Хто розвяже інформаційний «Гордіїв вузол» Збройних Сил України?* (Автор: Костюк Петро)

вересня 6, 2017Загальне
 

«Спроби поневолити інший народ,

сусідній народ залишають свій слід,

якщо цьому прямо не протистояти».

Тімоті Снайдер

 

Останнім часом в американських, українських, російських та інших ЗМІ з’являється чимало матеріалів про можливість надання США летальної зброї Україні, зокрема протитанкових ракетних комплексів «Джавелін» (Javelin). Мовляв, наявність такої зброї в ЗСУ змінить картину російсько-української війни на Донбасі. Наразі кінцеве рішення за Білим домом. На тлі недавнього запровадження США санкцій проти Росії, надання американцями летальної зброї Україні виглядає цілком вірогідним. Але не лише зброя визначає переможців у війні…

 

Величезне значення мають настрої, які панують у суспільстві, наскільки суспільство здатне давати відсіч ворогові. Росіяни анексували Крим і окупували частину Донбасу не тільки через те, що українське військо та силові структури були поруйновані, а й через те, що тут вдалося насадити «русскій мір». Саме в оборонній сфері залишалось найбільше прихильників совєтського, частина мешканців східних областей України виявилася колаборантами. Ці фактори й надихнули В. Путіна на агресію.

 

О. Турчинов озвучив шокуючі цифри зрадників у Криму в 2014 році. З усіх силовиків, котрі перебували на півострові, Україну не зрадили менше 20% (https://tsn. ua/politika/turchinov-ozvuchiv-shokuyuchi-cifri-zradnikiv-ukrayini-u-krimu-u-2014-roci-911308. html).

 

«Термін «совєтський» є у всіх мовах. А нам дуже підступно навязали термін «радянський». Я дотримуюсь тільки терміну «совєтський», адже це автентичне поняття, і немає ніяких підстав перекладати його. Але воно вже перекладене, і це одна з ознак слабкої десовєтизації. Коли цей термін так в’ївся і ввійшов у звичку і свідомість людини, то це є одна з ознак того, що дух совєтський тримається в найменш помітних формах. Має значення те, як людина ставиться до «совєтського». Якщо вона це сприйматиме негативно, тоді воно і зникне» (Євген Сверстюк: «Громадянське суспільство має доповнювати суспільство духовне». gurt. org. ua/interviews/22424/).

 

Нинішня російсько-українська війна – значною мірою війна світоглядна. Війна за ідентичність. Або стверджується українська проєвропейська ідентичність, або відроджується просовєтська, проросійська ідентичність. Реалізуючи курс на знищення України, здійснюючи гуманітарну агресію, Кремль застосовує, окрім збройної агресії, і «м’яку» силу з метою руйнації української ідентичності, яка є системоутворюючим чинником національної держави (Василенко В. Війна 2014 року: спроба системного аналізу / В. Василенко // Український тиждень. – № 42. Спецвипуск. – 2014)

 

«Гібридна війна» триватиме, змінюючи форми і винаходячи нові прийоми, як воєнні, так і політичні. Росія здійснює одночасно і гуманітарну агресію в кількох напрямах, ведучи проти України інформаційно-пропагандистську, історіософську та конфесійну війни. Наступ на українську ментальність, традиційні цінності, мову, культуру, систему освіти, історичну пам’ять народу, національні церкви має стратегічну мету: знищення ідентичності української нації, яка є системоутворюючим складником громадянської нації та Української національної держави (Василенко В. Війна 2014 року: спроба системного аналізу / В. Василенко // Український тиждень. – № 42. Спецвипуск. – 2014).

 

Збройні Сили України від часу свого утворення в 1991році перебували в совєтському інформаційному полі. «Совкова» воєнна ментальність блокувала розвиток ЗС України власне як національного війська. Не кращою була ситуація в інших силових інституціях держави. Впродовж існування ЗСУ були неодноразові спроби надати їм національного вигляду (це намагалися зробити Головне управління Соціально-психологічної служби, а згодом Департамент гуманітарної політики МО України), але з об’єктивних і суб’єктивних причин, попри певні здобутки, вони зазнавали невдач. Ці процеси часто-густо гальмувались в надрах МО та ГШ.

 

Революція Гідності 2013-2014 рр. і початок зовнішньої агресії з боку Російської Федерації продемонстрували конечну потребу відродження українських мілітарних традицій. В українському суспільстві нарешті сформувалася думка про неможливість реформування армії без подолання совєтських традицій і символіки, які, зокрема, виявляються у нумерації та почесних найменуваннях військових з’єднань та частин. Спираючись на совєтську спадщину не можна ефективно протистояти донецьким колаборантам і терористам, російській армії. Бо ця спадщина не лише «совкова», вона насамперед антиукраїнська (Критика радянської атрибутики. https://www. ukrinform.ua/rubric-presshall/1717161-4e6ec8aa7d43ea870 d6bc41ca205a1b5. html).

 

Треба очистити українську армію від залишків минулого. Час нарешті формувати справді національну мілітарну потугу, використовуючи національні воєнні традиції. Вивчення, обґрунтування й утвердження давніх військових традицій у переважній більшості держав світу є важливим аспектом діяльності науково-історичних установ і служб.

