Нова «стратегія» військової освіти Полторака чи знищення Академії сухопутних військ у Львові?

червня 25, 2017Українські проблеми. Політика

15 Червня 2017, 15:13

3895

Про ініціативу створення військового інституту для підготовки майбутніх офіцерів танкових підрозділів, на базі факультету військової підготовки Харківського політехнічного інституту, Міністр Полторак оголосив вперше 5 червня на своїй сторінці у ФБ.

Після цього були ще 3 повідомлення у військових ЗМІ, які підпорядковані Міноборони. І все! Здавалося б, що ідея потрібна і важлива в умовах воєнних дій на сході України. Але наша влада, не була б нашою, якби за цими благими намірами не приховались приватні інтереси. А ще гірше те, що ці приватні інтереси не лише зачіпають долі сотень родин українських військовослужбовців, але реально загрожують національній безпеці України. За доброю ідеєю створення Харківського інституту танкових військ стоїть бажання нинішнього міністра Полторака зробити перший крок у розформуванні Національної академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного, оскільки саме цей військовий виш зараз готує офіцерський склад усіх видів сухопутних військ, в тому числі і танкових.

І якби 1 червня Львівська обласна рада не прийняла звернення, у якому висловила свій рішучий протест проти таких планів Полторака, то ніхто б навіть і не дізнався, що Колегія Міноборони уже прийняла відповідне рішення і проект постанови Кабміну уже готується до розгляду.

Згодом стало відомо, що переведенням «танкістів» зі Львова до Харкова, наш геніальний міністр не обмежився. В найближчих планах є також перенесення з міста Лева факультету підготовки спеціалістів бойового (оперативного) забезпечення у Кам’янець-Подільський, а факультету ракетних військ і артилерії до міста Суми. Фактично усі ці ідеї Полторака не лише зруйнують перспективи створення за прикладом НАТО (куди ми ніби-то за найсвіжішим рішенням парламенту стратегічно крокуємо) видового навчального закладу сухопутних військ і знищать потужну військову школу, яка так довго будувалася саме тут – у Львові, але й перетворять потужний військовий вищий навчальний заклад у якийсь незрозумілий Інститут морально-психологічного забезпечення Збройних Сил України, або, говорячи людською мовою, в естрадно-циркове училище. І це в умовах війни! І це в умовах тотальної нестачі офіцерських кадрів в Україні! І це в той час, коли майже три сотні випускників Академії нагороджені високими державними нагородами за мужність і героїзм, проявлені у ході АТО, а восьмеро (з них троє – посмертно) стали Героями України.

Такі ідеї чиновників Міноборони не є новими. З’явились вони у далекому 2007 році. Останні «новаторські» ініціативи про перенесення академії сухопутних військ зі Львова до Одеси вже у 2013 році титанічними зусиллями тодішнього очільника Львівської ОДА Віктора Шемчука вдалося зупинити. Тоді – в часи Януковича, це можна було зрозуміти, оскільки обороною відали представники і громадяни Російської Федерації, для яких обороноздатність нашої держави була чужою, а на Львів вони дивились лише на карті України, як на територію ворожої держави. Чому така ідея виникла тепер, важко зрозуміти. Але спробую це зробити.

Мені слабо віриться у те, що ця ідея виникла в Полторака для того, щоб остаточно знищити систему професійної підготовки офіцерських кадрів для Української армії і таким чином ще більше послабити обороноздатність нашої держави. Принаймні, хочеться вірити, що на такі умисні дії чиновників Міноборони одразу б відреагували у РНБО, СБУ чи Генпрокуратурі. А от те, що теперішній Міністр оборони хоче конкретно заробити на цій афері, виглядає досить правдоподібно. Адже для того, щоб створити такий Інститут в Харкові, потрібні шалені кошти. Там не лише немає належних приміщень для проведення навчання, там відсутні приміщення, де б можна було поселити, як викладачів цього майбутнього інституту, так і курсантів, які проходитимуть там навчання. Ба більше, там немає навіть полігону, який хоча б приблизно нагадував той, який ми маємо в Яворові. Яворівський полігон уже давно не полігон, а Міжнародний центр миротворчості та безпеки, де постійно відбуваються масштабні міжнародні навчання із залученням країн-членів НАТО. Якось мало віриться в те, що такі спільні українсько-натівські навчання будуть відбуватись біля кордонів з Російською Федерацією. Масштаби капіталовкладень у цю ідею ви собі можете уявити. Сумнозвісна «стіна Яценюка» виглядатиме дрібним проектом в порівнянні з побудовою Інституту танкових військ.

Мені взагалі слабо віриться в те, що це ідея Полторака. Це все більше схоже на ідею людини, яка і лобіювала його призначення на цю посаду. А саме, Міністра внутрішніх справ Арсена Авакова. У цього чоловіка особливе ставлення до Львова. Виглядає так, що Львів у складі України так само йому заважає, як і його попередникам в часи Януковича. І кожним своїм кроком чи рішенням він намагається, як мінімум, ізолювати від «великої України». Але це лише мої здогадки і припущення.

Чому був обраний Харків? Тут все дуже просто. Це вотчина того ж Авакова і місто, з яким тісно пов’язаний сам Полторак. Саме там він протягом більше десяти років очолював міліцейський виш. Вибачте за жаргон, але колишніх мєнтів не буває. Ідея призначення міліціонера за своєю суттю і природою очільником оборонного відомства країни в часи війни була одразу незрозумілою, особливо для військових. Керувати внутрішнім карально-репресивним апаратом (чи готувати кадрів для нього) і забезпечувати оборону держави це кардинально різні речі. Тут потрібна не лише тактична підготовка, але вміння стратегічно бачити ситуацію. А в часи агресії, ці навики мають бути подвоєні або навіть потроєні. Чи має Полторак такі навики? Особисто я сумніваюсь. І навіть рішення про розпорошення видового вишу – Академії сухопутних військ, по різних містах України – це зовсім не стратегічне рішення для країни, яка протягом трьох років веде військові оборонні дії саме сухопутними військами. І тут не потрібно бути військовим експертом, щоб зрозуміти, що офіцери, які пройшли комплексну підготовку на базі вишу, де представлені усі види сухопутних військ, набагато кращі за офіцерів, які будуть готуватися лише на базі одного виду військ. Але і це не найгірше у цій всій ситуації. Найгірше те, що в часи війни, Міністр оборони вирішив віддати навчання майбутніх офіцерів цивільному закладу. Замість того, щоб навчати наших майбутніх оборонців воєнно-тактичним діям у справжньому військовому закладі з величезною історією і необхідною базою, вони хочуть, щоб наші офіцери вчилися у політехнічному інституті предметам, які взагалі не пов’язані з військовою справою. Фізика, хімія і математика – це, звичайно, дуже важливі навчальні предмети, але не для тих, хто повинен вміти влучно стріляти, стратегічно мислити і вміти тактично діяти з різними видами військ. Тому допустити знищення такого унікального закладу, як Національна академія сухопутних військ, є просто злочином перед своїм народом.

На жаль, поки що в цій ситуації ми бачимо рухи для її збереження з боку журналістів, експертів та найвищого представницького органу Львівщини – обласної ради. Хочеться вірити, що на ці недалекоглядні ідеї з Києва, відреагують і нинішній голова Львівської ОДА Олег Синютка, і народні депутати України, особливо ті, які представляють Львівщину.

Хотілося б, щоб і Львівський мер висунув врешті голову зі свого сміття і подивився, що робиться у місті, яким йому довірили керувати тисячі львів’ян. Сподіваємось і на представників Львівщини у Кабінеті Міністрів України, які просто зобов’язані «зарубати» пропонований Міноборони проект урядового рішення. Та й втручання Верховного Головнокомандувача Порошенка не завадило б цій всій ситуації. Пора вже забути про безвізову ейфорію і показати всім, хто ж насправді управляє Україною і відповідає за її оборону і національну безпеку.

Щоб не бути голослівними, ми також взяли коментарі з цього приводу народного депутата України Дмитра Тимчука та екс-голови Львівської облдержадміністрації Віктора Шемчука.

Народний депутат України, член Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони, координатор групи «Інформаційний спротив» Дмитро Тимчук:

«Я не можу бути об’єктивним, з огляду на те, що я свого часу закінчував саме Львівське військове училище, але… Коли йшлося про створення видових ВНЗ, щоби був один Інститут сухопутних військ, один – повітряних сил, один – для ВМС, тоді було чимало суперечок, але ідея була зрозумілою. Всі ці військові навчальні заклади, які залишилися на території України після розпаду СРСР не були зорієнтовані суто на Україну. Вони входили в систему військової освіти СРСР: було державне замовлення на фахівців і, відповідно, по всій території СРСР були заклади, які готували їх.

Коли Україна відбудовувала свої оборонні сили, орієнтуватися на цей уламок системи військової освіти часів СРСР було дурнею. Навіщо було Україні, коли в останніх планах Януковича (ще перед його втечею) було заплановане скорочення війська до 120 тисяч осіб, утримувати цілі військові виші, які готують, наприклад, зв’язківців? Для такого невеличкого війська це зайве.

Але зараз, коли ЗСУ різко збільшують чисельність, потрібно набагато більше фахівців. І виникає питання, чи Львів справляється з виконанням цього завдання. Академія – це не лише той об’єкт, який ми бачимо на вулиці Стрийській. Це величезна махіна, і у Львові знаходиться лише невеличка її частина. За нею стоїть ще Новояворівський полігон – навчальний центр, де готується сержантський склад, проходять курси підвищення кваліфікації для офіцерського складу, зрештою, це «машина», яка нараховує зараз близько 18 тисяч осіб. Крім того, там все функціонує за допомоги наших західних партнерів – це майданчик для обміну досвідом з країнами НАТО.

І зараз ставити питання про те, щоби за якоюсь однією спеціальністю створювати навчальний заклад в іншому місці, дивно. Якщо Львів не справляється з цим завданням, треба почути аргументи і подивитися на цифри – у чому полягають проблеми. Можливо, їх можна вирішити на рівні Міноборони. Ми повинні розуміти, що створення навчального закладу на рівному місці – це колосальні кошти, яких зараз у бюджеті просто немає. Навчальної бази, як такої, у Харкові немає – все потрібно створювати фактично з нуля.

Якщо робити такий крок по переведенню, то особисто я хотів би почути наступне:

Чи є якісь проблеми у підготовці Львовом цих фахівців? Якщо немає, то виникає питання, а навіщо тоді винаходити велосипед і створювати ВНЗ у Харкові?

Економічне обґрунтування. В яку копійку нам це виллється?

Зрештою, якщо є вже навчальний заклад, який готує фахівців фактично за усіма спеціальностями сухопутних військ, навіщо розкидати це на різні міста? Коли готуються, наприклад, фахівці для механізованих військ, військ зв’язку, інженерно-саперних військ тощо вони можуть зараз відпрацьовувати всі питання, які стосуються взаємодії військ на одному полігоні, у тому ж Новояворівську, а відокремлювати з усього лише танкістів, які будуть працювати самі по собі, мені здається, не буде корисним. Питання взаємодії військ під час конфлікту стоїть мало не на першому місці».

фото zaxid.net

Заступник голови Кваліфікаційної дисциплінарної комісії прокурорів, народний депутат України VІ скликання (2007-2012), екс-голова Львівської обласної державної адміністрації (2013) Віктор Шемчук:

«Цього категорично не можна допустити. Це просто знищення академії, знищення нашого військового потенціалу на заході країни. Це недалекоглядна ідея і злочинне рішення. Якби у нас був оголошений стан війни, людей, які це вигадали, можна було би віддати під трибунал, судити за військову зраду. До речі, оцінку цим діям мало б уже зараз давати СБУ та військова прокуратура. Пам’ятаю, як у 2013 році це уже намагалися просунути, як хотіли розірвати угоду і припинити спільні із НАТО навчання на полігоні Центру миротворчості і безпеки Академії сухопутних військ. Скільки сил і засобів нам із генералом Ткачуком тоді прийшлося прикласти щоб переконати владу і командування військ НАТО в Європі, скільки дискусій із генералом Ходжесом ми тоді провели. І ми переконали усіх, тоді цього не допустили.

