Навчальну дисципліну “фізика” збираються вилучити зі шкільної програми. Разом з “біологією” та “хімією”

серпня 26, 2013Українські проблеми. Освіта

Костянтин Матвієнко Політичний експерт

26 серпня 2013, 13:11

 Міністерство освіти має намір спростити шкільну програму, видаливши з неї ряд предметів. Раніше вже зі шкільного курсу вилучили “астрономію”. Це призвело до кричущої необізнаості випускників шкіл з будовою Всесвіту. Вилучаючи “фізику”, “хімію” та “біологію”, чиновники унеможливлять формування в школярів наукового світогляду, створять покоління невігласів, де поширюватимуться усілякі забобони та містичні антинаукові погляди на світобудову. Це просто знищить авторитет інституту “школа” у суспільстві. Така освіта просто не може бути обов’язковою, як того вимагає Закон.

Нижче подаю лист до мінстра Д. Табачника від Українського фізичного твоариства з цього приводу:

“Міністрові освіти і науки України

Д. В. Табачнику

Шановний Дмитре Володимировичу!

Спільнота фізиків держави, об’єднана в Українське фізичне товариство (УФТ), з великою тривогою сприйняла той факт, що оприлюднений МОН для обговорення проект Концепції профільної освіти у старшій школі вже не передбачає вивчення фізики як обов’язкового предмета в 10-11 класах.

Ключовим елементом удосконалення системи освіти є вибір дисциплін, обов’язкових для вивчення всіма школярами незалежно від обраного профілю навчання. Ми переконані: фізика є основою сучасних знань, які призвели до всеохоплюючої науково-технічної революції, і володіння її основами потрібне будь-якій освіченій людині. Вивчення фізики в жодному разі не може бути замінене вивченням передбаченого проектом Концепції інтегрованого курсу “природознавства” (фізика, хімія і біологія разом в обсязі 3 годин на тиждень). Курс природознавства доречний у молодших класах, але спроба поєднати в одному курсі такі фундаментальні дисципліни на рівні старшої школи призведе (окрім можливості звільнення “зайвих” учителів-предметників) лишень до того, що учні відтепер не матимуть системних знань ані з фізики, ані з хімії, ані з біології.

Це негайно спричинить падіння інтересу до відповідних спеціальностей, а також до напрямків природничо-наукового та інженерного профілю у вищих навчальних закладах (при тому, що й сьогодні держава відчуває гостру недостачу кваліфікованих інженерів, технологів, техніків тощо). Це також неминуче призведе до різкого зниження рівня вітчизняних наукових досліджень у тих напрямках, де Україна досі має достатньо сильні позиції на світовій арені.

Тому, виходячи з величезного значення фізики (а також хімії та біології) для формування сучасного наукового світогляду молодої людини, підготовки кваліфікованих і конкурентоспроможних фахівців з широкого спектру напрямків, просимо Вас при доопрацюванні відповідного проекту зберегти на рівні 10-11 класів обов’язкове вивчення фізики, хімії та біології як окремих предметів в обсязі не менше 5 годин на тиждень (2 год. для фізики, 2 год. для біології і 1 год. для хімії).

Це звернення УФТ підтримане також Українською астрономічною асоціацією, очолюваною академіком Я.С.Яцковим.

З повагою,

Президент УФТ М.В.Стріха”

У мерії Донецька розповіли про “успіхи” русифікації першокласників

серпня 22, 2013Українські проблеми. Освіта
22.08.2013 15:17

З нового навчального року в Донецьку лише 24,9% першокласників вчитимуться українською мовою. Про це УНН повідомили в прес-службі голови міськради м. Донецька Олександра Лук’янченка.

“У 298 перших класах загальноосвітніх навчальних закладів усіх форм власності планується прийняти 8340 учнів. 2075 (24,9%) з них за бажанням батьків навчатимуться в 74 класах українською мовою. Всього в донецьких школах функціонуватимуть 764 класи з українською мовою навчання. Державною мовою будуть навчатися 27,7% школярів міста”, – зазначили в прес-службі.

Навчальний рік у загальноосвітніх навчальних закладах Донецька розпочинається 1 вересня святом – Днем знань. У цей же день пройде перший урок, присвячений Року дитячої творчості в Україні, участь в якому візьмуть депутати та представники органів місцевого самоврядування, громадських організацій, діячі культури, керівники підприємств.

серпня 13, 2013Наука і освіта, Українські проблеми. Освіта

Корупція в українських вишах жене здібну молодь за кордон?

День України, організований студентами-українцями у Варшавському Університеті Лазарського, 17 квітня 2013 рокуДень України, організований студентами-українцями у Варшавському Університеті Лазарського, 17 квітня 2013 року

13.08.2013

Варшава – Впродовж трьох років стрімко зростає кількість молодих українців, які навчаються у Польщі. Польські експерти вважають, що ця тенденція зберігатиметься. А як бажання навчатися у сусідній країні пояснюють самі студенти? Радіо Свобода поспілкувалося з молодими людьми, які приїхали до Польщі з різних регіонів України. Перелічуючи причину свого «польського вибору» студенти говорять про диплом європейського зразка, невисокі польські ціни та про корупцію в українських вишах.

Житомирянка Алла Главацька здобувала технічну освіту в Україні, а тепер навчається у Варшавському політехнічному університеті. За її спостереженнями, за якістю освіти українські технічні виші не небагато відстають від польських. Проте, у Варшаві як студенці їй жити дешевше.

«Я жила в Києві. У Варшаві за кімнату я плачу стільки, скільки ж у Києві, тільки я вже в кімнаті живу не одна, а нас дві людини. Гуртожитки в Україні дешевші набагато. Якщо батьки в Україні готові віддавати на ваше помешкання тисячу гривень, тобто 100 євро, то можна жити. На студентський проїзний велика знижка – 50 відсотків, причому тут один проїзний на всі види транспорту – метро, трамвай, автобус. Якщо харчування, то теж нема проблем, на мою думку, це дешевше ніж в Україні. Якщо взяти одяг, то він також набагато дешевший, ніж в Україні», – каже Алла Главацька.

(фото: Natalia Stodulska)(фото: Natalia Stodulska)

Польща пропонує різні стипендіальні програми – експерт

Мацей Лапінський із Фонду «Енергія для Європи» спеціалізується з української проблематики. Зокрема, його організація заглибилася у проблему навчання українців у Польщі та поляків в Україні. За словами Лапінського, у цьому питанні є величезна диспропорція між двома державами не на користь України.

Лапінський зазначає, що польські ціни на навчання відносно невеликі, та й коштів на прожиття в Польщі потрібно набагато менше, ніж у країнах Західної Європи. Тому, говорить експерт, для українських студентів польські виші – це добрий компроміс між якістю навчання та витратами на проживання, харчування і таке інше. «Сьогодні Польща пропонує різні стипендіальні програми, щоб іноземні студенти, зокрема українці, могли приїхати навчатися. Не дивно, що студенти з України хочуть цим користуватися», – розмірковує Лапінський.

Українці – це найчисленніша національна група студентів-іноземців у польських вишах. Якісний стрибок, каже Лапінський відбувся у 2010 році. Тоді у польські виші поступила тисяча громадян України. В 2011-му в Польщі навчалося 7 тисяч українців. У той же час, наголошує експерт, в Україні вищу освіту здобувало лише 300 поляків. Натомість минулого року у Польщі навчалося вже 9 тисяч громадян України.

Українська молодь навчається у приватних університетах або ж на платних відділеннях державних польських вишів, проте чимало українців студіюють за кошт уряду, чи отримують стипендії університетів.

У Польщі прозора система навчання – студент

Переважна більшість української молоді навчається у Польщі польською мовою. Один із них – В’ячеслав Мельник із Вінниці. Він уже здобув у Варшаві диплом бакалавра за спеціальністю «міжнародні відносини», а тепер навчається на магістерській програмі «публічна адміністрація». В’ячеслав наголошує на тому, що молода людина за бажання може знайти підзаробіток, щоб фінансово забезпечувати своє перебування у Польщі. Здебільшого, розповідає студент, українці у вільний від навчання час працюють офіціантами. За його словами, зарплати в ресторанах чи барах невисокі, але чайових вистачає не тільки на харчування й помешкання, а й на студентські розваги.

Вінничанин говорить, що в Польщі його приваблює на лише навчання, але і система стосунків в університеті. «Час від часу, – розповідає студент, – я приїжджаю додому і спілкуюся з моїми ровесниками, які навчаються в Україні. І от, коли я приїжджав додому, то в розмовах із друзями виникали такі теми, як: «А скільки у вас коштує екзамен?» або «Як у вас навчають викладачі?». Насправді, у Польщі дуже прозора система навчання, тобто студенти приходять за знаннями. Я помітив, що тут, у Польщі, викладач більше є на боці студента, ніж вишу, тобто намагається допомогти не тільки в тій науці, яку вивчає, але також в університеті та в інших питаннях».

Українська система вищої освіти пройнята корупцією – експерт

Фармацевт Христина Цегельська – одна з тих колишніх українських студентів, які розпочавши освіту в Україні, перевелися на навчання до Польщі. Сьогодні вона сама навчає студентів – польських. Серед переваг навчання в українському медичному виші Христина називає велику кількість експериментальних занять. Чому ж тоді вона надала перевагу польській освіті над українською?

Мені не подобалася ця велика корупція у медичних вузах, ці збирання на презенти, купування оцінок, екзаменів
Христина Цегельська

«Було багато різних причин, – розповідає вона, – але передовсім мені не подобалася ця велика корупція у медичних вузах, ці збирання на презенти, купування оцінок, екзаменів. Я вважала, що якщо студент поступає, то він повинен вчитися, це його найважливіший обов’язок. Навіщо поступати, якщо ти всі оцінки можеш купити? Я в цьому не бачу сенсу. Крім цього закінчення вузу в Польщі дає більші шанси пошуку праці в Європі, де напевно виберуть студента з польським дипломом, ніж студента з українським дипломом».

Як говорить Мацей Лапінський, число українців, які здобуватимуть польську освіту й надалі зростатиме не лише через те, що українці отримуватимуть державні стипендії Польщі, але і тому, що вони «ногами» голосуватимуть проти корупції, яка закоренилася в українській системі освіти.

Спочатку треба заплатити, щоб поступити в університет, а потім, щоб тебе допустили до складання іспиту, або заплатити за оцінку
Мацей Лапінський

«Спеціалісти однодумні в тому, що українська система вищої освіти переживає період серйозних проблем. Це, зокрема, проблема корупції. Спочатку треба заплатити за те, щоб поступити в університет, а потім за те, щоб тебе допустили до складання іспиту, або заплатити за оцінку», – зауважує Лапінський.

Закінчив польський виш? Можеш працевлаштуватися у Польщі

Польські виші активно рекламують себе в Україні. Частина з них дублює в інтернеті інформацію про навчання іноземців не лише англійською, але й українською мовою. А щоб привабити більше українських студентів, залучають до прийомних комісій самих українців, своїх колишніх випускників.

Серед них і Юлія Опруненко, яка відповідає за вступників у варшавському приватному Університеті Лазарського. За її словами, українські випускники польських вишів мають великі перспективи: вони можуть або продовжувати навчання в інших європейських чи американських вишах, або залишитися працювати в Польщі, бо не потребують там дозволу на роботу.

«Згідно польського законодавства, всі випускники денної форми навчання польськомовних навчальних програм мають право працювати в Польщі без дозволу на роботу. Відповідно всі ті, хто володіють польською мовою на високому рівні, можуть складати документи до будь-яких обраних ними компаній, і вони будуть працевлаштовані», – пояснює Юлія Опруненко.

Чимало українських студентів саме так і роблять. Житомирянка Алла Главацька також планує шукати роботу в Польщі. «Я вам скажу з досвіду, – каже вона, – що я від жодної людини не чула, щоб хтось казав: «Я після навчання їду додому». Кожний говорить так: «Додому я завжди встигну поїхати, але знову приїхати сюди й починати все з початку буде важко». Тому більшість планує залишитись і шукає собі роботу таку студенську, хоч якусь, щоб десь за щось зачепитися».

Боятися не варто?

А як пересічні поляки ставляться до прибульців з України, чи допомагають звикнути до нових обставин? Киянка Олена Шибаєва вже другий рік навчається у Сілезькому університеті, що в місті Катовиці. Вона каже, що на початках, коли вона ще погано знала польську мову, їй багато допомагали однокурсники, а то й зовсім випадкові люди. «Мій особистий досвід дуже позитивний, поляки привітно до мене ставляться. Якщо мені було складно кудись потрапити, або я погано розуміла, як мені потрапити в те, чи інше місце, то мені охоче пояснювали. Жодного разу не виникло якихось конфліктних ситуацій. Увесь цей час я проживала в гуртожитках і на квартирах, і якихось проблем із пошуком квартири у мене не було», – розповіла Шибаєва.

Олена говорить, що здобуває у Катовицях дві освіти. Вона одночасно навчається на платному відділенні, де вивчає соціологію та соціальні комунікації, а також на безкоштовному, де студіює кіномистецтво. Можливість навчатися безкоштовно вона отримала завдяки стипендійній програмі Сілезького університету. Шибаєва радить, перш ніж зважитися на навчання у Польщі, уважно переглянути рейтинги польських вишів, ознайомитися в інтернеті з відгуками про них. «Не варто боятися, – ділиться досвідом студентка, – якщо вирішили їхати, то треба їхати. Це інший світ та інші можливості. А передусім це саморозвиток».