 

Кабінет Міністрів України 21 жовтня 2009 року ухвалив Постанову №1140 «Про утворення Науково-дослідного центру воєнної історії». Та вже 7 липня 2010 року Кабінет Міністрів України прийняв Постанову № 562 «Про визнання такою, що втратила чинність, постанови Кабінету Міністрів України від 21 жовтня 2009 р. №1140». Підписав її тодішній прем’єр-міністр України М. Азаров. Така установа вкрай потрібна в умовах гібридної війни.

 

Сьогодні історія, як наука, виконує роль ефективної зброї. Справжня, не спотворена історія народу, її війська якнайкраще допомагає зберегти й сформувати національну ідентичність українців, її вояків. Указом Президента України №806/2014 від 14 жовтня з метою вшанування мужності та героїзму захисників незалежності й територіальної цілісності України, військових традицій і звитяг Українського народу, сприяння дальшому зміцненню патріотичного духу у суспільстві та на підтримку ініціативи громадськості в Україні було встановлено свято – День захисника України, яке відзначається щорічно 14 жовтня. Указ президента України від 23 лютого 1999 року №202 втратив чинність. (Цим указом встановлювалося відзначення 23 лютого Дня захисника Вітчизни, а в 1922–1946 роках він називався Днем Червоної Армії і Флоту, з 1946-го по 1993 рік – Днем Радянської Армії і Військово-Морського флоту).

 

21 травня 2015 року набрав чинності пакет законів, ухвалених Верховною Радою 9 квітня, про історичну пам’ять, або про «декомунізацію». Попри такі важливі кроки, Збройні Сили України все ще перебувають в совєтському інформаційному полі. Лише кілька промовистих фактів.

 

День ВДВ (високомобільних десантних військ) за ініціативою Д. Саламатіна (колишнього міністра оборони) святкують в Україні 2-го серпня в один день з російськими ВДВ. Навіть абревіатуру (ВДВ) запровадили таку, щоб не відрізнялась від російської. Ну навіщо було додавати термін «високомобільні»? Десантники за суттю своєю є наймобільнішою військовою складовою будь-якого війська будь-якої держави.

 

А ще у Збройних Силах України відзначають День військ зв’язку 8 серпня. Прецікавий факт: 8 серпня 1920 року на Печерських пагорбах Києва були розквартировані Московські інженерні курси (зараз на цій території розміщений Військовий інститут телекомунікацій та інформатизації МО України).

 

3 листопада в Україні відзначається День інженерних військ. Але саме 3 листопада 1941 року саперами Червоної армії в Києві був висаджений у повітря Успенський собор Києво-Печерської лаври. Саме в ньому був похований князь Костянтин Острозький, «некоронований» володар Руси-України, який в 1514 р. переміг московитів у битві під Оршею (нагальним є запровадження на державному рівні відзначення дат, пов’язаних з перемогами українського війська).

 

Ці проблеми притаманні не тільки Збройним Силам України, а й Національній гвардії України, Державній Прикордонній службі України, іншим силовим структурам.

 

13 березня 2014 року Верховна Рада ухвалила закон «Про Національну гвардію України». Свято, яке щорічно відзначається 26 березня, повторно було запроваджено 18 березня 2015 року Указом Президента України «Про День Національної гвардії України».

 

26 березня традиційно відзначалось як День внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України. (НГУ вже існувала в Україні у 1991-2000 рр. День Національної гвардії України до 2000 р. відзначався щорічно 4 листопада в день ухвалення Верховною Радою 1991 року Закону України «Про Національну гвардію України». Але НГУ не отримала належного розвитку. Свято День Національної гвардії України було скасовано у зв’язку з розформуванням НГУ).

 

День прикордонника раніше відзначали 4 листопада, в день ухвалення 1991 року Закону «Про Прикордонні війська України». З 2003 року набув чинності новий закон «Про державну прикордонну службу України» і свято було перенесено на 28 травня. (В СССР День прикордонника відзначався 28 травня у зв’язку з тим, що 28 травня 1918 року Декретом Ради народних комісарів була заснована Прикордонна охорона кордону РСФСР. Тоді ж було створено Головне управління прикордонної охорони. Правонаступником цих структур стала Федеральна прикордонна служба).

 

Залишки колоніально-тоталітарного минулого нагадують про себе в Збройних силах України та інших військових формуваннях. Найбільш абсурдна ситуація з військовими навчальними установами. Більшість походить з СССР, а деякі ведуть свій родовід від царських часів. Зокрема, Військова академія Сухопутних військ в Одесі ([Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://vaodessa.org.ua/index. php/history.html).

 

Приміром, у Національному університеті оборони України донині функціонує аудиторія № 222 імені російського фельдмаршала І. Ф. Паскевича, яка була створена 2013 року за ініціативою тодішнього начальника цього військового вишу. Настав час створити в цій навчальній установі аудиторію імені Симона Петлюри – Генерального секретаря військових справ в першому українському уряді, сторіччя якого святкували у Кабінеті міністрів України 18 липня цього року.