Зараз це виглядає, як якась диверсія. Я не зовсім розумію, чому таке робиться – у 2015 році визнати авторитет Академії сухопутних військ та надати їй статус Національної, а зараз тупо нищити? Тут може бути або дурість і недалекоглядність, або відверта провокація. Ну не можна ж переносити з західної України, з міста, яке майже на кордоні з Євросоюзом, з тилу такі важливі стратегічні об’єкти на територію, яка знаходиться так близько до фронту. Навпаки, досвід Першої чи Другої Світових воєн показують нам, що заклади такого роду, стратегічні об’єкти і підприємства необхідно тримати в тилу, у захисті, щоби люди могли працювати на благо країни, вчити професіоналів і готувати резерви. Такі недолугі дії становлять реальну небезпеку для майбутнього нашої держави. Звісно, можна казати, що зараз нам необхідно більше саперів, більше інженерів і танкістів. Але якщо вони потрібні, то необхідно створювати додаткові факультети у Харкові, Сумах, деінде, готувати для того необхідну матеріально-технічну база, а не забирати функціонуючі підрозділи з академії зі Львова.

Насправді, я переконаний що цього все ж не станеться. Громада, військові та усі, хто розуміє значення Академії сухопутних військ імені Гетьмана Сагайдачного для України, мають виступити проти цього, повстати на захист і відстояти нашу Національну академію у Львові. Бо це наша реальна міць і кузня тих офіцерів і воїнів, яким захищати Україну і Європу, відвойовувати Донбас і Крим. Суспільний розум має перемогти дурні захцянки».

Дмитро ПОСИПАНКО,

політичний оглядач, спеціаліст, який займається комунікаціями, доступом до публічної інформації та демократією участі. Ведучий суспільно-політичної програми «Фракція» та перших телевізійних громадських обговорень «Право на вибір» на телеканалі «Перший Західний». Освіта: вища, магістр державного управління, випускник Національної школи публічної адміністрації у Варшаві. Хобі: політика, журналістика, піар і кінематографія про ці речі.

 

Неймовірні парадокси. (Автор: Сеник Любомир)

лютого 3, 2016Українські проблеми. Політика

опубліковано 23 січ. 2016 р., 15:47

 

Йде мова, справді, про неймовірні речі мало що не на грані фантастики в гіршому, сказати б, драматичному чи навіть трагічному варіанті. Від часу проголошення незалежності (незабаром буде чверть століття!) Українська держава, в основу якої лягли кістьми цілі генерації української нації, досі заледве може вибратися з безодні минулого, особливо – комуністичного минулого з його абсолютним панування безправ’я і терору.

 

Старе тримається пам’яті, як реп’ях кожуха, а тим більше, коли пам’ять збаламучена брехливою пропагандою, що інтенсивно обробляла свідомість мільйонів людей і народів, які мали нещастя потрапити під лапоть Москви. Отож  дуже важко вийти з цих невидимих оков. Особистість, яка прагне відродитися, змушена проявити чимало зусиль для визволення. Коли ж мати на увазі численні маси людей в певній національній і соціальній спільноті, ніби законсервованій в своєму середовищі, зміни, все ж таки, наступають, але значно повільніше порівняно з іншими регіонами. Для ілюстрації досить навести приклад, коли під час другого майдану наступив обвал пам’ятників Ульянова. В певній місцевості на Черкащині одна громадянка щиросердечно і з великою наївністю призналася, що хай би пам’ятник стояв, бо вона… привикла до нього! Зразу виникає питання: невже ця громадянка не знає, що відбувалося в Україні за всі роки панування т.зв. комунізму? Амбівалентність подібних людей, без перебільшення, дивує і наводить на думку, що ніхто в державі не займається усвідомленням людей, які пережили апокаліпсис, що його влаштовувала впродовж свого існування т.зв. «народна» влада, верховенство котрої зосереджувалося в політичній караючій поліції – КГБ і партії з її відомими диктаторами-катами, а виконавча система, т.зв. ради та облвиконкоми повністю їм підпорядковувались. Ця більшовицька псевдодемократія була показухою в інтересах пропаганди і не лише серед власних громадян-рабів, а й для світу, який мав повірити в неї. Іноді вдавалося обдурити й західних діячів, звісно, до пори-до часу, бо правди не сховаєш…

 

Отож наслідки цього минулого тягнуться незнищиним шлейфом до сьогодні, коли прагнемо пояснити речі, які неприпустимі в умовах української незалежності. І якщо на рівні нашої влади середньостатистичний громадянин спостерігає несумісність декларацій із реальністю, то, природно, закрадається сумнів щодо якості цієї влади. Так, наприклад, той же середньостатистичний громадянин до кінця так і не знає, звідкіль Україна отримує нафту – дуже важливе, після газу, паливо № 1. З Росії, з якою воює? Не прийнято про це говорити. Щось надходить з Азербайджану, ще звідкись…

 

Торговельні обмеження з воюючою державою чи їх припинення мають стати принциповим у зовнішній політиці. Від газу наразі відмовилися, але висловлено припущення, що ймовірно в лютому буде переглянути рішення, отже, домовлятимуться про газ із Росії… Але саме зараз припинено торговельні стосунки з агресором, введено перелік товарів, що їх Україна не прийматиме. Така насправді «принциповість».

 

Є й парадокси в багатьох ділянках життєдіяльності держави. Годі не назвати «чудасії» з приводу оправдання мера Дебальцево, який підтримував сепаратистів, прагнучи підпорядкувати місто т.зв. ДНР, тобто адміністративно приєднати до Росії. Це не інакше, як державна зрада.

 

І в той же час досі не покарані вбивці Небесної сотні! Регіонала Єфремова відпускають, коли він причетний до терористів; екс-міністр юстиції, в час правління бандита Януковича, Лукаш відпускають під заставу, і в цей час на її обличчі з’являється цинічна усмішечка… (Невже ніхто її не помітив?!).

 

У статті Н.Околітенко «Відсотки за зраду» прочитав інформацію про те, що учасників нелегальної організації, створеної у Львові ще під час москво-большевицької окупації, що ставила своєю метою відновлення української державности, судили … вже після проголошення незалежности!

 

Генеральний суддя, крім «потрібної фразеології», не може похвалитися законним засудженням злочинців. Отже – хто він? В своєму просторому прес-інтерв’ю Президент повідомив, що зараз його не цікавить особа Генерального прокурора, бо, нарешті, в нього одібрали процес розслідування і перевели в новостворене ДБР (Державне бюро розслідування). Прекрасно, якщо тільки новостворена слідча структура не перетвориться на таку собі безконтрольну самодостатню установу… Отже, потрібен народний контроль не за принципом «бо так треба», а по суті, що, звісно, під силу громадянському суспільству.

 

Парадокси – вельми живуча річ. Як, наприклад, може очолювати Шевченківський комітет переконаний комуніст, який на всю Україну заявив, що він був і залишається комуністом. Поет Борис Олійник начебто не розуміє дуже очевидної речі: комунізм, який правив в Україні понад сімдесят років, чинив злочини проти України, яким немає терміну давности. І де викривальні статті, художні твори поета Бориса Олійника, спрямовані проти злочинів «його» комуністичної партії? За найменшу опозицію до КПРС комуніста Бориса Олійника вишвирнули б з цієї злочинної партії та й ще б засудили на кільканадцять років ГУЛАГу! Нинішня позиція комуніста Бориса Олійника ніби хоче переконати всіх громадян України, що в комунізмі Маркса-Енгельса закладені основи соціальної і національної несправедливости. Але комуніст Борис Олійник, український поет, до речі, лауреат Шевченківської премії, видно, не сприйняв за правду думку українського генія Івана Франка. Гадаю, що ця думка відома Борисові Олійнику. Адже Іван Франко дав належну оцінку марксівському комунізмі у своїй знаменитій книзі «Що таке поступ?», виданій у Коломиї 1903 року. Вже на той час Іван Франко, «перехворівши» соціалізмом, відзначив: коли б марксисти реалізували в якійсь країні свої соціальні й політичні засади, то це була б «всенародна тюрма». Комуніст Борис Олійник невже закрив очі на трагедію його власного народу, трагедія Сандармоха, трагедію голодом – геноциду 20-21, 32-33, 46-47 років, червоного терору 37 року і в наступні десятиліття, депортації в Сибір мільйонів українців, смертельного ГУЛАГу з цілою сіткою концтаборів смерти?…

 

Та після цього всього варто було – інакше не можна! – винести прокляття комуністичному режимові, а не заявляти на весь світ, що був і лишився комуністом… Та це те саме, коли б знайшовся там, у цьому «проклятому», «загниваючому», як було прийнято тоді, за совєтчини, говорити й писати, Заході хтось нині на весь голос заявив би, що він був і залишився расистом і фашистом! Бо одне і друге – комунізм і фашизм з расизмом – одна медаль з двома ідентичними сторонами.

 

Український поет-комуніст Борис Олійник, дев’яностоліття якого недавно відсвяткували з великою ювілейною урочистістю, навіть не заїкнувся про кардинальну зміну в своїй комуністичній ідеології. А всюдисущі українці дивилися на все це, і ніхто навіть не «гавкнув» з приводу брехливої і підступної ідеології, яку сповідує ювіляр. І звідси виникає природне запитання: до якого часу українці будуть повзти в своїй історії разом із шлейфом совєтчини, торгуючи з агресивним ворогом – Росією як поставником нафти, толеруючи, ніби нічого не сталося, державну зраду українського чиновництва в особі мера Дебальцево, побираючи грошові відкупи від не засуджених ворогів української державности типу Лукаш і Єфремова…

 

На жаль, немає кінця цьому переліку, як свідчення того, що українці досі не вийшли з омертвілої епохи совєтчини, яка особливо тримається в судах і серед державного чиновництва, котре потребує глобального і негайного очищення, в т.ч. й парламенту з тими депутатами, в головах яких ще не вивітрилася совєтчина, і в тих, які розглядають парламент як надійне корито власної наживи…

 

І навіть суперпатріотична фразеологія їх, цих депутатів різних мастей, не врятує від всенародного осуду. Народ все бачить і все чує. І коли хто-небудь з депутатів, міністрів, прем’єр-міністра і Президента, можливо, гадають, що таємне так і залишиться таємним і невідомим, що несправедливість, порушення закону, перед яким усі однаково відповідальні, залишиться безкарним, то глибоко помиляються, бо історія вчить по-іншому.

 

Тому й тривожні розмови про «третій» Майдан мають обґрунтування. Щоб уникнути чергового Майдану, слід діяти за Законом і відповідально за найважливіші принципи свободи і справедливости. Іншого не дано. Інше – це російська окупація, це Третя світова війна і загибель цивілізації. Цього, можливо, не станеться, якщо світова спільнота разом з Україною стане проти агресора, який прагне «перебудувати» світ за своїми імперіалістичними прагненнями і розумінням, що суперечать міжнародним нормам і правилам, введених у ранг Закону, прийнятого міжнародним світовим співтовариством під егідою ООН. Отже, майбутнє залежить від усіх нас. Усвідомлених в тому, що тільки спільно, солідарно діяти в ім’я та в дусі Закону, непорушного за будь-яких умов, перед яким усі відповідальні за свої вчинки. Тільки при цій умові наступлять необхідні зміни.

 

Статтю, все ж таки, варто завершити ще одним парадоксом. Тим разом уже поза нашими кордонами: серед нідерландців, німців та ще там когось виникла пропозиція «Капітал» Маркса «вшанувати» міжнародним рішенням як спадщина Юнеско. Видно, в західній Европі існує ілюзія, що в теорії К.Маркса є раціональна ідея творення «справедливого» світу. Народи, які пережили тоталітаризм творців Ульянова та його послідовників, дуже добре обізнані, що таке соціалізм і комунізм К.Маркса і Ф.Енгельса. Шкода, але тим ініціаторам, яким забракло нашого досвіду, не завадило б опинитися хоча б на один-два роки «реалізованого» соціалізму за зразком Ульянова і його спадкоємців в особі Йосипа Сталіна і всієї економічної і політичної системи москво-большевицького тоталітаризму. Коли б вони її пережили, то, напевно, не виникла б згадана пропозиція. Парадокс у тому, що нині, як і, можливо, раніше там не прагнули знати правду про «рай», що його творили впродовж більше, як сімдесят років. Та й північно-східний карлик теж не відмовився б нині його повторити…

Любомир Сеник

 

Задовбало

листопада 1, 2015Українські проблеми. Політика

Руслана Лижичко Руслана, волонтер Майдану

01 листопада 2015, 20:28

Вчора під час зустрічі з громадою Люксембургу мене, звичайно ж, запитали про ситуацію, яка зараз відбувається довкола арешту Корбана.

(https://youtu.be/ytd0eRMV3T0)

Яка моя думка з цього приводу?

Між Порошенком і Коломойським почалися розборки з позиції сили. Це виглядає як суто особистісні розборки – один олігарх (Порошенко) витісняє іншого (Коломойського), заручившись негласною підтримкою Заходу, і маючи велику сатисфакцію на такі дії з північного Сходу, але глобально все серйозніше.

Це моя особиста думка. Я вільна людина і можу дозволити собі говорити те, що я думаю.

