзями та рідними, але це можливо лише, коли забути про власне бажання займатися справжньою наукою на пристойному рівні. Якщо доведеться повертатися, то це буде вимушений крок через хворобу чи немічність когось із близьких в Україні, які потребуватимуть моєї особистої присутності протягом тривалого часу. Зрозуміло, що після цього повернутися назад буде майже неможливо”.

– Яка основна відмінність наукового середовища в Україні і за кордоном?

– У Європі значно менша кількість “туфти”, дружня атмосфера, всі працюють колегіально над вирішенням поставлених задач у рівних умовах.

Одразу після приїзду до Німеччини мені було дико зустріти десь в їдальні директора Інституту, з яким запросто за одним столом під час обіду можна було обговорити наукові і не лише проблеми.

На відміну від України, нема пихатості чи зверхності з боку керівництва чи клерків, бо через конфлікти та неефективність роботи є реальна загроза розформування відповідної структури.

– Що має змінитися в українській науці, щоб ви робили свої дослідження тут? 

– Має запрацювати процедура відбору, підтримки та просування найбільш успішних студентів, аспірантів та науковців на основі чітко встановлених і прозорих критеріїв з тим, аби вони більшість часу могли достойно жити і працювати в Україні.

Яка користь Україні з того, що після закінчення школи з золотою медаллю та НТТУ КПІ з червоним дипломом я працюю за кордоном?

Маю публікації в солідних іноземних журналах та індекс Хірша вищий, ніж у значної частини директорів освітніх та дослідницьких установ України? Хоча їхні ніким не обмежені зарплати та блага часто і не снилися моїм начальникам в Німеччині. Де тут справедливість? Куди повертатися?

Ключова річ, яку треба змінити, щоб зрушити ситуацію з місця – це зробити відбір, підтримку та просування найбільш успішних кадрів на основі визнаних у світі критеріїв із залученням їх до ухвалення рішень.

Вже давно відомо, що мати в Україні диплом про вищу освіту, бути кандидатом/доктором наук чи навіть професором недостатньо, аби бути якісним спеціалістом чи ефективним в науці. Плюс розвиток зв’язки “наука – вирішення потреб української промисловості та суспільства” для додаткового фінансування наукових досліджень.

На щастя, минули ті часи, коли наука існувала переважно для підтримки військово-промислового комплексу. Давно настав час спрямувати інтелект на більш корисні суспільству речі на взаємовигідній основі.

Мені, наприклад, незрозуміло, чому в Україні до цього часу науковцям не ставилася задача ефективного розв’язання проблеми з давно забутим в Європі колорадським жуком? Чи де наукові рішення для побудови енергоефективного житла та скорочення енергоспоживання в побуті та на виробництві?

Де внесок науковців в навчання зацікавлених, включаючи створення науково-популярних журналів, передач та проведення яскравих просвітницьких акцій?

Існує безліч речей, де науковці могли б бути корисними власному народу, але для цього потрібна політична воля та зміна “правил гри” як у науці, так і в організації системи власності на землю та засоби виробництва на основі досвіду успішних країн.

Найкращі науковці мали б стати інтелектуальним локомотивом таких змін, знайомлячись з цим досвідом та пропонуючи рішення для українських реалій.

– Чи є, на вашу думку, перспектива якісних змін в українській науці?

– Перспектив я не бачу, лише проїдання створеного раніше, занепад і деградація країни. Яка може бути перспектива в країни, де  постійно рапортують про “подальше покращення” без визнаних у світі наукових результатів?

Яка може бути перспектива, якщо більшість випускників шкіл України йдуть “навчатися” в виші, де не дають знань, а лише видають дипломи після висиджування обумовленого часу та внесення певної суми на навчання?

Це вже не говорячи про корупційні способи одержання “корочок”. Чи можлива була б ситуація в нормальній країні з нормальними науковими структурами та експертами, коли пройдисвіт Слюсарчук пошив у дурні двох президентів України та їх численну свиту?

Це та кара, яку щодня треба нести всім громадянам України у вигляді безнадії та низької якості життя.

P.S.: “Українська правда. Життя” протягом тижня намагалася зв’язатися з чиновниками Міносвіти і науки для коментарів щодо сумної статистики “відтоку мізків” за кордон, однак відповіді досі не отримала.

На прохання про інтерв’ю з президентом Національної академії наук Борисом Патоном нам відмовили.

УП.Життя готова оприлюднити позицію представників влади, як тільки вони будуть готові.

© 2007-2012, Українська правда.
Використання матеріалів сайту дозволено лише з посиланням (для інтернет-видань – гіперпосиланням) на “Українську правду. Життя”

Науковець Наталія Шульга: Приклад “проффесора” Януковича знеохочує робити дослідження в Україні

травня 9, 2013Українські проблеми. Наука

Українська правда
Життя

09.04.2013
Анна Григораш, Галина Титиш, УП

Наталя Шульга. Фото TEDx Kyiv

Говорити: “Ти тут загинайся, вбивайся, але не їдь” не можна. Кордони відкриті.

Біолог Наталя Шульга виїхала з України у 92-му. Після захисту кандидатської дисертації і років роботи в Інституті молекулярної біології і генетики НАН України, науковець поїхала здійснювати дослідження в Університеті Рочестера у США.

“Я їхала в Америку на рік, а залишилася на 13”, – каже вона. За цей час Шульга стала асоційованим професором з досліджень. Її роботи публікувалися у найвпливовіших наукових журналах в її галузі.

Тим часом її рідний Інститут у Києві потроху розвалювався. “У них не було грошей навіть платити за комуналку, всі наші препарати, які зберігаються при -70°, довелося зібрати в одну кімнату”, – розповідає вона.

Пані Наталя згадує, як, працюючи в Америці, допомагала українським колегам то реактивами, то підпискою на “Science”. “Я була в постійному контакті з Інститутом, але директор мені писала: “Нема куди повертатися”, – пригадує Шульга.

У 2004 році в Україні сталася подія, яка знову перевернула її життя. Помаранчева революція і особисте запрошення нового президента Віктора Ющенка зробили неможливе. Пані Наталя спакувала валізи і приїхала до Києва будувати “Український Гарвард” на базі Києво-Могилянської академії.

Шульга переконує, що рішення повернутися було прийнято не під впливом ейфорії. “Я свідомо приймала рішення приїжджати. Я не бавилася”, – каже вона.

Незважаючи на вироблену Шульгою стратегію реформування ВУЗу та можливість отримати грант на будівництво у Могилянці наукового центру, здійснити глобальні реформи в Академії їй так і не вдалося.

“Моя помилка полягала в тому, що я була неадаптована до України, якої я не знала. Я не могла збагнути цю систему родинності, вічний патерналізм, коли всі одне одному друзі… Напевно я дійсно рухалася дуже швидко, можливо, навіть агресивно. Але я просто добре організована людина”, – каже тепер Шульга.

За 7 років пані Наталя знову адаптувалася в Україні. Вона є співзасновницею “Українського наукового клубу”, який публікує рейтинги науковців, а також планує новий освітній проект.

На питання, чи не думала вона повернутися в Америку, Шульга щиро дивується: “Я вже взяла на себе відповідальність тут”.

НАУКОВЦІ В УКРАЇНІ – НЕ В ПОШАНІ. КРАЩЕ ТОРГУВАТИ ПИРІЖКАМИ, НІЖ ПІТИ В ЛАБОРАТОРІЮ

– Пані Наталю, ви 13 років працювали в Університеті Рочестера у США, стали успішним науковцем. Ви для себе зрозуміли, чим західні дослідники відрізняються від українських? 

– У світі науковці – у великій пошані. Ці люди присвячують своє життя науці, виокремлюючи себе з інших активностей – публічних, соціальних, розважальних. І суспільство це розуміє, воно горде, що у них є такі люди, які приносять країні славу через свої відкриття.

Українські науковці не є в пошані. Ти невдаха, якщо підеш в лабораторію. Краще вже пиріжками на базарі торгувати. У нашому суспільстві – засилля культів, містики, екстрасенсів, магів.

І це логічно, бо коли немає інтелектуальної роботи для мозку, вона заміщується видовищними речами, політичними шоу Савіка Шустера, де ви можете говорити що завгодно, а поліція вас не чекає на виході. Можна називати опонента корупціонером і бандитом, а на виході вас не арештовують.

– Ви колись казали про “локальних героїв” – тих українських науковців, які не популяризували свої дослідження. У таких умовах важко зрозуміти реальну картину. На вашу думку, українські науковці конкурентоздатні?

– Так, в Україні, на жаль, є багато так званих “нульових академіків”. Вони не популяризували свої дослідження, не надрукувавши за всю свою наукову кар’єру хоча б одну статтю в профільних журналах, які читаються у всьому світі.

А якщо ви не надали свої досягнення для аналізу іншим, значить, ви не існуєте для світу. Це те, що я називаю локальними геройством.

Але у нас все ж є вчені, які чесно і глибоко займаються дослідженнями, і вони включені в світовий контекст. Існують українські науковці, що конкурентоздатні у всіх галузях. Математики, фізики, хіміки, біологи – вони всі дуже добре працюють.

– Якось Ви зауважили, що українська наука досі залишається клановою закритою системою. Чи змінюється ця ситуація, чи є у нас взагалі перспектива увійти у світовий науковий простір?

– На сьогоднішній день Україна не поставила собі питання, де вона хоче бути в світі.

Справа в тому, що якщо економіка не базується на фундаментальних та прикладних дослідженнях, вона обмежена продажем природних ресурсів, застаріла, не продукує нове знання. Значить, вона буде його імпортувати, а сама буде тільки видобувати нафту, газ, вугілля, ростити пшеницю. Тому люди живуть “локально” і тут немає проблем,  все чудово.

Але якщо ми хочемо вийти за межі кордонів у відкритий простір, нас спитають: “Де ваше нове знання?”. А там не можна руками махати: або опубліковано, або ні.

У Казахстані Академія наук з державної установи була реформована в громадську організацію, а фінансування досліджень переведено від фінансування інститутів до фінансування проектів.

Так сталося, тому що були застосовані світові критерії ефективності досліджень, і  виявилося, що у казахів є лише 56 осіб які могли б бути підтримані державою у межах академії. У нас таких ще менше. За тими критеріями, які ми зараз використовуємо, з усієї Академії наук є 34 такі людини.

Академія наук на нас ображена, бо вони вважають, що у них кожен член є видатним вченим, який зробив неоціненний внесок у світову науку. На жаль, ми не можемо знайти цьому підтвердження з точки зору світових критеріїв, але вони думають, що вони так домовилися, і це правильно. І продовжують обирати членів за своїми внутрішніми, закритими критеріями.

Я не вважаю, що нашу Академію наук можна змінити так, як це зробили казахи. Хоча у них вийшло непогано, бо підсилились прикладні дослідження і, як наслідок, почала зростати економіка.

Нам треба впровадити світові критерії і на них орієнтуватися, намагатися принаймні в наступних циклах їх застосовувати. Все ж таки, наукові досягнення та соціальна активність є різні речі. Не можна вибирати до Академії людей за їх лояльність до політичних партій, або за менеджерські здібності.

Наталя Шульга у “Науковому кафе”

СИСТЕМА ЗВАНЬ В УКРАЇНІ ДУЖЕ ВИГІДНА ДЕПУТАТАМ І ЧИНОВНИКАМ

– Ви кажете про необхідність запровадження світових критеріїв у науці. Але в Україні досі живуть за власними закритими правилами. Вам теж казали, що за нашими критеріями ви “були 13 років у засланні”, а не займалися наукою…

– Дійсно, коли я повернулась в Україну у 2005 році, у ВАКу сказали, що я маю захистити тут докторську дисертацію. Я була доктором в Америці, але це не мало значення тут.

Кожна моя публікація у науковому журналі – це закінчена дисертація за мірками США. У мене середній індекс цитування – за 50. Скільки ж разів треба підтверджувати свою здатність бути незалежним дослідником? У всьому світі – лише раз. Далі ви або продовжуєте працювати в науці, або робите інший вибір. У нас же процес контролюється не вашими здобутками, а групою людей, які розглядають зовсім інші параметри для надання вам ступеня.