 

Відповідно до Указу Президента України від 9 жовтня 2007 року №955/2007 «Про відзначення 300-річчя подій, пов’язаних з воєнно-політичним виступом гетьмана України Івана Мазепи та укладанням українсько-шведського союзу», визначено вивчити питання щодо присвоєння окремим навчальним установам, військовим частинам ім’я гетьмана України. Цей Указ донині не виконано.

 

Актуальна сьогодні для ВВНЗ Міністерства оборони і аудиторія імені полковника Петра Болбочана, можливо в Одеській Академії СВ ЗСУ. Який на чолі виокремленої дивізії, отримавши таємний усний наказ від уряду УНР, звільнив в квітні 1918 р. Крим від російських большевиків, взяв під контроль військове майно кримських портів і активно посприяв у справі підняття українських прапорів на всіх військових кораблях Чорноморського флоту, тим самим приєднуючи його до складу війська УНР.

 

На вході до Київського військового ліцею названого іменем славного козацького полковника Івана Богуна, який не підписав Переяславської угоди, досі бовваніє пам’ятник російському генералісимусу Алєксандру Суворову.

 

Ще три роки тому за ініціативи громади у місті Броди, райцентрі на Львівщині, демонтували пам’ятник генерал-фельдмаршалу Міхаїлу Кутузову. На місці знесеного пам’ятника, встановили меморіал Героям Небесної сотні. Погруддя генерал-фельдмаршала перенесли на господарський двір комунального підприємства «Броди». Його на баланс, як це не дивно, взяла… Бродівська в/ч А2595. Відтоді М. Кутузов височіє на аеродромі армійської авіації України! (Адріана Гринишин, «Вголос». На Львівщині російський фельдмаршал щоранку слухає Гімн України. http://vgolos.com.ua/articles/na_lvivshchyni_rosiyskyy_ feldmarshal_shchoranku_sluhaie_gimn_ukrainy_273604. html).

 

Навіщо Україні імперські «герої»? Кажуть, що пам’ятники демаркують кордони. Маємо справу з антидержавними семіотичними знаками, своєрідними політичними маркерами, якими чужинці упродовж століть мітили українську землю, культуру, історію. Причому роблять це й нині – професійно, підступно, користуючись нашим невіглаством. Приміром, окупувавши Крим, росіяни найперше зруйнували пам’ятник Гетьману Сагайдачному. Він був одним із тих, хто підійшов до Москви і ледь її не зруйнував. Росіяни це добре пам’ятали, тому й розпочали війну з пам’ятниками саме з пам’ятника українському Гетьману.

 

Актуальним залишається питання функціонування державної мови у ЗСУ та інших військових формуваннях. Російська мова продовжує лунати не лише в бойових військових частинах, але й в навчальних і наукових установах Збройних Сил України. Двомовність у ЗСУ є протизаконною з правового погляду, оскільки військова служба є державною службою. Стаття 13 Закону про Збройні Сили України прямо вказує, що у Збройних Силах України використовується державна мова, якою за Конституцією є українська. Не секрет, що у військових частинах Криму практикувалась двомовність, а це не могло не позначитись на швидкій анексії Росією Криму. В умовах гібридної війни російська мова виконує роль ефективної стратегічної зброї. Кремль це добре розуміє, на відміну від Києва.

 

«Якщо лишатиметься ситуація колоніальної інерції, коли противники України закликають не чіпати питання мови, це буде поцілунком смерті для української мови та культури. Тоді не буде України, не буде українців. Буде якась ліберальна Росія без Путіна. Але в ній рано чи пізно з’явиться і Путін» (Професор Колумбійського університету Юрій Шевчук: «Двомовність для України – це поцілунок смерті». http://veterano.com.ua/rukh-veteraniv/heroiko-patriotychne-vykhovannia/5345-profesor-kolumbijskogo-universitetu-yurij-shevchuk-dvomovnist-dlya-ukrajini-tse-potsilunok-smerti).

 

Настав вирішальний час провести «десовєтизацію» не тільки Збройних Сил, а й інших силових структур (Петро Костюк. Десовєтизація Збройних сил України як чинник творення національного війська в Україні. Універсум. 1–2 (267–268), 2016).

 

Деякі позитивні зрушення спостерігаємо. 18 листопада 2015 р. виданий Указ Президента України №646/2015 Про внесення змін до Указу Президента України від 30 жовтня 2000 року № 1173 «Про впорядкування присвоєння почесних найменувань військовим частинам, установам, вузлам зв’язку, органам та підрозділам» (зі змінами, внесеними Указами від 23 червня 2006 року № 569, від 29 грудня 2006 року № 1162, від 22 липня 2010 року № 780, від 7 жовтня 2014 року № 761, від 16 грудня 2014 року № 934, від 10 червня 2015 року № 320 та від 21 вересня 2015 року № 551). Цим Указом затверджена нова редакція переліку почесних найменувань. Зокрема, йдеться про вилучення частини почесних найменувань і державних нагород часів СССР із повної назви військової частини, установи, вузла зв’язку, органів, підрозділів. Зокрема, вилучаються згадки про державні нагороди часів CССР і республік, що входили до його складу, колишніх соціалістичних країн («ордена Жовтневої революції», «ордена Червоного прапора», «ордена Суворова» тощо). Вилучаються топонімічні відзнаки (географічні назви), якщо йдеться не про територію сучасної України. Якщо згаданий у назві топонім розташовано в Україні, він зберігається.