Я вважаю, що могли хоча би в такий непростий період поступитися якимись речами і не робити те, що вони роблять. Це я про владу. Я не думаю, що це верховенство права. Якби ж вони самі відмовилися від таких методів, у яких звинувачують зараз інших, тоді би я повірила, що справедливо посадили одного, другого, третього…

Якщо ж вони саджають одного, а при цьому самі користуються тими ж самими методами, я називаю це розправою. Це використання Адмінресурсу. По суті, це те саме, що зробив свого часу Янукович, посадивши Тимошенко.

Я знаю кулуари, я чую кулуари і я їх бачу. Всі мої судження базуються на цих кулуарах.

Кулуарами я називаю те, що не завжди можуть побачити інші.

Іноді я опиняюся серед тих, хто називає себе “політиками”, а вони не завжди “шифруються” і залишаються такими, як вони є насправді, і я чую дуже цинічні розмови.

Іноді навіть на Майдані хотілося вийти і все це озвучити в мікрофон, але тоді би у нас було повне “крейзі” – ніхто би не розумів, хто свій, а хто чужий. У цих людей нема нічого святого, крім власних амбіцій і власного гаманця.

Верховенство права – це щось з іншого виміру, коли ми говоримо про сьогоднішню владу. Порошенко в цьому сенсі нічим не відрізняється від Януковича (Тимошенко, Ющенка, Кучми… Список можна продовжувати). Вибірковість дії законів – це абсолютна норма в їх розумінні. “Я – при владі, ти – дурак” – приказка, яка діє безапеляційно.

По суті, чим є недопартія БПП-Солідарність? Без справжньої ідеології. Без справжньої історії. Без справжніх лідерів. Без жодного чинника, який би дозволив цій партії жити і розвиватись в минулому. Хочеться сказати нічим. Але це не так. Це партія АДМІНРЕСУРСУ. Вірніш, це він і є, його величність і ницість, Адмінресурс.

Чого БПП (читай Адмінресурсу) не вистачає зараз? Повноти влади. Якби, групуючись під Порошенка, ця владно-корупційна маса зараз досягла критичної ваги, їм би ніхто вже був не потрібен, і ми би отримали ПР-2. Зі всіма витікаючими. Лише цим можна пояснити так званий “успіх” безликого БПП на виборах, і початок політично-вмотивованих переслідувань.

Але повноти влади не досягнено. І абсолютно очікувано чекати тихого повзучого злучення нового і старого адмінресурсів. Що не вдалося ні Ющенкові, ні Тимошенко, може легко за допомогою Фірташа і Бойка зробити Порошенко. Якщо жадібнсть Порошенка (Кононенка) поступиться меркантильності Порошенка (Ложкіна), Путін їм всім в поміч, все в них може скластися.

Але тоді 3-й Майдан із суто теоретичної площини може перейти в суто практичну, що не критично, але все ж таки трошки стримує апетити. Чи надовго?

Чи не дивно сьогодні бачити на волі опонентів “злочинця” Корбана?

Той самий Вілкул і його “гоп”-позиційна компанія набагато привабливіше для виборця дивились би на лавах підсудних. Там привласнювачів можна шукати не на мільйони, а на мільярди. Не помилишся. Але тим часом з їх братів, що “перекантовуються” на Московщині, потрохи знімають санкції за недостатністю доказів, наданих нашою “непідкупною” Генпрокуратурою.

А чернігівський “герой” – Березенко? Як було би “чесно” вдарити по “своїх” за підкуп виборця?

А як правильно б було вивести “з гри” того самого Грицака з генеральським організованим злочинним угрупуванням, які б мали солідарно з Верховним головнокомандуючим понести заслужене і за Іловайськ, і за Дебальцево, і за тисячі невинних, і за тисячі відправлених на вірну смерть. А ще за вкрадені не мільйони, але мільярди, на цій неназваній своїм іменем війні. А не давати йому зараз каральні важелі.

А Мартиненко, який досі є правою рукою Прем’єра, а мав би сидіти, як не в Швейцарії, так в Україні точно.

А Кононенко, що ставить з ніг на голову саме поняття парламентаризму, використовуючи методологію “папередників”. Хто він? Злодій? Ні, він один з лідерів БПП, і бізнес-партнер чинного Президента. Хіба це не абсурд?

Бізнес-партнер олігарха, що вже не при владі, арештовується за присвоєння коштів. А бізнес-партнер олігарха, що зараз при владі, не тільки не відповідає за свою діяльність, а ще й фактично очолює партію і парламентську силу Президента і присвоює куди, як більше. Але довести це зможуть тільки “послідовники”.

А Кубів? СБУ вже приготувала для нього місце, яке дивним чином з “місць віддалених” перетворилось на місце представника Президента в Верховній Раді.

А Гонтарєва? Людина, яка забезпечує багатократний ріст бізнесу бувших власних структур, а також структур Гаранта та інших “бізнес-партнерів” існуючої влади, в той час, як вся економіка деградує, а фінансова система країни тріщить по швах. “Присвоєння” Корбана виглядатимуть сміхотворними на рівні “звершень” Голови нацбанку.

Чи відбуваються кримінальні впровадження проти бувшого та чинного голів НБУ?

А Махницький з Кривицьким? А Пашинський з нащадком? А Ярема з Шокіним? “Справа” Корбана непомітна на фоні цих гігантів корупції та керманичів на користь інтересів власних та “бізнес-партнерів”.

Для чого вони прийшли у владу? Точно не заради “торжества ідеалів Майдану”. В даному випадку я говорю, не керуючись емоціями, а сухо констатуючи результати та наслідки їх діяльності.

Всі вони, і бувші, і ті, що зараз при владі, можуть (і мають) опинитись на місці Корбана.

Але цього не відбувається, тому що за ними АДМІНРЕСУРС.

Чи то на Заході, чи на Сході.

Чи в Раді, чи в міськраді, а іноді і в сільраді.

І доки БПП не вистачає власної маси в цій великій купі, накладеній вже більш, як за 2 десятиліття, доти судитимуть вибірково тих, хто створює проблеми панівній позиції БПП в цій великій зловонній купі лайна за іменем АДМІНРЕСУРС, яка вже два роки, як могла бути винесена з нашої спільної хати.

Люди, що прийшли і приходять до влади за результатами низки останніх виборів, чомусь вирішили, що Майдан і кров, пролита заради Батьківщини, це логічна ціна за їх знаходження при владі. Це стосується, як так званих “партій Майдану”, так і їх опонентів.

Переглядаючи екзіт-поли та результати голосувань, ми наївно радіємо, що “там і сям БПП набрав більше за гОППОБЛОК”. Дуже сумнівна радість, друзі. Яке їхало, таке і здибало.

Аналіз загального прокорупційного руху до подвійних стандартів у БПП чітко накладається на результати їх “господарювання”. До влади приходить сила, яка не має нічого спільного з ідеалами Майдану, а намагається втримати державу в рабстві Адмінресурсу.

Для Громадянського Суспільства це вже не “дзвіночок”, а виклик. А для Петра Порошенка це “чорна мітка”.

І як Президента.

І як Верховного Головнокомандуючого.

І як Гаранта конституційних прав Українського народу.

Зрозумійте, пане Президенте, панове політики, все не так, як ви заклали у своїх бізнес-планах і “розкладах”.

Майдан не інаугурував вас на Владу Адмінресурсу.

Майдан і самопожертва народу є для вас великим застереженням, а не індульгенцією!

Як було, так не буде!

Думати одне, говорити друге, а робити третє – так не буде!

Сподіватись на аморфність мас, та безмовність суспільства – так не буде!

Творити беззаконня, прикриваючись законом та користуючись тимчасовою владою, вже ніхто вам не дозволить. Так не буде!

Система буде демонтована.

Адмінресурс буде повалений.

Держава буде служити простому українцеві, а не навпаки.

Ваш час при владі ставатиме коротшим, а фіаско невідворотнішим, як будь-який еволюційний процес, навіть враховуючи підтримку Путіна і кулуарні торги на всі фронти.

Ліміт довіри та терпіння вичерпано.

“Особливий статус” – текст Закону. Може, досить уже владі брехати?! Анатолій Гриценко

серпня 30, 2015Українські проблеми. Політика
Анатолій Гриценко Український політик, міністр оборони (2005—2007), голова Комітету ВР України з питань нацбезпеки і оборони (2007-2012), голова Підкомітету з протидії відмиванню брудних коштів (2012-2014), голова Координаційної ради партії “Громадянська позиція”. Доцент Києво-Могилянської академії. Полковник запасу.30 серпня 2015, 23:01

Щоб Ви не піддалися нахабно-солодкій пропаганді Кремля і Банкової, щоб мали свідому власну позицію, знайдіть 20 хвилин і прочитайте текст Закону. Нагадаю, Порошенко з Турчиновим проштовхнули його 16 вересня минулого року, при виставленій за двері пресі й при вимкненому табло, щоб ніхто не побачив справжнього результату голосування. Будучи тоді депутатом, я проголосував “проти”.

Що бачимо в Законі? Повна амністія усіх терористів, які вбивали, викрадали і катували людей, розкрадали і нищили майно людей, і які роблять це сьогодні. Без жодних виключень! Своя міліція, свої суди, своя прокуратура – весь силовий репресивний блок про-путінський. Місцеві Ради, яких не можна розпускати, навіть якщо творитимуть беззаконня. Договірні відносини з Києвом, Кабміном і міністерствами. І при тому – зобов’язання Києва фінансувати цей про-путінський бандитський анклав із державного бюджету, та ще й за захищеними статтями, коли не дозволяється зменшити видатки ні на копійку, навіть якщо на решті України станеться сотня стихійних лих чи катастроф.

Щось подібне передбачено Законом для інших областей України? Ні. І близько таких/подібних прав вони не мають!

Якщо це не “особливий статус”, то що це?! Може, досить уже владі брехати?

Завтра перше читання змін до Конституції. 226 голосів напевно буде. Потім етап внесення поправок і наостанок друге голосування – от на цьому етапі згадку про “особливий статус” (“особливий порядок місцевого самоврядування”) треба ВИЛУЧИТИ із проекту. Якщо депутати її не вилучать, тоді нам з Вами треба тиснути на Раду, щоб за “особливий статус” 300 голосів не знайшлося!

Коли це друге, критично важливе голосування відбудеться, у вересні чи в грудні – наразі невідомо. Триматимемо руку на пульсі…

© 2000-2015 “Українська правда”

Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання на www.pravda.com.ua

Сталінград Порошенка і Путіна. Завершальний етап

серпня 30, 2015Українські проблеми. Політика
Постійне посилання: http://www.pravda.com.ua/columns/2015/08/29/7079358/
Субота, 29 серпня 2015, 12:55

I. “Непередбачуваність” Путіна

Розвиток подій підтвердив правильність прогнозу, даного рік тому у матеріалі “Сталінград Порошенка і Путіна“. Це означає, що насправді дії Путіна є цілком прогнозованими. Принаймні доти, поки господар Кремля вірить у можливість зберегти свою владу.

Адже є речі, які ВВП не може дозволити собі проігнорувати навіть при найбільшому бажанні.

Економіка. На ній тримається соціальна сфера. На стабільності соціальної сфери тримається влада Путіна.

Влада, а не Росія і не росіяни, – найдорожча цінність для Путіна. Ради неї він готовий на все.

Розуміння цих двох фундаментальних факторів дозволяє досить точно прогнозувати дії російського президента в Україні.

Військову інтервенцію Путін не може собі дозволити – бракує грошей на утримання захоплених територій. Швидко задушити Україну економічно він також не в змозі – за її спиною стоять МВФ і Захід.

З дієвих інструментів залишається лише те, що прийнято називати “замороженим конфліктом”…

ІІ. Анатомія “замороженого” конфлікту

Фішка в тому, що для існування штучно створеного замороженого конфлікту потрібен регулярний фінансовий “підігрів”. Чим більший конфлікт – тим більше грошей потрібно на його підтримку.

Фінансова “вага” Придністров’я, Абхазії і Осетії, разом узятих, була для Росії мізерною, тому ці конфлікти перейшли до розряду довгограючих. Порівнювати їх з Донбасом некоректно в силу принципово різних вагових категорій.

Відповідно, усі розмови про те, що Путін зацікавлений у “заморожуванні” конфлікту у Донбасі в його нинішньому вигляді – це пусті фантазії.

У Путіна банально не вистачить грошей на “довгу заморозку”.

Ціна на нафту, все очевидніші кризові явища у світовій економіці разом із санкціями залишають Путіну надто мало шансів протримати у Донбасі “проект ДНР/ЛНР” довше весни 2016-го.

Але безнадійну для Путіна ситуацію рятує… Петро Порошенко, президент України.