Ми з Олегом Кришталем (засновник і президент “Українського наукового клубу”) подали у ВАК пропозицію, щоб у переліку вимог для отримання ступеня доктор філософії серед всього іншого була одна публікація з першим авторством у реферованому журналі зі списку Thompson Reuters (там їх понад 17 тисяч).

Але нам тоді сказали, що це неможливо, через це в Україні припиниться процес підготовки кандидатів, бо це додатковий процес оцінки. Наш аргумент був у тому, що процес сповільниться, але далі піде якісніший продукт.

Не пройшло і 5 років, як прийнято рішення, щоб умовою для подання на захист дисертації була 1 публікація у закордонному журналі. Але ж закордон – це і Молдова, і Білорусь. Ось так трансформуються ідеї у нашому суспільстві. Це забрало 5 років, а якість яка? І в цьому не вина голови ВАК, а всієї спільноти дослідників, які толерують і підтримують такий стан речей, відновлюючи застарілі правила і архаїчну систему.

У світі існує система оцінювання науковців через посилання. Ви маєте популяризувати те, що ви зробили, надрукувавши статтю у журналі, який читають більшість ваших колег у світі. Не локально, у Житомирі чи Київській області, а у всьому світі. Якщо ви зробили щось якісне, корисне, етика зобов’язує у таких реферованих журналах давати посилання на вашу роботу. Чим більше таких посилань, тим більше зростає ваш індекс цитувань.

У нас досі є звання. Але коли хтось каже, що він “заслужений діяч науки і техніки”, цей критерій навіть не перекладається, тому що немає аналогів у світі ні “народних”, ні “заслужених” діячів. Ці звання не можна оцінити.

Навіть для артистів, співаків існує об’єктивний критерій – кількість проданих квитків, дисків. Бо ви не можете змусити людину купувати диски цього виконавця. Тому існують премії – “срібний”, “золотий”, “платиновий” диск.

Система звань в Україні дуже вигідна всім, особливо депутатам і чиновникам. Тому що законодавство дозволяє їм викладати, займатися дослідженнями без конфлікту інтересів. Тому деякі університети просто штампують дипломи, корочки і посвідчення в надії на сприяння у майбутніх держзамовленнях та фінансові вливання.

Науковці мають мізерну офіційну зарплату, а до неї – певну кількість надбавок. Система створена таким чином, що важливим є не якість досліджень, а саме ті надбавки, присудження  яких є в руках угруповань, які складаються іноді і з “проффесорів”.

– У нас навіть президент – “проффесор”

– Так, над тим, щоб Янукович отримав звання професора, працював цілий інститут! За нього протягом двох років читали лекції, але табелювали Януковича! Жодної статті з економіки він не народив. За нього писали і одну, й другу дисертацію, і ті нещасні книжки, за деякі з яких він отримав фантастичні гонорари при тому, що знайти їх неможливо.

Ці книжки не можна порівнювати з бестселерами в США, які купуються скрізь в магазинах і на розкладках у метро, аеропортах, вокзалах і коштують не більше 15 доларів у паперовій обкладинці!

Для захистів Януковичу скликали спеціалізовану раду мінімум з 10 осіб. Але чому цей інститут не закрили після таких дій? Де позиція професійного середовища? Тут або пряме порушення професійної етики, або такі низькі вимоги для академічного професійного росту, що ніякої виснажливої творчої праці для отримання ступенів та звань в царині економічних досліджень в Україні не передбачається.

Перш за все – це порушення наукової етики! В західному суспільстві це недопустимо. До першого випадку. Другого вже не буде, бо таку людину викидають з системи.

Після такої економічної науки не варто чекати ефективних економічних реформ, бо нема кому їх здійснювати. Немає кваліфікованих знавців і практичних моделей, які б могли мобілізувати суспільство.

Приклад Януковича знеохотить кожного мотивованого дослідника залишатися в країні, бо він буде знати, що є інші “проффесори”, які диктуватимуть, скільки заплатити, щоб пройти захист.

До речі, нещодавно так безпрецедентне рішення було прийнято – дозволено університетам та інститутам брати гроші за захисти. Тепер той, хто захищає дисертацію в НКУ Шевченка, має в касу внести 12000 гривень. А той, хто докторську – 18000. Це нечувано, ніде в світі такого нема! Неофіційну корупцію переводять в офіційну!

– Якими ще є відмінності роботи науковців в Україні і закордоном?

– В Україні науковці ізольовані, у нас немає культури співпраці, обміну речовинами, препаратами. На заході вчені включені в інформаційні системи обміну знаннями, обмінюються наробленими препаратами, методами, обговорюють та перевіряють кожний новий результат.

Крім того, працює етика – тонкий механізм правдивих рекомендацій, який утримує людей від необачних вчинків. Порушення етики може бути лише раз, другого шансу просто не станеться, бо професійне середовище таку людину не прийме до себе.

Перед тим, як опублікувати роботу у реферованому журналі, його редактор надсилає текст чотирьом рецензентам. А хто такі ці рецензенти? З одного боку, вони – ваші колеги, бо інакше не зможуть оцінити роботу, а з іншого – конкуренти.

Кожен з них читає роботу і пише свої висновки і зауваження. Потім редактор порівнює їх і або публікує текст, або повертає авторові з конкретними зауваженнями, як його можна покращити. В результаті якість досліджень лише підвищується.

МИ НЕ МОЖЕМО ВЕСЬ ЧАС КАЗАТИ, ЯКА У НАС ПОГАНА КРАЇНА. ЯКЩО ВАМ ПОГАНО ТУТ ЖИТИ, ЗРОБІТЬ ЩОСЬ ДЛЯ ПОКРАЩЕННЯ

– Пані Наталю, розкажіть про своє повернення в Україну. Що для вас було найбільшою несподіванкою?

Я повернулася на іншу планету, в країну, яку я не знала. Я все пропустила.

Найбільшим шоком був цинізм і підміна цінностей. Особливо в моїй галузі, яку я вважала бездоганною. Там є настільки чіткі критерії і методологія, яку фальсифікувати дуже важко і в нормальному суспільстві неможливо!

Ще одним шоком для мене була реакція українського наукового середовища на публікацію світових рейтингових таблиць.

Я також була вражена боязню щось сказати, бо тебе звільнять. Навіть якщо ти академік і тобі не дають грошей на твій інститут. Це фантастична річ, яку ми перетягнули з Радянського Союзу – професійна позиція може бути знищена через те, що ви сказали щось, що не подобається президенту Академії, чи якомусь секретарю президії, чи політичному лідеру.

В цілому я вважаю, що країна – це є люди і нічого більше. Територія, населена людьми. Якщо соціум не може домовитися, як йому жити і що для нього є ціннісним, що є першорядним і другорядним, то виходить країна Україна. Куди не подивись, суцільні проблеми. Ми всі причетні до цієї ситуації.

– А чи не виникає у вас відчуття, що в Україні вже сформована критична маса людей з європейськими цінностями, людей, які можуть щось змінити?

– Не факт. Якщо це так, то чому вони не в тих критичних місцях, де треба керувати, нести відповідальність? Чому ця критична маса – досі у підпіллі?

Ми не можемо весь час себе поборювати, казати: “Ти поганий, і ти поганий, у нас взагалі погана країна”. Якщо вам не подобається країна – зробіть щось краще. Замалюйте вульгарні графіті в під’їзді, якісь елементарні речі зробіть.

Коли я приїхала у Київ, я поставила у себе в під’їзді ящичок для сміття, бо побачила, що всі папірці – на підлозі. Тепер всі кидають сміття у ящик.

Можна проголошувати, які ми естети, яка у нас духовність. Але ви подивіться, як наші люди шклять балкони. Це ж фавели! Але у Бразилії люди не мають коштів, тому вони будують трущоби, крадуть електрику. Але ми що, не можемо організуватися і засклити балкони одним кольором? Де вся естетика поділася? Це твоя вулиця, твій під’їзд, твій вигляд. Це всі бачать, і не тільки громадяни України!

Працювати разом задля спільного блага ми ще не навчилися. Сьогодні можна ставити діагнози суспільству. Невже ми суспільство байдужих?

Виступ Шульги на TEDx

– Що ви можете порадити молодим українським науковцям, які хочуть серйозно займатися наукою – лишатися в Україні, чи їхати закордон? 

– Кожній мотивованій людині треба шукати в Україні найкращі лабораторії, осередки, центри, де відбуваються справжні дослідження. У нас їх мало, тому велика конкуренція і попасти туди важко. Якщо не виходить туди потрапити, значить треба виїжджати і реалізовувати себе за кордоном.

Якщо людина мотивована – це вже цінність. Наука – універсальна в усьому світі. Якщо людина зробить відкриття в іншому місці, для світового товариства воно буде все одно ціннісним. Але якщо ви загубите мотивацію, скажете собі: “Нема для тебе шляхів”, я вважаю це втратою і трагедією.

Говорити: “Ти тут загинайся, вбивайся, але не їдь” не можна. Кордони відкриті. Люди можуть їхати, дивитися і повертатися. Головне – вірити в свою мрію, не можна дати системі себе ламати!

А завдання для тих, хто тут – творити більше середовищ, куди люди можуть повертатися з новими знаннями і досвідом. Але це завдання не для молодих, вони ще не мають досвіду і зв’язків. Це завдання якраз для корифеїв – тих кому є що передавати. Приклад державної ключової лабораторії молекулярної та клітинної біології, де працює 65% дослідників до 35 років потрібно поширювати на інші галузі досліджень.

Виступ Шульги на TEDx

– У безлічі інтерв’ю розповідають, що українці розумні, талановиті і нічим не гірші, аніж, наприклад, американці. Але тим не менше, саме американці мають найбільше Нобелівських премій, вони активно працюють над інноваціями. У чому проблема українців? Це особливості виховання, побудова суспільної моделі, яка не дає можливість “прорватися”?

– В основі американського життя лежить протестантська етика, за якою ви “заробляєте бали”, працюючи для себе і для суспільства. Перепрацьовувати – це добро. А у нас треба відпочивати. Ніхто в світі так не відпочиває, як ми.

Стратегічно Америка побудована на англосаксонському еталоні відповідальності. Один мій американський друг українського походження найкраще пояснив різницю між західною і слов’янською цивілізаціями: “Якщо в західній цивілізації слово і дія стремлять до нуля, то в слов’янській – до безкінечності”.

Крім того, це країна емігрантів, куди приїжджали найбільш мотивовані люди. Коли після другої світової війни німці знищили своїх євреїв, частина з них, науковців, опинилася в Америці і за півроку фактично створила ядерну бомбу. Тоді американці зрозуміли цінність інтелекту і створених для нього умов. Вони відкрили кордони для людей з розвиненим інтелектом.

Я приїхала в Америку, не мріючи бути науковцем світового рівня. Але я була вражена тим, як система на мене відреагувала! Тільки у мене пішли результати, моментально мене почали підтримувати, допомагати, надавати можливості. Тільки працюй. США – країна вільного доступу і конкуренції. Це і є найвищими цінностями, які сповідують пересічні громадяни та захищають і розвивають політичні та бізнесові еліти. Звідси і наслідки: захотіли бути першими в світі – і зробили!

Фото Галини Титиш, zn.ua, TEDx Kyiv

© 2007-2012, Українська правда.
Використання матеріалів сайту дозволено лише з посиланням (для інтернет-видань – гіперпосиланням) на “Українську правду. Життя”

Максим Стріха: Ця влада потребує людей, які її обслуговують, а не вчених

липня 26, 2012Наука і освіта, Українські проблеми. Наука, Українські проблеми. Освіта

25.07.2012
Ірина Славінська

Максим Стріха. Фото “Радіо Свобода”

Максим Стріха – вчений, перекладач, громадський діяч.

Перекладав українською мовою Данте, Вордсворта, Колріджа, По, Свінберна, Вітмена, Дікінсон, Стівенсона, Кіплінга, Єйтса, Т. С. Еліота, Ередіа, Буніна, Брюсова, Гумільова, Мандельштама, Мараї, Мілоша…

Максим Стріха – доктор фізико-математичних наук, головний науковець Інституту фізики напівпровідників НАН. Упродовж останніх двох років також завідував кафедрою перекладу в університеті Грінченка. Читає курс фізики конденсованого середовища в університеті Шевченка. Віце-президент АН вищої школи України.