 

Хоча є питання які потрібно було врахувати в цьому Указі. Зокрема, 24 окрема механізована Бердичівська Залізна бригада імені князя Данила Галицького. Чому князя, а не короля Данила Романовича? Є питання і щодо збереження «гвардійських» найменувань. Адже це певним чином легітимує використання гвардійської-георгіївської символіки.

 

Безумовно, що це тільки початок великої роботи по десовєтизації військових частин, установ Збройних Сил України, Національної гвардії України, вузлів урядового зв’язку Служби безпеки України, органів Державної прикордонної служби України та підрозділів Державної спеціальної служби транспорту, вищих військових навчальних установ та організацій. Присвоєння почесних найменувань має бути не спонтанним, а на основі детально опрацьованої та узгодженої національної системи. Присвоєння назв та перейменування військових частин (установ) має розглядатись державним та військовим керівництвом держави як найважливіший засіб національно-патріотичного виховання особового складу ЗСУ, НГУ тощо. Військовим частинам (установам) замість старих найменувань, мають присвоюватись імена знаних національних героїв та воєначальників, які внесли значний особистий вклад у захист України, включаючи і героїв російсько-української війни, яку розв’язала РФ у 2014 р.

 

Ще 2006 року Міністерством оборони планувалось змінити нумерацію військових з’єднань та частин Збройних сил України. На жаль, і зараз вона з часу ЗС СССР. У нас, приміром, є 128-ма окрема Закарпатська гвардійська гірсько-піхотна бригада, 703-й інженерний Вінницький полк, 777-й окремий полк матеріального забезпечення, 169-й навчальний гвардійський центр і т. д. По-перше, їх немає в Українській державі у такій кількості. А по-друге, це сприймається як щось чужорідне, не системне.

 

Cпадкоємцем СССР є Російська Федерація, а отже і ЗС РФ є спадкоємцем ЗС СССР. Тож на четвертому році російсько-української війни, в 100-річчя Національної революції настав час позбутись антиукраїнських елементів «спільної» з Росією історії. Про сучасні Збройні Сили України ми ведемо мову з 6 грудня 1991 року. З лютого 2014 року почалася нова ера в історії України, і в ній совєтським символам місця не має бути. Україна має творити спільні сакральні сенси, відмінні від ворожих, які працюватимуть на самоідентифікацію українського вояка, громадянина України. Потреба такої політики зумовлюється ще одним чинником: російська агресія спирається на совєтські міфи та стереотипи, кремлівська пропаганда мобілізує на боротьбу проти України людей, котрі є носіями совєтської ідентичності.

 

«Війна із зовнішнім агресором, в ролі якого виступила Росія, сприяла зміні змісту «ми – наше» для значної категорії людей, що донедавна знаходились у пострадянській парадигмі. Фактично шляхом революційних потрясінь відбулись зрушення, які не проявились еволюційно внаслідок відсутності цільової програми національної ідеї від 1991 року. Однак виявилось, що радіти і розслаблятися надто рано. Оскільки радянська тактика розмивання національної самоідентіфикацій, як ракова пухлина, дала глибокі метастази і до того ж двох типів.

 

Перший тип – це люди, які сьогодні досі залишаються носіями радянських кліше. Сюди належить левова частка кадрових військових (як не дивно, це звучить в умовах війни з Росією вже протягом двох (трьох – авт.) років), а також чимала частина чиновників та освітян. Це якраз представники тих суспільних категорій, для «обробки» яких використовувалися методи нав’язування дихотомії відчуття гордості – чіткі маркери пропаганди (історичні міфи, штучні предмети самоідентифікації – блакитний берет десантників, тощо).

 

Тривала війна з країною, яка народила зазначені маркери, не знищила їх. Вони продовжують замінювати власне українські маркери або мімікрують під такі. Крім того, відчуття класової або групової належності, яке виховувалось 70 років як альтернатива національній самосвідомості, і сьогодні дає результати. Часто воно проявляється як домінація вузькопрофільного (ми – десантники, ми – шахтарі тощо) чи регіонального патріотизму над національним» (Анастасія Гайдукевич «Банальний націоналізм vs ура-патріотизм радянського штибу». http://www.jimagazine.lviv.ua/2016/Haidukevych_banalnyj_nacionalizm. htm).

 

Слід зазначити, що совєтська тактика розмивання національних самоідентіфикацій дала ще один свій плід.