Своїм законом про “особливий статус”, до того ж закріпленим конституційно, Петро Олексійович одним махом вирішує на користь Путіна цілий ряд великих проблем:

1. Конфлікт не вирішується, а дійсно заморожується. Він виводиться з гарячої військової фази, але не припиняється. Принципово важливим є те, що залишається у повній недоторканості генератор конфлікту – антиукраїнська пропутінська місцева влада з надзвичайними повноваженнями.

Це дає можливість Путіну у будь-який момент знову повернути конфлікт із “замороженого” стану – до “гарячого”. Причому зробити це значно легше і швидше, ніж Заходу – відновити санкції.

2. Райони з “особливим статусом” стануть потужним антиукраїнським форпостом. Зрозуміло, що жоден проукраїнський житель Донбасу не повернеться туди, де терористи збережуть владу, збройні формування і контроль над судом і прокуратурою – тобто повний арсенал залякування. Тож навіть вибори за українськими законами не дуже обмежать бойовиків.

Плюс – повна свобода махрової антиукраїнської пропаганди. Яка, до речі, транслюватиметься й на сусідні райони.

3.Українська економіка отримає “чорну діру”, в якій безслідно зникатимуть вкрай необхідні їй мільярди. Під могутній акомпанемент волань про “геноцид”, стократно посилений кремлівською пропагандою, “особливі” райони вимагатимуть від Києва все нових і нових грошей.

А далі з допомогою дуже простих і ефективних “схем” ці гроші швидко зникатимуть, без будь-якої користі для економіки України.

4. “Особливі” райони зможуть стати джерелом дестабілізації всього східного, і не тільки, регіону.Тисячі бойовиків з паспортами України зможуть вільно пересуватися між областями і займатись грабежами і диверсіями, а ховатись від українського правосуддя – в “особливих” районах. Ці ж райони загрожують перетворитись на перевалочні бази для розповсюдження зброї.

У підсумку Путін перекладає на Україну фінансування замороженого конфлікту і утримання дотаційного і зруйнованого регіону, і залишає за собою контроль за “особливими” районами.

Тобто Україна платить за все – і при цьому не отримує нічого. Просто українських солдатів убиватимуть не з гармат, а пострілами в спину.

Путіна навіть влаштує формулювання “за українськими законами”. Оскільки в “особливих” районах на практиці ці закони буде реалізовувати тільки він, Володимир Путін. Так, як сам забажає. Так само, як він реалізує “взаємне припинення вогню”.

Якщо й використовувати термінологію Порошенка і Юрія Луценка про досягнення миру – то це такий самий мир, який привезли світу Чемберлен і Даладьє у 1938-му.

Так, Путін дуже хотів би “дотиснути” Порошенка до ще більших поступок – і в плані територій, і в плані “особливих” повноважень. І він би досяг свого – якби нафта була хоча б по 70 доларів за барель.

Але Путін отримує найголовніше – інфікує Україну раковою пухлиною “особливого статусу”, за допомогою якого зможе терзати її політично і знесилювати економічно. Залишиться тільки з часом “модернізувати” систему до повноцінної “федералізації”.

Є стовідсотково об’єктивний показник зацікавленості Путіна в конституційно закріпленому законі про “особливий статус”. Це – результати голосування прокремлівських депутатів Верховної Ради. Бо заяви Кремля – це PR-вітер, який легко за кілька годин можна змінити на протилежний.

І заяви можуть як демонструвати справжні наміри, так і приховувати їх. Щоб допомогти Порошенку “проштовхнути” закон у Раді, Кремль імітує “жорстку критику”.

А от результати голосування депутатів змінити вкрай важко, або й зовсім неможливо. Тут вже не до ігор. Ось чому саме цей фактор є однозначно визначальним.

Якщо українська влада не розуміє таких елементарних речей – значить, у них дуже великі проблеми або з адекватним сприйняттям реальності, або із совістю.

ІІІ. Анатомія поразки

Навіщо “особливий статус” потрібен Путіну – зрозуміло. Але навіщо він Порошенку?

Є три особливості, які характеризують Порошенка-президента.

Перша. Порошенко не є президентом ефективних дій. Він є президентом ефектної пози.

Грізні заяви Порошенка про боротьбу з корупцією – і в результаті ця боротьба за півроку дала в бюджет аж 8 тисяч гривень.

Театральні арешти перед телекамерами – “і тиша…”

Через тягу до показухи, через бездарне керівництво військами втрачено велику кількість дорогоцінної військової техніки і озброєння, сотні бійців загинули, сотні попали в полон. Після цього президент перед телекамерами пафосно передає військам нову і відремонтовану техніку.

“Боротьба з олігархами” – це взагалі глум, крутіше тимошенківського. Дивно, що Порошенко перед телекамерою не доручив очолити цю боротьбу Косюку.

Друга. Порошенко є перш за все патріотом власної кишені.

Щоб переконатися у цьому, достатньо назвати цифру проданого відповідно до обіцянок бізнесу. “Рошен” – не Україна. Тут Порошенко не продешевить ні на долар.

Можна лише здогадуватись про розмір сум, “мінімізованих” з допомогою офшорних схем. Совість президента не переобтяжена тим, що за ці гроші, перетворені на спеціальні засоби зв’язку або військове обладнання, можна було зберегти не одне солдатське життя.

Головне – що власний син надійно захований від передової.

Третя. Порошенко не збирається ламати стару систему. Він з нею домовляється.

Результати цих “договірняків” ми спостерігаємо на кожному кроці. Чого варте відверте сприяння БПП під час виборчої кампанії багатьом кандидатам на кшталт Олеся Довгого. Тепер довгі, звягільські й їм подібні – голосуванням за “особливий статус” визначатимуть долю України. Або результати “героїчної” боротьби з корупцією у виконанні Яреми і Шокіна…

Вказані особливості обумовили підсумок.

Результати реформ плачевні, стан економіки і державних фінансів плачевний. Перекласти весь тягар на населення не вийде – значна його частина просто неплатоспроможна.

Єдине рятівне коло – МВФ, тобто Захід. Але і Заходу є ще “Ісламська держава”, Греція, фондові ринки Китаю тощо. Ці проблеми наразі б’ють по інтересах Заходу значно сильніше, ніж Донбас.

Захід не збирається заохочувати Путіна – новий Гітлер йому абсолютно не потрібен.

Але Заходу конче потрібно хоча б тимчасово зняти з повістки дня питання Донбасу. Бо, на відміну від Порошенка, західні лідери у першу чергу опікуються інтересами власних країн і власних народів.

Заходу потрібен хоча б тимчасовий мир. Порошенку потрібні гроші Заходу, без яких у нього не буде жодних шансів втримати владу…

Гешефт відбувся. А розплатиться за все Україна.

IV. Курс на прискорення революції

Попри палке бажання, Путін не в змозі створити революцію в Україні. Але за нього це завдання успішно виконують Порошенко і Яценюк.

А от що Путін може – так це дві речі. Перша – пришвидшити третю хвилю революції. Друга – посприяти переростанню революції у форму хаосу й розгулу насильства.

Саме для цього Путіну і потрібен законодавчо закріплений механізм “особливого статусу”.

Хаос в Україні дуже потрібен Путіну, щоб лякати ним росіян і таким чином відвертати назріваючу революцію у самій Росії.

Тому депутати, які голосуватимуть “за” особливий статус, повинні пам’ятати: вони власними руками кратно збільшують шанс побачити біля своїх шикарних маєтків і бізнесів юрбу, яка кричатиме “грабуй награбоване!” І охорона маєтків нічого не зможе вдіяти – у юрби будуть “калаші” і гранатомети, якими їх щедро забезпечить Путін через “особливі” райони.

Можна, звичайно, повірити Порошенку і Юрію Луценку, що якщо на бойовій машині з потужною бронею, гарматою і кулеметами ніде немає напису “танк” – значить, це ніякий не танк. Достатньо на гарматі написати слово “комбайн” – і все буде добре.

От тільки гармата і кулемети не зможуть збирати врожай – вони зможуть тільки вбивати і знищувати…

Геннадій Люк, спеціально для УП

IN RE, Сергій Рахманін

березня 15, 2014Українські проблеми. Політика

IN RE

Сергій Рахманін 14 березня, 21:00

Зазирнув на роботу до свого колеги. На робочому столі, поверх роздруківок, фотографій, візитівок, флешок, зламаних ручок та зім’ятих сигаретних пачок, валялася пошарпана книжчина. “Руководство по 7,62-мм пулеметам Калашникова ПК, ПКМ, ПКС, ПКМС, ПКБ, ПКМБ и ПКТ”. Закладка, що стирчала із засмальцьованого букіністичного видання, (глянсовий календарик зі смішливою дівчиною в строкатому віночку) різко дисонувала з похмурою назвою чтива. Поцікавився, розгорнув — “Часть вторая. Приемы и правила стрельбы из пулемета”. “Освіжаю пам’ять, — флегматично пояснив товариш, — я ж був кулеметником…” Він промовив це без ніяковості, пафосу чи виклику. Спокійно й буденно. Як людина, котра просто вирішила відновити знання, що можуть знадобитися найближчим часом. 

Шкіра,
в якій ми вчимося жити 

Днем раніше, заскочивши до знайомих випити кави, побачив на дивані характерний набір предметів. Ксерокопії документів, акуратно впаковані у водонепроникну плівку, консерви, свічки, два ліхтарики, гірки запальничок та пальчикових батарейок, зарядні пристрої для мобільних, металева кружка, аптечка… Мимоволі підловив себе на думці, що таке специфічне асорті не викликало в мене жодних емоцій. Ніби дивився на плед чи плюшевого ведмедика. “Тривожний” рюкзак?” — риторично запитав я. “Ну…” — кивнув з усмішкою господар, потираючи виколоте на зап’ясті татуювання “In Re”. “Новини є?” — поцікавилася хазяйка. Вона не уточнила, які, не було потреби. В її голосі не бриніла несмілива надія, розпачливий страх, істерична паніка. Слухаючи мене, вона мовчки вкладала в аптечку вікасол, пантенол, кетанов, бинти. Спокійно й буденно. Так само спокійно й буденно її чоловік після роботи, як на роботу, ходив на барикади. Без балаклави й біти, але в купленому втридорога бронику та мотоциклетному шоломі.

“Ти віриш, що це відбувається з нами й тепер? Ти віриш у те, що завтра…” Ці кляті запитання я чув десятки разів. Щодня, від одних і тих самих людей. Але віднедавна мені перестали їх ставити. Усвідомлення того, що відбувається, остудило мозок, який кипів від надлишку інформації та передозування емоцій. Прийшло холодне розуміння. У країні день у день більшає людей, які готуються до війни. Спокійно й буденно. Без біснуватих завивань і шароварного патріотизму. Їх багато. Як багато? Думаю, вже достатньо, щоб заразити своєю впевненістю невпевнених у собі. Одного істерика часто буває досить, аби посіяти паніку в десятках. Тисячі тих, що себе опанували, слугують міцною скріпою для мільйонів шукачів точки опори.

Революційною зимою переконаних і відважних виявилося достатньо, щоб зламати хребет владі, яка прикривала свій страх невпевненими у власній правоті автоматниками. Свою першу війну країна виграла в держави, коли усвідомила, що сила виправдана в боротьбі з кровожерливим всесиллям. Перша кров на Грушевського зміцнила цю впевненість. Кров вимила з тисяч сердець міщанський жах, який виникав при вигляді пляшок із “коктейлем Молотова”. Кров очистила в очах тисяч “східняків” гасло “Слава Україні! Героям слава!”, наповнивши його новим смислом. Зробивши його своєрідним древком для синьо-жовтого стяга, який із ритуального державного прапора перетворився на справжнє національне знамено для багатьох жителів Донецька, Харкова та Одеси. Перетворився на єдино доступну зброю для блокадників-військових у Бельбеку.

Кров перетворила на громадян тихих обивателів, не ознайомлених із цитатником Мао (який давно помітив, що революція — не сніданок на траві, не живопис і не робота швачок). Кров примусила замінити дивани на барикади, а пульти від телевізорів — на бруківку тих, хто не читав Декларації прав людини, в якій написано про повстання як про останній засіб боротьби проти тиранії і гноблення. Кров жертв боротьби зі сваволею виявилася, як не дивно, ефективним кровоспинним. Найкращим засобом боротьби з кровожерливістю влади, готової втопити протест у крові.