Юрій Савицький

 

Міністр Табачник змушує зараховувати “потрібних” абітурієнтів?

липня 4, 2013Українські проблеми. Освіта

04-07-2013 10:01 | Категорія: Кримінал, Новини, Освіта і наука, Події, Протест

 

Ректор Національного університету біоресурсів і природокористування України Дмитро Мельник заявив, що міністр Табачник вимагає від нього влаштовувати “потрібних” абітурієнтів поза конкурсом та погрожує звільненням.

За словами ректора, йому вчерговий раз від Табачника передали список з 70 абітурієнтів, яких потрібно зарахувати на навчання.

“Я неодноразово попереджав Дмитра Табачника, що вже не втому віці, аби займатися брудними махінаціями. В мене є авторитет і я не буду його втрачати через бажання міністра нажитися на студентах”,- наголошує Дмитро Мельник.

Ректор не виключає, що його можуть звільнити найближчим часом, так би мовити, відправити на пенсію. “Під час останьої наради в міністерстві освіти, Дмитро Табачник порадив мені самому звільнитися, аби він ненадсилав фінансові перевірки”,- зазначив Дмитро Мельник.

Ректор Університету також розповів, що за “ери” Табачника вишам безсоромно ставляють не лише план по зарахуванню “студентів”, а й фінансові зобов’язання, хто і скільки має принести до “казни”.

“Досить, мовчати і боятися звільнення. Закликаю своїх колег приєднатися до мене, аби чини у Міносвіти знали, що ніхто мовчати не буде”,- наголосив ректор Національного університету біоресурсів і природокористування України Дмитро Мельник.

Прес-центр Національного університету біоресурсів і природокористування України

Максим Стріха: Ця влада потребує людей, які її обслуговують, а не вчених

липня 26, 2012Наука і освіта, Українські проблеми. Наука, Українські проблеми. Освіта

25.07.2012
Ірина Славінська

Максим Стріха. Фото “Радіо Свобода”

Максим Стріха – вчений, перекладач, громадський діяч.

Перекладав українською мовою Данте, Вордсворта, Колріджа, По, Свінберна, Вітмена, Дікінсон, Стівенсона, Кіплінга, Єйтса, Т. С. Еліота, Ередіа, Буніна, Брюсова, Гумільова, Мандельштама, Мараї, Мілоша…

Максим Стріха – доктор фізико-математичних наук, головний науковець Інституту фізики напівпровідників НАН. Упродовж останніх двох років також завідував кафедрою перекладу в університеті Грінченка. Читає курс фізики конденсованого середовища в університеті Шевченка. Віце-президент АН вищої школи України.

До червня 2010 працював заступником міністра освіти та науки. Починав працювати з міністром Іваном Вакарчуком. Звільнився через три місяці після призначенням на посаду міністра Дмитра Табачника.

“Українська правда. Життя” зустрілась із Максимом Стріхою та поговорила на декілька глобальних тем: освіта, наука і переклад в Україні.

Про освіту

– Зараз існує стереотип “радянська освіта = якісна освіта”. Її справді можна вважати взірцем для наслідування?

– Радянська система освіти була не так радянська, як прусська – ще з 19 століття. Завдяки цій системі Пруссія перемогла Австрію в битві під Садовою 1866 року.

Вона була дуже ефективною, коли ішлося про виховання солдатів, які виграють чергову битву.

– Тобто вона привчала до дисципліни?

– До дисципліни і певного рівня знань. Абсолютних анальфабетів радянська школа не випускала.

Звичайно, школа була підпорядкована політичній системі і мусила утверджувати вірність “вічно живому ученню”. Але ця система була по-своєму ефективною.

– Сучасна українська освіта це продовжує?

– Всі реформи з початку 1991 року були направлені на те, щоби наповнити новим змістом стару систему – зробити її більш гуманістичною, наблизити до європейських стандартів, не гублячи достатньо високого рівня знань.

Попри значну корумпованість і дуже низький матеріально-технічний рівень, з освітою в нас донедавна було краще, ніж загалом із суспільством. Про це свідчить зокрема те, що Україна в рейтингах Індексу людського розвитку ООН посідає порівняно високі щаблі саме за показником освіченості населення.

В 2010 році ситуація змінилася. Нове керівництво міністерства освіти спробувало розвернути корабель на 180 градусів у бік колишньої “радянщини” (навіть на рівні відродження міліарної гри “Зарніца”). Однак система загалом доволі інертна – і тому далеко не все з того, що зробили в попередні 19 років, вдалося знищити відразу.

– Але ж змінилися бодай формальні ознаки: тривалість навчання зменшили з 12 років до 11, переписали програми…

“Складно прищеплювати любов до певних моральних цінностей, якщо дитина може заперечити та сказати, що ходка в зону не завадить у майбутньому стати президентом… “Фото “Газети по-українськи”

– Вважаю, що зміна тривалості навчання мала ефект національної катастрофи, – якої, на жаль, суспільство як слід не відрефлексувало.

Останні 10 років міністерство щороку готувало комплект підручників для кожного чергового класу. Цей процес не був досконалим, але був системним. Я можу судити з фізики – на виході ми вже мали дуже добрі підручники для 10 класу, продовженням яких мали стати аналогічні для 11 і 12 класів.

Коли було ухвалено рішення про повернення до одинадцятирічного навчання, це означало, що всі наявні підручники для всіх класів потрібно викинути і дуже швидко й одномоментно написати нові. Якісно це зробити неможливо.

Тобто впродовж багатьох років наші діти будуть вчитися за неякісними неузгодженими між собою підручниками. Це стосується не тільки заідеологізованих дисциплін на кшталт історії України. Це стосується також фізики, хімії тощо.

– Що це означає?

– Це означає, що зі школи виходитимуть недоуки з поганим рівнем знань. Кожного року цей рівень знань погіршується.

– Навіщо це було зроблене?

– Експерти вважають, що не останньою чергою це було зроблено для того, щоб скористатися нагодами, які дає стаття Конституції України про безкоштовне забезпечення школярів підручниками.

– Ви маєте на увазі корупційні схеми?

– Так вважають експерти.

– Також багато говорили про переписування програм з літератури.

– Табачник не міг змиритися з тим, що Пушкін і Толстой – іноземні письменники, і перейменував “Зарубіжну літературу” на “Світову літературу”. Хоча це антинауково, бо вершинні надбання української літератури також є частиною світової літератури, а курс цієї літератури далі вивчають окремо.

На жаль, нову програму виліпили фатально поганою. Напевно, навіть не з ідеологічних причин – там просто працювали не найкращі фахівці. Люди фахові зараз якось не дуже хочуть бути колаборантами. Наприклад, все більше моїх друзів усуваються від усіх можливих форм колаборації з владою.

За такі завдання беруться тепер переважно люди третього ряду, котрі не можуть зробити добре, навіть якби й хотіли.

Історія з програмою зарубіжної літератури – це один з прикладів, який став надбанням ЗМІ. Бо тут вчителі самі вже не витримали та збунтували проти абсурдів, які їм пропонує міністерство.

– Чим конкретно та програма погана?

– Програма з зарубіжної літератури мусить лишити в школяра загальні знання про культуру різних народів, про канон вселюдських надбань. А з неї випали Гомер, Данте, Гете, Сервантес та інші – і про повноцінне представлення канону вже не йдеться.

Крім того, твори мають відповідати віковому сприйняттю. Тому коли в 5 класі замість скасованого Гомера читатимуть вірш Єсєніна зі словами “семерых ощенила сука”, слово “сука” неминуче викличе смішки учнів. А для розумного викладу головних епізодів “Іліади” й “Одіссеї” ці п’ятикласники ідеально готові.

– Напевно, ішлося про те, що Гомер надто складний для 5-класників.

– Звісно, давати дітям сторінки гекзаметрів – це жорстоко. Але можна дати чотири рядочки гекзаметрів і доповнити їх легким прозовим переказом, наприклад, пригоди Одіссея з Поліфемом. За часів мого дитинства такі адаптовані версії гомерових поем пера Катерини Гловацької належали до мого улюбленого чтива.

– Подібні історії змушують знову і знову ділити класиків. Тобто знову починаються дискусії про Гоголя та Булгакова як про українських або російських письменників. Чи є сенс їх ділити?

– Ділити нікого не можна і не треба. Але у нас є проблема Гоголя. В нього взагалі проблемна ідентичність. Його тексти на українську тематику безумовно є частиною української культури. Та й читати “Тараса Бульбу” українським школярам варто не в редакції 1842 року (позначеній появою офіціозних кліше про “Русскую землю” й “Русского царя”), а в першій редакції 1835 року, де головні герої є безумовними українцями, а не персонажами з сумновідомого фільму Бортка, який хтось і наших гострословів назвав був “Тарас Картошка”.

Не говорю вже про те, що маємо набір дуже добрих українських перекладів Гоголя, в яких він часом звучить органічніше, аніж в оригіналі (гоголівська російська позначена численними українізмами, і не всі росіяни сприймали це позитивно).

Булгаков безумовно є частиною російської культури. Він був би навряд чи втішений ідеєю, що його колись перекладатимуть українською. Але за 3 роки його тексти стануть загальнолюдським надбанням, і ми взагалі зможемо перекладати все, що захочемо.

Хай там як, але діти повинні мати повномасштабний доступ до надбань зарубіжної літератури у перекладах рідною мовою, бо саме Гомер, Данте, Шекспір, Сервантес, Гете, Пушкін разом з їхніми колегами з ряду “великих” закладають основи для розвинутої особистості.

– А як щодо української літератури?

– Ми звикли, що українську літературу в нас викладали традиційно погано. Я особисто мусив у дорослому віці перевідкривати для себе українську класику. Я тоді з великим подивом виявив для себе, що ці текти – цілком стравні.

– Чому так відбувається?

– Це традиції ще радянські. Траплялися дуже добрі, подвижницькі вчительки української мови. Але зазвичай суспільний статус вчителя української мови та літератури був дуже низьким. На русифікованому сході й півдні України з них не знущався тільки ледачий. Отже, часто в ці вчителі йшли ті, кому просто нікуди було більше діватися.

Змінити це одномоментно неможливо.

– Ви говорили, що рівень якості освіти падає. Які ознаки цього процесу?

– Я викладаю в двох університетах. В одному – фізику конденсованого середовища, в іншому – основи перекладу. Я завжди питаю студентів, що вони читали, і що знають. Читали вони мало. Часом не знають імен письменників, яких 30 років тому читали майже всі.

Крім того, і гуманітарії, і фізики часто не знають елементарних фахових речей, які вони мусили б знати. При тому я не кажу, що вони дурні. Навпаки, часто вони краще, ніж я, пристосовані до виживання в цьому жорстокому світі. Але в нашому суспільстві фаховість для такого виживання потрібна, на жаль, не завжди.

“Я завжди питаю студентів, що вони читали, і що знають. Читали вони мало. Часом не знають імен письменників, яких 30 років тому читали майже всі”. Фото Тетяни Давиденко, з unian.net

Про вищу освіту

– У вищій освіті так само існує низка проблем. Вони ніби загострилися після входження в Болонський процес. І ніби не тому, що Болонський процес поганий, а тому що неякісно зміни було впроваджено.

– Болонський процес було витлумачено нашими чиновниками як суто формальні зміни, як уніфікацію та паперотворчість, що перейшла будь-які розумні межі.

Викладачі проклинають такий Болонський процес і вони мають на це підстави. У наявному вигляді він не вирішив проблеми конвертованості освіти, академічної мобільності…

Хоч, правда, ці проблеми ніде в світі не вирішені. Наприклад, всього 2% європейських студентів навчаються поза межами своїх країн. Але для абсолютної більшості наших студентів така можливість взагалі є суто гіпотетичною.

Протягом останніх 2 років цей процес взагалі виродився в суто бюрократичний. Він зараз дискредитує в Україні саму ідею спільного європейського освітнього простору.

– Що робити? Відмовитися?

– Ми і так фактично від нього відмовилися. Хоч відмовитися формально – було б черговою помилкою. Бо цим ми ще раз показали б, як далеко ми від Європи.

Змістовно від кредитно-модульної системи ми вже навряд чи відійдемо, але треба негайно відмовитися від тієї ідіотської кількості паперів, які має заповнювати український викладач.

– Якби ви могли провести реформи вищої школи, що це були б за реформи?

– Рецепти прозорі та лежать на поверхні. Це в першу чергу університетська автономія, повага до гідності викладача й студента, відродження університетської науки, безумовне дотримання принципів наукової етики.

Я зараз беру участь у створенні для опозиції проекту законодавчих ініціатив у цій сфері. Зокрема я рекомендував створити Національний комітет з наукової етики – громадський орган, який, згідно з моїм задумом, міг би за фактом доведеного плагіату знімати з людей наукові ступені й учені звання.

Плагіаторів треба піддавати остракізму та переслідувати. Думаю, це змінило би ставлення до плагіату в науковому середовищі.

Хочу наголосити й на тому, що Європейський науковий простір – це не абстрактне поняття, це чітка організаційна структура. Членство в ньому дозволяє брати участь у конкурсах на здобуття європейських грантів. Але цей простір має свої внутрішні правила щодо оцінювання наукових результатів, і нам теж треба ці правила поділяти. Бо сумним парадоксом є те, що Молдова вже долучилася до Європейського наукового простору, а Україна – ще ні, й лишень віддалилася від нього упродовж двох останніх років.