До червня 2010 працював заступником міністра освіти та науки. Починав працювати з міністром Іваном Вакарчуком. Звільнився через три місяці після призначенням на посаду міністра Дмитра Табачника.

“Українська правда. Життя” зустрілась із Максимом Стріхою та поговорила на декілька глобальних тем: освіта, наука і переклад в Україні.

Про освіту

– Зараз існує стереотип “радянська освіта = якісна освіта”. Її справді можна вважати взірцем для наслідування?

– Радянська система освіти була не так радянська, як прусська – ще з 19 століття. Завдяки цій системі Пруссія перемогла Австрію в битві під Садовою 1866 року.

Вона була дуже ефективною, коли ішлося про виховання солдатів, які виграють чергову битву.

– Тобто вона привчала до дисципліни?

– До дисципліни і певного рівня знань. Абсолютних анальфабетів радянська школа не випускала.

Звичайно, школа була підпорядкована політичній системі і мусила утверджувати вірність “вічно живому ученню”. Але ця система була по-своєму ефективною.

– Сучасна українська освіта це продовжує?

– Всі реформи з початку 1991 року були направлені на те, щоби наповнити новим змістом стару систему – зробити її більш гуманістичною, наблизити до європейських стандартів, не гублячи достатньо високого рівня знань.

Попри значну корумпованість і дуже низький матеріально-технічний рівень, з освітою в нас донедавна було краще, ніж загалом із суспільством. Про це свідчить зокрема те, що Україна в рейтингах Індексу людського розвитку ООН посідає порівняно високі щаблі саме за показником освіченості населення.

В 2010 році ситуація змінилася. Нове керівництво міністерства освіти спробувало розвернути корабель на 180 градусів у бік колишньої “радянщини” (навіть на рівні відродження міліарної гри “Зарніца”). Однак система загалом доволі інертна – і тому далеко не все з того, що зробили в попередні 19 років, вдалося знищити відразу.

– Але ж змінилися бодай формальні ознаки: тривалість навчання зменшили з 12 років до 11, переписали програми…

“Складно прищеплювати любов до певних моральних цінностей, якщо дитина може заперечити та сказати, що ходка в зону не завадить у майбутньому стати президентом… “Фото “Газети по-українськи”

– Вважаю, що зміна тривалості навчання мала ефект національної катастрофи, – якої, на жаль, суспільство як слід не відрефлексувало.

Останні 10 років міністерство щороку готувало комплект підручників для кожного чергового класу. Цей процес не був досконалим, але був системним. Я можу судити з фізики – на виході ми вже мали дуже добрі підручники для 10 класу, продовженням яких мали стати аналогічні для 11 і 12 класів.

Коли було ухвалено рішення про повернення до одинадцятирічного навчання, це означало, що всі наявні підручники для всіх класів потрібно викинути і дуже швидко й одномоментно написати нові. Якісно це зробити неможливо.

Тобто впродовж багатьох років наші діти будуть вчитися за неякісними неузгодженими між собою підручниками. Це стосується не тільки заідеологізованих дисциплін на кшталт історії України. Це стосується також фізики, хімії тощо.

– Що це означає?

– Це означає, що зі школи виходитимуть недоуки з поганим рівнем знань. Кожного року цей рівень знань погіршується.

– Навіщо це було зроблене?

– Експерти вважають, що не останньою чергою це було зроблено для того, щоб скористатися нагодами, які дає стаття Конституції України про безкоштовне забезпечення школярів підручниками.

– Ви маєте на увазі корупційні схеми?

– Так вважають експерти.

– Також багато говорили про переписування програм з літератури.

– Табачник не міг змиритися з тим, що Пушкін і Толстой – іноземні письменники, і перейменував “Зарубіжну літературу” на “Світову літературу”. Хоча це антинауково, бо вершинні надбання української літератури також є частиною світової літератури, а курс цієї літератури далі вивчають окремо.

На жаль, нову програму виліпили фатально поганою. Напевно, навіть не з ідеологічних причин – там просто працювали не найкращі фахівці. Люди фахові зараз якось не дуже хочуть бути колаборантами. Наприклад, все більше моїх друзів усуваються від усіх можливих форм колаборації з владою.

За такі завдання беруться тепер переважно люди третього ряду, котрі не можуть зробити добре, навіть якби й хотіли.

Історія з програмою зарубіжної літератури – це один з прикладів, який став надбанням ЗМІ. Бо тут вчителі самі вже не витримали та збунтували проти абсурдів, які їм пропонує міністерство.

– Чим конкретно та програма погана?

– Програма з зарубіжної літератури мусить лишити в школяра загальні знання про культуру різних народів, про канон вселюдських надбань. А з неї випали Гомер, Данте, Гете, Сервантес та інші – і про повноцінне представлення канону вже не йдеться.

Крім того, твори мають відповідати віковому сприйняттю. Тому коли в 5 класі замість скасованого Гомера читатимуть вірш Єсєніна зі словами “семерых ощенила сука”, слово “сука” неминуче викличе смішки учнів. А для розумного викладу головних епізодів “Іліади” й “Одіссеї” ці п’ятикласники ідеально готові.

– Напевно, ішлося про те, що Гомер надто складний для 5-класників.

– Звісно, давати дітям сторінки гекзаметрів – це жорстоко. Але можна дати чотири рядочки гекзаметрів і доповнити їх легким прозовим переказом, наприклад, пригоди Одіссея з Поліфемом. За часів мого дитинства такі адаптовані версії гомерових поем пера Катерини Гловацької належали до мого улюбленого чтива.

– Подібні історії змушують знову і знову ділити класиків. Тобто знову починаються дискусії про Гоголя та Булгакова як про українських або російських письменників. Чи є сенс їх ділити?

– Ділити нікого не можна і не треба. Але у нас є проблема Гоголя. В нього взагалі проблемна ідентичність. Його тексти на українську тематику безумовно є частиною української культури. Та й читати “Тараса Бульбу” українським школярам варто не в редакції 1842 року (позначеній появою офіціозних кліше про “Русскую землю” й “Русского царя”), а в першій редакції 1835 року, де головні герої є безумовними українцями, а не персонажами з сумновідомого фільму Бортка, який хтось і наших гострословів назвав був “Тарас Картошка”.

Не говорю вже про те, що маємо набір дуже добрих українських перекладів Гоголя, в яких він часом звучить органічніше, аніж в оригіналі (гоголівська російська позначена численними українізмами, і не всі росіяни сприймали це позитивно).

Булгаков безумовно є частиною російської культури. Він був би навряд чи втішений ідеєю, що його колись перекладатимуть українською. Але за 3 роки його тексти стануть загальнолюдським надбанням, і ми взагалі зможемо перекладати все, що захочемо.

Хай там як, але діти повинні мати повномасштабний доступ до надбань зарубіжної літератури у перекладах рідною мовою, бо саме Гомер, Данте, Шекспір, Сервантес, Гете, Пушкін разом з їхніми колегами з ряду “великих” закладають основи для розвинутої особистості.

– А як щодо української літератури?

– Ми звикли, що українську літературу в нас викладали традиційно погано. Я особисто мусив у дорослому віці перевідкривати для себе українську класику. Я тоді з великим подивом виявив для себе, що ці текти – цілком стравні.

– Чому так відбувається?

– Це традиції ще радянські. Траплялися дуже добрі, подвижницькі вчительки української мови. Але зазвичай суспільний статус вчителя української мови та літератури був дуже низьким. На русифікованому сході й півдні України з них не знущався тільки ледачий. Отже, часто в ці вчителі йшли ті, кому просто нікуди було більше діватися.

Змінити це одномоментно неможливо.

– Ви говорили, що рівень якості освіти падає. Які ознаки цього процесу?

– Я викладаю в двох університетах. В одному – фізику конденсованого середовища, в іншому – основи перекладу. Я завжди питаю студентів, що вони читали, і що знають. Читали вони мало. Часом не знають імен письменників, яких 30 років тому читали майже всі.

Крім того, і гуманітарії, і фізики часто не знають елементарних фахових речей, які вони мусили б знати. При тому я не кажу, що вони дурні. Навпаки, часто вони краще, ніж я, пристосовані до виживання в цьому жорстокому світі. Але в нашому суспільстві фаховість для такого виживання потрібна, на жаль, не завжди.

“Я завжди питаю студентів, що вони читали, і що знають. Читали вони мало. Часом не знають імен письменників, яких 30 років тому читали майже всі”. Фото Тетяни Давиденко, з unian.net

Про вищу освіту

– У вищій освіті так само існує низка проблем. Вони ніби загострилися після входження в Болонський процес. І ніби не тому, що Болонський процес поганий, а тому що неякісно зміни було впроваджено.

– Болонський процес було витлумачено нашими чиновниками як суто формальні зміни, як уніфікацію та паперотворчість, що перейшла будь-які розумні межі.

Викладачі проклинають такий Болонський процес і вони мають на це підстави. У наявному вигляді він не вирішив проблеми конвертованості освіти, академічної мобільності…

Хоч, правда, ці проблеми ніде в світі не вирішені. Наприклад, всього 2% європейських студентів навчаються поза межами своїх країн. Але для абсолютної більшості наших студентів така можливість взагалі є суто гіпотетичною.

Протягом останніх 2 років цей процес взагалі виродився в суто бюрократичний. Він зараз дискредитує в Україні саму ідею спільного європейського освітнього простору.

– Що робити? Відмовитися?

– Ми і так фактично від нього відмовилися. Хоч відмовитися формально – було б черговою помилкою. Бо цим ми ще раз показали б, як далеко ми від Європи.

Змістовно від кредитно-модульної системи ми вже навряд чи відійдемо, але треба негайно відмовитися від тієї ідіотської кількості паперів, які має заповнювати український викладач.

– Якби ви могли провести реформи вищої школи, що це були б за реформи?

– Рецепти прозорі та лежать на поверхні. Це в першу чергу університетська автономія, повага до гідності викладача й студента, відродження університетської науки, безумовне дотримання принципів наукової етики.

Я зараз беру участь у створенні для опозиції проекту законодавчих ініціатив у цій сфері. Зокрема я рекомендував створити Національний комітет з наукової етики – громадський орган, який, згідно з моїм задумом, міг би за фактом доведеного плагіату знімати з людей наукові ступені й учені звання.

Плагіаторів треба піддавати остракізму та переслідувати. Думаю, це змінило би ставлення до плагіату в науковому середовищі.

Хочу наголосити й на тому, що Європейський науковий простір – це не абстрактне поняття, це чітка організаційна структура. Членство в ньому дозволяє брати участь у конкурсах на здобуття європейських грантів. Але цей простір має свої внутрішні правила щодо оцінювання наукових результатів, і нам теж треба ці правила поділяти. Бо сумним парадоксом є те, що Молдова вже долучилася до Європейського наукового простору, а Україна – ще ні, й лишень віддалилася від нього упродовж двох останніх років.

Словом, рецептура є – потрібна рішучість для її втілення.

Так було за часів Вакарчука – тільки йому вистачило волячої впертості та наснаги, щоб довести справу впровадження ЗНО до кінця. Не він ЗНО придумав, але саме він його впровадив. Уявіть, яким був опір. Деякі ректори під час вступної кампанії збирали справжні жнива з абітурієнтів. А народний депутат міг влаштувати будь-яку дитину будь-куди – лише одним телефонним дзвінком.

– Водночас, зараз ЗНО дуже критикують. Мовляв, учні просто заучують певний фактаж.

– Черчіль казав про демократію, що це жахлива річ, але людство нічого кращого не придумало. ЗНО – так само.

2009 року з гуртожитків університету Шевченка виписали 1300 осіб, а поселити треба було 1900. Завдяки ЗНО до університету вступили тоді шість сотень молодих людей з сіл і маленьких містечок, для яких раніше дорога в університет на “престижні” спеціальності була закрита.

Скасувати ЗНО – це повернутися до нічим не обмеженої корупції при вступі.

“Українська наука природним шляхом умре за 10-15 років”. Фото novaya.com.ua

Про науку

– Науковий ступінь перетворився на модний аксесуар, на “галочку”. Люди зі званням наукою після захисту часто не займаються. Науковців багато, але великого поступу українській науці це не надає.

– Наука дуже різна. Хоч як це несподівано для вас звучатиме, але Україна досі має першорядну за європейськими мірками науку. Це першою чергою стосується природничих і технічних дисциплін.