Режим Януковича був приречений після перших смертей. Смерті не злякали, як очікувалося, а мобілізували. Ескалація насильства лише збільшувала силу опору. У підручниках пишуть, що силовий тиск влади — прямий наслідок зниження рівня легітимності. Свою легітимність майбутній утікач втратив тоді, коли загинули Жизневський і Нігоян. А не коли підмахнув підкидного листа (а по суті — вирок собі не тільки як політикові, а й як людині, котра заслуговує бодай на поблажливість) чи то на борту десантного корабля, чи то в Барвисі, чи то в Ростові…

У ніч із 18 на 19 лютого, коли силовики підпирали останні барикади, бачив, як угору по Михайлівській тікали десятки виряджених у різномастий камуфляж “героїв”. А назустріч їм ішли сотні беззбройних різного віку. Йшли, щоб неприкритими грудьми, дерев’яними щитами й палаючими покришками зупинити бійців ВВ і “Беркута”, які рвалися до охопленого полум’ям Будинку Профспілок. Ішли спокійно й буденно. На можливу смерть. Як на роботу. Мій товариши був одним із них.

“In Re” — наколото в нього на руці. “Латинь, — пояснив він. — Перекладається або як “по ділу”, або як “у реальності”. У книжці нагледів. Девіз якогось лицаря. Не знаю, який смисл він у нього вкладав. А мені це татуювання постійно нагадує про необхідність тверезо дивитися на речі. Коли смерті стали реальністю, я переконався, що коктейль Молотова застосовується по ділу”.

Лютнева перемога підтвердила таку правоту. Зміцнила звичку покладатися на себе, примножила впевненість у власних силах. Шагренева шкіра надії в багатьох за ці місяці обросла бронею впевненості у власній правоті. Бронежилет потихеньку стає шкірою, в якій ми вчимося жити.

Країна живе очікуванням війни. Її прихід стає реальністю. Її не хочуть, і до неї готуються. Тисячі. Спокійно й буденно. Ігноруючи безпомічних правителів.

“Наші довго запрягають, але влучно стріляють”, — жартував про земляків один із моїх колишніх батьків-командирів, уродженець Дніпропетровщини. Чув, він потім загинув у Чечні. За Батьківщину?

Снайпери, стрільці
та стрілочники 

Чим більше взнаю політиків, тим більшою повагою переймаюся до виборців. Не те щоб Євромайдан дуже змінив людей. У них просто з’явилася можливість згадати, що вони — люди. Нагадати іншим, що вони — люди. Ми навчилися помічати людей. Бачити в них людей. Багато хто відкрився з несподіваного боку. Знайшов себе. У боротьбі, в порятунку, у співчутті. Численність конспірологічних версій не скасовує головного: люди ламали майстерні плани витончених технологів. Гіпотетичні герої виявлялися зрадниками, потенційні жертви перетворювалися на месників, вівці на вигляд — оголювали ікла.

Багато хто з нас уже вбив у собі раба. Назавжди. Тепер у багатьох відбувається болісний процес відмирання комплексу молодшого брата. Підписи сотень відомих російських діячів культури на підтримку агресії зробили для цього більше, ніж сліди коліс БТРів, на яких у Крим в’їхали тисячі “невідомих” вояків.

Янукович розбудив у нас гідність. Путін пробуджує патріотизм. Усупереч їхнім первісним планам. Реалізація яких спростила розуміння речей. Оскаженілі “антифашисти” показали всім обличчя справжнього фашизму. Насельник Кремля, який намагався зі своїми “зеленими чоловічками” виставити весь світ ідіотами, виглядає ідіотом в очах усього світу. Потураючи сепаратизму, він ризикує випустити джина з пляшки із запалювальною сумішшю. Але це його проблеми. У нас — свої. Вирішувати їх нам. І вирішимо. Питання у часі та ціні. Бо відповідальні за ухвалення рішення часу не цінують і ціни собі не складуть.

Коли Майдан із Січі перетворився на музей, із кухонних щілин вилізли мародери, які пересиділи стрілянину. Банальні гопники видають себе за “робін гудів”. Тилові пацюки — за героїв. А справжні герої продовжують війну. За поранених, за тих, хто в полоні у бандитів. За країну. Майдан забезпечив санацію, але став лише прологом до катарсису.

Замість очищення ми отримали поки що лише косметичну зачистку, замість обіцяної люстрації — вилов “стрілочників”. Палії в безпеці. Ви вважаєте, що компетентні органи не знають, де перебуває Андрій Клюєв? Ви не знаєте, чому Сергій Клюєв — власник Межигір’я — ходить залою Ради і сколочує собі депутатську групу? Ви вірите, що клоун Клінчаєв — справжній організатор погромів у Луганську? Ви впевнені, що справжніх натхненників шукають? Хто небезпечніший — переляканий Добкін чи недоторканний Медведчук? Який нікуди не втік і, за твердженням одних джерел, зустрічається з в.о. президента, за твердженнями інших, фактично веде з Путіним переговори від імені України.

Тепер модно цитувати Черчілля. Його фраза “Якщо країна, вибираючи між війною і ганьбою, вибирає ганьбу, — вона отримує і війну, і ганьбу” стала класичним мемом. Але є ще два актуальних афоризми. “Війна — це в основному перелік помилок і прорахунків”. “Відповідальність — це та ціна, яку ми платимо за владу”.

У кожного, хто часто бував на Майдані, є свій день, коли було справді страшно. Вранці 20-го лютого фізично відчув смисл вислову “похололо всередині”. Ще місяця не минуло відтоді, а здається, це було в минулому житті. Пам’ятаю страх в очах опозиційних політиків, які стояли за сценою після інформації, що штурм розпочнеться з хвилини на хвилину. Пам’ятаю полегшення, яке прийшло на зміну цьому страхові, коли вони почули про рішення розпочати пленарне засідання. Можливо, хтось щиро вірив, що саме в залі буде знайдено рішення, яке дозволить уникнути бойні. Але в очах дуже багатьох виразно читалося всепоглинаюче бажання швидше забратися з усіяного трупами місця, здатного перетворитися на братську могилу. Чи маю право я їх засуджувати? За це, напевно, ні. Від людини важко вимагати подвигу. За те, що було потім, — так. Усупереч поширеним фразам про мобілізацію перед лицем спільного ворога, про мораторій на критику “своїх” et cetera.

Бо пам’ятаю холодні очі тих, хто залишився на Майдані, коли політики “пішли в зал”. Ще працювали снайпери, медики невтомно носили поранених, священики відспівували покійних, а захисники готувалися до останнього бою. Спокійно й буденно. І холод із серця повільно пішов у голову. Прийшло витверезливе розуміння. Що влада вже програла (одним із перших це усвідомив Янукович, який став “пакуватися” ще до підписання договору 21 лютого). Що “договорка” між формалізованою опозицією та формальною владою вже нічого не змінить. Що ті, хто привласнить собі лаври переможців, гратимуть долями народу і програватимуть країну.

Я дуже хотів помилитися. Серед останнього призову у владу є чимало людей, у чиїй порядності не сумніваюся, кого поважаю, кому навіть по-людськи симпатизую. І мені саме по-людськи боляче, що дехто з них дає себе використати. Що вони “пішли в зал”, а не “залишилися на Майдані”, де від них було б набагато більше користі. Час вимагав рішучих дій і енергійних людей, професіоналів і командирів. А не традиційних квот, “тьорок”, інтриг, розмінів і подачок, не експериментів і голосінь.

Люди семимильними кроками долають тяжкий шлях від населення до народу. Еволюція політиків відбувається, на жаль, значно повільніше.

За Черчіллем, промахи й помилки політиків стали причиною маленької, але кривавої зимової війни в центрі столиці. “Демонстрація опозицією сили примусить владу злякатися”. “Демонстрація опозицією готовності відповісти може утримати владу від бажання стріляти”. “Політика контрольованого тиску, розважливого примусу до миру краща за політику умиротворення й пораженського вичікування”. “Застосування сили неминуче, але краще бути до цього готовим, ніж судомно реагувати на провокацію противника або відчайдушний порив своїх сміливців-одинаків”. Це — аргументи, які тверезомислячі люди наводили взимку “лідерам сцени”. І до 19 січня, і до 18 лютого. Контраргументи “вождів” відомі. “У країні немає революційної ситуації”. “Ми не готові до війни”. “Ми не можемо брати на себе відповідальність за можливі жертви”. “У нас на руках висить Захід, який повторює — тільки уникайте кровопролиття”.

Та ж Захід включився тільки тоді, коли вибухнули регіони, а поранені і вбиті з НП перетворилися на статистику. І тепер Захід включився лише після того, як Крим став відторгнутим де-факто. Практично без надії на швидке й безболісне повернення. Після подій на Грушевського наступні жертви були неминучі — стало зрозуміло, що у влади немає шляху назад. Проте жертв могло бути менше. Якби вулиця відчувала реальну підтримку лідерів опозиції. Але ні в кого з них не було на руці татуювання “In Re”.

Я можу тільки здогадуватися, де саме сиділи снайпери, і хто міг віддавати їм накази. Але я переконаний, що ці вбивства були наперед визначені. У цієї системи не було іншого способу спробувати зупинити такий протест. І в побудові цієї системи частково винні й ті, хто прийшов на зміну утеклій владі. Снайпери, які вбивають надії на оновлення, сидять мало не в кожному з тих “великих”, хто кокетливо називає себе “камікадзе”, але сподівається, що прийшов надовго.

“Мутні” кадрові призначення не вийшли з моди. Виконавці, організатори й замовники вбивств безболісно залишали Київ — хто через недогляд, хто — називатимемо речі своїми іменами — на комерційній основі. Силовики, зброя, вулиця, проблемні регіони не були взяті під контроль — не до того, ділили портфелі й потоки. Можна було локалізувати кримську проблему в самому зародку — була можливість і готовність. Були люди, які чекали команди — так і не дочекалися. Доки Київ думав, півострів окупували. Досі чекають цієї команди військові в АРК, наша гордість і наш біль. Нам уже є за що пишатися країною, але, як і раніше, соромно за державу. Про те, що чітких наказів і ввідних немає, вголос заявив справжній герой Юлій Мамчур. Не провокувати? Мудро. Те ж саме раніше повторювали вожді беззбройним бійцям самооборони Майдану. Тепер — військовим, багато яких тепер де-факто роззброєні. “Спільний контроль над зброєю”? Коли один з автоматом і РПГ, а другий — із прапором і відчуттям обов’язку?

Захід тисне? Так це ж не їхня земля. Це не США, не Німеччина, не Росія. Це наша земля. У червні 1941-го Москва все ще закликала прикордонників не піддаватися на провокації, коли німці вже ввійшли у Брестську фортецю. Не кажу вже про те, що Захід (який повільно, але неминуче усвідомлює, якого монстра він “умиротворяв” усі ці роки) готовий допомогти захиститися тому, хто готовий захищатися.

Ми готові? Я не про людей, про державу. Наглухо закрити кордон, залити паливо в баки, негайно вирішити (за всяку ціну) матеріально-технічні проблеми, відкликати контингенти через кордон, перекинути ЗРК і літаки із західних областей на Схід і в Центр, поставити на бойове чергування ракети, захистити аеродроми Південного Сходу, завантажити оборонні заводи й привести всю наявну техніку в порядок, оперативно доукомплектувати до штату воєнного часу найбільш боєздатні частини, поставити чіткі завдання розвідці, негайно задіяти всіх розумних колишніх військових, здатних і готових допомогти, зрештою — призначити командуючого сухопутними військами. Що з цього було зроблено? За нашими даними, майже нічого. Як це назвати — недалекоглядністю, недолугістю, малодушністю, непрофесіоналізмом, дурістю? Яка різниця. До неминучого слід готуватися.

Майдан переміг уже 20 лютого. Але політики цього не зрозуміли і 21-го побігли по мирову до Януковича. Вони побоялися вибрати війну (яка вже йшла) і вибрали ганьбу. Свою п’ятихвилинку ганьби вони отримали 22-го на Майдані. Зробили висновки з уроку? Не впевнений. Вони знову шукають поганий мир, ганебно відвертаючись від мужніх військових, гордих татар і вільнолюбних українців Криму. Вони знову шукають “договірку”, тепер уже з Путіним. Чи відбудуться у такому разі п’ятьма хвилинами ганьби? Не знаю. Однаково. За державу кривдно.

Не можемо воювати? Соромно падати до пострілу. Щоб подолати шлях, потрібно йти. Щоб виграти — купити лотерейний квиток. Щоб приготувати яєчню — мати яйця. Особливо коли готувати треба на збройовому мастилі.