 

«Другий тип – це нове покоління активістів, які часто мають закордонну освіту, стажування чи досвід роботи. Категорія, як правило інфікована зідеалізованим лібералізмом, яка намагається доволі буквально імплементувати досвід, світовідчуття та стиль діяльності західного світу, не враховуючи різницю в кілька поколінь розвитку, яка існує між свідомістю і реаліями України і того ж західного світу. Харакретною рисою діяльності цієї групи є уникання акцентів на національних особливостях, демонстративне уникання «шароварщини» (як спрощеної форми подачі національної культури), пріоритет наднаціональних та загальнолюдських цінностей» (Анастасія Гайдукевич «Банальний націоналізм vs ура-патріотизм радянського штибу». http://www.jimagazine.lviv.ua/2016/Haidukevych_banalnyj_nacionalizm. htm).

 

Носії совєтської свідомості – благодатне середовище для подальшого розгортання російської агресії. Незнання українцями своєї історії підсилює міфи, які використовує агресор – Російська Федерація.

 

У 2017 р. відзначаємо 75 років з часу утворення УПА, яка мужньо боролася з тими ж ворогами, що і нинішнє покоління українських вояків на Донбасі.

 

Але… Ось що транслював телеканал «NewsOne» 23 липня 2017 року в телепередачі «Субъективные итоги», яку вів В. Піховшек: «Я всегда был уверен, что законы Украины о декоммунизации – не столько законы о декоммунизации, сколько о бандеризации Украины, идеологическом оформлении националистической Украины, не более того» (Пиховшек: ревизия истории может обернуться мировым позором Украины. «Субъективные итоги» 23. 07. 17. https://www. youtube. com/watch?v=mWRkQ9rYxsw).

 

До речі, рекламуючи себе, «NewsOne» стверджує, що «это совершенно новый подход к новостям» (Пиховшек: ревизия истории может обернуться мировым позором Украины. «Субъективные итоги» 23. 07. 17. https://www. youtube. com/watch?v=mWRkQ9rYxsw).

 

У нинішніх умовах декомунізація – це елемент політики безпеки держави. Це єдиний шлях відновлення/творення української національної ідентичності, яка може стати заборолом російській інформаційній війні, російським міфам у цій гібридній війні. Зменшення кількості носіїв совєтської ідентичності зменшить можливості В. Путіна в Україні.

 

Цього року ми відзначаємо 100-річчя з початку Української революції. Президент Петро Порошенко проголосив 2017 рік Роком Української революції 1917-1921 рр., а Кабінет Міністрів затвердив План заходів аж до 2021 року. Є Постанова Верховної Ради України «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2017 році» від 22 грудня 2016 року № 1807-VIII та Додаток до неї. Президент України Петро Порошенко 1 травня 2017 р. присвоїв ім’я Богдана Хмельницького одній з частин ЗСУ. У зверненні президента зазначено, що проявом поваги до борців за незалежність є утвердження символічного зв’язку між українськими воїнами минулого і сьогодення.

 

Я. Дашкевич підкреслював, що Україна не від сьогодні стала полігоном для реалізації чужих, також дуже кривавих й оплачених втратою національної незалежності, ідеологічних конструкцій. Особливо яскраво проявилося це у 1917–1921 та наступних роках (Дашкевич Я. Україна у вогні ідеологій / Я. Дашкевич // Кісь Р. Фінал Третього Риму (Російська ідея на зламі тисячоліть). – Львів : В-во отців Василіян «Місіонер», 1998. – С. IV).

 

Спочатку соціалістичні ідеї, а згодом – більшовицька ідеологія нівелювали практично все національно-духовне в Україні, що не було знищене століттями російським самодержавством. Але нині стає дедалі очевидніше, що збройна агресія Росії проти України стала наслідком не лише політики кремлівських імпер-шовіністів, а й стратегічних прорахунків і безвідповідальності нашої владної еліти упродовж усіх років незалежності.

 

У 2017 році у ЗМІ появилася інформація про відзначення річниць 99-ї, 78-ї, 93-ї та ін. військових частин і ВВНЗ. Тобто відзначаються Дні військових частин, як і в ЗС СССР. Далеко не завжди вони відповідають почесним найменуванням присвоєним їм у ЗС України. День військової частини та його святкування має бути пов’язано з життєвим шляхом героя (героїв), чиє імя носить військова частина.

 

Але, на жаль, така робота системно не проводиться, а багато хто до кінця не розуміє небезпеку святкування совєтських свят. Вони досі ментально живуть в СССР і не бажають усвідомлювати наслідків своєї діяльності/бездіяльності у нових реаліях. Фактично йдеться про совєтську (зараз російську) історію (про неї йдеться і в ще функціонуючих кімнатах та музеях бойової слави), часом з прапорами на яких «старе» почесне найменування.

 

Досить наочно це можна побачити на прикладі 24-ої окремої механізованої бригади СВ ЗСУ. 26 липня 2013року на Яворівському полігоні (Львівщина) відбулося святкування 95-ї річниці з дня створення 24 омбр. Почалося святкування з такої події: «Аби не забувати своїх героїв (?! – авт.) почали з відкриття пам’ятного знаку першому командиру (начальнику – авт.) дивізії Гайну Дмитровичу Гаю (Бжишкяну), який очолював з’єднання в період громадянської війни» (24-та Залізна Дивізія – Історія і сучасність. – YouTubehttps://www.youtube.com/watch?v=axzlWoCkb0w-2. 41-2. 51сек. ).