Словом, рецептура є – потрібна рішучість для її втілення.

Так було за часів Вакарчука – тільки йому вистачило волячої впертості та наснаги, щоб довести справу впровадження ЗНО до кінця. Не він ЗНО придумав, але саме він його впровадив. Уявіть, яким був опір. Деякі ректори під час вступної кампанії збирали справжні жнива з абітурієнтів. А народний депутат міг влаштувати будь-яку дитину будь-куди – лише одним телефонним дзвінком.

– Водночас, зараз ЗНО дуже критикують. Мовляв, учні просто заучують певний фактаж.

– Черчіль казав про демократію, що це жахлива річ, але людство нічого кращого не придумало. ЗНО – так само.

2009 року з гуртожитків університету Шевченка виписали 1300 осіб, а поселити треба було 1900. Завдяки ЗНО до університету вступили тоді шість сотень молодих людей з сіл і маленьких містечок, для яких раніше дорога в університет на “престижні” спеціальності була закрита.

Скасувати ЗНО – це повернутися до нічим не обмеженої корупції при вступі.

“Українська наука природним шляхом умре за 10-15 років”. Фото novaya.com.ua

Про науку

– Науковий ступінь перетворився на модний аксесуар, на “галочку”. Люди зі званням наукою після захисту часто не займаються. Науковців багато, але великого поступу українській науці це не надає.

– Наука дуже різна. Хоч як це несподівано для вас звучатиме, але Україна досі має першорядну за європейськими мірками науку. Це першою чергою стосується природничих і технічних дисциплін.

Але цей статус збережено не завдяки державі, а завдяки ентузіазмові та героїзмові наших учених. Думаю, пам’ятник колись поставлять професору Патону – людині консервативній, але вольовій і порядній. Саме він свого часу не дав розкрасти комплекс Академії наук у 1990-ті роки.

Проте будьмо відверті: українська наука природним шляхом умре за 10-15 років. Тоді відійде старше покоління, на якому тримаються наукові школи. Адже молодь у науку зараз майже не йде: мізерна наукова зарплатня не забезпечує елементарного проживання у великому місті для людини, яка змушена винаймати житло.

Наука може померти навіть раніше, якщо зараз дадуть команду “фас” на розграбування земель і майна Національної академії наук. Схоже, що багато хто уже стоїть на низькому старті, щоб взяти участь і поживитися. А університети після загибелі НАН у науковому плані теж неминуче захиріють.

– І що буде?

– Суспільство стане ще жахливішим.

Я тут говорю про справжню науку, а не про кандидатів усіляких “модних” соціогуманітарних наук – в цілому тут рівень гнітючий (хоч відрадні винятки, звісно, теж трапляються). Я говорю про фізиків, хіміків, біологів, про істориків, філологів – цей прошарок є останнім, що протистоїть страшному хамству та аморальності нинішньої влади.

А влада ця учених не потребує. Влада потребує людей, які її обслуговують. Вони можуть навчати дітей за кордоном, купити лікарів за кордоном, а для тубільців досить уколу аспірину, щоб не так тяжко було вмирати…

Я переконаний, що відсутність учених сьогодні (якщо науку в Україні таки доб’ють) – це тотальна відсутність грамотних інженерів, вчителів, медиків завтра. Тобто будуть відбуватися постійні техногенні катастрофи.

Навіть сьогодні люди вже елементарно не вміють залатати яму в асфальті, аби латку не розмило вже наступним великим дощем. Будинок не вміють збудувати. Вони вміють тільки для скоробагатька намалювати картинку розкішного таунхаузу, але невідомо, як та картинка стоятиме, чи не завалиться за пару років, чи забезпечуватиме її наявна потужність комунікацій…

Остаточна загибель української науки – це остаточна загибель шансів цієї держави.

Зараз я є песимістом. Не знаю, чи ми не пройшли вже точку неповернення, за якою – тільки дальше падіння. Немає теореми, згідно з якою ти падаєш, а потім неодмінно починаєш підніматися. Навпаки – держава й суспільство можуть занепадати десятиліттями.

Є сумні приклади багатьох країн Латинської Америки та Африки. Таку перспективу розграбованої олігархами, розіп’ятої на геостратегічних протягах України дуже виразно зобразив Юрій Щербак у романі-антиутопії “Час смертохристів”.

Якщо це станеться, то в мого покоління лишиться можливість хіба що тут здохнути, а у вашого покоління – звідси злиняти.

Я чесно не знаю, як побороти людей, які встановили в Україні свій окупаційний режим. Хоч, скільки лишиться моїх сил, з ними боротимуся – якісною науковою працею, текстами, самим фактом власного існування.

– Можливо, в науці надія є на молодше покоління?

– Самозародження науки неможливе. Потрібні наукові школи і тяглість цих шкіл. Зараз декілька держав намагаються на рівному місці створити наукові школи – Ірландія, Бразилія, Мексика, Туреччина. Але ніхто з них наразі не сягнув навіть нашого сьогоднішнього рівня. Хоча вони вклали в науку за нашими мірками абсолютно казкові гроші.

Наукова школа розвивається десятиліттями, століттями. Справжніх осередків наук в Україні не так багато. Це – кілька десятків провідних університетів та академічних інститутів. В решті університетів є окремі учені, але вони не творять справжнього наукового середовища.

– Що це за провідні університети?

– Коли ітиметься про фізику, то це Харків, Київ, Львів, Одеса, Чернівці, Ужгород, меншою мірою – Дніпропетровськ і Донецьк.

Коли говорити про інші природничі науки, то вийде трохи інший перелік. Якщо ж говорити про гуманітаристику, то там треба згадати також Могилянку, Український католицький університет, Острозьку академію…

Водночас є університети, де тільки назва є “університет”, але майже нічого ту назву не забезпечує.

– Який вихід?

– Механічно закривати – це не вихід. Потрібен запит суспільства. Якщо в суспільстві є запит на кваліфікованих фахівців з реальним рівнем знань – то все налагодиться саме собою.

– Крім того, є мода на диплом про вищу освіту. Зараз в Україні є 300 університетів – це забагато.

– В УРСР було 160 ВНЗ, зокрема 10 класичних університетів. У 1990-ті їх число збільшилося вдвічі. До того ж, у ранг ВНЗ автоматично підняли перейменовані на коледжі технікуми.

Я насправді не знаю, чи 330 університетів є багато чи мало. За кількістю студентів на 10000 населення ми й зараз далеко не рекордсмени. Є країни, які свідомо йдуть до 100% вищої освіти. Та й ніде немає лише Сорбон і Гарвардів. Є різні університети. Важливо лишень, щоб жоден з них не був легалізованою формою простої купівлі диплому.

– У Франції 80 університетів, і їх зараз зливають між собою, тобто їхня кількість зменшується.

– Коли ми говоримо про українські університети, важлива не кількість, а те, щоб усі вони були, образно кажучи, вищою, першою, ну, максимум другою лігою, а не дворовим футболом. А критерії тут може виробити тільки нормальне суспільство.

Наше суспільство зараз не зорієнтоване на якісного фахівця. На жаль, поки що суспільство не є союзником навіть для поодиноких реформаторів – вони мусили б долати шалений опір на всіх рівнях.

Не дивно. Наприклад, складно прищеплювати любов до певних моральних цінностей, якщо дитина може заперечити та сказати, що ходка в зону не завадить у майбутньому стати президентом…

– Ви говорили про виїзд з країни… але ж це “утечка мозгов”.

– Це кожен вирішує для себе. Я лишатимусь тут за будь-яких умов.

Але я не маю морального права закликати людей молодшого покоління наслідувати мій приклад. Це була би завелика моральна відповідальність. Життя в керованій окупаційною владою країні може бути сповнене дискомфорту та небезпек, але чи потрібна молодим людям жертовність? Можливо, ви хочете просто нормального влаштованого існування.

Хоч це я вже зараз так говорю. У вашому віці я був дуже палким і рішучим, вважав, що слід боротися й умерти в боротьбі. Але, очевидно, людина тільки сама для себе може вирішити вмерти в боротьбі. Спонукати до цього когось іншого – це завелика відповідальність.

Для цього треба бути політиком, а я просто тихий кабінетний учений.

“Плагіаторів треба піддавати остракізму та переслідувати. Думаю, це змінило би ставлення до плагіату в науковому середовищі”. Фото Радіо Свобода

Про переклад

– Ось запитання від Остапа Кривдика – воно було поставлене на Facebook “Української правди” (http://www.facebook.com/ukrpravda): скільки коштує проект “переклад найкращих сучасних авторів світу українською”? Скільки для цього треба перекладачів, скільки коштує день/місяць/книга, щоб бути перекладеною?

– Всіх авторів сучасності перекласти неможливо. Завжди іде відсіювання. Якісь автори мають значення лише для своїх друзів і знайомих, когось помічають на національному рівні, хтось входить у більш тривкий національний канон, одиниці пробиваються на міжнародний рівень.

Перекладати треба не все, а все те, що входить у канон. Він існує – на цю тему є добрі літературознавчі праці. Зараз до західного канону також входять нові тексти – спродуковані поза межами Європи.

Уваги перекладачів також завжди привертають сучасні тексти, які отримали визнання – наприклад, Нобелівську премію.

Саме ці тексти треба перекладати насамперед, щоб вважатися культурною нацією.

Про вартість цього проекту сказати важко. Комерційні обставини залежать від поступливості правовласників і літературних агентів, від того, як дорого вони продадуть право на переклад.

Наприклад, мало хто знає про значення Кармен Барсельс у історії світової літератури. Це літературний агент, яка “розкрутила” невідомого Маркеса, зробивши його славетним. Вона свого часу “роздягнула” СРСР, змусивши сплатити величезний штраф за непогоджений друк в “Иностранной литературе”… До речі, попри дуже поважний вік, вона досі працює з Маркесом.

– Це ж не єдиний фактор.

– Важливий фактор – це гонорари. Коли людина втягується в переклад роману, то вона природно хоче за це грошей.

І тут маємо ще одну трагедію нашого національного буття. За означенням люди, котрі ідуть в український переклад, отримують значно менше, ніж ті, хто працює в Росії чи на російську літературу.

Адже в нас держава дуже специфічна. Ближчими роками вона не робитиме нічого для захисту української мови. Отже, всі, хто працюють на українську культуру, не мають шансів розбагатіти – бо значно більший за обсягом російський ринок пропонує і значно кращі комерційні умови.

На жаль, і наші громадяни, купуючи російські переклади, не замислюються, що не лише збільшують тим ВВП сусідньої держави, а й прирікають тим своїх перекладачів на злидні.

– А перекладачів у нас достатньо? Я, коли прочитала це запитання, в першу чергу подумала про те, що такий проект міг не відбутися через брак кадрів.

– Перекладачі у нас є. Хороші перекладачі – це вже інше питання. Але в нас є і майстри екстра-класу. На жаль, таких – одиниці. Просто добрих професіоналів – кілька десятків на всю Україну. Хоч і в Росії їх не набагато більше.

Адже мало хто може адекватно перекладати класичну поезію – це ще й високе ремесло. Але переклад прози – це теж ремесло у давньому, дуже шанобливому розумінні цього слова. А життя сьогодні не спонукає молодих до копіткого оволодіння ремеслом. Тут би замовлення встигнути виконати…

З редакторами також не дуже добре. Але якби хто знайшов грошей на такий проект перекладів, то ми в Україні могли би це вирішити.

Тут показовий приклад української Вікіпедії. Вона дуже динамічно розвивається, але за рівнем розробленості статей значно поступається англійській.

– Коли ми говоримо про проблеми українського перекладу, то мені на думку спадає розірваність традиції. В сучасних молодих перекладачів просто не було змоги перейняти досвід у старшого покоління.

– Питання в тому, що цю традицію, на жаль, переривали багато разів. Мені пощастило познайомитися з легендарним Григорієм Кочуром, людиною безмежної освіченості, перекладачем з 30 мов, учнем Миколи Зерова.

Я вчився в університеті з математиком Павлом Хобзеєм, який потому був начальником управління освіти на Львівщині. Його батько сидів разом із Григорієм Кочуром в Інтинському концтаборі. Через це я потрапив до ірпінської оселі Кочура – на той час виключеного зі Спілки письменників під час погрому української інтелігенції на початку 1970-х.

Це знайомство сталося пізніше, тоді, коли біля помешкання Кочура вже не стояла машина КГБ, демонстративно стежачи за всіма контактами, але коли заслужені “спілчани” Києва про всяк випадок усе ще переходили на інший бік вулиці, побачивши сивочолого метра з валізкою новопридбаних книжок (у звичаях Кочура було двічі на тиждень обходити всі головні київські книгарні).

Я вчився перекладати в Кочура. Зараз я намагаюся вчити своїх студентів. Але я розумію, що заробляти в житті більшості з них доведеться не тим і не так. Але, на щастя, завжди є ентузіасти, які намагаються високим ремеслом перекладу оволодіти.

– Ви бачите хороших молодих перекладачів?

– Я вже сам якось непомітно перейшов із категорії “young smart” до категорії “old fart”. Коли ми були молодими письменниками, то були задерикуватими. Ми протиставляли себе “мастодонтам соцреалізму”. І всім було ясно, хто з ким і хто чого вартий.

Тепер ситуація менш зрозуміла. В Україні майже відсутня фахова літературна критика, тим більше – критика перекладу. Від рівня тієї критики, що я читаю, мені часом стає сумно і печально.