Але цей статус збережено не завдяки державі, а завдяки ентузіазмові та героїзмові наших учених. Думаю, пам’ятник колись поставлять професору Патону – людині консервативній, але вольовій і порядній. Саме він свого часу не дав розкрасти комплекс Академії наук у 1990-ті роки.

Проте будьмо відверті: українська наука природним шляхом умре за 10-15 років. Тоді відійде старше покоління, на якому тримаються наукові школи. Адже молодь у науку зараз майже не йде: мізерна наукова зарплатня не забезпечує елементарного проживання у великому місті для людини, яка змушена винаймати житло.

Наука може померти навіть раніше, якщо зараз дадуть команду “фас” на розграбування земель і майна Національної академії наук. Схоже, що багато хто уже стоїть на низькому старті, щоб взяти участь і поживитися. А університети після загибелі НАН у науковому плані теж неминуче захиріють.

– І що буде?

– Суспільство стане ще жахливішим.

Я тут говорю про справжню науку, а не про кандидатів усіляких “модних” соціогуманітарних наук – в цілому тут рівень гнітючий (хоч відрадні винятки, звісно, теж трапляються). Я говорю про фізиків, хіміків, біологів, про істориків, філологів – цей прошарок є останнім, що протистоїть страшному хамству та аморальності нинішньої влади.

А влада ця учених не потребує. Влада потребує людей, які її обслуговують. Вони можуть навчати дітей за кордоном, купити лікарів за кордоном, а для тубільців досить уколу аспірину, щоб не так тяжко було вмирати…

Я переконаний, що відсутність учених сьогодні (якщо науку в Україні таки доб’ють) – це тотальна відсутність грамотних інженерів, вчителів, медиків завтра. Тобто будуть відбуватися постійні техногенні катастрофи.

Навіть сьогодні люди вже елементарно не вміють залатати яму в асфальті, аби латку не розмило вже наступним великим дощем. Будинок не вміють збудувати. Вони вміють тільки для скоробагатька намалювати картинку розкішного таунхаузу, але невідомо, як та картинка стоятиме, чи не завалиться за пару років, чи забезпечуватиме її наявна потужність комунікацій…

Остаточна загибель української науки – це остаточна загибель шансів цієї держави.

Зараз я є песимістом. Не знаю, чи ми не пройшли вже точку неповернення, за якою – тільки дальше падіння. Немає теореми, згідно з якою ти падаєш, а потім неодмінно починаєш підніматися. Навпаки – держава й суспільство можуть занепадати десятиліттями.

Є сумні приклади багатьох країн Латинської Америки та Африки. Таку перспективу розграбованої олігархами, розіп’ятої на геостратегічних протягах України дуже виразно зобразив Юрій Щербак у романі-антиутопії “Час смертохристів”.

Якщо це станеться, то в мого покоління лишиться можливість хіба що тут здохнути, а у вашого покоління – звідси злиняти.

Я чесно не знаю, як побороти людей, які встановили в Україні свій окупаційний режим. Хоч, скільки лишиться моїх сил, з ними боротимуся – якісною науковою працею, текстами, самим фактом власного існування.

– Можливо, в науці надія є на молодше покоління?

– Самозародження науки неможливе. Потрібні наукові школи і тяглість цих шкіл. Зараз декілька держав намагаються на рівному місці створити наукові школи – Ірландія, Бразилія, Мексика, Туреччина. Але ніхто з них наразі не сягнув навіть нашого сьогоднішнього рівня. Хоча вони вклали в науку за нашими мірками абсолютно казкові гроші.

Наукова школа розвивається десятиліттями, століттями. Справжніх осередків наук в Україні не так багато. Це – кілька десятків провідних університетів та академічних інститутів. В решті університетів є окремі учені, але вони не творять справжнього наукового середовища.

– Що це за провідні університети?

– Коли ітиметься про фізику, то це Харків, Київ, Львів, Одеса, Чернівці, Ужгород, меншою мірою – Дніпропетровськ і Донецьк.

Коли говорити про інші природничі науки, то вийде трохи інший перелік. Якщо ж говорити про гуманітаристику, то там треба згадати також Могилянку, Український католицький університет, Острозьку академію…

Водночас є університети, де тільки назва є “університет”, але майже нічого ту назву не забезпечує.

– Який вихід?

– Механічно закривати – це не вихід. Потрібен запит суспільства. Якщо в суспільстві є запит на кваліфікованих фахівців з реальним рівнем знань – то все налагодиться саме собою.

– Крім того, є мода на диплом про вищу освіту. Зараз в Україні є 300 університетів – це забагато.

– В УРСР було 160 ВНЗ, зокрема 10 класичних університетів. У 1990-ті їх число збільшилося вдвічі. До того ж, у ранг ВНЗ автоматично підняли перейменовані на коледжі технікуми.

Я насправді не знаю, чи 330 університетів є багато чи мало. За кількістю студентів на 10000 населення ми й зараз далеко не рекордсмени. Є країни, які свідомо йдуть до 100% вищої освіти. Та й ніде немає лише Сорбон і Гарвардів. Є різні університети. Важливо лишень, щоб жоден з них не був легалізованою формою простої купівлі диплому.

– У Франції 80 університетів, і їх зараз зливають між собою, тобто їхня кількість зменшується.

– Коли ми говоримо про українські університети, важлива не кількість, а те, щоб усі вони були, образно кажучи, вищою, першою, ну, максимум другою лігою, а не дворовим футболом. А критерії тут може виробити тільки нормальне суспільство.

Наше суспільство зараз не зорієнтоване на якісного фахівця. На жаль, поки що суспільство не є союзником навіть для поодиноких реформаторів – вони мусили б долати шалений опір на всіх рівнях.

Не дивно. Наприклад, складно прищеплювати любов до певних моральних цінностей, якщо дитина може заперечити та сказати, що ходка в зону не завадить у майбутньому стати президентом…

– Ви говорили про виїзд з країни… але ж це “утечка мозгов”.

– Це кожен вирішує для себе. Я лишатимусь тут за будь-яких умов.

Але я не маю морального права закликати людей молодшого покоління наслідувати мій приклад. Це була би завелика моральна відповідальність. Життя в керованій окупаційною владою країні може бути сповнене дискомфорту та небезпек, але чи потрібна молодим людям жертовність? Можливо, ви хочете просто нормального влаштованого існування.

Хоч це я вже зараз так говорю. У вашому віці я був дуже палким і рішучим, вважав, що слід боротися й умерти в боротьбі. Але, очевидно, людина тільки сама для себе може вирішити вмерти в боротьбі. Спонукати до цього когось іншого – це завелика відповідальність.

Для цього треба бути політиком, а я просто тихий кабінетний учений.

“Плагіаторів треба піддавати остракізму та переслідувати. Думаю, це змінило би ставлення до плагіату в науковому середовищі”. Фото Радіо Свобода

Про переклад

– Ось запитання від Остапа Кривдика – воно було поставлене на Facebook “Української правди” (http://www.facebook.com/ukrpravda): скільки коштує проект “переклад найкращих сучасних авторів світу українською”? Скільки для цього треба перекладачів, скільки коштує день/місяць/книга, щоб бути перекладеною?

– Всіх авторів сучасності перекласти неможливо. Завжди іде відсіювання. Якісь автори мають значення лише для своїх друзів і знайомих, когось помічають на національному рівні, хтось входить у більш тривкий національний канон, одиниці пробиваються на міжнародний рівень.

Перекладати треба не все, а все те, що входить у канон. Він існує – на цю тему є добрі літературознавчі праці. Зараз до західного канону також входять нові тексти – спродуковані поза межами Європи.

Уваги перекладачів також завжди привертають сучасні тексти, які отримали визнання – наприклад, Нобелівську премію.

Саме ці тексти треба перекладати насамперед, щоб вважатися культурною нацією.

Про вартість цього проекту сказати важко. Комерційні обставини залежать від поступливості правовласників і літературних агентів, від того, як дорого вони продадуть право на переклад.

Наприклад, мало хто знає про значення Кармен Барсельс у історії світової літератури. Це літературний агент, яка “розкрутила” невідомого Маркеса, зробивши його славетним. Вона свого часу “роздягнула” СРСР, змусивши сплатити величезний штраф за непогоджений друк в “Иностранной литературе”… До речі, попри дуже поважний вік, вона досі працює з Маркесом.

– Це ж не єдиний фактор.

– Важливий фактор – це гонорари. Коли людина втягується в переклад роману, то вона природно хоче за це грошей.

І тут маємо ще одну трагедію нашого національного буття. За означенням люди, котрі ідуть в український переклад, отримують значно менше, ніж ті, хто працює в Росії чи на російську літературу.

Адже в нас держава дуже специфічна. Ближчими роками вона не робитиме нічого для захисту української мови. Отже, всі, хто працюють на українську культуру, не мають шансів розбагатіти – бо значно більший за обсягом російський ринок пропонує і значно кращі комерційні умови.

На жаль, і наші громадяни, купуючи російські переклади, не замислюються, що не лише збільшують тим ВВП сусідньої держави, а й прирікають тим своїх перекладачів на злидні.

– А перекладачів у нас достатньо? Я, коли прочитала це запитання, в першу чергу подумала про те, що такий проект міг не відбутися через брак кадрів.

– Перекладачі у нас є. Хороші перекладачі – це вже інше питання. Але в нас є і майстри екстра-класу. На жаль, таких – одиниці. Просто добрих професіоналів – кілька десятків на всю Україну. Хоч і в Росії їх не набагато більше.

Адже мало хто може адекватно перекладати класичну поезію – це ще й високе ремесло. Але переклад прози – це теж ремесло у давньому, дуже шанобливому розумінні цього слова. А життя сьогодні не спонукає молодих до копіткого оволодіння ремеслом. Тут би замовлення встигнути виконати…

З редакторами також не дуже добре. Але якби хто знайшов грошей на такий проект перекладів, то ми в Україні могли би це вирішити.

Тут показовий приклад української Вікіпедії. Вона дуже динамічно розвивається, але за рівнем розробленості статей значно поступається англійській.

– Коли ми говоримо про проблеми українського перекладу, то мені на думку спадає розірваність традиції. В сучасних молодих перекладачів просто не було змоги перейняти досвід у старшого покоління.

– Питання в тому, що цю традицію, на жаль, переривали багато разів. Мені пощастило познайомитися з легендарним Григорієм Кочуром, людиною безмежної освіченості, перекладачем з 30 мов, учнем Миколи Зерова.

Я вчився в університеті з математиком Павлом Хобзеєм, який потому був начальником управління освіти на Львівщині. Його батько сидів разом із Григорієм Кочуром в Інтинському концтаборі. Через це я потрапив до ірпінської оселі Кочура – на той час виключеного зі Спілки письменників під час погрому української інтелігенції на початку 1970-х.

Це знайомство сталося пізніше, тоді, коли біля помешкання Кочура вже не стояла машина КГБ, демонстративно стежачи за всіма контактами, але коли заслужені “спілчани” Києва про всяк випадок усе ще переходили на інший бік вулиці, побачивши сивочолого метра з валізкою новопридбаних книжок (у звичаях Кочура було двічі на тиждень обходити всі головні київські книгарні).

Я вчився перекладати в Кочура. Зараз я намагаюся вчити своїх студентів. Але я розумію, що заробляти в житті більшості з них доведеться не тим і не так. Але, на щастя, завжди є ентузіасти, які намагаються високим ремеслом перекладу оволодіти.

– Ви бачите хороших молодих перекладачів?

– Я вже сам якось непомітно перейшов із категорії “young smart” до категорії “old fart”. Коли ми були молодими письменниками, то були задерикуватими. Ми протиставляли себе “мастодонтам соцреалізму”. І всім було ясно, хто з ким і хто чого вартий.

Тепер ситуація менш зрозуміла. В Україні майже відсутня фахова літературна критика, тим більше – критика перекладу. Від рівня тієї критики, що я читаю, мені часом стає сумно і печально.

А переклад конче потребує фахової трибуни для обговорення. Такої трибуни немає. Вряди-годи “Всесвіт” друкує якісь рецензійки. Вони виходять ще в якихось журналах. Часто це рецензійки на рівні анекдотів, автори яких виловлюють якісь очевидні словникові вади.