Я не військовий? Ні, але, щоби зробити все те, про що сказано, досить просто мати голову на плечах і політичну волю. А ось як саме це зробити — вже питання до фахівців, чимало яких чомусь не затребувані. Ллю воду на млин ворога, видаю військові таємниці? Смішно. Боюся, що російський Генштаб обізнаний про наші секрети краще, ніж український главковерх. Та що там секрети. Візьмемо те, що відомо з відкритих джерел. Наша оборонка продовжувала поставляти військову продукцію Росії, країні, з якою ми де-факто вже у стані війни. У секретаріаті Кабміну на тлі фактичної мобілізації ліквідували управління оборонно-мобілізаційної роботи. А Мінфін виступив з ініціативою (з метою економії коштів, я розумію) позбавити пільг військових! Тепер! Як це назвати? Придумайте самі.

Переддень війни — не час для критики? Переддень війни — саме час для занурення в реальність. Багато тих, хто пройшов Майдан, уже живуть у режимі “In Re”, відчуваючи реальність і готуючи себе до майбутніх справ, не покладаючись на політиків. Треба, щоб цих людей ставало більше. Станеться гірше — буде армія вільних стрільців. А могло б бути добре організоване військо. Але нехай хоч так. Однак переможемо. Питання у часі і в ціні.

Майдану немає? Майдан не той? Барикади — декорації? На зміну організованій Самообороні прийшла некерована махновщина? Не ті обличчя, не ті люди? Обличчя Майдану змінювалося залежно від ситуації. Обличчя країни, не дай Бог що, буде іншим. Опір персоніфікуватимуть люди, яких призве час. Як це було, коли в гарячу пору майданівської “жерсті” з нізвідки бралися талановиті командири, безстрашні бійці, самовіддані лікарі, майстерні будівельники барикад, добровільні постачальники провіанту і дров, просто мужні люди, які самостійно й точно знаходили своє місце у незвичній системі координат. Ніким із “вождів” не призначені. Уповноважені совістю та обов’язком.

Вони будуть реалістами. А тому зроблять те, що вождям чомусь здається неможливим. Зроблять спокійно й буденно.

101 коментар
  • shift Сьогодні, 16:16
    altz Сегодня, 15:53 Жаль, что ты на самом деле не понимаешь почему люди ходили на майдан. Объяснить тебе это будет невозможно, но это и не нужно, живи как есть, это твое дело. Но и нам советов как жить не давай, тебя не спрашивали.

    Я тебе про Фому, ты мне про Ерёму, где ты видишь что бы я писал про людей которые ходили на майдан, и чего я там не понимаю? Я прекрасно понимаю зачем простые люди ходили на майдан, и я скажу тебе больше, я уважаю этих людей, но к сожалению, это пешки в чужой игре. Не спрашивали меня говоришь, я смотрю тебя тут все спрашивают, обиженный ты мой…

    Hloyalee Сьогодні, 16:31
    Ну да, ну да -“все, кто были на Майдане – пешки”. Вам россиянам из подвала виднее. . А я скажу, что на Майдане был цвет нации. Среди восставших эксперты во всех областях. Мы их видим на Громадськом. Это элита нации. . И именно они и разберутся, как обустроить нашу новую Украину, а не вы. . Что за странная качество у россиян, они всегда знают, как кто-то где-то должен жить. . Почему вы всегда всем указываете? У себя порядок навести не можете, а туда же – вказивки раздавать. . У вас блокадников пакуют за листок А4 со словами “Миру -мир” И вы будете нас учить жить?Оглянитесь!
  • Stefix Сьогодні, 16:09
    +++Срочно вступить в НАТО. Отправить флот на защиту Черноморнефтегаза (+, если возможно, корабли НАТО – объявить бессрочные учения). Наверное, пора Турчинова на кислород… Увлекся портфелераздаванием. Часто очень неоднозначным. +++ Наглухо закрыть границу, залить топливо в баки, немедленно решить (любой ценой) материально-технические проблемы, отозвать контингенты из-за границы, перебросить ЗРК и самолеты из западных областей на Восток и в Центр, поставить на боевое дежурство ракеты, загрузить оборонные заводы и привести всю наличную технику в порядок, оперативно доукомплектовать до штата военного времени наиболее боеспособные части, поставить четкие задачи разведке, немедленно задействовать всех толковых бывших военных, способных и готовых помочь, в конце концов, назначить командующего сухопутными войсками
  • 455524 Сьогодні, 15:57
    Уважаемые соотечественники! Защищать Украину мы будем. В одночасье изменилась наша жизнь,наши планы,обострились наши тревоги и наши подозрения.Однако,я предлагаю всем немного успокоиться и подумать конструктивно. Все что произошло и происходит на наших глазах сейчас- это очень позитивный процесс. Мы начали понимать очень многое. Во-первых, Россия показала нам свою истинную личину. Во-вторых, мы победили своего врага, сплотились и стали Нацией, мы стали Гражданами, мы стали Воинами за свою Свободу и Независимость.В третьих, перед нами стоит трудная задача – как жить дальше. Оказалось, что Свободу надо не только завоевать , но и удержать, выстоять, укрепить.Но это надо делать с умом, а не бросить наших лучших людей под танки. Посмотрите на лица погибших-это элита общества.Путину нам нечего противопоставить кроме как убить нас. Это его план- стереть нас с лица земли. Потому что мы- носители другой цивилизации, им не понятной и поэтому враждебной. Мы- начало их конца! Поэтому и бросились они всей своей сворой нас защищать. Не надо им ничего объяснять. ” В чем сила ,брат, – В ПРАВДЕ”. Сила за нами: Сила Духа,Сила Свободы, Сила Правды.Поэтому уберите свои рюкзаки и свечи подальше и беритесь за дело: думайте, как обустроить наше государство, контроль над властью, коррупцией. Надо много думать и дейстовать. Обустраивать наше цивилизационное пространство. Рожайте и растите детей, пишите компьютерные программы,музыку,стихи, обрабатывайте землю и Не Сдавайтесь! Слава Украiнi! Героям Слава!
  • Belgorodec Сьогодні, 15:50
    мне насрать на всю вашу политику, и на москву и на киев. только из-за вас мразей с белгорода уже страшно ездить в харьков, жгут машины с русскими номера, обливают краской и царапают. и в этом я считаю в первую очередь виноваты новые киевские власти которые не могут навести у себя порядок. и кстати посмотрите ролик, где европа видала все эти ваши майданы http://www.youtube.com/watch?v=iej-kuaN1Mg
    forenc Сьогодні, 16:09
    Не ездь к нам, сиди дома. А то убью.
    Belgorodec Сьогодні, 16:16
    я ещё урода какого-то не спрашивал куда мне ездить а куда нет. у меня все родственники в харькове.
    forenc Сьогодні, 16:11
    тяжела жизнь без автомата
    Belgorodec Сьогодні, 16:18
    а с автомата и я отлично стреляю, слава богу научили в русской армии в отличии от тебя словоблуда
    Hloyalee Сьогодні, 16:20
    Стреляйте , дорогенький, у себя дома.
  • zaporozhec13 Сьогодні, 15:34
    И еще. По нику понятно откуда я. Как житель Запорожского края скажу Россиянам – в ваших СМИ столько лжи сейчас! У нас не происходит такого, как заявляет ваш МИД – “на улицах поселился страх, банды и т.д.”. Глупость несусветная, классическое создание образа врага. Мой отец украинец, мать – рускоязычная, я считаю себя украинцем, с детства одинаково хорошо говорю и на украинском и на русском, даже замечаю, что думаю на обоих языках, но при этом ни за каие коврижки не хочу быть гражданином России и жить в России. Братья росиияне (скорее даже “двоюродные” :)), хочу заметить, что русскоязычное население Украины – это уже не русские, по аналогии как американцы не есть англичане, хоть и язык тоже английский.
  • Yuri_Yuri Сьогодні, 15:31
    ДА – ВОЙНЕ
    zaporozhec13 Сьогодні, 15:38
    да ну, гон, война никому не нужна. Хотя если к моему ЗАпорожью подойдут русские войска – возьму АКМ в руки.
  • zaporozhec13 Сьогодні, 15:23
    Нефть и газ черноморские – да, территория Крыма – да, сменить власть в Киеве – да, пояс “дружественный” вокруг России создать – да, не допустить в России демократизации и ограничения авторитарного режима или его смены – да. Вот те тезисы, на которых строится все ныне происходящее. По поводу славян. Братья – да. Но не будем забывать, что в каждой семье, где есть мальчики всегда есть между ними трения, кто-то хочет быть старшим, главнее, руководить младшими. И при этом старшие как-то забывают, что младшие – уже взрослые, нечего управлять ихней жизнью, даже из лучших побуждений. Россия всегда к Украине относилась, отнОсится и будет относится как к младшему брату, при этом считая, что только Россия знает что нужно Украине, как ей жить и поступать. Но культура то разная, поймите россияне эту истину. В чужой монастырь со своим уставом не ходят, свои порядки в чужой семье не имеет право устраивать никто, даже родной брат.
  • MozgON Сьогодні, 15:22
    Ой какие молодцы Януковича прогнали. Безоружные))) всем станет жить хуже, это понятно, если есть зачаток интеллекта! Оружие попавшее в руки “патриотов” еще долго будет стрелять на улицах наших городов. А вы все празднуете, по плечам себя хлопаете. Статья отстой. Дешовая пропаганда и ложь.
    dora Сьогодні, 15:45
    А вы скоро проснетесь, так называемые “русские”? Были всю жизнь халуями, ими и останетесь. Правильно о вас говорил Солженицин!
    altz Сьогодні, 15:50
    После ян-ча хуже быть не может. А нет может – под дулом рос-й армии.
    Hloyalee Сьогодні, 16:19
    MozgON, действительно, что оружие начинает стрелять. . Даже во время майдана оно со стороны восставших не стреляло, все погибшие 11 беркутовцев погибли от пуль снайперов. . У гражданских оружия не было. Но Вы приходите в Крым и выдаете всякому сброду оружие.Сбежавший с оружем Беркут под охраной путинской самообороны скоро начнет применять его в Крыму.Как только Путин проведет лжереферендум и даст отмашку стрелять. . Наше оружие войсковые части до сих пор держат под контролем. Слава Героям! . Так что начинает стрелять ваше оружие, ваши руссо туристо облико аморале курсируют по югу и востоку. Начинают стрелять недалеко пока что от границ с Россией, но понятно, что эта зараза поползет дальше. . Спасибо , русские братья. . Вставай, страна, брат у ворот!
  • ljdgeiuthjq Сьогодні, 15:03
    Добрий день.Я учасник першої революціїв 2004.І учасник 2014.Я з тих хто не перся до камер і не ліз на трибуну а робив свою роботу. В 2004 році в мене був один син а тепер три.Перша революція безкровна продовжувалася 19 днів. Друга три з половиною місяці ізагинуло біля 200-400 людей враховуючи пропалих безвесті.Якщо буде третя то буде тривати коло двох років і загине до тридцяти тисяч людей. Ібуде вона знов через десять років. Тоді моїм дітям буде більше 17. І я думаю що вони будуть там. Я не хочу щоб їх привезли в гробах .І зроблю все щоб її не було . І прошу всіх хлопців що були на барикадах боротися дальше заради наших дітей. Вибачте пишу перший раз.
  • LeonidD Сьогодні, 14:51
    shift Сьогодні, 13:55 Вы одного понять не хотите, не нужно это всё России, не нужно Путину. Просто нет другого выхода, выбора не оставили, под шумок олимпиады, пока Россия не могла вмешаться Американцы устроили эту революцию. Из под тишка, цинично, как они любят. Вы думаете, что Россия бы полезла к вам, сдался ей этот Крым. Просто не нужны России такие соседи, как Американцы, под боком, не допустит этого Россия! А вы просто жертвы обстоятельств, так получилось,что на вашей земле, сейчас идёт война двух держав…

    Вы уверены что России и Путлеру это не нужно?! Найденная нефть в 80-ти км. на юго-запад от Крыма – вот основная цель этого захвата, а границы и люди которые за ними – никому из них не интересны!

    altz Сьогодні, 15:53
    Жаль, что ты на самом деле не понимаешь почему люди ходили на майдан. Объяснить тебе это будет невозможно, но это и не нужно, живи как есть, это твое дело. Но и нам советов как жить не давай, тебя не спрашивали.

До обрання прем’єр-міністра України

лютого 23, 2014Українські проблеми. Політика

 

23.02.2014 р.

 

В цей надзвичайно важливий для України час, час, який може стати початком нашого становлення як потужної держави, необхідно звернути увагу суспільства, політичних діячів на неохідність вимоги високої моральності і чистоти до тих, кому доручаємо керівництво державою і її регіонами. Ці люди своїм життям і діяльністю мали показати чистоту своїх намірів і відданість народу і державі.