А переклад конче потребує фахової трибуни для обговорення. Такої трибуни немає. Вряди-годи “Всесвіт” друкує якісь рецензійки. Вони виходять ще в якихось журналах. Часто це рецензійки на рівні анекдотів, автори яких виловлюють якісь очевидні словникові вади.

Але ж суть аналізу перекладу – зовсім не виловлювання “бліх”. Про це добре писав наш земляк Корній Чуковський, коли порівнював різні російські переклади Чарлза Діккенса. Він порівнював формально дуже точні переклади Євгенія Ланна, виконані вже в радянський час і давні, з середини 19 століття, переклади Іринарха Введенського.

Останній збільшував тексти Діккенса за обсягом в півтора рази, робив сторінки дописок, вигадував нових персонажів, яких не було в оригінальному тексті… Але це незбагненним чином виглядало дуже органічно. Чуковський визнавав жахливі відсебеньки Введенського, але вважав, що найголовніше – живу посмішку Діккенса, його неповторний стиль – він відтворив краще, ніж засушений букваліст Ланн.

Нам бракує аналізу саме такого рівня.

Крім того, сьогодні в перекладі з’явилося багато цікавих сфер. Тепер є вже переклад офіційних документів, є переклад кінофільмів, переклад наукової гуманітаристики. Все це потребувало нових перекладачів, які з’являлися з різних сфер. І прогрес тут відбувався безсумнівний. Знавці відзначають, що рівень українського дубляжу кінофільмів сьогодні на загал вищий і кращий за рівень російського дубляжу, а українські переклади – жвавіші й вигадливіші.

Проте чи збережеться цей український дубляж завтра, коли набуде чинності закон Ківалова-Колесніченка? Скоріш за все, він зникне, не витримавши подвійного тиску – ринково-глобалізаційного й адміністративного, – з боку своєї ж держави. І наші глядачі далі дивитимуться фільми по-російськи, і тим збільшуючи ВВП сусідньої Федерації.

Ще раз повторюся: розвитку нашого перекладу дуже заважає загрожений статус української мови та української культури. Важко існувати в культурі ґетто, чий розвиток залежить виключно від чийогось ентузіазму й жертовності.

– Ви можете назвати найбільші лакуни, які варто зараз заповнити?

– Такого вже відносно небагато. Класику ми більш-менш “закрили” якісними перекладами. Питання в тому, що завжди на неї хотітимуть дивитися по-новому, але це вже інше питання. І після “Гамлета” Куліша, Старицького, Бургадта, Рудницького, Вера, Гребінки, Кочура, Костецького, тепер уже й Андруховича, неминуче з’являтимуться нові й нові спроби прочитати геніальний Шекспірів оригінал.

Є автори, яких не перекладали в СРСР з ідеологічних причин – окремих з них нам досі бракує. Є проблема з росіянами, бо дехто досі вважає, що нам непотрібно перекладати росіян. Але якщо українська культура є повноструктурною, то такі переклади необхідні.

Для мене і росіяни, і поляки є рівно близькими і рівно віддаленими. Я і тих, і тих вільно читаю в оригіналі, але вважаю, що і тих, і тих треба перекладати, і радію талановитим перекладам.

Щодо “актуальної” сучасної літератури – тут лакун найбільше. Причини я вже назвав – проблеми авторського права та неможливість забезпечити перекладачу належний рівень оплати. Проте й у росіян тут великі проблеми. Вони, скажімо, досі не майже перекладали геніального угорця Шандора Мараї, який посмертно буквально увірвався в європейський канон і книжки якого перекладено всіма мовами світу (а українські переклади журнал “Всесвіт” уже надрукував!) І з цього погляду поляки сьогодні заповнюють ці лакуни і швидше, і якісніше.

Тож не маємо посипати голову попелом. Маємо працювати. І пам’ятати, що й у колоніальних умовах український перекладацький проект не лише народив конгеніальні переклади вершинних творів Шекспіра й Гете, Міцкевича й Пушкіна, а й утверджував повновартісний статус української мови, формував сучасну українську національну ідентичність.

Тому цей переклад і забороняла імперська влада в 1863 році й у 1876 році – адже коли Біблію перекладають на наріччя, то це наріччя вже є не наріччям, а самостійною мовою. А носії цієї мови можуть претендувати на самостійну державу. Шкода лишень, що й сьогодні в Україні велику вагу мають ідейні нащадки тих давніх імперських заборон.

КОМЕНТАРІ – 36

Для того, щоб додавати коментарі, потрібно Авторизуватись.

Jaroslav Janishin _ 26.07.2012 12:27

zaq_3:
Якось я зауважив, що маю більше друзів за кордоном, а ніж в Україні! І це стосується “старих” друзів, з якими я вчився у школі, університеті, займались разом спортом, їздили у гори і т.д. Вони успішно реалізовують свої таланти у Европі, США та навіть у Японії. Всі добре себе там почувають у фінансовому плані, але чи по-справжньому щасливі, то ще питання.
А могли б з радістю працювати тут, в Україні – на своє і державне благо. Проте, держава Україна існує лише де-юре , а де-факто – ні!

Ага, і це справжня проблема.
Найбільше біда в тому, що ті хто залишається в Україні в надії хоч якось підтримати свою державу, або навіть просто банально “не кидати її”, все-одно не мають ніяких можливостей діяти на суспільне благо. Діло не в тому що тут виходить гірше – діло в тому що тут ВЗАГАЛІ не виходить.

xset _ 26.07.2012 12:20

кожна освідченна і розумна людина має право на свою точку зару, має право її висловлювати. а прислухатись до цього, справа кожного.
проблема не якісної освіти є , і доки є ті хто може відрегулювати якісно процесс навчання, треба це робити.

zarina71 _ 26.07.2012 12:19

Чудове інтерв’ю. Дуже точна характеристика того, що відбуваєтсья в освіті та науці. Шкода, що “шановні рулителі” освітніх процесів у нашій державі ніколи не зрозуміють, що Болонський процес і Ліссабонська стратегія – це не щведення усіх фінансових потоків освіти і науки в руках міносвіти, а потреби держави у фахівцях не обмежуються закладами і установами бюджетної сфери.

segurisio _ 26.07.2012 12:12

vitado:
А как можно быть хорошим специалистом сразу и в физике, и в гуманитарной стезе?? Гением себя возомнил?

В этом то все и дело, что человек не мнит себя гением, будучи признан ДРУГИМИ специалистом (преподает в двух учебных заведениях)!!

zaq_3 _ 26.07.2012 11:57

Якось я зауважив, що маю більше друзів за кордоном, а ніж в Україні! І це стосується “старих” друзів, з якими я вчився у школі, університеті, займались разом спортом, їздили у гори і т.д. Вони успішно реалізовують свої таланти у Европі, США та навіть у Японії. Всі добре себе там почувають у фінансовому плані, але чи по-справжньому щасливі, то ще питання.
А могли б з радістю працювати тут, в Україні – на своє і державне благо. Проте, держава Україна існує лише де-юре , а де-факто – ні!

Захист кандидатської дисертації Нелі Штепи відбулася 13 березня 2010 року Автор: westua.net, 17-05-2011 18:29

листопада 24, 2011Українські проблеми. Наука, Українські проблеми. Освіта

 


http://westua.net/news.php?id=10274

Захист кандидатської дисертації Нелі Штепи відбулася 13 березня 2010 року. Як бачимо з наведеного відео, 3 лютого 2010 Неля Штепа на виступі в тролейбусному депо міста Слов’янська Донецької області, не розбираючись у наукових званнях, думала про те, що 13 березня 2010 року вона буде захищати докторську дисертацію.

У 1979 році Неля Ігорівна Штепа надійшла в Слов’янський державний педагогічний інститут на факультет підготовки вчителів математики і фізики. За словами викладачів Української інженерно-педагогічної академії, які ще пам’ятають її нетямущою студенткою, Неля Штепа не тільки не відрізнялася успіхами в навчанні, але й постійно завалювали сесії, у зв’язку з чим її доводилося «тягнути за вуха».

Після інституту, в 1984 році, Неля Штепа виїхала працювати в сільську школу, однак присвятити себе вчительській роботі їй вистачило сил тільки на один рік. Після цього займала кілька адміністративних посад в середній школі села Покровка Артемівського району Донецької області. Після таких наукових досягнень Неля Штепа пішла в, а звідти – у комерцію.

Як бачимо, не маючи вроджених здібностей і особливого педагогічного працьовитості, ніяких наукових надій Неля Штепа нікому так і не подала. З того часу минуло не багато, не мало – 25 років. За ці чверть століття математика здійснила справжній прорив, вагомий внесок у її розвиток зробили і українські вчені, які щодня працювали у своїй сфері. Але Неля Ігорівна Штепа порахувала, що річного досвіду роботи в сільській школі достатньо для продовження її блискучої наукової кар’єри.

З цією думкою Неля Штепа звернулася до свого рідного дядька Олега Миколайовича Литвина (дівоче прізвище Нелі Ігорівни – саме Литвин), доктора фізико-математичних наук і завідувача кафедрою Української інженерно-педагогічної академії. Вона без найменшого сорому приїхала до харківського ВНЗ та сказала дядькові: «Олег Миколайович, мені конче треба стати кандидатом наук». Численні вмовляння родички, підкріплені роздутим конвертом із зеленими банкнотами для членів наукової ради харківського університету, отримали відгук у серці люблячого дядька. Але, крім цього, і прохання Нелі Штепи виходило за рамки людської логіки. І Олег Литвин це чітко розумів. Адже Неля Ігорівна за останні 25 років не мала нічого спільного з наукою, не написала жодної наукової статті, не займалася викладацькою роботою і жодного разу не брала участь на наукових конференціях. Але, будучи в усьому ідейним послідовником Йозефа Геббельса, вона розділяє його знамениту фразу: «Мета виправдовує засоби».

Після зустрічі з племінницею, Олег Литвин почав активну підготовку кандидатської дисертації для Нелі Штепи, але незабаром зрозумів, що часу для написання дисертації немає. Але, оскільки, Неля Ігорівна вимагала організувати захист дисертації вже в лютому, то Олег Миколайович свідомо пішов на порушення наукової етики і віддав Нелі Штепі вже готову дисертацію на тему: “Математичне моделювання розподілу корисних копалин методами інтерлінації і інтерфлетаціі функцій (трьох змінних)». Шановний вчений не побоявся навіть того, що назва дисертації Нелі Штепи повністю збігається з назвою його особистої наукової роботи. Нам поки що не зрозуміло, що викликало в авторитетної в науковому середовищі людини мотивацію такого вчинку: відчуття повної безкарності і вседозволеності або надмірна любов до родички, якій терміново була потрібна чергова «корочка»?

Далі справа була за малим: умовити атестаційну комісію Української інженерно-педагогічної академії. Після розмови з племінницею Олег Литвин не обмежував себе в бюджеті, тому незабаром навіть самі незговірливі члени атестаційної комісії пішли назустріч доктору наук і погодилися без особливих питань вислухати зачитану з листочка анотацію та прийняти позитивне для Штепи рішення. Але навіть при чималій фінансовій умотивованості членів комісії та членів наукової ради Української інженерно-педагогічної академії, у них склалося враження, що Неля Штепа ніколи не читала свою роботу, тому вони не звертали на її доповідь особливої уваги, від сорому роблячи вигляд, що читають свіжі харківські газети (про це кореспондентові розповів один з членів наукової ради).

Ринок наукових ВАКансій

Перші обурення антинауковим підходом Олега Литвина публічно проявилися о 12:20 25 лютого 2009 в 213 аудиторії Української інженерно-педагогічної академії на науковому семінарі за матеріалами дисертації. Адже коли Олег Миколайович оголосив тему дисертації, то всі учасники семінару знали, що це наукова робота самого Олега Литвина. Але коли вони побачили, що під цією темою підписана Неля Штепа, вони зробили «одобрямс» хіба що з поваги до Олега Миколайовича.

Нелі Штепі для отримання звання кандидата наук було необхідно займатися науковою діяльністю або підтвердити наукове звання у Вищій атестаційній комісії України (ВАК України). Але часу на статті в «ВАКівські» журнали не було, тому через свого дядька Неля Штепа вирішила напряму домовитися з головою ВАК України Володимиром Федоровичем Мачуліним, щоб без особливих наслідків для свого інтелекту пройти «ВАКівський» рубіж на шляху підтвердження захисту дисертації.

Для цього Неля Ігорівна підготувалася грунтовно, озброївшись не по-кандидатських: вже в березні 2010 року з Нелею Штепа захищатися перед київською комісією поїхали її підлеглі з $ 15000 доларів і пляшкою коньяку «Hennessy» обсягом 0,7 л. у портфелі. Зі слів наукового дядька Нелі Штепи, ці гроші були потрібні для того, щоб глава ВАК України Володимир Мачулін закрив очі на «прогресивність і актуальність» роботи Штепи і підписав присвоєння наукового ступеня. Під час підписання документа пан Мачулін, не звертаючи уваги на вже отримані гроші, не стримався і заявив здобувачці наукового ступеня: «Такий гріх на душу беру тільки з-за Вашого дядька, тому що без навчання в аспірантурі, без наукових робіт, без виступів на конференціях за напрямком наукової діяльності – таких випадків не було. Я це роблю тільки при одній умові: менше говоріть про свою кандидатську людям і в жодному разі нікому не показуйте її! ».