Але ж суть аналізу перекладу – зовсім не виловлювання “бліх”. Про це добре писав наш земляк Корній Чуковський, коли порівнював різні російські переклади Чарлза Діккенса. Він порівнював формально дуже точні переклади Євгенія Ланна, виконані вже в радянський час і давні, з середини 19 століття, переклади Іринарха Введенського.

Останній збільшував тексти Діккенса за обсягом в півтора рази, робив сторінки дописок, вигадував нових персонажів, яких не було в оригінальному тексті… Але це незбагненним чином виглядало дуже органічно. Чуковський визнавав жахливі відсебеньки Введенського, але вважав, що найголовніше – живу посмішку Діккенса, його неповторний стиль – він відтворив краще, ніж засушений букваліст Ланн.

Нам бракує аналізу саме такого рівня.

Крім того, сьогодні в перекладі з’явилося багато цікавих сфер. Тепер є вже переклад офіційних документів, є переклад кінофільмів, переклад наукової гуманітаристики. Все це потребувало нових перекладачів, які з’являлися з різних сфер. І прогрес тут відбувався безсумнівний. Знавці відзначають, що рівень українського дубляжу кінофільмів сьогодні на загал вищий і кращий за рівень російського дубляжу, а українські переклади – жвавіші й вигадливіші.

Проте чи збережеться цей український дубляж завтра, коли набуде чинності закон Ківалова-Колесніченка? Скоріш за все, він зникне, не витримавши подвійного тиску – ринково-глобалізаційного й адміністративного, – з боку своєї ж держави. І наші глядачі далі дивитимуться фільми по-російськи, і тим збільшуючи ВВП сусідньої Федерації.

Ще раз повторюся: розвитку нашого перекладу дуже заважає загрожений статус української мови та української культури. Важко існувати в культурі ґетто, чий розвиток залежить виключно від чийогось ентузіазму й жертовності.

– Ви можете назвати найбільші лакуни, які варто зараз заповнити?

– Такого вже відносно небагато. Класику ми більш-менш “закрили” якісними перекладами. Питання в тому, що завжди на неї хотітимуть дивитися по-новому, але це вже інше питання. І після “Гамлета” Куліша, Старицького, Бургадта, Рудницького, Вера, Гребінки, Кочура, Костецького, тепер уже й Андруховича, неминуче з’являтимуться нові й нові спроби прочитати геніальний Шекспірів оригінал.

Є автори, яких не перекладали в СРСР з ідеологічних причин – окремих з них нам досі бракує. Є проблема з росіянами, бо дехто досі вважає, що нам непотрібно перекладати росіян. Але якщо українська культура є повноструктурною, то такі переклади необхідні.

Для мене і росіяни, і поляки є рівно близькими і рівно віддаленими. Я і тих, і тих вільно читаю в оригіналі, але вважаю, що і тих, і тих треба перекладати, і радію талановитим перекладам.

Щодо “актуальної” сучасної літератури – тут лакун найбільше. Причини я вже назвав – проблеми авторського права та неможливість забезпечити перекладачу належний рівень оплати. Проте й у росіян тут великі проблеми. Вони, скажімо, досі не майже перекладали геніального угорця Шандора Мараї, який посмертно буквально увірвався в європейський канон і книжки якого перекладено всіма мовами світу (а українські переклади журнал “Всесвіт” уже надрукував!) І з цього погляду поляки сьогодні заповнюють ці лакуни і швидше, і якісніше.

Тож не маємо посипати голову попелом. Маємо працювати. І пам’ятати, що й у колоніальних умовах український перекладацький проект не лише народив конгеніальні переклади вершинних творів Шекспіра й Гете, Міцкевича й Пушкіна, а й утверджував повновартісний статус української мови, формував сучасну українську національну ідентичність.

Тому цей переклад і забороняла імперська влада в 1863 році й у 1876 році – адже коли Біблію перекладають на наріччя, то це наріччя вже є не наріччям, а самостійною мовою. А носії цієї мови можуть претендувати на самостійну державу. Шкода лишень, що й сьогодні в Україні велику вагу мають ідейні нащадки тих давніх імперських заборон.

КОМЕНТАРІ – 36

Для того, щоб додавати коментарі, потрібно Авторизуватись.

Jaroslav Janishin _ 26.07.2012 12:27

zaq_3:
Якось я зауважив, що маю більше друзів за кордоном, а ніж в Україні! І це стосується “старих” друзів, з якими я вчився у школі, університеті, займались разом спортом, їздили у гори і т.д. Вони успішно реалізовують свої таланти у Европі, США та навіть у Японії. Всі добре себе там почувають у фінансовому плані, але чи по-справжньому щасливі, то ще питання.
А могли б з радістю працювати тут, в Україні – на своє і державне благо. Проте, держава Україна існує лише де-юре , а де-факто – ні!

Ага, і це справжня проблема.
Найбільше біда в тому, що ті хто залишається в Україні в надії хоч якось підтримати свою державу, або навіть просто банально “не кидати її”, все-одно не мають ніяких можливостей діяти на суспільне благо. Діло не в тому що тут виходить гірше – діло в тому що тут ВЗАГАЛІ не виходить.

xset _ 26.07.2012 12:20

кожна освідченна і розумна людина має право на свою точку зару, має право її висловлювати. а прислухатись до цього, справа кожного.
проблема не якісної освіти є , і доки є ті хто може відрегулювати якісно процесс навчання, треба це робити.

zarina71 _ 26.07.2012 12:19

Чудове інтерв’ю. Дуже точна характеристика того, що відбуваєтсья в освіті та науці. Шкода, що “шановні рулителі” освітніх процесів у нашій державі ніколи не зрозуміють, що Болонський процес і Ліссабонська стратегія – це не щведення усіх фінансових потоків освіти і науки в руках міносвіти, а потреби держави у фахівцях не обмежуються закладами і установами бюджетної сфери.

segurisio _ 26.07.2012 12:12

vitado:
А как можно быть хорошим специалистом сразу и в физике, и в гуманитарной стезе?? Гением себя возомнил?

В этом то все и дело, что человек не мнит себя гением, будучи признан ДРУГИМИ специалистом (преподает в двух учебных заведениях)!!

zaq_3 _ 26.07.2012 11:57

Якось я зауважив, що маю більше друзів за кордоном, а ніж в Україні! І це стосується “старих” друзів, з якими я вчився у школі, університеті, займались разом спортом, їздили у гори і т.д. Вони успішно реалізовують свої таланти у Европі, США та навіть у Японії. Всі добре себе там почувають у фінансовому плані, але чи по-справжньому щасливі, то ще питання.
А могли б з радістю працювати тут, в Україні – на своє і державне благо. Проте, держава Україна існує лише де-юре , а де-факто – ні!

Захист кандидатської дисертації Нелі Штепи відбулася 13 березня 2010 року Автор: westua.net, 17-05-2011 18:29

листопада 24, 2011Українські проблеми. Наука, Українські проблеми. Освіта

 


http://westua.net/news.php?id=10274

Захист кандидатської дисертації Нелі Штепи відбулася 13 березня 2010 року. Як бачимо з наведеного відео, 3 лютого 2010 Неля Штепа на виступі в тролейбусному депо міста Слов’янська Донецької області, не розбираючись у наукових званнях, думала про те, що 13 березня 2010 року вона буде захищати докторську дисертацію.

У 1979 році Неля Ігорівна Штепа надійшла в Слов’янський державний педагогічний інститут на факультет підготовки вчителів математики і фізики. За словами викладачів Української інженерно-педагогічної академії, які ще пам’ятають її нетямущою студенткою, Неля Штепа не тільки не відрізнялася успіхами в навчанні, але й постійно завалювали сесії, у зв’язку з чим її доводилося «тягнути за вуха».

Після інституту, в 1984 році, Неля Штепа виїхала працювати в сільську школу, однак присвятити себе вчительській роботі їй вистачило сил тільки на один рік. Після цього займала кілька адміністративних посад в середній школі села Покровка Артемівського району Донецької області. Після таких наукових досягнень Неля Штепа пішла в, а звідти – у комерцію.

Як бачимо, не маючи вроджених здібностей і особливого педагогічного працьовитості, ніяких наукових надій Неля Штепа нікому так і не подала. З того часу минуло не багато, не мало – 25 років. За ці чверть століття математика здійснила справжній прорив, вагомий внесок у її розвиток зробили і українські вчені, які щодня працювали у своїй сфері. Але Неля Ігорівна Штепа порахувала, що річного досвіду роботи в сільській школі достатньо для продовження її блискучої наукової кар’єри.

З цією думкою Неля Штепа звернулася до свого рідного дядька Олега Миколайовича Литвина (дівоче прізвище Нелі Ігорівни – саме Литвин), доктора фізико-математичних наук і завідувача кафедрою Української інженерно-педагогічної академії. Вона без найменшого сорому приїхала до харківського ВНЗ та сказала дядькові: «Олег Миколайович, мені конче треба стати кандидатом наук». Численні вмовляння родички, підкріплені роздутим конвертом із зеленими банкнотами для членів наукової ради харківського університету, отримали відгук у серці люблячого дядька. Але, крім цього, і прохання Нелі Штепи виходило за рамки людської логіки. І Олег Литвин це чітко розумів. Адже Неля Ігорівна за останні 25 років не мала нічого спільного з наукою, не написала жодної наукової статті, не займалася викладацькою роботою і жодного разу не брала участь на наукових конференціях. Але, будучи в усьому ідейним послідовником Йозефа Геббельса, вона розділяє його знамениту фразу: «Мета виправдовує засоби».

Після зустрічі з племінницею, Олег Литвин почав активну підготовку кандидатської дисертації для Нелі Штепи, але незабаром зрозумів, що часу для написання дисертації немає. Але, оскільки, Неля Ігорівна вимагала організувати захист дисертації вже в лютому, то Олег Миколайович свідомо пішов на порушення наукової етики і віддав Нелі Штепі вже готову дисертацію на тему: “Математичне моделювання розподілу корисних копалин методами інтерлінації і інтерфлетаціі функцій (трьох змінних)». Шановний вчений не побоявся навіть того, що назва дисертації Нелі Штепи повністю збігається з назвою його особистої наукової роботи. Нам поки що не зрозуміло, що викликало в авторитетної в науковому середовищі людини мотивацію такого вчинку: відчуття повної безкарності і вседозволеності або надмірна любов до родички, якій терміново була потрібна чергова «корочка»?

Далі справа була за малим: умовити атестаційну комісію Української інженерно-педагогічної академії. Після розмови з племінницею Олег Литвин не обмежував себе в бюджеті, тому незабаром навіть самі незговірливі члени атестаційної комісії пішли назустріч доктору наук і погодилися без особливих питань вислухати зачитану з листочка анотацію та прийняти позитивне для Штепи рішення. Але навіть при чималій фінансовій умотивованості членів комісії та членів наукової ради Української інженерно-педагогічної академії, у них склалося враження, що Неля Штепа ніколи не читала свою роботу, тому вони не звертали на її доповідь особливої уваги, від сорому роблячи вигляд, що читають свіжі харківські газети (про це кореспондентові розповів один з членів наукової ради).

Ринок наукових ВАКансій

Перші обурення антинауковим підходом Олега Литвина публічно проявилися о 12:20 25 лютого 2009 в 213 аудиторії Української інженерно-педагогічної академії на науковому семінарі за матеріалами дисертації. Адже коли Олег Миколайович оголосив тему дисертації, то всі учасники семінару знали, що це наукова робота самого Олега Литвина. Але коли вони побачили, що під цією темою підписана Неля Штепа, вони зробили «одобрямс» хіба що з поваги до Олега Миколайовича.

Нелі Штепі для отримання звання кандидата наук було необхідно займатися науковою діяльністю або підтвердити наукове звання у Вищій атестаційній комісії України (ВАК України). Але часу на статті в «ВАКівські» журнали не було, тому через свого дядька Неля Штепа вирішила напряму домовитися з головою ВАК України Володимиром Федоровичем Мачуліним, щоб без особливих наслідків для свого інтелекту пройти «ВАКівський» рубіж на шляху підтвердження захисту дисертації.