 

Організатором і першим начальником Самаро-Симбірської дивізії (ЗС Росії) був Г. Д. Гай, політичними комісарами – старі самарські більшовики Н. Ф. Панов і Б. С. Лівшіц (Улица Пионерская, 22. Штаб 24-й Самаро-Симбирской Железной дивизии. http://seleste-rusa. livejournal. com/1048488. html).

 

Д. Гай став широко відомим після звільнення Симбірська – рідного міста В. Леніна (теперУльяновськ – обласний центр Російської Федерації). А дивізія офіційно стала «Железной». «Именно Гай направил В. И. Ленину телеграмму: «Дорогой Владимир Ильич! Взятие Вашего родного города – это ответ на Вашу одну рану, а за вторую будет Самара». Писатель-исследователь Дунаевский доказал, что именно Гай является автором этой «целебной» телеграммы». (Памятник Гая. https://agentika. com/ru/encyclopedia/ 4f3fb733-a545-4611-ba8e-24726ee2a79a/places/root/ 0be88977-46c0-4271-a877-85445df69a95?version=kut-0).

 

У листопаді 1918-го, коли була введена єдина нумерація з’єднань, вона стала 24-ю Симбірською стрілецькою (в ЗС Української Держави вже існувала своя система нумерації). На той час дивізії було присвоєно почесне найменування «Железной» і вона першою серед з’єднань Красной Армії була нагороджена найвищою на той час нагородою Республіки – Почьотним Революціонним Красним Знамєнєм.

 

Але! Існувала й відважно воювала у складі армії УНР у 1919-1920 рр. Українська 3-тя Залізна дивізія, що прославилась своєю боєздатністю, за що й отримала почесну назву «Залізної». Командиром дивізії був генерал-хорунжий Олександр Удовиченко (з 5.10.1920 р. – генерал-хорунжий). Голова Директорії УНР і Головний Отаман військ і флоту УНР Симон Петлюра постійно у своїх наказах Залізну дивізію відзначав як найкраще з’єднання армії УНР. Саме на 3-тю Залізну дивізію було зосереджено головний удар червоної кінної дивізії Примакова у листопаді 1920 року, щоб змусити Дієву армію УНР до відступу на територію Польської Республіки. Керівництво Красной Армії добре знало що таке Українська Залізна дивізія. То хіба нічим нам зараз пишатися? Хіба немає кого згадувати та вшановувати?

 

24-та окрема механізована Бердичівська Залізна бригада імені князя (?! – авт.) Данила Галицького веде свою історію від 24-ї стрілецької дивізії, яка існувала у складі Збройних сил СССР із 1918 по 1991 роки, і в складі ЗС України – з 1992 по 2003 рр. Невеличка довідка. 26 липня 1918 року на базі Сенгілєєвсько-Ставропольського угруповання бойових загонів самарських та симбірських робітників було сформовано Першу Симбірську стрілецьку дивізію Східного фронту Червоної Армії, яка дійшла до 1991 р. в складі ЗС СССР як «24 окрема механізована Самаро-Ульянівська, Бердичівська, Залізна, ордена Жовтневої Революції, тричі орденів Червоного Прапора, орденів Суворова та Богдана Хмельницького дивізія». У складі ударної групи 12-ї армії красних 24-та дивізія під командуванням начдива В. Павловського воювала проти союзницьких польсько-українських військ у 1920 році, з боями дійшла майже до Львова (тобто брала участь у нищенні української державності). В історії 24-ї стрілецької дивізії начдиви Гай (Гайк Бжишкян) Гая Дмитрович та начдив В. Г. Павловський подаються як визначні командувачі.

 

В Українській Державі під орудою Гетьмана Павла Скоропадського, визнаної 30 країнами світу, за кілька місяців 1918 року була напрочуд швидко розбудована дієва регіональна адміністрація. Вона контролювала найбільшу за весь час Української революції територію, а також вела перемовини про входження до складу Української Держави Криму та Кубані. В тогочасній Українській Державі творилась національна армія, чисельність якої повинна була перевищити 300 тис. осіб. Було прийнято закон про створення мережі середніх і вищих військових навчальних установ, курсів перепідготовки офіцерських кадрів, готувалося відкриття Академії Генштабу.

 

У червні 1918 сформовано Сердюцьку дивізію (5000 багнетів). Затверджено план створення 8 піхотних корпусів та 4 кінних дивізій, для чого мав відбутися призов 85000 новобранців. Окремими родами військ стали авіація та флот. Особлива увага приділялася відродженню козацтва.

 

Ще один фрагмент української мілітарної історії. «Разом із Галицькою армією, Армія УНР демонструвала героїзм і не капітулювала навіть тоді, коли під українським прапором залишалися кілька невеликих повітів. Контрнаступи березня 1919-го, Офензива на Київ–Одесу, Перший Зимовий похід засвідчили волю українців до боротьби. Укладання Варшавської угоди заклало фундамент тривалого українсько-польського альянсу і надало примарний шанс на перемогу навесні 1920 року. Проте навіть кинуті союзником напризволяще українські вояки не полишали спроб закріпитися на рідних землях. До листопада 1921 року тривав масовий повстанський рух». (Що таке Українська Революція? http://galinfo.com. ua/news/shcho_take_ukrainska_revolyutsiya_254312. html).