З цих фактів видно, що в українській науці, на превеликий жаль, є два шляхи для досягнення вершин. Тільки одні гризуть граніт науки і деруться по її кам’янистих стежках, а інші купують потрібних людей, дискредитуючи таким чином колективи цілих ВНЗ та діяльність всієї Вищої атестаційної комісії. Але, при цьому, нам незрозуміло інше: хіба ціна людської гідності та наукового імені для таких людей, як Олег Литвин і Володимир Мачулін складає $ 15000? Адже вони все своє життя присвятили математиці та службі вітчизняній науці, керують кафедрами та науковими інституціями і мають велику повагу колег і студентів.

Неля Ігорівна Штепа не послухала главу ВАКу Володимира Мачуліна і не змогла втриматися перед журналістами, яким поспішила повідомити не тільки про вже захищену дисертацію, але й дивним чином позначила свій науковий статус: «Та я захистила кандидатську …, докторську дисертацію». Тепер логічне запитання: чому ж її родич Олег Литвин, який зробив фальсифікацію своєї наукової роботи замість дисертації Нелі Штепи, не пояснив їй різницю між кандидатською та докторською дисертацією. При цьому, вона запевняє журналістів, що вона зробила переворот в науці: «В декартовій системі координат раніше був тільки X і Y, а я придумала ще й Z. Це справжній вибух у науці». Так, це дійсно справжній вибух в науці, і цей вибух на сьогоднішній день на совісті як Олега Литвина, що підмінив дисертацію, так і голови ВАКу Володимира Мачуліна, який підписав документ про присвоєння Нелі Штепі ступеня кандидата фізико-математичних наук. Тепер українська наука трошки збентежена новим відкриттям, але збентежена не менше, ніж захистом кандидатської дисертації при відсутності реальної наукової роботи.

 


Надруковано з Майдану. http://maidan.org.ua/

Що після «смерті інтелігенції»?

квітня 5, 2011Українські проблеми. Наука, Українські проблеми. Освіта

Максим СТРІХА, доктор фізико-математичних наук, письменник

МАЛЮНОК АНАТОЛIЯ КАЗАНСЬКОГО / З АРХIВУ «Дня», 1997 р.

Загальновідомо: запозичене українською мовою з російської слово «інтелігенція» не має точного відповідника в головних європейських мовах. «Інтелектуали», «професіонали», «білі комірці» є до певної міри поняттями-синонімами, проте вони майже не містять головного: морального навантаження. Адже інтелігенція для Російської імперії та СРСР (де вона вперше стала по-справжньому масовою, — бо 1913 року в імперії Романових налічувалося несповна 90 тисяч підданців із вищою освітою!) була, крім усього, вмістилищем моральних чеснот і осередком опору (здебільшого «тихого», так само «морального») некомпетентності, хамству й аморальності владних еліт.

Це виглядає парадоксом: адже в тоталітарному суспільстві жоден із прошарків не міг дозволити собі жити за власними, відмінними від загальних, правилами. А «трудова інтелігенція» в СРСР піддавалася чи не найбільшій ідеологічній обробці: адже саме вона покликана була прищеплювати «вічно живе вчення» масам «передових», але не таких освічених робітників і селян.

І все ж радянська інтелігенція продемонструвала як соціальна група на диво гідну опірність ідеологічним зусиллям Системи. Ті підгрупи, які безпосередньо обслуговували правлячий режим (політруки у війську, «звільнені» секретарі парткомів у великих установах, викладачі історії партії та наукового комунізму в вишах тощо, про працівників «органів» уже й не кажу), існували за власними корпоративними законами, між ними й основною масою вчителів, медиків, інженерів, науковців завжди пролягала чітка межа.

Звісно, і серед останніх не бракувало «висуванців» без жодних моральних принципів (особливо на вищих адміністративних щаблях). І серед «інженерів людських душ» (такий статус мали тодішні письменники) було чимало, хто робив кар’єру саме «оспівуванням рідної партії» та її «вождів». Нарешті, навіть прості інженери й медики 1937 року писали часом доноси на колег не лише зі страху, що ті напишуть першими, а й зі шкурницького бажання заволодіти додатковою кімнатою в «комуналці».

Проте абсолютна більшість сумлінно робила свою справу: навчала дітей математики, географії й (що було тоді часом небезпечно!) української мови з літературою, лікувала, проектувала будинки й мости, намагалася зрозуміти таємниці світобудови. Ця більшість була на загал лояльною до влади — але водночас нетерпимою до «стукачів», яких «вираховували» й яким влаштовували тиху обструкцію. А «еліта» інтелігенції — науковці й митці — були розсадником фронди, слухачами закордонних «радіоголосів», читачами «самвидаву», ретрансляторами дошкульних політичних анекдотів.

Очевидно, що радянська інтелігенція була цілком негомогенною, і рівень фрондерства (як і рівень лояльності до системи) серед різних її прошарків був різний. І все ж для загального стану всієї системи надзвичайну вагу мали насамперед дві підсистеми: науковці й письменники.

ХХ століття було часом тріумфу природничих наук, які докорінно змінили сам спосіб життя людства. А відтак суспільний авторитет учених був надзвичайно високим. Ученими прагнули бути мільйони, — бодай для того, щоб стати схожими на цих «хлопців у картатих сорочках» з кіноекранів, здатних робити приголомшливі відкриття, часом важачи власним життям.

Радянська імперія (як і кожна імперія) вчених потребувала: адже бомби мали падати в потрібний час у потрібному місці й вибухати там із належною силою. Відтак учені мали дещо ширший «горизонт дозволеного», припускалися навіть контакти із закордонними колегами і подорожі на міжнародні конференції (звісно, обмежені й підконтрольні, — але абсолютна більшість громадян «однієї шостої» були позбавлені й цього). Більше того, учених ніхто не карав за кухонні розмови; для того, щоб набути дисидентського статусу, потрібно було кинути вже зовсім відвертий виклик Системі, як це зробив академік Андрій Сахаров (йдеться, звісно, про відносно «ліберальні» хрущовсько-брежнєвські часи).

У радянській науці (про гуманітарну наразі не говорю — ідеологічний диктат наклав на неї значно тяжчий відбиток) функціонувала чітка система фахових критеріїв, професійних і моральних норм, сприйнятих і значною частиною «позанаукової» інтелігенції: адже у вишах викладали не тільки історію КПРС, а фаховий рівень більшості професорів (тих-таки вчених!) був вищий, аніж зараз. І згадка про студентські роки встановлювала достатньо високу внутрішню моральну планку і для тих рядових медиків, інженерів, учителів, які самі вченими не стали, але для кого їхні професори залишилися прикладом для наслідування.

Письменники мали високий статус насамперед тому, що в доінформаційну еру, коли на чорно-білому телевізорі можна було спіймати лише дві програми, які не надто відрізнялися одна від одної, а про інтернет ще й не чули, люди масово читали. Звісно, система вимагала від письменників ідеологічної продукції — й письменники такі тексти створювали. Часом навіть ці тексти мали достатньо високий художній рівень (і не надто грішили проти правди — згадаймо «Ходіння по муках» «радянського графа» Олексія Толстого, чи «Розповіді про неспокій» Юрія Смолича).

Але шкільна освіта базувалася на цензурованій — проте класиці, що мала велику емоційну й гуманістичну силу. Порівняння творів сучасних авторів з допущеними на сторінки підручників текстами Шевченка, Лесі Українки, Франка й Коцюбинського (або ж у «загальноімперському контексті» — Пушкіна, Лермонтова, Тургенєва, Толстого) дозволяло кожному допитливому випускникові школи створити власну шкалу цінностей. І в цій шкалі цінностей шістдесятники, українські (Ліна Костенко, Вінграновський, Драч, Павличко, Щербак та інші) та російські (Окуджава, Ахмадуліна, Вознесенський, Євтушенко, брати Стругацькі — список можна вести далі), опинялися незміренно вище від авторів од «во славу партії» чи «виробничих» романів.

Не говорю вже про те, що існував величезний масив світової класики, яку (за винятком окремих «проскрибованих» з ідеологічних причин авторів, переважно сучасних) видавали мільйонними (російською) і стотисячними (українською) накладами. І нехай навіть офіційними прикладами для наслідування школа подавала «трьох Павлів» — Павліка Морозова, Павку Корчагіна й героя «своєчасної повісті» Горького «Мати», — але знайомство з Шекспіром і Сервантесом, Діккенсом і Гюго нівелювало ці ідеологічні шаблони, вчило шанувати справжню красу й гуманізм.

Власне, авторитет великих письменників (цілком у дусі відомого зауваження англійця Чарльза Персі Сноу) заступив для пересічного атеїстичного радянського інтелігента місце морального авторитету церкви. (І, слухаючи сьогоднішні сповнені цілком нехристиянської ненависті до всіх «інших» — католиків, протестантів, українських «розкольників» — проповіді панотців і владик уже одержавленого і в Росії, і в Україні Московського патріархату, починаєш потроху жалкувати за тими «старими добрими часами».)

А існував же ще й феномен радянського кінематографа, який продукував не лише тріскучі ідеологічні агітки. Не говоритиму про прекрасне «українське поетичне кіно» 1960-х, чи про іронічно-мудрі фільми Ельдара Рязанова. Нагадаю натомість: відразу після страшної війни майже водночас із солодкаво-брехливими «Кубанськими козаками» на екран вийшла щемно-зворушлива «Попелюшка», де всі глядачі розуміли без коментарів знамениту фразу: «Ніякі зв’язки не допоможуть зробити ніжку — маленькою, а серце — великим!»

Радянська імперія не могла існувати без своєї інтелігенції — різноманітні потреби надскладної державної структури хтось мусив фахово обслуговувати. Система сама розуміла пов’язану з цим небезпеку й тому періодично влаштовувала різноманітні ідеологічні кампанії, чистки й погроми (вже майже не лишилося тих, хто у свідомому віці відчув на собі наслідки кампанії проти кібернетики і генетики, зате багато хто пам’ятає ще хвилю арештів у середовищі української інтелігенції 1972 року — «за буржуазний націоналізм»).

Але водночас саме інтелігенція була для Системи кадровим резервом для заміщення керівних посад. І саме ці інтелігенти, які чітко усвідомлювали неконкурентоспроможність радянської суспільної організації, працюючи в часи «перебудови» на різних впливових адміністративних щаблях, врешті задумали її оновити, надавши їй «людського обличчя». Але натомість стали її «могильниками», бо, як виявилося, побудована на аж надто великих купах брехні й ріках крові, Система оновленню не підлягала.

Але зовсім не інтелігенція скористалася з наслідків розвалу СРСР. Нові еліти в пострадянських державах формувалися з урахуванням «місцевої специфіки», але за подібними сценаріями. (Дещо осібно розвивалася ситуація в Росії, де існували багатовікові традиції більш-менш тяглого й ефективного функціонування різних імперських структур: від дипломатії до спецслужб — «правила» цього специфічного прошарку й стали протягом минулого десятиліття визначальними для всього російського суспільства.)

А в Україні політичні, адміністративні та бізнесові еліти сформували спершу партійна номенклатура «другого ешелону», «комсомольські ватажки» та «червоні директори», які мали найбільший доступ до різноманітних ресурсів. Саме вони несуть відповідальність за безпрецедентні за руйнівними наслідками 1990-ті, коли від економіки успішної загалом республіки лишилася ледве половина, коли були втрачені цілі стратегічні високотехнологічні галузі (але коли були натомість нагромаджені перші багатомільярдні статки). Дещо пізніше ці «еліти» щедро поповнив і відвертий криміналітет, який збагатився у кривавих «розборках» доби первісного накопичення капіталу.

Інтелігенцію ж було маргіналізовано — тією ж кризою 1990-х. Кваліфіковані інженери тоді йшли задля виживання в таксисти, вчительки вирушали торгувати на базари, наукова еліта масово виїздила за кордон (число науковців в Україні за роки незалежності скоротилося вдвічі).

…Попри все, Україна ще має повноструктурну науку й першорядних за світовими мірками вчених. Але суспільний статус цих учених катастрофічно впав. І якщо Володимир Щербицький (постать у нашій історії вкрай неоднозначна, але…) регулярно запрошував у будинок ЦК на тодішній вулиці Орджонікідзе провідних академіків читати лекції про «проривні» напрямки науки, то нині президент НАН України 92-річний легендарний Борис Патон за дев’ять місяців 2010-го так і не зумів побувати в тому ж будинку (щоправда, вулиця вже називається Банковою) на прийомі в новообраного Президента України.

Відтак, «новую страну» будують без експертної оцінки вчених. (Очевидно, що здійснювані реформи обійшлися б без багатьох помилок, якби до їхньої розробки було залучено не лише високооплачуваних «хлопчиків» із усіляких фондів, а й інтелектуальний потенціал академії та провідних університетів.)

А сама наука нині — в тривожному передчутті великих змін, і очевидно, що не на краще. Війни за майно й нерухомість НАН у столиці та інших великих містах, скорочення й без того мізерного (приблизно рівного сумарному бюджетові «Шахтаря», «Динамо» й «Металіста») наукового бюджету держави можуть реально призвести до стрімкого й безповоротного колапсу більшості природничих і технічних наук. А тоді Україна виявиться приреченою на статус держави «третього світу» — і це вже назавжди.