Зараз у Верховній раді іде переформатування влади. Призначаються нові проводирі державних структур. Зокрема, сьогодні мають призначати прем’єр-міністра України. У зв’язку з поверненням до конституції 2004 року це дуже важлива подія. Одним з претендентів на цю посаду є Юлія Тимошенко. Вважаю висунення її предендентом на посаду прем’єра помилкою. По-перше, вона щойно вийшла з тюрми і потребує лікування. По-друге, є певні питання до деяких фактів діяльності Юлії Тимошенко на державних посадах. Зокрема, це: а) створення колотнечі і пряма війна з тодішнім президентом В.Ющенком після 2004 року; б) формування договору з В.Януковичем про розділ влади в Україні; в) заключення антидержавного договору з Росією про постачання газу; г) існування в Росії важелів впливу на Юлію Тимошенко у вигляді ніби скасованих кримінальних проваджень та незрозумілість її відношень з очільниками Росії, зокрема, В.Путіним. Всі ці фактори, особливо останній, категорично забороняють призначення Юлії Тимошенко на державні пости, а особливо на ключовий пост прем’єр-міністра України.

Послідовними державниками виглядають інші два претенденти на посаду прем’єр-міністра ‑ Петро Порошенко і Арсеній Яценюк. Перевагу, на мою думку, має Петро Порошенко, який проявив себе добрим господарником, добрим політиком і державним діячем високого рівня.

 

Звучить “Реквієм” Моцарта

лютого 20, 2014Духовність, Українські проблеми. Політика

***

Звучить “Реквієм” Моцарта.

Тужливо голосить хор.

Янукович оголосив траур за загиблими 18 лютого 2014 року.

Людоїдові відригнулося м’ясо жертв.

Це викликало в нього щирий жаль.

Може переївся?

А чи недоїв?

З будинку профспілок винесли обгоріле тіло.

Не можна визначити навіть стать загиблої людини. Загиблої у пожежі, створеної беркутом.

Ці нелюди дуже вишукані у вбивствах та знущаннях з людей..

Цього вони навчалися у німецьких нацистів та російських комуністів.

А може і у більш сучасних вбивць.

Важливо не лише вбити чи побити.

Важливо принизити.

Ти ‑ ніщо, річ, з якою я роблю, що хочу.

Виведу на мороз.

Облию водою.

Одіб’ю нирки.

Виколю очі.

Або виб’ю зуби.

В комуністичних таборах перед входом до барака натягували шнур.

Кожний засуджений мав нахилитися, проходячи під шнуром.

Ніби кланяючись своїм мучителям.

Ці дрібні звироднілі раби системи відчували себе “велетнями”.

Такими самими “велетнями” відчувають себе беркутівці.

У своїй звіриній ницості.

І створеній людоїдською владою злочинній безкарності.

Бо людоїди не здають своїх.

Кривава рука криваву руку миє.

Але народ не хоче в стійло.

Він дихнув повітрям свободи.

І уже ніякими сурогатами повітря його не привабиш.

Народ ненавидить мучителів.

Муки викликають лють і ненависть.

Будять силу.

Об’єднують.

“Уже народ одна суцільна рана.

Уже від крові хижіє земля.

І кожного катюгу і тирана

Уже чекає зсукана петля.

Ошукані, зацьковані, убиті

Підводяться і йдуть чинити суд.

І їх прокльони злі й несамовиті

Впадуть на туші плісняві і ситі,

І загойдають дерева на вітті

Апостолів злочинства і облуд.”

Так казав Василь Симоненко. Поет.

А вустами поета глаголить Бог.

 

А. Велесич

Проросійська мережа за лаштунками кампанії антиукраїнського наклепу

лютого 4, 2014Українські проблеми. Політика
Українська правда
Постійне посилання: http://www.pravda.com.ua/articles/2014/02/4/7012704/
Антон Шеховцов _ Вівторок, 04 лютого 2014, 17:26

Я спостерігаю потужну хвилю хибних, некоректних і роздутих репортажів, що перебільшують чи переоцінюють значення крайніх правих у поточних євромайданівських протестах в Україні.

Журналіст з Москви Алек Лун пише у “The Nation” про “український націоналізм у серці ‘Євромайдану’“, лівак Шеймас Мілн стверджує у “The Guardian”, що “в Україні фашисти, олігархи та західна експансія перебувають у центрі кризи“, тоді як самопроголошений “незалежний геополітичний аналітик” Ерік Дрейцер у своєму огидно оманливому тексті для власного видання “Stop Imperialism” (пізніше передрукованому Центром досліджень глобалізації (The Centre for Research on Globalization), навіть доходить до того, що стверджує, що “насильство на українських вулицях […] це останній приклад зростання найбільш підступної форми фашизму в Європі із часів падіння Третього Рейху”.

Ці і багато інших подібних статей усі написані за схожим зразком, і їх мета – дискредитувати Євромайдан як маніфестацію фашизму, неонацизму або – як мінімум – правого екстремізму.

Кожна масова політична мобілізація в Україні супроводжується спробами скомпроментувати народні повстання, асоціюючи їх із радикальними правими. І не лише повстання чи протести, але також і значні події. Для прикладу, за кілька тижнів до початку футбольного чемпіонату Євро-2012, британська преса істерично звинувачувала українців у расизмі та ксенофобії і застерігала, що будь-яка не білошкіра людина, що приїде в Україну на футбольні матчі, буде неодмінно і негайно вбита. Після закінчення чемпіонату жодне британське видання не вибачилося перед українцями, коли виявилося, що під час турніру не було зафіксовано жодного расистського інциденту за участі українських фанів.

Нинішня кампанія наклепу на Євромайдан є найсильнішою атакою на українське громадянське суспільство та демократичну політику. Схожі напади мали місце також і раніше, хоча їхня інтенсивність ніколи не сягала нинішнього рівня. Під час “Помаранчевої революції“, український напівавторитарний режим президента Леоніда Кучми також намагався заплямувати демократичного президентського кандидата Віктора Ющенка, асоціюючи його із крайніми правими. І ось історія, що поєднує минуле і майбутнє.

У перегонах перед президентськими виборами 2004 року, що вилилися у серйозне протистояння між Віктором Януковичем та Віктором Ющенко, деякий Едуард Коваленко, лідер віртуальної крайньо правої партії Українська національна асамблея (УНА), проголосив, що він і його партія проведуть марш на підтримку Ющенко як кандидата в президенти. Штаб Ющенка негайно відповів, що вони ніколи не потребували такої підтримки, і зробив усе можливе, щоб дистанціюватися від убогої ініціативи Коваленка. Проте штаб Ющенка не міг перешкодити такому маршу, і 26 червня 2004 року Коваленко відправився на марш:

Едуард Коваленко (у центрі) очолює марш УНА

На мітингу, що відбувся після маршу, Коваленко заявив: “Ми, права націоналістична партія, підтримуємо єдиного кандидат

а від правих сил Віктора Ющенка. Одна Україна, одна нація, один народ, один президент!”. І підняв руку у гітлерівському привітанні.

За це Едуард Коваленко отримав велику суму грошей від Віктора Медведчука, тоді голови Адміністрації Президента (за президентства Леоніда Кучми), який пізніше брав участь у виборчому шахрайстві на користь проросійського Януковича, що і спричинило “Помаранчеву революцію”. Медведчук, як відомо, був (і є) у близьких особистих стосунках із Володимиром Путіним, хрещеним батьком доньки Медведчука.

Задача Коваленка була проста: висловлюючи підтримку Ющенку під прапорами, подібними до нацистських, він мусив дискредитувати демократичного кандидата в очах західних спостерігачів. На щастя для Ющенко, щоправда, західні ЗМІ переважно не купилися на цю провокацію та проігнорували її.

Але деякі західні організації не проігнорували. Одна із них була ексцентрична – і вже напевне не існуюча сьогодні – Британська Гельсінкська спілка із прав людини (БГСПЛ, British Helsinki Human Rights Group), незважаючи на назву, не афілійована із Гельсінкським комітетом із прав людини. БГСПЛ відзначилася твердженнями, що вибори в авторитарній Білорусі відповідали демократичним стандартам, що Латвія була не окупована Радянським Союзом, а інкорпорована ним, що народ рома у Чеській республіці не зазнав такого расизму, про який загалом повідомлялося, і т.д. 24 листопада 2004 року БГСПЛ опублікувала доповідь “Тінь антисемітизму на українських суперечливих виборах“, в якій автори робили висновок:

Із такими друзями [маються на увазі Едуард Коваленко та деякі інші] Ющенко може почуватися як ніби він має всю народну міць, яка йому потрібна для захоплення президентського крісла, але чи мусять спостерігачі ОБСЄ, європейські парламентарі, Колін Пауелл та Джордж Буш бути залученими до схвалення кандидата із підтримкою з боку неонацистів та заперечувачів Голокосту?

Один із перших веб-сайтів, що передрукував цей звіт, був той самий Центр досліджень глобалізації (Centre for Research on Globalization), що нещодавно передрукував текст Еріка Дрейцера про Україну, на який я посилався на самому початку. Інший веб-сайт, що передрукував доповідь БГСПЛ, тепер російською, був веб-сайт Фонду історичної перспективи очолюваного російською націонал-консерваторкою Наталією Нарочницькою. Із 2008 року вона очолює розташований у Парижі Інститут демократії та співробітництва, разом із британським євроскептиком, журналістом Джоном Локлендом, керівником досліджень. Локленд, описуваний як “правий антидержавницький лібертаріанець та ізоляціоніст“, був одним із членів правління БГСПЛ.

Джон Локленд та Наталія Нарочницька

Як мінімум троє осіб, асоційованих із БГСПЛ, взяли участь у діяльності розташованого в США Інституту миру та процвітання Рона Пола (Ron Paul Institute for Peace and Prosperity): Деніел МакАдамс (виконавчий директор Інституту), Марк Олмонд (колишній очільник БГСПЛ) та Джон Локленд. Веб-сайт Інституту Рона Пола сповнений оманливих статей про Євромайдан, що асоціюють його із ультраправими, а різноманітні нісенітниці від Марка Олмонда (який любить представлятися як “професор історії Оксфордського університету”, але навіть не працює в Оксфорді) особливо помітні (див. для прикладу, його статтю “Українська опозиція та захід ‘граються з вогнем обабіч крайніх націоналістів’“).

Розташований у Канаді Центр досліджень глобалізації (Centre for Research on Globalization) також викликає цікавість. Він заснований і очолюється Майклом Хосудовським; серед тих, хто працює для центру, є Ніл Кларк, Махді Д. Наземроая та Вільям Енгдал. Хосудовський, Наземроая та Енгдал є членами наукового комітету італійського журналу “Geopolitica“, разом із Джоном Локлендом та Наталією Нарочніцькою. “Geopolitica” – журнал, який редагує Тіберіо Граціані, палкий захисник євразійської співпраці та член Вищої ради Міжнародного євразійського руху, очолюваного російським фашистом Олександром Дугіним. У 2008 році Дугін закликав до російської окупації Грузії та навіть подорожував до Південної Осетії разом із своїми послідовниками із Євразійського союзу молоді.

 Олександр Дугін та його послідовники у Південній Осетії у 2008 році

Geopolitica” сама є відгалуженням італійського ультраправого журналу “Eurasia, Rivista di Studi Geopolitici“, який видає і редагує італійський наці-маоїст Клаудіо Мутті. До наукової ради “Eurasia” входять Олександр Дугін та Вільям Енгдал. На початку січня Енгдал опублікував текст під назвою “Белградська фінансована США тренувальна група за лаштунками ретельно диригованих київських протестів“.

Дугін просував ідею руйнування України та її колонізації Росією від початку 1990-х. Він також був натхненником заснування італійської націонал-соціалістичної організації “Держава і сила” (Stato & Potenza), яка відкрито закликає до анексії України Російською Федерацією. Дугін та Муті приятелюють із 1990 року; сам Муті близько пов’язаний із “Державою і силою“.