Для цього Неля Ігорівна підготувалася грунтовно, озброївшись не по-кандидатських: вже в березні 2010 року з Нелею Штепа захищатися перед київською комісією поїхали її підлеглі з $ 15000 доларів і пляшкою коньяку «Hennessy» обсягом 0,7 л. у портфелі. Зі слів наукового дядька Нелі Штепи, ці гроші були потрібні для того, щоб глава ВАК України Володимир Мачулін закрив очі на «прогресивність і актуальність» роботи Штепи і підписав присвоєння наукового ступеня. Під час підписання документа пан Мачулін, не звертаючи уваги на вже отримані гроші, не стримався і заявив здобувачці наукового ступеня: «Такий гріх на душу беру тільки з-за Вашого дядька, тому що без навчання в аспірантурі, без наукових робіт, без виступів на конференціях за напрямком наукової діяльності – таких випадків не було. Я це роблю тільки при одній умові: менше говоріть про свою кандидатську людям і в жодному разі нікому не показуйте її! ».

З цих фактів видно, що в українській науці, на превеликий жаль, є два шляхи для досягнення вершин. Тільки одні гризуть граніт науки і деруться по її кам’янистих стежках, а інші купують потрібних людей, дискредитуючи таким чином колективи цілих ВНЗ та діяльність всієї Вищої атестаційної комісії. Але, при цьому, нам незрозуміло інше: хіба ціна людської гідності та наукового імені для таких людей, як Олег Литвин і Володимир Мачулін складає $ 15000? Адже вони все своє життя присвятили математиці та службі вітчизняній науці, керують кафедрами та науковими інституціями і мають велику повагу колег і студентів.

Неля Ігорівна Штепа не послухала главу ВАКу Володимира Мачуліна і не змогла втриматися перед журналістами, яким поспішила повідомити не тільки про вже захищену дисертацію, але й дивним чином позначила свій науковий статус: «Та я захистила кандидатську …, докторську дисертацію». Тепер логічне запитання: чому ж її родич Олег Литвин, який зробив фальсифікацію своєї наукової роботи замість дисертації Нелі Штепи, не пояснив їй різницю між кандидатською та докторською дисертацією. При цьому, вона запевняє журналістів, що вона зробила переворот в науці: «В декартовій системі координат раніше був тільки X і Y, а я придумала ще й Z. Це справжній вибух у науці». Так, це дійсно справжній вибух в науці, і цей вибух на сьогоднішній день на совісті як Олега Литвина, що підмінив дисертацію, так і голови ВАКу Володимира Мачуліна, який підписав документ про присвоєння Нелі Штепі ступеня кандидата фізико-математичних наук. Тепер українська наука трошки збентежена новим відкриттям, але збентежена не менше, ніж захистом кандидатської дисертації при відсутності реальної наукової роботи.

 


Надруковано з Майдану. http://maidan.org.ua/

Що після «смерті інтелігенції»?

квітня 5, 2011Українські проблеми. Наука, Українські проблеми. Освіта

Максим СТРІХА, доктор фізико-математичних наук, письменник

МАЛЮНОК АНАТОЛIЯ КАЗАНСЬКОГО / З АРХIВУ «Дня», 1997 р.

Загальновідомо: запозичене українською мовою з російської слово «інтелігенція» не має точного відповідника в головних європейських мовах. «Інтелектуали», «професіонали», «білі комірці» є до певної міри поняттями-синонімами, проте вони майже не містять головного: морального навантаження. Адже інтелігенція для Російської імперії та СРСР (де вона вперше стала по-справжньому масовою, — бо 1913 року в імперії Романових налічувалося несповна 90 тисяч підданців із вищою освітою!) була, крім усього, вмістилищем моральних чеснот і осередком опору (здебільшого «тихого», так само «морального») некомпетентності, хамству й аморальності владних еліт.

Це виглядає парадоксом: адже в тоталітарному суспільстві жоден із прошарків не міг дозволити собі жити за власними, відмінними від загальних, правилами. А «трудова інтелігенція» в СРСР піддавалася чи не найбільшій ідеологічній обробці: адже саме вона покликана була прищеплювати «вічно живе вчення» масам «передових», але не таких освічених робітників і селян.

І все ж радянська інтелігенція продемонструвала як соціальна група на диво гідну опірність ідеологічним зусиллям Системи. Ті підгрупи, які безпосередньо обслуговували правлячий режим (політруки у війську, «звільнені» секретарі парткомів у великих установах, викладачі історії партії та наукового комунізму в вишах тощо, про працівників «органів» уже й не кажу), існували за власними корпоративними законами, між ними й основною масою вчителів, медиків, інженерів, науковців завжди пролягала чітка межа.

Звісно, і серед останніх не бракувало «висуванців» без жодних моральних принципів (особливо на вищих адміністративних щаблях). І серед «інженерів людських душ» (такий статус мали тодішні письменники) було чимало, хто робив кар’єру саме «оспівуванням рідної партії» та її «вождів». Нарешті, навіть прості інженери й медики 1937 року писали часом доноси на колег не лише зі страху, що ті напишуть першими, а й зі шкурницького бажання заволодіти додатковою кімнатою в «комуналці».

Проте абсолютна більшість сумлінно робила свою справу: навчала дітей математики, географії й (що було тоді часом небезпечно!) української мови з літературою, лікувала, проектувала будинки й мости, намагалася зрозуміти таємниці світобудови. Ця більшість була на загал лояльною до влади — але водночас нетерпимою до «стукачів», яких «вираховували» й яким влаштовували тиху обструкцію. А «еліта» інтелігенції — науковці й митці — були розсадником фронди, слухачами закордонних «радіоголосів», читачами «самвидаву», ретрансляторами дошкульних політичних анекдотів.

Очевидно, що радянська інтелігенція була цілком негомогенною, і рівень фрондерства (як і рівень лояльності до системи) серед різних її прошарків був різний. І все ж для загального стану всієї системи надзвичайну вагу мали насамперед дві підсистеми: науковці й письменники.

ХХ століття було часом тріумфу природничих наук, які докорінно змінили сам спосіб життя людства. А відтак суспільний авторитет учених був надзвичайно високим. Ученими прагнули бути мільйони, — бодай для того, щоб стати схожими на цих «хлопців у картатих сорочках» з кіноекранів, здатних робити приголомшливі відкриття, часом важачи власним життям.

Радянська імперія (як і кожна імперія) вчених потребувала: адже бомби мали падати в потрібний час у потрібному місці й вибухати там із належною силою. Відтак учені мали дещо ширший «горизонт дозволеного», припускалися навіть контакти із закордонними колегами і подорожі на міжнародні конференції (звісно, обмежені й підконтрольні, — але абсолютна більшість громадян «однієї шостої» були позбавлені й цього). Більше того, учених ніхто не карав за кухонні розмови; для того, щоб набути дисидентського статусу, потрібно було кинути вже зовсім відвертий виклик Системі, як це зробив академік Андрій Сахаров (йдеться, звісно, про відносно «ліберальні» хрущовсько-брежнєвські часи).

У радянській науці (про гуманітарну наразі не говорю — ідеологічний диктат наклав на неї значно тяжчий відбиток) функціонувала чітка система фахових критеріїв, професійних і моральних норм, сприйнятих і значною частиною «позанаукової» інтелігенції: адже у вишах викладали не тільки історію КПРС, а фаховий рівень більшості професорів (тих-таки вчених!) був вищий, аніж зараз. І згадка про студентські роки встановлювала достатньо високу внутрішню моральну планку і для тих рядових медиків, інженерів, учителів, які самі вченими не стали, але для кого їхні професори залишилися прикладом для наслідування.

Письменники мали високий статус насамперед тому, що в доінформаційну еру, коли на чорно-білому телевізорі можна було спіймати лише дві програми, які не надто відрізнялися одна від одної, а про інтернет ще й не чули, люди масово читали. Звісно, система вимагала від письменників ідеологічної продукції — й письменники такі тексти створювали. Часом навіть ці тексти мали достатньо високий художній рівень (і не надто грішили проти правди — згадаймо «Ходіння по муках» «радянського графа» Олексія Толстого, чи «Розповіді про неспокій» Юрія Смолича).

Але шкільна освіта базувалася на цензурованій — проте класиці, що мала велику емоційну й гуманістичну силу. Порівняння творів сучасних авторів з допущеними на сторінки підручників текстами Шевченка, Лесі Українки, Франка й Коцюбинського (або ж у «загальноімперському контексті» — Пушкіна, Лермонтова, Тургенєва, Толстого) дозволяло кожному допитливому випускникові школи створити власну шкалу цінностей. І в цій шкалі цінностей шістдесятники, українські (Ліна Костенко, Вінграновський, Драч, Павличко, Щербак та інші) та російські (Окуджава, Ахмадуліна, Вознесенський, Євтушенко, брати Стругацькі — список можна вести далі), опинялися незміренно вище від авторів од «во славу партії» чи «виробничих» романів.

Не говорю вже про те, що існував величезний масив світової класики, яку (за винятком окремих «проскрибованих» з ідеологічних причин авторів, переважно сучасних) видавали мільйонними (російською) і стотисячними (українською) накладами. І нехай навіть офіційними прикладами для наслідування школа подавала «трьох Павлів» — Павліка Морозова, Павку Корчагіна й героя «своєчасної повісті» Горького «Мати», — але знайомство з Шекспіром і Сервантесом, Діккенсом і Гюго нівелювало ці ідеологічні шаблони, вчило шанувати справжню красу й гуманізм.

Власне, авторитет великих письменників (цілком у дусі відомого зауваження англійця Чарльза Персі Сноу) заступив для пересічного атеїстичного радянського інтелігента місце морального авторитету церкви. (І, слухаючи сьогоднішні сповнені цілком нехристиянської ненависті до всіх «інших» — католиків, протестантів, українських «розкольників» — проповіді панотців і владик уже одержавленого і в Росії, і в Україні Московського патріархату, починаєш потроху жалкувати за тими «старими добрими часами».)

А існував же ще й феномен радянського кінематографа, який продукував не лише тріскучі ідеологічні агітки. Не говоритиму про прекрасне «українське поетичне кіно» 1960-х, чи про іронічно-мудрі фільми Ельдара Рязанова. Нагадаю натомість: відразу після страшної війни майже водночас із солодкаво-брехливими «Кубанськими козаками» на екран вийшла щемно-зворушлива «Попелюшка», де всі глядачі розуміли без коментарів знамениту фразу: «Ніякі зв’язки не допоможуть зробити ніжку — маленькою, а серце — великим!»

Радянська імперія не могла існувати без своєї інтелігенції — різноманітні потреби надскладної державної структури хтось мусив фахово обслуговувати. Система сама розуміла пов’язану з цим небезпеку й тому періодично влаштовувала різноманітні ідеологічні кампанії, чистки й погроми (вже майже не лишилося тих, хто у свідомому віці відчув на собі наслідки кампанії проти кібернетики і генетики, зате багато хто пам’ятає ще хвилю арештів у середовищі української інтелігенції 1972 року — «за буржуазний націоналізм»).

Але водночас саме інтелігенція була для Системи кадровим резервом для заміщення керівних посад. І саме ці інтелігенти, які чітко усвідомлювали неконкурентоспроможність радянської суспільної організації, працюючи в часи «перебудови» на різних впливових адміністративних щаблях, врешті задумали її оновити, надавши їй «людського обличчя». Але натомість стали її «могильниками», бо, як виявилося, побудована на аж надто великих купах брехні й ріках крові, Система оновленню не підлягала.

Але зовсім не інтелігенція скористалася з наслідків розвалу СРСР. Нові еліти в пострадянських державах формувалися з урахуванням «місцевої специфіки», але за подібними сценаріями. (Дещо осібно розвивалася ситуація в Росії, де існували багатовікові традиції більш-менш тяглого й ефективного функціонування різних імперських структур: від дипломатії до спецслужб — «правила» цього специфічного прошарку й стали протягом минулого десятиліття визначальними для всього російського суспільства.)

А в Україні політичні, адміністративні та бізнесові еліти сформували спершу партійна номенклатура «другого ешелону», «комсомольські ватажки» та «червоні директори», які мали найбільший доступ до різноманітних ресурсів. Саме вони несуть відповідальність за безпрецедентні за руйнівними наслідками 1990-ті, коли від економіки успішної загалом республіки лишилася ледве половина, коли були втрачені цілі стратегічні високотехнологічні галузі (але коли були натомість нагромаджені перші багатомільярдні статки). Дещо пізніше ці «еліти» щедро поповнив і відвертий криміналітет, який збагатився у кривавих «розборках» доби первісного накопичення капіталу.