Фактично не виявляє інтересу до своєї науки й суспільство — в особі електронних та друкованих ЗМІ (де натомість «квітне» усіляка лженаука разом із астрологами та ворожками). Відтак фахові й моральні критерії наукової спільноти (дещо розмиті, вони все ще лишаються достатньо високими) не мають шансів стати критеріями скільки-небудь значної частини суспільства. Не можуть ще й тому, що в умовах внутрішньої корозії вищої школи (де число «національних університетів» зростає разом із падінням рівня науки й викладання) ставлення до професорів зовсім інше, ніж було півстоліття тому. Та й самі ці професори, беручи хабарі за іспити й заліки, дають для цього підстави…

Українські письменники, попри все, так само пишуть тексти високого рівня, здатні «прозвучати» в будь-якій сучасній літературі. Але річ навіть не в тому, що українська мова далі залишається мовою «половини України». Проблема в тому, що й ця половина майже не читає серйозних книжок українською (як і друга — російською). Тиражі бестселерів Ліни Костенко (кому більше до вподоби — Оксани Забужко чи Марії Матіос) сягають двох десятків тисяч. А якихось тридцять років тому стотисячний наклад «Марусі Чурай» розкупили протягом дня…

Загальна зміна структури дозвілля, вихід на перше місце безнадійно комерціалізованого телебачення, доступність інтернету (який пропонує дуже багато доброго — але й чимало небезпечних для юного віку спокус) поставили на порядок денний проблему: молодь треба знову привчати до читання. Але за умов, коли книгорозповсюджувальну мережу в середніх і малих містах було зруйновано ще в 1990-ті (книгарні тоді залишилися пересічно в одному райцентрі з десяти), привчати до книги зовсім не просто…

Відтак українські письменники так само об’єктивно не можуть бути «моральними авторитетами» і «володарями умів» для маси. На сторінках наших російськомовних жовтуватих «таблоїдів» серйозні літературні сторінки відсутні так само, як і наукові.

Тому в учителі, лікарі й інженери на загал ідуть сьогодні ті, кому не пощастило стати поп-зірками, манекенницями, політиками, професійними спортсменами, рекетирами та іншими «шанованими» людьми нашого суспільства. Існують, звичайно, прекрасні винятки — але вони лише підтверджують загальне сумне правило.

Відтак у сьогоднішній Україні є інтелектуали й професіонали (часом дуже високого фахового рівня — адже попри все в нас є ще десятки три-чотири дуже непоганих університетів). Але інтелігенція (в узвичаєному значенні цього слова) як суспільний прошарок фактично зникла. І відродитися у вигляді, який існував ще двадцять років тому, шансів ця інтелігенція вже не має, — через інші історичні умови й інший масштаб країни.

Може, в цьому немає нічого страшного — в «старій Європі», де такої інтелігенції ніколи й не було, функції моральних регуляторів дедалі більше виконують (із занепадом церкви) різні структури громадянського суспільства. Проте з громадянським суспільством у нас поки, на жаль, «не склалося». І якщо основним резервуаром поповнення наших політичних еліт і далі лишаться переважно «бізнесюки» зі свідомістю кримінальників (схиляюся перед чесними підприємцями, які в абсолютно несприятливих умовах організовують суспільно корисні виробництва!), а функцію «морального судді» назавжди перебере на себе «московський» батюшка на «мерсі» останньої моделі, але зі свідомістю середньовічного фанатика, нічого доброго на Україну вже ніколи не чекатиме.

Здається, останньою ланкою, яка потенційно може чинити цьому опір, залишається вища школа. Готувати фахову й порядну молодь сьогодні неймовірно складно — бо студенти щодня отримують приклади того, що зовсім не порядність і фаховість у нас є основою життєвої успішності. І все ж, якщо, потроху відійшовши від приголомшливої поразки 2010 року, краща частина українського суспільства знову шукатиме пункту для об’єднання своїх зусиль, цим пунктом має стати національна наука й вища освіта. Адже тільки тут ще збережено потенціал, який дає нам шанс на майбутнє, відмінне від того, яке готують нам будівничі «новой страны».

КОМЕНТАРI 

Лілія ШЕВЦОВА, провідний науковий співробітник Московського центру Карнеги (взято зі статті «Прошарки», www.novayagazeta.ru):

— Видатні мислителі нещодавнього минулого — від Макса Вебера до Карла Поп пера й від Юргена Хабермаса до Альбера Камю — напружено розмірковували про покликання інтелектуалів. Їхні роздуми в 90-ті роки підсумував Ральф Дарендорф, думку якого можна звести до такої ось аксіоми: інтелектуали несуть відповідальність перед суспільством. Там, де вони мовчать, суспільство втрачає своє майбуття.

Досвід «оксамитових революцій» Східної Європи дає змогу сформулювати ще одну аксіому: прорив до свободи може бути безкровним, лише якщо інтелігенції вдається зберегти в суспільстві не лише роль морального арбітра, а й здатність формувати порядок денний.

Якщо ці аксіоми вірні, то майбутнє Росії — сумне.

Усі групи інтелігенції, від «державників» до лівих, від Проханова до Зюганова, будують «потьомкінські села». Та основне навантаження в підтримці статус-кво несуть системні ліберали. Бо саме вони дискредитують єдино можливий вихід із російського єдиновладдя.

Чому російські інтелектуали йдуть служити владі? Для декого конформізм за традицією є формою життя, і вони ним навіть бравують. Символом конформізму як життєвого кредо став Микита Михалков. Страх маргіналізації та втрати комфортного життя змусив інших, і таких більшість, вибрати мовчазний конформізм, який вони незграбно намагаються приховати під обережним буркотінням. Ще для когось співпраця з владою базується на вірі в «реформи згори», в результативність «малих справ», сподіваючись на реформаторство Медведєва чи, навпаки, у спроможність Путіна зміцнити державу. Але чи можна сподіватися на реформи «згори» після двадцяти років їхньої відсутності? Скільки «добрих справ» зробила влада під впливом інтелектуалів при владі? Як можна вірити в лібералізм Медведєва після репресивного повороту його президентства? І то хіба не за часів Путіна Росія почала втрачати Північний Кавказ?

Тим часом Росія вступає в новий виборчий цикл. За ситуації, коли система вичерпує засоби виживання, можна лише очікувати посилення режиму, який не збирається відходити зі сцени. Це залишає інтелектуалам «при владі» єдиний вид конформізму — михалковський, який не претендує на збереження гідності.

Роздратування в середовищі конформістів вибором, який зробили Шевчук, Улицька, Акунін, Прилепін, Фатєєва, Ахеджакова, Угаров та його «Театр.doc» і драматурги, які об’єдналися довкола нього, є цілком зрозумілим. Адже ці люди, які, по суті, вийшовши в антисистемне поле, змусили тих, хто «там» залишився, почувати себе незатишно й, можливо, гидко. Адже в багатьох «там» збереглося, хай на рівні атавізму, почуття репутаційної ущербності. Про це свідчить сором’язливий лист президентові представників «системного» року, підписаний Гребенщиковим, Макаревичем, Скляром, Кінчевим і Шахріним, з проханням «справедливо розібратися» з Ходорковським та Лебедєвим. Очевидно, все ж таки щось у них там шкребе всередині…

Чи означає той факт, що коли з цією системою і з цією владою все стало зрозуміло, інтелігентський стан зважиться зняти з себе лакейський сюртук? Чи вийдуть пристойні люди з численних загород при владі? Причому всі разом та остаточно? Чи відмовляться вони від участі у фарсах на телебаченні, де з них роблять блазнів? Поки що ми бачимо ознаки іншого руху, в будь-якому разі, серед системних лібералів. «Зазор між дуумвірами розширюється», — переконує нас популярний коментатор. «До заяв Медведєва слід поставитися серйозно», — закликає інший. «Головним залишається питання, яке місце бачить для себе Медведєв після 2012 року», — сподівається ще хтось. «Важливо уміти користуватися процесуальними можливостями (!)» — можна почути ще й таке.

Інші збираються скаржитися президентові на владу та її правоохоронні органи. І всі вони шукають обѓрунтування, чому їм потрібно дружити з владою. «Аби впливати на владу», — кажуть одні. Начебто вони на неї впливають. «Щоб інформувати владу», — додають інші. Начебто влада не знає, що відбувається довкола. Є ще один аргумент: «Мені влада не подобається. Але опозиція — теж». Що заважає створювати опозицію, яка сподобається?

Цікаво, що ще повинна зробити влада, аби переконати колег у тому, що далі служити імітацією непристойно? Щоправда, влада зовсім не дурна. Вона намагається не переборщувати з насильством. Ось такий цікавий феномен: логіка системи веде до посилення режиму; але логіка виживання правлячого класу вимагає збереження пристойного обличчя, без чого особисто інтегруватися «в Захід» неможливо. Тому демонстрація батога не заважає маханню «пряником». Влада продовжить запрошувати «на чай» із лідерами ретельно відібраних інтелектуалів, але жодних там Шевчуків! А обрані будуть віддано й захоплено ловити погляд лідера, як це продемонстрував нам Ярмольник. Або з обожнюванням вигукувати: «Ви хороший мужик!» — як це зробила відома акторка на зустрічі з «національним лідером»; і відомі персони, на жаль, виявляються слабкими, коли опиняються поряд із владою. Обійми влади з обраними лише увиразнюватимуть репресивну тенденцію — і чим жорсткішим буде батіг щодо нелояльних, тим більше «пряників» влада пропонуватиме лояльним. Утім, мабуть, чимало останніх радо сприймуть підморгування владі як індульгенцію та як привід залишитися в тіні влади. Хоча, може, ні?

У 1980-ті роки в Польщі співпрацювати з режимом для інтелігенції означало втрату честі — повністю й безповоротно. Польський режисер Кшиштоф Зануссі розповідав: «Наші актори бойкотували державне телебачення. Ми не давали інтерв’ю офіційним ЗМІ. А люди, які зустрічали відомих інтелектуалів на вулиці, казали: «Дякуємо, що вас немає на телебаченні». Ось чому польська інтелігенція зберегла в очах громадян роль морального арбітра, що полегшило безкровний хід трансформації: арбітр стримував руйнівні емоції.

Як ви гадаєте, чи зможуть російські інтелектуали відмовитися від кремлівських «пряників» у масовому порядку? Хто з них відмовиться «від чаю» з лідером? Чи скажуть вони «ні», коли їх запрошуватимуть на телевізійні клінчі й ток-шоу? Чи відмовляться від орденів та премій, що їх влада оцінює як плату за лояльність? І коли це робитимуть одиниці, чи наслідуватиме їхній приклад решта?

Феномен інтелігенції «при владі» має два наслідки. По-перше, в суспільстві самоліквідується сила, покликання якої — в тому, щоб зберігати моральний та етичний вимір. Жодний інший прошарок — ані бізнес, ані технократи, ані менеджери не замінять у цьому інтелігенції. По-друге, звужується коло можливостей для діяльності щодо проектування виходу з нинішньої системи. Поки що немає ознак, що інші соціальні групи здатні на цю справу. Варто додати: інтелектуали зазвичай погані управлінці, і не в цьому їхня функція. Але без них неможливий суспільний прорив.

У нас же інтелігенції зламали хребет. Влада дуже довго її гнітила, причому за добровільної згоди багатьох її представників. Чи може пригнічене і зацьковане «мисляче співтовариство» спробувати відіграти ту роль, що й інтелектуали в інших країнах? Гадаю, що принаймні воно зможе відродити поняття «репутація» та повернути в ужиток поняття «сором». У Росії вже є критична маса антисистемних інтелектуалів, які здатні це зробити. Як саме? Це вже — питання для обговорення.

Анджей ШЕПТИЦЬКИЙ, аналітик Інституту міжнародних відносин Варшавського університету, Польща:

— Інтелігенція відігравала дуже важливу роль за доби комунізму в Польщі, адже вона боролась за незалежність країни та за певні демократичні цінності. Загалом у інтелігенції є два основних інструменти впливу: перший — це вміння її представників читати, писати і говорити, тим самим пропонуючи різні проекти та ініціативи в написаних ними книгах і статтях. Інтелігенція може і має бути своєрідним «голосом» суспільства. І другий інструмент — це активна участь у політичному житті країни.

Зараз у Польщі ситуація змінилася, і роль інтелігенції у житті країни значно зменшилась, бо зникла така група суспільства як пролетаріат. Нинішня польська інтелігенція вже не відіграє важливої ролі, тому що сьогодні багатьох людей можна назвати її представниками, наприклад, тих, хто пов’язаний із торгівлею чи банківським сектором. Разом із тим, сьогодні важко сказати, хто є інтелігенцією насправді. Тому мені здається, що вона вже не має такого впливу на суспільство, як тридцять, двадцять років чи навіть рік тому.

Лаурас БЕЛІНІС, політолог, Вільнюс, Литва:

— У Литві, як і в Україні та інших країнах, народ і політики досить серйозно ставляться до того, про що говорять інтелектуали, вчені, люди мистецтва. Це створює певний фонд, який дозволяє політикам і суспільству набути певних ціннісних орієнтирів. Інтелігенція виконує роль генератора основних думок, ідей суспільства, роль перекладача інтуїтивних прагнень у слова й певні принципи, цілі, які міг би реалізувати політичний або економічний прошарок. Утім, я не думаю, що інтелігенція може безпосередньо впливати на політичні, економічні та військові групи суспільства. Її завдання — підказувати. Вона може створити таку атмосферу, яка впливала б на суспільні прошарки, що формують політику держави. Так, принаймні, було і є в Литві. У критичні періоди інтелігенція досить серйозно впливає й на політику, й на населення.