 

Історик Роман Коваль досліджує історію українських повстанців, які воювали в 1919-1921 рр. в Холодному Яру – урочищі на Чигиринщині – знаковому місці в українській історії. Роман Коваль розповів (інтерв’ю було записане в 2008 році) про цікавий факт, який стосується історії 24 дивізії. «14 листопада 1920 року в містечку Вахнівці (нині це село в складі Липовецького району Вінницької області) гайдамаки Марусі вщент розтрощили продзагін 24-ї залізної дивізії». (Таємниця отамана Марусі. http://novasich. org. ua/index. php?go=News&in=view&id=3385).

 

Тричі Червонопрапорною ця дивізія стала після війни СССР з Фінляндією 1939-1940 рр., відзначившись при прориві лінії Маннергейма на Карельському перешийку. Пізніше брала участь в окупації та анексії Естонії.

 

18 лютого 1992 р. військовослужбовці дивізії склали Військову присягу на вірність українському народу. 19 травня 2001р. Указом Президента України № 268/2011, дивізії було присвоєно почесне найменування «імені князя (?! – авт.) Данила Галицького». Повне найменування: «24 механізована Самаро-Ульянівська Бердичівська Залізна ордена Жовтневої Революції тричі орденів Червоного Прапора орденів Суворова і Богдана Хмельницького дивізія імені князя Данила Галицького». 1 вересня 2003 року дивізію було переформовано в 24-ту окрему механізовану бригаду (24 ОМБр) України.

 

Четвертий рік йде російсько-українська війна. Гібридна війна… Найменування 24-ої окремої механізованої бригади змінене Указом Президента України №646/2015 від 18 листопада 2015р. Тепер – 24 окрема механізована Бердичівська Залізна бригада імені князя (чому «князя», а не «короля»?! – авт.) Данила Галицького. До речі, ніякого памятника королю Данилу в окремій механізованій бригаді немає.

 

А наприкінці липня 2017 року 99-річницю (?!) заснування відзначила 24-та окрема механізована Бердичівська Залізна бригада імені князя (?! – авт.) Данила Галицького. (24-та механізована бригада святкує 99-річчя https://zaxid.net/24ta_mehanizovana_brigada_svyatkuye_99richchya_n1432422).

 

Перед самим святкуванням бійці 24-ї бригади повернулись із східного фронту. Ще декілька тижнів тому бійці утримували фронт в районі Попасної. За майже чотири роки війни бригада пройшла бойовий шлях від взяття Слов’янська до боїв з російськими десантниками на кордоні.

 

За час російсько-української війни 105 військовослужбовців бригади загинули та більше півтисячі отримали поранення. Наприкінці цього року 24 омбр знову виконуватиме бойові завданння в зоні АТО (24-та механізована бригада святкує 99-річчя https://zaxid.net/24ta_mehanizovana_brigada_svyatkuye_99richchya_n1432422).

 

До речі, «Террористы «ЛНР» вновь «засветили» БТРы российской 23-й бригады из Самары». І дальше «На видео сепаратистов вчерашней атаки четко видны тактические знаки, которые относятся к самарской 23-й бригаде (23-я отдельная гвардейская мотострелковая бригада, в/ч 65349)». Так-так, вояки із тої самої російської Самари, про яку йдеться в історії 24 омбр воюють сьогодні проти України, проти наших захисників Незалежності. (https://censor.net.ua/photo_news/347503/terroristy_lnr_vnov_zasvetili_btry_rossiyiskoyi_23yi_brigady_iz_samary_rassledovatel_pavlushko_foto)

 

Бригаду називають легендарною та Залізною. І знову: «Історія підрозділу сягає часів громадянської війни в Російській імперії». (24-та механізована бригада святкує 99-річчя. https://zaxid.net/24ta_mehanizovana_brigada_svyatkuye_99richchya_n1432422).

 

«Цікаво, що термін «Українська революція» був уведений в обіг самими учасниками подій. Це визначення є в працях Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, Симона Петлюри, Дмитра Дорошенка та інших діячів доби. Радянська історіографія старанно викорінювала цю дефініцію та поширювала свої поняття – «Велика Жовтнева соціалістична революція» та «Громадянська війна». Усе, що не вписувалося в рамки «генеральної лінії партії», подавалося як «контрреволюційне» та «буржуазне». Проте, тим часом українські історики в діаспорі досліджували Українську революцію 1917– 1921 років. Їх роботу продовжили вітчизняні науковці в незалежній Україні». (Що таке Українська Революція? http://galinfo.com. ua/news/shcho_take_ukrainska_revolyutsiya_254312. html).