Інтелігенцію ж було маргіналізовано — тією ж кризою 1990-х. Кваліфіковані інженери тоді йшли задля виживання в таксисти, вчительки вирушали торгувати на базари, наукова еліта масово виїздила за кордон (число науковців в Україні за роки незалежності скоротилося вдвічі).

…Попри все, Україна ще має повноструктурну науку й першорядних за світовими мірками вчених. Але суспільний статус цих учених катастрофічно впав. І якщо Володимир Щербицький (постать у нашій історії вкрай неоднозначна, але…) регулярно запрошував у будинок ЦК на тодішній вулиці Орджонікідзе провідних академіків читати лекції про «проривні» напрямки науки, то нині президент НАН України 92-річний легендарний Борис Патон за дев’ять місяців 2010-го так і не зумів побувати в тому ж будинку (щоправда, вулиця вже називається Банковою) на прийомі в новообраного Президента України.

Відтак, «новую страну» будують без експертної оцінки вчених. (Очевидно, що здійснювані реформи обійшлися б без багатьох помилок, якби до їхньої розробки було залучено не лише високооплачуваних «хлопчиків» із усіляких фондів, а й інтелектуальний потенціал академії та провідних університетів.)

А сама наука нині — в тривожному передчутті великих змін, і очевидно, що не на краще. Війни за майно й нерухомість НАН у столиці та інших великих містах, скорочення й без того мізерного (приблизно рівного сумарному бюджетові «Шахтаря», «Динамо» й «Металіста») наукового бюджету держави можуть реально призвести до стрімкого й безповоротного колапсу більшості природничих і технічних наук. А тоді Україна виявиться приреченою на статус держави «третього світу» — і це вже назавжди.

Фактично не виявляє інтересу до своєї науки й суспільство — в особі електронних та друкованих ЗМІ (де натомість «квітне» усіляка лженаука разом із астрологами та ворожками). Відтак фахові й моральні критерії наукової спільноти (дещо розмиті, вони все ще лишаються достатньо високими) не мають шансів стати критеріями скільки-небудь значної частини суспільства. Не можуть ще й тому, що в умовах внутрішньої корозії вищої школи (де число «національних університетів» зростає разом із падінням рівня науки й викладання) ставлення до професорів зовсім інше, ніж було півстоліття тому. Та й самі ці професори, беручи хабарі за іспити й заліки, дають для цього підстави…

Українські письменники, попри все, так само пишуть тексти високого рівня, здатні «прозвучати» в будь-якій сучасній літературі. Але річ навіть не в тому, що українська мова далі залишається мовою «половини України». Проблема в тому, що й ця половина майже не читає серйозних книжок українською (як і друга — російською). Тиражі бестселерів Ліни Костенко (кому більше до вподоби — Оксани Забужко чи Марії Матіос) сягають двох десятків тисяч. А якихось тридцять років тому стотисячний наклад «Марусі Чурай» розкупили протягом дня…

Загальна зміна структури дозвілля, вихід на перше місце безнадійно комерціалізованого телебачення, доступність інтернету (який пропонує дуже багато доброго — але й чимало небезпечних для юного віку спокус) поставили на порядок денний проблему: молодь треба знову привчати до читання. Але за умов, коли книгорозповсюджувальну мережу в середніх і малих містах було зруйновано ще в 1990-ті (книгарні тоді залишилися пересічно в одному райцентрі з десяти), привчати до книги зовсім не просто…

Відтак українські письменники так само об’єктивно не можуть бути «моральними авторитетами» і «володарями умів» для маси. На сторінках наших російськомовних жовтуватих «таблоїдів» серйозні літературні сторінки відсутні так само, як і наукові.

Тому в учителі, лікарі й інженери на загал ідуть сьогодні ті, кому не пощастило стати поп-зірками, манекенницями, політиками, професійними спортсменами, рекетирами та іншими «шанованими» людьми нашого суспільства. Існують, звичайно, прекрасні винятки — але вони лише підтверджують загальне сумне правило.

Відтак у сьогоднішній Україні є інтелектуали й професіонали (часом дуже високого фахового рівня — адже попри все в нас є ще десятки три-чотири дуже непоганих університетів). Але інтелігенція (в узвичаєному значенні цього слова) як суспільний прошарок фактично зникла. І відродитися у вигляді, який існував ще двадцять років тому, шансів ця інтелігенція вже не має, — через інші історичні умови й інший масштаб країни.

Може, в цьому немає нічого страшного — в «старій Європі», де такої інтелігенції ніколи й не було, функції моральних регуляторів дедалі більше виконують (із занепадом церкви) різні структури громадянського суспільства. Проте з громадянським суспільством у нас поки, на жаль, «не склалося». І якщо основним резервуаром поповнення наших політичних еліт і далі лишаться переважно «бізнесюки» зі свідомістю кримінальників (схиляюся перед чесними підприємцями, які в абсолютно несприятливих умовах організовують суспільно корисні виробництва!), а функцію «морального судді» назавжди перебере на себе «московський» батюшка на «мерсі» останньої моделі, але зі свідомістю середньовічного фанатика, нічого доброго на Україну вже ніколи не чекатиме.

Здається, останньою ланкою, яка потенційно може чинити цьому опір, залишається вища школа. Готувати фахову й порядну молодь сьогодні неймовірно складно — бо студенти щодня отримують приклади того, що зовсім не порядність і фаховість у нас є основою життєвої успішності. І все ж, якщо, потроху відійшовши від приголомшливої поразки 2010 року, краща частина українського суспільства знову шукатиме пункту для об’єднання своїх зусиль, цим пунктом має стати національна наука й вища освіта. Адже тільки тут ще збережено потенціал, який дає нам шанс на майбутнє, відмінне від того, яке готують нам будівничі «новой страны».

КОМЕНТАРI 

Лілія ШЕВЦОВА, провідний науковий співробітник Московського центру Карнеги (взято зі статті «Прошарки», www.novayagazeta.ru):

— Видатні мислителі нещодавнього минулого — від Макса Вебера до Карла Поп пера й від Юргена Хабермаса до Альбера Камю — напружено розмірковували про покликання інтелектуалів. Їхні роздуми в 90-ті роки підсумував Ральф Дарендорф, думку якого можна звести до такої ось аксіоми: інтелектуали несуть відповідальність перед суспільством. Там, де вони мовчать, суспільство втрачає своє майбуття.

Досвід «оксамитових революцій» Східної Європи дає змогу сформулювати ще одну аксіому: прорив до свободи може бути безкровним, лише якщо інтелігенції вдається зберегти в суспільстві не лише роль морального арбітра, а й здатність формувати порядок денний.

Якщо ці аксіоми вірні, то майбутнє Росії — сумне.

Усі групи інтелігенції, від «державників» до лівих, від Проханова до Зюганова, будують «потьомкінські села». Та основне навантаження в підтримці статус-кво несуть системні ліберали. Бо саме вони дискредитують єдино можливий вихід із російського єдиновладдя.

Чому російські інтелектуали йдуть служити владі? Для декого конформізм за традицією є формою життя, і вони ним навіть бравують. Символом конформізму як життєвого кредо став Микита Михалков. Страх маргіналізації та втрати комфортного життя змусив інших, і таких більшість, вибрати мовчазний конформізм, який вони незграбно намагаються приховати під обережним буркотінням. Ще для когось співпраця з владою базується на вірі в «реформи згори», в результативність «малих справ», сподіваючись на реформаторство Медведєва чи, навпаки, у спроможність Путіна зміцнити державу. Але чи можна сподіватися на реформи «згори» після двадцяти років їхньої відсутності? Скільки «добрих справ» зробила влада під впливом інтелектуалів при владі? Як можна вірити в лібералізм Медведєва після репресивного повороту його президентства? І то хіба не за часів Путіна Росія почала втрачати Північний Кавказ?

Тим часом Росія вступає в новий виборчий цикл. За ситуації, коли система вичерпує засоби виживання, можна лише очікувати посилення режиму, який не збирається відходити зі сцени. Це залишає інтелектуалам «при владі» єдиний вид конформізму — михалковський, який не претендує на збереження гідності.

Роздратування в середовищі конформістів вибором, який зробили Шевчук, Улицька, Акунін, Прилепін, Фатєєва, Ахеджакова, Угаров та його «Театр.doc» і драматурги, які об’єдналися довкола нього, є цілком зрозумілим. Адже ці люди, які, по суті, вийшовши в антисистемне поле, змусили тих, хто «там» залишився, почувати себе незатишно й, можливо, гидко. Адже в багатьох «там» збереглося, хай на рівні атавізму, почуття репутаційної ущербності. Про це свідчить сором’язливий лист президентові представників «системного» року, підписаний Гребенщиковим, Макаревичем, Скляром, Кінчевим і Шахріним, з проханням «справедливо розібратися» з Ходорковським та Лебедєвим. Очевидно, все ж таки щось у них там шкребе всередині…

Чи означає той факт, що коли з цією системою і з цією владою все стало зрозуміло, інтелігентський стан зважиться зняти з себе лакейський сюртук? Чи вийдуть пристойні люди з численних загород при владі? Причому всі разом та остаточно? Чи відмовляться вони від участі у фарсах на телебаченні, де з них роблять блазнів? Поки що ми бачимо ознаки іншого руху, в будь-якому разі, серед системних лібералів. «Зазор між дуумвірами розширюється», — переконує нас популярний коментатор. «До заяв Медведєва слід поставитися серйозно», — закликає інший. «Головним залишається питання, яке місце бачить для себе Медведєв після 2012 року», — сподівається ще хтось. «Важливо уміти користуватися процесуальними можливостями (!)» — можна почути ще й таке.

Інші збираються скаржитися президентові на владу та її правоохоронні органи. І всі вони шукають обѓрунтування, чому їм потрібно дружити з владою. «Аби впливати на владу», — кажуть одні. Начебто вони на неї впливають. «Щоб інформувати владу», — додають інші. Начебто влада не знає, що відбувається довкола. Є ще один аргумент: «Мені влада не подобається. Але опозиція — теж». Що заважає створювати опозицію, яка сподобається?

Цікаво, що ще повинна зробити влада, аби переконати колег у тому, що далі служити імітацією непристойно? Щоправда, влада зовсім не дурна. Вона намагається не переборщувати з насильством. Ось такий цікавий феномен: логіка системи веде до посилення режиму; але логіка виживання правлячого класу вимагає збереження пристойного обличчя, без чого особисто інтегруватися «в Захід» неможливо. Тому демонстрація батога не заважає маханню «пряником». Влада продовжить запрошувати «на чай» із лідерами ретельно відібраних інтелектуалів, але жодних там Шевчуків! А обрані будуть віддано й захоплено ловити погляд лідера, як це продемонстрував нам Ярмольник. Або з обожнюванням вигукувати: «Ви хороший мужик!» — як це зробила відома акторка на зустрічі з «національним лідером»; і відомі персони, на жаль, виявляються слабкими, коли опиняються поряд із владою. Обійми влади з обраними лише увиразнюватимуть репресивну тенденцію — і чим жорсткішим буде батіг щодо нелояльних, тим більше «пряників» влада пропонуватиме лояльним. Утім, мабуть, чимало останніх радо сприймуть підморгування владі як індульгенцію та як привід залишитися в тіні влади. Хоча, може, ні?

У 1980-ті роки в Польщі співпрацювати з режимом для інтелігенції означало втрату честі — повністю й безповоротно. Польський режисер Кшиштоф Зануссі розповідав: «Наші актори бойкотували державне телебачення. Ми не давали інтерв’ю офіційним ЗМІ. А люди, які зустрічали відомих інтелектуалів на вулиці, казали: «Дякуємо, що вас немає на телебаченні». Ось чому польська інтелігенція зберегла в очах громадян роль морального арбітра, що полегшило безкровний хід трансформації: арбітр стримував руйнівні емоції.