Огнян ЗЛАТЄВ, директор Центру розвитку ЗМІ, Софія, Болгарія:

— Зараз, у ХХI столітті, роль інтелігенції значно важливіша, ніж у ХХ ст. У глобальному світі всі події відбуваються дуже швидко, а інтелігенти — це ті люди, які дивляться на те, що відбувається, критично. Утім, інтелігенції потрібен час, аби оцінити й дати найкращу пораду. Так, інтелігенція має знання й досвід, які можуть допомогти державі, але питання в тому, чи потребує цього сама держава. Часто так буває, що в країнах, де керують авторитарні режими, інтелігенції не дозволено виступати. В історичному плані роль болгарської інтелігенції була дуже важливою, тому що вона розглядалася як передвісник змін. Так було. Проте зараз, на жаль, у нас інший «порядок денний» — інтелігентів не вважають здатними брати участь у державному управлінні.

№60, середа, 6 квітня 2011

Yadres найдет ближайший адрес

Державне замовлення в вишах України: дискримінація? Корупція? Недбалість?

березня 5, 2011Українські проблеми. Освіта

Українська правда
Постійне посилання: http://www.pravda.com.ua/articles/2011/03/3/5980623/

Андрій Мелешевич, для УП _ Четвер, 03 березня 2011, 14:27

Нещодавно Міносвіти оголосило про зменшення у 2011 році обсягу прийому у виші за державним замовленням на 42 %. Таке радикальне скорочення доступу до освіти тих, хто не може дозволити собі платне навчання викликає подив.

Але ще більший подив викликає той факт, що уряд навіть не спромігся чітко пояснити, чому держбюджет на 2011 рік суттєво зменшує витрати на освіту на фоні радикального збільшення витрат на утримання президента, Генпрокуратури, МВС, СБУ, підвищення витрат на обслуговування та лікування депутатів ВР та решти можновладців.

Україна перетворюється з “соціальної держави”, як то проголошує стаття 1 Конституції, на “суперсоціальну для посадовців високої ланки та репресивну державу”.

У своєму листі (№ 1/9-3 від 06.01.2011) МОНМС пояснює різке скорочення державного замовлення тим, що у 2011 році “чисельність випускників старшої школи скоротиться порівняно з 2010 роком на 142,6 тисяч осіб (на 42,1%) з 338,4 тисяч осіб до 195,8 тисяч”.

Міністерство також просить “врахувати, що розміщення державного замовлення … буде здійснюватися з урахуванням регіонального підходу …”.

Зменшення державного замовлення, яке планується Міністерством, річ не нова. Подібні скорочення, хоча і не в таких грандіозних масштабах, мали місце два останні роки. Перше відбулось у 2009 році коли в кріслі міністра сидів Іван Вакарчук; другий раунд скорочення був проведений у минулому році вже за Дмитра Табачника.

В той же час, між цими двома скороченнями є дві принципові відмінності. Зменшення державного замовлення, ініційоване колишнім міністром Вакарчуком, торкнулося майже всіх університетів України у більшості випадків у відносно рівних пропорціях.

На відміну, скорочення держзамовлення при міністрі Табачнику відбулось здебільшого за рахунок найкращих університетів України, які також є найбільш популярними серед абітурієнтів, з одночасним збільшенням бюджетних місць у значно слабкіших ВНЗ та мало чітко виражений регіональній фокус.

Тобто воно відбулось переважно в університетах, розташованих в Західній Україні, і, за окремими, але важливими винятками, ледь зачепило ВНЗ Східної та Центральної України.

Більше того, в деяких університетах, розташованих в Донецькій області державне замовлення зросло.

Але звернемось до фактів – офіційної бази даних на сайті Міносвіти, добре відомої кожному абітурієнту Інформаційної системи “Конкурс” та сторінки “Обсяги державного замовлення на бакалаврів“.

(На жаль, сайт містить інформацію тільки за 2009 рік. В 2010 році керівництво МОНМС чомусь не вважало за потрібне поділитись з громадськістю інформацією про обсяги державного замовлення для кожного окремого університету країни)

Таблиця 1 містить перелік вузів України, які безпосередньо підпорядковуються МОНМС та яким держава надала місця державного замовлення для підготовки майбутніх юристів. (Офіційний сайт міністерства, де вказані обсяги держзамовлення на програму бакалаврату на 2009 рік, містить дані про 31 такий заклад в Україні).

В наступних шести колонках Таблиці 1 міститься інформація про кількість місць державного замовлення на 2008, 2009 та 2010 роки, окремо на денну та заочну форми підготовки бакалаврів права. Дві останні колонки містять дані у відсотках про зміни державного замовлення в 2009 та 2010 роках порівняно з попереднім роком.

Таблиця 1. Обсяг державного замовлення в галузі знань “право” на бакалаврат в 2008-2010 роках

Аналіз: Як було вже зазначено вище, перше коло скорочення державного замовлення на бакалавраті з галузі знань “право” відбулось за міністра Вакарчука у 2009 році. Хоча дані за 2008 рік на сайтах МОНМС відносно багатьох ВНЗ відсутні, Таблиця 1, яка узагальнює доступну інформацію, свідчить, що скорочення торкнулось майже всіх університетів країни незалежно від їх рівня престижності та/або регіональної приналежності.

Другий цикл скорочення бюджетних місць на право відбувся минулого року при діючому міністрі Табачнику і був проведений на принципово інших засадах.

По-перше, скорочення державного замовлення у 2010 році здійснювалось “з урахуванням регіонального підходу”. За регіональною ознакою, майже всі українські ВНЗ, які отримали держзамовлення на підготовку студентів-юристів в 2010 році, можна поділити на три групи.

Першу групу складають університети, які розташовані в Західній Україні і які зазнали суттєвого зменшення державного замовлення як на право, так і на інші напрямки підготовки.

До другої групи входять університети, розташовані в Донецькій області, яким було суттєво збільшено кількість бюджетних місць. Більшість інших ВНЗ України складають третю групу – за винятком кількох київських та регіональних університетів – їм залишили той самий обсяг державного замовлення, що його вони мали попереднього року.

Згідно з “Обсягами державного замовлення на бакалаврів” 2009 року в шести областях Західної України розташовані 7 університетів, які готують студентів-юристів за державним замовленням.

В 2010 році шістьом з них обсяг держзамовлення з права був суттєво урізаний: Львівському університету на 29%, Прикарпатському та Тернопільському – на 25%, Волинському імені Лесі Українки на 20%, “Острозькій академії” на 14% та Закарпатському держуніверситету на 13%.

Водночас, попри оголошену міністерством загальноукраїнську політику скорочення бюджетних місць, обидва університети Донецької області, які навчають студентів-юристів за державним замовленням, отримали значне збільшення бюджетних місць з цього напрямку підготовки: Маріупольський державний гуманітарний університет на 28% та Донецький національний університет на 12%.

Таблица 2. Статистика щодо вступної кампанії 2010

По-друге, відчутного скорочення державного замовлення чомусь зазнали саме найкращі університети України, які зажили великої популярності серед абітурієнтів. Водночас міністерство збільшило кількість бюджетних місць з тих же самих напрямків освіти відверто слабшим вузам.

Таблиця 2, дані до якої взяті з Інформаційної системи “Конкурс”, містить статистичну інформацію щодо конкурсу та середнього балу абітурієнтів, які вступали до вишів в 2010 році. Таблиця поділена на три секції. До першої секції віднесені університети, які 2010 року зазнали зменшення державного замовлення в галузі права більш як на 5%; до другої – ті ВНЗ, яким бюджетні місця з цього напрямку були збільшені, а до третьої, відповідно, всі інші навчальні заклади, більшості з яких держзамовлення у порівнянні з попереднім роком змінене не було.

Як свідчить Таблиця 2, найсильніші абітурієнти країни в 2010 році частіше обирали два українські університети – Національний університет “Києво-Могилянська академія” та Київський національний університет Тараса Шевченка. З обох показників (середній бал зовнішнього незалежного оцінювання серед подавачів сертифікатів ЗНО та середній бал атестату серед всіх абітурієнтів) ці два університети залишили далеко позаду всі інші навчальні заклади країни.

Так, середній бал ЗНО абітурієнтів, які вступали до НаУКМА склав 181.28 балів, а середній бал атестата абітурієнтів НаУКМА в минулому році був 185.86. В КНУ імені Тараса Шевченка ці показники складали відповідно 179.25 та 183.78.

На жаль, з причин, які важко зрозуміти, саме ці університети і зазнали нищівного зменшення державного замовлення на право у 2010 році: НаУКМА на 25% та КНУ імені Тараса Шевченка на 19%.

Іншим престижним українським університетам, які залучили сильних абітурієнтів, також було зменшено державне замовлення.

Не дивлячись на те, що МОНМС під проводом пана Дмитра Табачника проголосило своєю метою скорочення бюджетних місць по всій території України, державне замовлення в галузі знань “право” було збільшено університетам, які користуються значно меншим попитом серед найбільш підготовлених абітурієнтів.

Право – не єдина галузь знань, в якій спостерігаються зазначені тенденції. Зменшення в 2010 році державного замовлення переважно за рахунок найкращих університетів країни та навчальних закладів, розташованих в Західній Україні, спостерігається в галузі історії, політології та деяких інших напрямках підготовки соціально-політичних та гуманітарних наук.

Таблиця 3. Зміни обсягів державного замовлення в НАУ та ДНУ в 2009-2010 роках

По-третє, на тлі загальнонаціонального скорочення місць державного замовлення, Національний авіаційний університет та Донецький національний університет не тільки не зазнали скорочень обсягу державного замовлення (за винятком кількох спеціальностей), а навпаки, суттєво збільшили кількість місць, що фінансуються з державного бюджету.

Таблиця 3 порівнює обсяги державного замовлення у цих двох ВНЗ у вибраних галузях знань та спеціальностях денної форми навчання бакалаврату, які зазнали змін в 2010 році порівняно з 2009 роком.

Так, Національному авіаційному університету міністерство суттєво збільшило кількість бюджетних місць не тільки на право (+20%), а й на багато інших напрямків: документознавство – на 50%, економіку та підприємництво – на 78%, менеджмент – на 12.5%, тощо.

Більше того, 2010 року міністерство надало НАУ бюджетні місця на напрямки, які навряд чи відповідають профілю цього навчального закладу: філологія (25 місць), міжнародні відносини (20 місць), журналістика (5 місць).

Згідно з інформацією на зазначених сайтах, 2009 року державне замовлення на ці спеціальності в НАУ було відсутнє.

Цікаво, що збільшення держзамовлення на перелічені “модні” професії відбувалось на тлі помітного скорочення бюджетних місць на такі спеціальності, як авіаційна та ракетно-космічна техніка, аеронавігація, прикладна фізика, програмна інженерія.

Невже ці професії не є необхідними для розвитку української авіаційної індустрії, чи ринок праці уже насичений відповідними фахівцями?

Автор цього дослідження не є знавцем авіаційної справі, але коли авіаційний університет випускає юристів чи філологів замість фахівців з авіоніки чи аеронавігації, погодьтесь, це викликає легітимні запитання.

Так само Донецький національний університет 2010 року, порівняно з 2009 втратив місця державного замовлення на денній формі програми бакалаврату тільки зі спеціальностей хімія та прикладна фізика. Водночас, на відміну від більшості ВНЗ України, кількість бюджетних місць в ДонНУ збільшилась: на право – на 14%, політологію – 60%, історію – на 29%, міжнародні відносини – 25%, тощо.

При цьому належить зазначити, що переважна більшість інших університетів Донецького регіону (наприклад Донецький національний технічний університет та Донецький національний університет управління) з більшості спеціальностей зазнали скорочень у пропорціях, схожих з іншими ВНЗ України.

Висновки та запитання

Читачі, які мають час, бажання і доступ до Інтернету, можуть перевірити достовірність викладених в цій статті фактів та розрахунків. Але як пояснити ці факти?

Як пояснити систематичне зменшення державного замовлення університетам одного регіону країни і одночасне збільшення бюджетних місць навчальним закладам іншого?

Як пояснити зменшення держзамовлення найкращим вузам України і одночасне збільшення бюджетних місць на ті ж самі спеціальності слабшим університетам? Спробуємо запропонувати кілька можливих версій та припущень.

Версія 1: Свідома політика погіршення якості освіти. У вересні минулого року Віктор Янукович оголосив 2011 рік “Роком освіти” з метою “покращення функціонування та інноваційного розвитку освіти, підвищення її якості і доступності, інтеграції в європейський освітній простір”.

Він також звернув увагу, що жоден з вітчизняних університетів не входить до 500 найкращих у світі. Таким чином, принаймні на словах, які мають ще бути доведені на ділі, метою нинішнього керівництва країни в освітній галузі є покращення якості і доступності освіти та посилення позицій українських університетів у міжнародних рейтингах.

У світлі цієї мети та з точки зору державницьких інтересів не піддається будь-якій логіці обмеження доступу громадян України до безкоштовної освіти шляхом скорочення державного замовлення найкращим українським університетам, які надають найякіснішу в країні освіту і які мають найреальніші шанси наблизитись до топ-500 університетів світу.

Також є зовсім алогічним збільшення бюджетного фінансування університетам-середнячкам за рахунок зменшення фінансування провідних ВНЗ країни.

І взагалі повним нонсенсом є ситуація, коли головному вищому навчальному закладу країни, покликаному готувати спеціалістів у галузі авіації, збільшується державне фінансування на підготовку діловодів, філологів, журналістів, юристів, фінансистів та аудиторів з одночасним зменшенням державного замовлення на авіоніку, аеронавігацію та інші спеціальності, від яких безпосередньо залежить існування та конкурентоспроможність національної авіаційної індустрії.