Олександр Дугін та Клаудіо Муті у 2012 році

Всі вищезгадані особи та групи формують – швидше за все, невелику – частину ширшої мережі, метою якої є просування анти-західних, проросійських та про-євразійських ідей в ЄС, США та Канаді. Більше того, нижченаведені особи із цієї мережі офіційно постійно співпрацюють із спонсорованим Кремлем телеканалом Russia Today (RT):

А ці автори працюють у пулі політичних коментаторів іншої спонсорованої Кремлем медіа-служби, Голос Росії:

  • Марк Олмонд (екс-БГСПЛ, Інститут миру та процвітання Рона Пола)
  • Майкл Хосудовський (Центр досліджень глобалізації, “Geopolitica”)
  • Ніл Кларк
  • Ерік Дрейцер (Центр досліджень глобалізації, “Stop Imperialism”)
  • Олександр Дугін (Міжнародний Євразійський рух, “Eurasia”)
  • Вільям Енгдал (Центр досліджень глобалізації, “Geopolitica”, “Eurasia”)
  • Тіберіо Граціані (“Geopolitica”)
  • Джон Локленд (ex-БГСПЛ, Інститут демократії та співробітництва, Інститут миру та процвітання Рона Пола)
  • Деніел МакАдамс (ex-БГСПЛ, Інститут миру та процвітання Рона Пола)
  • Наталія Нарочницька (Інститут демократії та співробітництва)

Відгалуження Голосу Росії у Франції це ProRussia TV пов’язане із французьким крайньо правим Національним фронтом і очолюване Жілєм Арно, колишнім радником Національного фронту у Верхній Нормандії. Лідер Національного фронту Марін Ле Пен отримала теплий прийом у Росії минулого літа. Тоді, зокрема, вона зустрічалася із віце-прем’єр-міністром Дмитром Рогозіним, що допомагав засновувати Інститут демократії та співробітництва, коли він був представником Росії у НАТО (2008-2011). Саме під час служби Рогозіна у російській місії в НАТО Україні та Грузії відмовили у членстві в цій організації.

 Марін Ле Пен та Дмитро Рогозін у Москві, 2013

Коментуючи рішення українського уряду не підписувати Угоду про асоціацію з ЄС, Ле Пен сказала, що вона була розчарована втручанням ЄС в українські справи і рекомендувала українцям “не вступати в цей жах”, тобто в ЄС (хоча фактично ніхто і не обговорював вступ України до ЄС). У цій риториці Ле Пен підтримав Андреас Мьольцер із крайньо правої Австрійської партії свободи, який також запропонував – коли йшла мова про зближення України та ЄС – “взяти до уваги легітимні інтереси Росії, [яка] дуже чутлива до всього, що стається у її найближчих сусідів включно із Україною, яка, від часів Петра Великого, була частиною російської сфери впливу”.

Широка мережа, що складається із проросійських авторів та інституцій, є крайньо правим розсадником всіх видів теорій змови, євроскептицизму, расизму та антидемократичних теорій. Сьогодні це також одне із основних джерел статей, оглядів та тверджень, що тим чи іншим чином намагаються дискредитувати Євромайдан, асоціюючи його або із неонацизмом, або із уявною експансією США. Риторика цих авторів повністю узгоджується із зауваженнями російського міністра закордонних справ Сергія Лаврова, який нещодавно розкритикував західну підтримку Євромайдану та заявив: “Що спільного має підбурювання дедалі більш насильницьких протестів із просуванням демократії? Чому ми не чуємо осуду тих, хто захоплює та утримує урядові будівлі, підпалює поліцію, використовує расистські, антисемітські та нацистські гасла?”.

Ось перелік вибраних публікацій, які вже випустила ця євразійська натхненна Кремлем мережа:

Я не знаю, чи Алек Лун, що пише для “The Nation”, чи Шеймас Мілн, що пише для “The Guardian”, входять до цієї про-євразійської мережі. Незважаючи на те, що їхній меседж схожий на той, що його продукують у багатьох статтях про-євразійські автори, вони просто можуть не знати, про що пишуть. Але ці люди, що асоційовані із Британською Гельсінкською спілкою із прав людини, Інститутом миру та процвітання Рона Пола, Центром досліджень глобалізаціїІнститутом демократії та співпраціМіжнародним євразійським рухом і – я припускаю – багатьма іншими подібними інституціями, які ще можуть бути виявлені, очевидно є ідеологічно спрямованими антидемократичними активістами, залученими до антиукраїнських та, зрештою, анти-європейських підривних дій.

Переклад з англійської: Ганна Гриценко, Оригінал публікації.

© 2000-2014 “Українська правда”
Передрук матеріалів тільки за наявністю гіперпосилання на www.pravda.com.ua

Кремлю та його пахолкам потрібна Україна без українців?

лютого 2, 2014Українські проблеми. Політика, Українці і світ


02.02.2014

Сергій Грабовський

 Коли більшовики та їхні союзники наприкінці 1917 року не змогли здобути більшість на Всеукраїнському з’їзді рад у Києві, їхні делегати притьмом переїхали до Харкова, об’єдналися там із членами збільшовизованих рад міст Слобожанщини, Донеччини та Луганщини і проголосили себе єдиною законною владою Української Народної Республіки. А оскільки жодних шансів здобути контроль на всій території УНР вони не мали (як засвідчили вибори до Установчих Зборів, за більшовиками йшло приблизно 10% люду), то вони закликали на допомогу «братню Росію». Втім, її і кликати не треба було – адже більшовики України були обласною організацією російських більшовиків, повністю підпорядкованою ЦК партії й уряду Совєтської Росії; підривна агентура Леніна та Троцького вільно діяла на території УНР і, користуючись демократичністю української влади, розкладала зсередини військо та державний апарат і засипала міста та села республіки безплатною пропагандистською пресою, яка на всі заставки лаяла «українських буржуазних націоналістів» та обіцяла незчисленні блага від дружби з Росією.

І – поїхало-покотилося. Вслід за газетною тріскотнею про «озвірілих націоналістів» (на щастя, телебачення тоді ще не винайшли…) пішли в бій «добровольчі» загони під прапорами і від імені «харківської УНР». Почалася війна, яку дехто називає російсько-українською, а варто було б назвати «совєтсько-радянською». Або першою колоніальною війною більшовиків, які ринули упокорювати найважливішу для метрополії бунтівну провінцію Російської імперії. Змінився прапор, змінився гімн, номінально у Росії була проголошена «пролетарська демократія» – а імперіалізм залишився на місці й під новою шабатуркою. Щоправда, остання була надто вже блискучою, тож звабила тоді, в 1917-му, чимало малоросів та інших жителів України…

А наприкінці 1918-го більшовики (які завоювали було УНР, та були звідти викинуті, причому не німцями-австрійцями, а – як засвідчив у листі до Леніна один із нечисленних українців у керівництві КП(б)У Володимир Затонський, «повсталим українським народом») знову ринули до України, і знову через Харків. З різномастої публіки були сформовані «дивізії» та «бригади» (простіше кажучи – червонопрапорні бандформування), об’єднані під егідою «Украинского фронта» та «уряду» номінально незалежної «Украинской Социалистической Советской Республики» (так вона спершу звалася, і її конституція була спершу написана російською, і тільки потім перекладена українською). І знову більшовикам удалося завоювати значну територію України, і знову їх викинув геть повсталий український народ.

І лише з четвертої спроби, запровадивши НЕП й українізацію, тобто пішовши на значні поступки українцям та скориставшись шовіністичною недолугістю «білих» політичних сил, більшовики змогли-таки поставити під свій контроль більшість території України, віддавши решту іншим державам. А Харків був зроблений столицею УСРР. Та все одно Україна залишалася, за словами такого компетентного експерта, як Сталін, «слабкою ланкою» більшовицької імперії. І тоді був ініційований Голодомор вкупі з нищенням української інтелігенції, української церкви та української кооперації…

«Украинский фронт» починає похід

Схоже, у Кремлі не переймаються знаходженням нових політтехнологій упокорення України. Путінська Росія, яка «встає з колін», з параноїдальною впертістю намагається відновити двічі впродовж ХХ століття вже зруйновану імперію. Потужна пропаганда – створення мережі агентури – розкладання за її допомогою силових структур та владних органів колишніх колоній – обіцянки «мільйонів років щастя» народам цих країн – створення «п’ятої колони» з парамілітарними структурами – перехід до прямого втручання, ледь замаскованого «независимым Цхинвалом» та «Украинским фронтом».

Що ж, такий фронт знову створений – якраз через 95 років після свого попередника, і також у Харкові. Офіційно він зветься «громадською організацією», проте біля його витоків стоїть чинна влада в особі сотень місцевих організацій Партії регіонів та Харківської облдержадміністрації. Ясна річ, що «фронтовики» взяли собі російський імперський символ – так звану «георгіївську стрічку». Ясна річ, що виступи на форумі лунали «мовою Леніна і Путіна». Ясна річ, що, як і 95 років тому, «фронт почне зачищати і очищати українську землю від тих, хто прийшов сюди з окупаційними планами», – як заявив на зібранні організаторів об’єднання глава Харківської облдержадміністрації Михайло Добкін, а для цього буде створена «фронтова народна гвардія» (називати ці загони «червоною гвардією», як колись, не випадає – надто вже вожді «фронту» несхожі на «пролетарів усіх країн»). Але є і різниця: КПУ ввійшла до «Украинского фронта» як другорядна сила, а лідерами є відверті прихильники (ймовірно, й агенти) відновлюваної імперії «кремлівських чекістів». І головне: виявляється, наразі окупували Україну… українці, і від них її треба зачищати. «Купка оскаженілих націоналістів, спустившись з Говерли, озброївшись не лише сценарієм, але і кийками, вирішила, що вони і є той єдиний український демос, який здатний продукувати національну ідею і проголошувати її від імені всього українського народу», – заявив згаданий уже Добкін. «Сценарій» же цей, звісно, «написаний не в Україні», а тут діють лише «доморощені виконавці». Що ж, ніякі П’ятакови, Квірінґи й Кагановичі не додумувалися оголосити українців «окупантами України», як це роблять нинішні вожді «фронту».

Ну, а слова щодо бажання «мирно вирішити сьогоднішнє протистояння в суспільстві», «зберегти мир і не допустити громадянської війни та кровопролиття» на вустах харківських «фронтовиків» теж не нові – саме так говорили місцеві більшовики, розгортаючи тим часом тодішніх «тітушків», які на початку 1918-го, взявши Київ, улаштували там різанину – й повторили цей же подвиг на початку 1919-го за аналогічних обставин…

До речі: для Михайла Добкіна «доморощене», тобто створене в Україні й українцями, як бачимо з контексту його виступу, – це щось другорядне, низькопробне, нікчемне, нице. Нагадаю, це стверджує очільник обласної виконавчої влади, який діє від імені Віктора Януковича й уряду України. Чи може хтось, крім маріонеткових політиканів, усіляких квіслінґів і затонських, дозволити собі щось подібне? Чи реально над добкіними й іже з ними вже немає іншої влади, крім кремлівської?

Чим закінчуються «зачистки України» для самих «чистильників»

Сторонньому спостерігачеві може здатися, що протистояння в Україні має етнічний характер; справді, і в 1917-18-му, і нині серед харківських «вождів» етнічних українців – одиниці. Насправді все значно складніше. Агапієв, Дельвіг, Кравс, Поджіо, Отмарштайн, Бізанц, Сінклер, Сафонов, Кудрявцев, Ніконов, Комнін-Палеолог, Греков, Галкін, Алмазов, Рябінін, Астаф’єв, Булатов, Кануков, Губер – це далеко не повний список військової еліти УНР та ЗУНР із не дуже, скажімо так, типовими для українців прізвищами, яка зі зброєю протистояла тоді «Украинскому фронту», всім цим коцюбинським-дибенкам-боженкам-антоновооовсієнкам. Але ж належність до української нації якщо й визначається кров’ю, то не її «чистотою», а готовністю пролити цю кров у самовідданій боротьбі за свободу України. Так було у роки Української революції, не змінилася ситуація й зараз. Хтось із читачів міг перечепитися об прізвище «Булатов» у наведеному вище списку; так, Дмитро Булатов є героєм сучасної історії – поряд з іншими лідерами «Автомайдану» Сергієм Поярковим та Сергієм Хаджиновим (за Добкіним, мабуть, вони і є тими «оскаженілими націоналістами», що «спустилися з Говерли»).

Та годі про елементарні речі, яких ніколи не зрозуміють «фронтовики». У ці дні, коли Кремль – за словами вельми поінформованого колишнього радника Путіна Андрія Ілларіонова – приступив до форсованого здійснення своїх планів розколу та (за можливістю) поглинання України, кожен сам вирішує, ким він є – українцем чи малоросом, визволителем країни від імперської шушвалі і кримінальних зграй чи виконавцем плану «Україна без українців».

Однак варто нагадати, що отамани «дивізій» та «бригад» створеного Москвою «Украинского фронта» були ще у 1918-19 роках майже всі розстріляні за наказами Кремля. Надто нестямно вони грабували та вбивали. А «ідейні» члени маріонеткових «харківських урядів» майже всі пішли у розстрільні підвали НКВД чи вкоротили собі віку під загрозою неминучого арешту дещо пізніше – у 1934-38 роках. Бо в очах володарів імперії навіть їхні заповзяті українські пахолки видавалися «небезпечними сепаратистами»…

Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода


Радіо Свобода © 2014 RFE/RL, Inc. | Всі права застережені.

bigmir)net  хиты 284897 хосты 97478

Copyright © Блог Василя Кондрата (Vasyl Kondrat Blog). All rights reserved.