Як ви гадаєте, чи зможуть російські інтелектуали відмовитися від кремлівських «пряників» у масовому порядку? Хто з них відмовиться «від чаю» з лідером? Чи скажуть вони «ні», коли їх запрошуватимуть на телевізійні клінчі й ток-шоу? Чи відмовляться від орденів та премій, що їх влада оцінює як плату за лояльність? І коли це робитимуть одиниці, чи наслідуватиме їхній приклад решта?

Феномен інтелігенції «при владі» має два наслідки. По-перше, в суспільстві самоліквідується сила, покликання якої — в тому, щоб зберігати моральний та етичний вимір. Жодний інший прошарок — ані бізнес, ані технократи, ані менеджери не замінять у цьому інтелігенції. По-друге, звужується коло можливостей для діяльності щодо проектування виходу з нинішньої системи. Поки що немає ознак, що інші соціальні групи здатні на цю справу. Варто додати: інтелектуали зазвичай погані управлінці, і не в цьому їхня функція. Але без них неможливий суспільний прорив.

У нас же інтелігенції зламали хребет. Влада дуже довго її гнітила, причому за добровільної згоди багатьох її представників. Чи може пригнічене і зацьковане «мисляче співтовариство» спробувати відіграти ту роль, що й інтелектуали в інших країнах? Гадаю, що принаймні воно зможе відродити поняття «репутація» та повернути в ужиток поняття «сором». У Росії вже є критична маса антисистемних інтелектуалів, які здатні це зробити. Як саме? Це вже — питання для обговорення.

Анджей ШЕПТИЦЬКИЙ, аналітик Інституту міжнародних відносин Варшавського університету, Польща:

— Інтелігенція відігравала дуже важливу роль за доби комунізму в Польщі, адже вона боролась за незалежність країни та за певні демократичні цінності. Загалом у інтелігенції є два основних інструменти впливу: перший — це вміння її представників читати, писати і говорити, тим самим пропонуючи різні проекти та ініціативи в написаних ними книгах і статтях. Інтелігенція може і має бути своєрідним «голосом» суспільства. І другий інструмент — це активна участь у політичному житті країни.

Зараз у Польщі ситуація змінилася, і роль інтелігенції у житті країни значно зменшилась, бо зникла така група суспільства як пролетаріат. Нинішня польська інтелігенція вже не відіграє важливої ролі, тому що сьогодні багатьох людей можна назвати її представниками, наприклад, тих, хто пов’язаний із торгівлею чи банківським сектором. Разом із тим, сьогодні важко сказати, хто є інтелігенцією насправді. Тому мені здається, що вона вже не має такого впливу на суспільство, як тридцять, двадцять років чи навіть рік тому.

Лаурас БЕЛІНІС, політолог, Вільнюс, Литва:

— У Литві, як і в Україні та інших країнах, народ і політики досить серйозно ставляться до того, про що говорять інтелектуали, вчені, люди мистецтва. Це створює певний фонд, який дозволяє політикам і суспільству набути певних ціннісних орієнтирів. Інтелігенція виконує роль генератора основних думок, ідей суспільства, роль перекладача інтуїтивних прагнень у слова й певні принципи, цілі, які міг би реалізувати політичний або економічний прошарок. Утім, я не думаю, що інтелігенція може безпосередньо впливати на політичні, економічні та військові групи суспільства. Її завдання — підказувати. Вона може створити таку атмосферу, яка впливала б на суспільні прошарки, що формують політику держави. Так, принаймні, було і є в Литві. У критичні періоди інтелігенція досить серйозно впливає й на політику, й на населення.

Огнян ЗЛАТЄВ, директор Центру розвитку ЗМІ, Софія, Болгарія:

— Зараз, у ХХI столітті, роль інтелігенції значно важливіша, ніж у ХХ ст. У глобальному світі всі події відбуваються дуже швидко, а інтелігенти — це ті люди, які дивляться на те, що відбувається, критично. Утім, інтелігенції потрібен час, аби оцінити й дати найкращу пораду. Так, інтелігенція має знання й досвід, які можуть допомогти державі, але питання в тому, чи потребує цього сама держава. Часто так буває, що в країнах, де керують авторитарні режими, інтелігенції не дозволено виступати. В історичному плані роль болгарської інтелігенції була дуже важливою, тому що вона розглядалася як передвісник змін. Так було. Проте зараз, на жаль, у нас інший «порядок денний» — інтелігентів не вважають здатними брати участь у державному управлінні.

№60, середа, 6 квітня 2011

Yadres найдет ближайший адрес

Цей дивний, дивний захист… Афтершоки та спроба аналізу.

лютого 21, 2011Українські проблеми. Наука

13.10.2009 року в УП була опублікована невелика замітка, в якій порівнювались окремі риси канадського і українського суспільств. Зокрема там говорилося про про те, що в Україні члени спеціалізованої вченої ради присудили пошукачу ступінь кандидата наук, хоча частина результатів дисертаційної роботи – не авторські, а «позичені» у іншого дослідника. Ситуація в дійсності була ще крутіша. Дисертаційна робота була написана на основі статей, до яких прізвище «дисертанта» було банально дописане. При цьому ще й схитрували – до роботи були долучені наукові результати, отримані значно раніше і до яких «дисертант»не міг мати жодного відношення. Не було жодного виступу на жодному науковому семінарі. Всі подані до захисту виписки із семінарів – липа.

Для кращого розуміння: «дисертант» багато років тому займався експериментом. Захиститися не зміг. Решту життя займався господаркою.

Реально дисертацію писала одна жінка. «Проходження» роботи контролювало кілька чоловік, достатньо високопоставлених в українському науковому середовищі. Дисертація захищалася за спеціальністю 01.05.02 – математичне моделювання та обчислювальні методи. І хочете вірте, хочете – ні, «дисертант» похідних добре не знає, не те що обчислювавльних методів.

Результати захисту дисертації були блискавично затверджені ВАК України.

Суть події (явища).

Використання наукової проституції та різних форм корупції для просування в службовій ієрархії. (Не плутати наукову проституцію з допомогою в роботі. Остання полягає в підказці ідей, які треба самостійно реалізувати, можливо, допомозі в аналізі отриманих результатів).

Типовість події (явища).

На розгляд читачів.

Причина реалізації події (явища).

Байдужість та неморальність суспільства, неелітність керівництва суспільства. В цьому конкретному випадку – підтримка «дисертанта» впливовими в українській науці людьми, серед яких директор академічної установи, декан Національного університету, впливові працівники ВАК України.

Афтершоки (наслідки).

Жінка, яка писала дисертацію (як вказувалося вище – це є науковою проституцією), отримала підвищення по службі, як і «дисертант». Обоє та деякі інші активні учасники події стали членами спеціалізованої ради із захисту кандидатських дисертацій за спеціальністю 01.05.02 ‑ математичне моделювання та обчислювальні методи. (Стосовно «дисертанта» ‑ це наруга над молодими науковцями.)

Хочу загострити увагу читачів – на організаційному рівні підтримана і стимульована наукова проституція та корупція, здеформовано поняття про наукову порядність, здібності, талант, наукову кваліфікацію.

Реакція суспільства.

Без видимої реакції. В крайньому разі: «Та…». І то на кухні.

Діагноз.

Суспільство хворе (безвідповідальність, неморальність, корупція, байдужість тощо)

Прогноз.

Таке суспільство не має історичної перспективи.

Цей дивний, дивний захист…

лютого 5, 2011Українські проблеми. Наука

Мати ступінь кандидата чи доктора наук, звання доцента або професора в Україні модно. Цей ступінь ніби вивищує людину. Він свідчить, що ти ‑ людина думаюча. Homo sapiens. Навіть якщо і не дуже тямиш в тих наукових дослідженнях. Науковий ступінь набуває нової функції. Він перестає відображати лише кваліфікаційний рівень науковця. Він виходить поряд з мештами зі страусової шкіри в широкий світ людського гонору. Мовляв, ми такі! Ми можемо! За цю фразу платять гроші. Не дуже великі, як на бізнес – науковці (які пишуть (виготовляють) дисертації) скромні люди.

Творення наукових ступенів у спосіб виготовлення дисертацій та забезпечення їхнього захисту для не дуже кваліфікованих пошукачів не вважається гріхом в Україні. Ви знаєте хоча б одну кримінальну справу з цього приводу? Мені принаймі це невідомо. А науковий ступінь не завжди іграшка. Він пов’язаний з додатковими виплатами, науковою пенсією. Він може стимулювати кар’єрне підняття. Відповідний прибуток як правило компенсує з лихвою видатки на отримання наукового ступеня.

Попри деморалізуючий вплив такого «оступеніння», особливо на молодь, його безумовну шкоду для суспільства, і то не лише моральну, а й врешті решт фінансову, воно, суспільство, надзвичайно терпимо ставиться до виготовлення дисертацій та незаслуженого присвоєння наукових ступенів. Дальше розмов на кухні справа не йде. Ба, більше того, виправдальною є фраза «Таж він собі купив!»

А тепер уявіть собі неуча-керівника. По-перше, він буде гальмувати в роботі і позбуватися здібних працівників. Він просто не візьме їх на роботу. Це його конкуренти. По-друге, він внесе примітивізм в роботу і проблеми науки буде вирішувати в спосіб, який називають корупцією і т.д. В освіті ще гірше. Він дезорганізує навчальний процес. Він не розуміє цінності знань. Він їх не має. Його оцінка пов’язана не зі знаннями, а з подарунками. Ні спеціаліста, ні громадянина в такий спосіб не виховаєш. А виховання громадянина і спеціаліста ‑ основна функція системи освіти.

Після 1991 року дуже гостро постало питання формування української еліти. В тому числі наукової. Формування еліти повинно відбуватися за пошани до таких ключових цінностей, як талант, праця, знання, честь, порядність. Я мав можливість спостерігати, якого важливого значення цим цінностям надавав в своїй організаційно-науковій роботі академік Я.С.Підстригач та його сподвижники, які вагомо впливали (та й впливають) на науку і освіту в області механіки і математики не лише у Львові та Західній Україні, а й в цілій Україні. Його наукова школа відома в нас і за кордоном. Наукову порядність цієї людини характеризує, зокрема, такий факт. У свій час заступником Я.С.Підстригача із господарських (загальних) питань був Михайло Петрович Каганяк. Людина, яка любила і вміла керувати господарством. Деякі науковці, мабуть, щоб підлеститись до Михайла Петровича, почали включати його у свої наукові публікації. Пішли чутки про захист дисертації М.П.Каганяком. Думаю, що він був здатний це організувати. Однак Я.С.Підстригач викликав Михайла Петровича, поговорив з ним і творення великого науковця з великого господарника припинилося. Бо не можна дискредитувати цінність наукової роботи і таланту. Науковий ступінь є ознакою кваліфікації вченого, а не припискою перед прізвищем. Як виховати молодих науковців, дискредитуючи цінність їхньої роботи?

Читаю оголошення на сайті  http://www.adoos.com.ua. «Можна замовити написання курсових, дисертацій, дипломних робіт і наукових статей з економіки, обліку, фінансів, права і інших дисциплін. При виконанні дисертацій якість робіт гарантована авторством кандидатів наук з великим досвідом написання робіт, а також викладацької та практичної роботи. Розумні ціни гарантовані роботою напряму з клієнтом, без посередників. Індивідуальний підхід до кожної роботи. Доопрацювання безкоштовне. Повна підготовка до захисту (автореферат, виступ, наукові статті, тези). Оплата здійснюється по перерахунку через банк або в офісі. При написанні робіт передоплата 30%.»

Подібну рекламу проводить сайт http://poslugi.flier.org.ua/advertisement/nesting/24/kind/4642/. Читаємо ««АФІНА-сервіс» прийде на допомогу у виготовленні дисертації. Замовлення дисертації – зручне рішення, коли практично відсутній час для написання дисертації. Надаємо послуги з написання дисертації на замовлення за різними спеціальностями та предметами.»

До речі, я вже виправив граматичні помилки, які містилися в цих оголошеннях.

Не знаю, який рівень затребуваності послуг цих «спеціалістів». Але огляньмося – скільки навіть відомих людей захистили в подібний спосіб дисертації!

Фізико-математичні науки складні для дилетантів. Але спеціалісти з виготовлення дисертацій прийшли уже і сюда. (Далі буде)


Copyright © Блог Василя Кондрата (Vasyl Kondrat Blog). All rights reserved.