Однак, коли вдуматись, то всі ці дії повністю виправдані, якщо мати на меті зменшення конкурентоздатності провідних українських університетів і української освіти в цілому на світовій арені та обмеження доступу найперспективніших абітурієнтів до найякіснішої в країні безоплатної освіти.

Хоча неможливо повірити, що саме таку мету може переслідувати центральний орган виконавчої влади України в галузі освіти.

Версія 2: Дискримінація. Головною причиною, чому значна частина українського суспільства не сприйняла призначення пана Дмитра Табачника на посаду міністра освіти і науки, були його відомі вислови проти частини українського народу; вислови, які були розцінені як ксенофобські та шовіністичні.

В тож же час за словами Дмитра Табачника, він як міністр освіти діє без будь-яких політичних упереджених поглядів виключно на підставі Конституції, яка в статті 24 встановлює рівність конституційних прав громадян України і забороняє будь-які привілеї чи обмеження за багатьма ознаками, включаючи місце проживання.

Але як тоді розцінити дії міністерства, які встановлюють привілеї університетам, розміщеним в певному регіоні країни, суттєво збільшуючи їм кількість бюджетних місць?

Або як розцінити дії міністерства, які суттєво зменшують обсяг державного замовлення університетам, розміщеним в іншому чітко визначеному регіоні країни, тим самим обмежуючи доступ до безкоштовної освіти громадян, які проживають і бажають отримати освіту саме в цьому регіоні?

Причому відбувається це системно і зразу після приходу на посаду міністра освіти людини, відомої своїми особистими, на думку багатьох людей, ксенофобськими поглядами саме відносно мешканців цього регіону.

Чи не буде така політика чиновників МОНМС діями, що обмежують можливість громадян України повністю реалізовувати свої конституційні права, включно з правом на освіту?

І якщо так, чи не містять ці дії складу злочину, передбаченого статтею 161 Кримінального Кодексу “Порушення рівноправності громадян” або “пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками … місця проживання”?

Версія 3: Корупція. Загальнонаціональне скорочення місць державного замовлення в минулому році de facto не торкнулось двох українських університетів: Національного авіаційного університету та Донецького національного університету.

Навпаки, замість скорочення державного фінансування Міністерство освіти, науки, молоді і спорту суттєво збільшило цим двом навчальним закладам кількість бюджетних місць у багатьох “модних” галузях знань та спеціальностях: право, економіка і підприємництво, міжнародні відносини, журналістика, менеджмент тощо.

З яких причин ДонНУ опинився у привілейованому положенні? Чому обсяги державного замовлення цьому університету були суттєво збільшені тоді, як іншим вишам, включно з тими, що розташовані в Донецькій області, кількість бюджетних місць на ті ж самі спеціальності було зменшено?

Як відомо, першим проректором Національного авіаційного університету є депутат ВР від Партії регіонів Луцький, котрий, як повідомляють ЗМІ, є кумом міністра Табачника.

Яким чином факт кумівства вплинув на суттєве збільшення обсягів державного замовлення Національному авіаційному університету з спеціальностей, які, по-перше, не є профільними для цього учбового закладу, і, по-друге, були скорочені в інших ВНЗ?

Якщо такий вплив дійсно мав місце, чи не буде в цьому випадку в діях високопосадовців МОНМС ознак складу злочину, передбаченого статтею 364 “Зловживання владою або службовим становищем”.

Версія 4: Службова недбалість. Припустимо, що всі три попередні версії не мають під собою жодних підстав, і з боку керівництва МОНМС не було жодного намагання чи умислу свідомо дискримінувати, корумпувати або проводити політику, спрямовану на зниження конкурентоздатності та якості української освіти. Але ж факти є фактами, а вони, як відомо, річ уперта.

За останній рік доступ до освіти в найкращих університетах України та університетах західного регіону суттєво зменшився, а обсяг бюджетного фінансування в навчальних закладах, які є менш привабливими для вступників, та в деяких вузах однієї окремої області в тій же самій галузі знань збільшився.

Чи не свідчать ці факти про “заподіяння істотної шкоди охоронюваним законом правам та інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інтересам”? І, якщо це так, чи належним чином службові особи МОНМС виконують свої службові обов’язки та сумлінно до них ставляться?

Версія 5: Безпідставність запропонованого аналізу та висновків. Як було відмічено вище, аналіз та висновки, викладені в цьому дослідженні, ґрунтуються виключно на публічних та відкритих даних, доступних кожному.

Іншої об’єктивної статистичної інформації, яку можна було б використовувати в ході підготовки статті, в джерелах загального користування знайдено не було.

Можливо, що автор не володіє усією повнотою інформації, а тому запропоновані ним висновки є безпідставними, і реальна ситуація зовсім інша. В такому разі та на підставі щойно прийнятого закону “Про доступ до публічної інформації”, який невдовзі вступає в дію, МОНМС має опублікувати детальну статистику за останні кілька років щодо обсягів державного замовлення, доведених до кожного окремого університету країни як у галузі “право”, так і в інших галузях знань та спеціальностях.

Андрій Мелешевич, декан факультету правничих наук НаУКМА, для УП

© 2000-2010 “Українська правда”
Передрук матеріалів тільки за наявністю гіперпосилання на www.pravda.com.ua

Звернення щодо недопустимості прийняття антиукраїнських концепцій мовної та літературної освіти

березня 2, 2011Українські проблеми. Освіта
  • 02-03-2011 19:22    Україна – Громадська Дія –

Дорогі друзі! Шановні колеги!

Пропонуємо вам долучитися до звернень щодо недопустимості прийняття антиукраїнських концепцій мовної та літературної освіти України, які пропонує міністр освіти Табачнік. Якщо вас цікавлять тексти концепцій та їх аналіз – охоче надішлемо.

Звернення були сформульовані під час наради, що відбулася у Львові 1 березня. Участь в нараді взяли науковці, викладачі університетів, методисти, всього близько 50 осіб.

Ініціатором цієї акції виступив Центр дослідження літератури для дітей і юнацтва

Просимо охочих підписати звернення надсилати свої імена, прізвища та посади на електронну адресу japrotykoncepcijimovnojiosvity@gmail.com . Просимо зробити це до 24 години 3 березня.

Також просимо поширити це звернення серед своїх колег, в школах та бібліотеках, в також в ЗМІ.

Ваша підтримка дуже важлива!

З повагою
Олександра Коваль,
президент ГО «Форум видавців»

—–
Відкритий лист

до Міністра освіти і науки, молоді та спорту України
Дмитра Володимировича Табачника

(від 1 березня 2011 р.)
Шановний пане Міністре!
Учасники круглого столу «Обговорення концепцій мовної та літературної освіти в Україні”, що відбувся 1 березня 2011 року в Західному науковому центрі НАНУ у Львові, занепокоєні позицією, яку зайняло очолюване Вами Міністерство щодо питань мовної та літературної освіти в Україні.
Окремі положення, задекларовані у Концепціях мовної та літературної освіти, суперечать Конституції України, не відповідають світовим гуманітарним стандартам, мають русифікаторський, неоколоніальний та провокаційний характер.
Детальний аналіз ситуації висвітлений, зокрема, у таких документах, як «Відкритий лист Центру дослідження літератури для дітей та юнацтва до Міністра освіти і науки, молоді та спорту України Дмитра Володимировича Табачника і Директора департаменту загальної середньої та дошкільної освіти Єреська Олега Вікторовича» (9 лютого 2011 року), «Підсумковий документ учасників круглого столу «Небезпеки нової концепції літературної освіти» (10 лютого 2011 року, Національний університет «Києво-Могилянська академія») та ін., питання Концепції заторкнуте у «Зверненні українських письменників до співгромадян у День рідної мови» (21 лютого 2011 року).

Вимагаємо:
1. Зняти з подальшого розгляду запропоновану МОНМС Концепцію мовної освіти в Україні.
2. Скасувати Наказ МОНМС №58 від 26.01.2011 та додаток до нього (Концепція літературної освіти в 11-річній загальноосвітній школі), оскільки у процесі підготовки цього документа було допущено грубі правопорушення. Попри те, що методичні аспекти Концепції літературної освіти заслуговують на увагу, сам проект не узгоджений з усіма інститутами післядипломної педагогічної освіти, а також з іншими провідними педагогічними установами України; більшість науковців Концепцію не підтримують; у процесі затвердження документа відбулася підміна тексту, фальсифікація підписів авторів тощо. Крім того, в затвердженій Вами редакції Концепції містяться висловлювання, які суперечать Конституції України та є дискримінуючими стосовно української мови і літератури.
3. Створити розширену робочу групу із залученням фахівців з різних регіонів України, а також із Лабораторії мовно-літературної освіти Інституту педагогіки АПМ України.
4. Зібрати вже створені концепції літературної освіти різних авторів (у тому числі розроблені В.Шулярем, Л.Скуратівським, Н.Волошиною та ін.), і, взявши за основу проект Концепції літературної освіти, представлений авторською групою (д. філол. н., проф. Ніколенко О.М. (Полтавський національний педагогічний університет імені В.Г. Короленка), д. пед. н., проф. Мірошниченко Л.Ф. (Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова), д. філол. н., член-кор. НАН України Сулима М.М. (Інститут літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України), д. філол. н., проф. Кавун Л.І. (Черкаський національний університет імені Б. Хмельницького), головний спеціаліст Департаменту загальної середньої та дошкільної освіти Міністерства освіти і науки України Таранік-Ткачук К.В.), доопрацювати Концепцію літературної освіти в узгодженні з провідними освітянами та фахівцями з літератури і викладання літератури в Україні до 1.09.2011р., а також забезпечити відкриті громадські обговорення Концепції в усіх регіонах України.
5. Зібрати вже розроблені концепції мовної освіти і доопрацювати Концепцію мовної освіти в Україні, представлену на затвердження МОНМС, з урахуванням пропозицій провідних освітян та фахівців-авторів інших концепцій, а також забезпечити відкриті громадські обговорення представленої на затвердження Концепції мовної освіти в усіх регіонах України.
6. Організувати обговорення вдосконалених концепцій мовної та літературної освіти в Україні на методоб’єднаннях учителів-філологів на рівні шкільних, міських, районних та обласних відділів освіти.

Підписи:

—–
Звернення учасників круглого столу «Обговорення концепцій мовної та літературної освіти в Україні» до Голови Верховної Ради України, народних депутатів України
Шановний Володимире Михайловичу, шановні народні депутати!
Ми, учасники круглого столу «Обговорення концепцій мовної та літературної освіти в Україні», який відбувся у Львові 1.03.2011 р., занепокоєні антиконституційною, непрофесійною та українофобською позицією Міністерства освіти і науки, молоді та спорту на чолі з міністром Дмитром Табачником стосовно концепцій мовної та літературної освіти в загальноосвітніх школах, фальсифікаціями, допущеними в процесі обговорення і затвердження цих концепцій, і діями, які скеровані на звуження сфери функціонування української мови як державної та штучне приниження вартісності української літератури та її геніїв .
Звертаємо Вашу увагу на те, що нині відбувається відверте і цинічне нищення національної освіти на всіх рівнях, що проявляється насамперед у демонстративному вилученні української гуманітарної складової з навчального процесу. На практиці це означає, зокрема, пропорційне скорочення годин на вивчення української літератури в одинадцятирічній школі, трансформацію шкільного курсу зарубіжної літератури в курс російської літератури з метою переорієнтувати українських школярів з національних на «слов’янські», тобто російські, духовні цінності і моделі поведінки. Роз’яснення міністра Табачника відносно Концепції літературної освіти мають казуїстичний характер.
Попри те, що методичні аспекти Концепції заслуговують на увагу, факт її фальсифікації, визнаний самими авторами, робить її неправомірною. Детальний аналіз ситуації висвітлений, зокрема, у таких документах: «Відкритий лист Центру дослідження літератури для дітей та юнацтва до Міністра освіти і науки, молоді та спорту України Дмитра Володимировича Табачника і Директора департаменту загальної середньої та дошкільної освіти Єреська Олега Вікторовича» (9 лютого 2011 року), «Підсумковий документ учасників круглого столу «Небезпеки нової концепції літературної освіти» (10 лютого 2011 року, Національний університет «Києво-Могилянська академія»), а також заторкнуті у «Зверненні українських письменників до співгромадян у День рідної мови» (21 лютого 2011 року) та ін.

Ми, фахівці, – викладачі профільних вищих навчальних закладів, викладачі-методисти, вчителі-практики, дослідники літератури, редактори фахових видань, вважаємо затверджену Наказом Міністра освіти і науки, молоді та спорту за № 58 Концепцію антиконституційною, антиукраїнською і такою, що не відповідає світовим стандартам гуманітарної освіти.
У зв’язку з цим вимагаємо:
1. Скликати парламентські слухання щодо розробки нових Концепцій мовної та літературної освіти, які б звільнили український освітній простір від нав’язуваної йому неоколоніальної ідеології «русского мира».
2. Звернутися до Президента України з клопотанням про відставку міністра МОНМС Табачника Д.В. у зв’язку з глибоко антиукраїнською сутністю його світогляду, переконань і дій, що суперечить перебуванню на такій відповідальній посаді в незалежній державі – Україні.
Підписи:


Copyright © Блог Василя Кондрата (Vasyl Kondrat Blog). All rights reserved.