 

У 2018 році в рамках відзначення Української революції 1917-1921 рр., українці будуть відзначати 100-річчя Листопадового Зриву, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Галицької армії, разом із Національною Академією СВ ЗСУ ім. гетьмана Петра Сагайдачного вшановувати пам’ять Командувачів УГА – генералів Гната Стефаніва (учасника першого Зимового походу частин армії УНР) та Мирона Тарнавського, Богуслава Шашкевича (внучатого небожа будителя України Маркіяна Шашкевича) – отамана УГА, командира 9-ої Белзько-Угнівської, згодом 21-ої Збаразької й 4-ої Золочівської бригад УГА, які навчались у Львівській школі кадетів піхоти.

 

А також в 2018 року виповнюється 400 років з часу походу П. Сагайдачного на Москву. Про цей похід донині воліють не згадувати співці «єдіного народа» – «невдобна» тема».

 

Участь українських козаків у походах на Москву зовсім не вписувалася до совєтської історіографії та до насаджуваної нею тези про братність українського та російського народів. Тому, використовуючи орвеллівський (перший переклад книги Джорджа Орвелла «Колгосп тварин» був здійснений українською мовою в 1947р. – див. «Універсум» № 5–6, 2017. – авт.) принцип «хто контролює минуле – той контролює майбутнє», згадки про зовсім недружні козацькі акції проти північних сусідів совєтські історики за традицією не помічали». (Олексій Горбачевський. Похід Сагайдачного на Москву. https://siver. com. ua/publ/4-1-0-54).

 

Сьогодні нагальним є запровадження на державному рівні відзначення дат, пов’язаних з перемогами українського війська, а також ознакування місць пов’язаних з подіями Української революції 1917-1921 рр., насамперед у Києві. До цього часу належно не пошанована пам’ять полковника Армії УНР Є. Коновальця – одного з найвизначніших політичних і військових діячів в історії України ХХ ст.

 

Також у Львові є те, що потребує свого довершення. Йдеться про виконання Розпорядження Львівської міської ради № 800 від 10.12.2003 р. Про встановлення пам’ятної таблиці старшинам і стрільцям 1 Галицького полку ім. Князя Льва на будинку № 12 на вулиці Лисенка. ([Електронний ресурс].-Режим доступу: http://www8.city-adm.lviv.ua/pool/info/doclmr_1.nsf/bb9af1ebe54c3226c225640d00458b6f/851ec689d432897ac2 256dfa00560bb9?OpenDocument&Click=).

 

Історія Листопадового чину тісно пов’язана з 15-им піхотним полком. 1 листопада 1918 року в місті Львові на базі 15-го піхотного полку було сформовано військову українську частину – «Перший Львівський піхотний полк імені князя Льва».

 

Статути ЗСУ треба зробити Українськими. Один із багатьох, але важливий приклад. Військовослужбовці, резервісти та військовозобов’язані поділяються на рядовий склад, сержантський і старшинський склад та офіцерський склад. (Закон України Про військовий обов’язок і військову службу. Стаття 5. Склад військовослужбовців, резервістів і військовозобов’язаних. Військові звання. (Назва статті 5 зі змінами, внесеними згідно із Законом № 1634- VII від12. 08. 2014). Відповідно до українських військових традицій козацьких часів, УСС і часів національно-визвольної боротьби 1917–1921 рр. армій УНР і УГА, УПА, офіцерів називали старшиною (генеральна старшина, булавна старшина, молодша старшина).

 

Отже, визначення старшинського складу в ЗСУ для не офіцерів протирічить українській військовій традиції (вірно підстаршинський склад). Окрім цього, це вносить складнощі в розуміння української мілітарної тяглості. А військове звання «старшина» (введене постановою ЦВК і РНК СССР від 22 вересня 1935 року, яке присвоювалось найкращим старшим сержантам) мало б бути замінене іншим, притаманним українській військовій традиції.

 

Також треба позбутись совєтських свят, що працюють на « русскую ідєю» і є одним із способів просування та утвердження міфу «русскава міра».

 

Невже і 2018 року, коли виповнюється 780-та річниця перемоги короля Данила під Дорогичином, 24 омбр його імені святкуватиме 100-ліття військового з’єднання, яке створено в іншій державі – Росії, що зруйнувала українську державність і з 2014 р. намагається зруйнувати знову?!

 

Пора ж нарешті усвідомити очевидні речі… «Постсоветский просоветский – это тот, кто сознательно отказался от правды. Тот, кто добровольно надел на себя шоры. Тот, кто готов выносить в одну часть уравнения персональный комфорт, а в другую – судьбы всех остальных. И если это не подлость, что же тогда подлость?» (Павел Казарин. Адвокат дьявола. Чем опасен постсоветский любитель СССР http://nv.ua/opinion/kazarin/advokat-djavola-chem-opasen-postsovetskij-ljubitel-sssr- 1661447.html).

 

ЗСУ не можуть культивувати систему цінностей агресора. Відбувається еволюція національної свідомості в умовах війни за Незалежність, що веде до української ідентичності. Ті, які осмислили трагедію свого народу, не будуть святкувати свята свого окупанта, ставити пам’ятники герою армії, яка нищила твою державність 100 років тому і яка нищить її зараз.

 

Тяжко виграти війну, коли прославляються герої та перемоги ворога. Ворог хоче перекрити значення українських воєн за Незалежність своїми більшовицькими війнами та їх символами. З боку Росії та її поплічників йде постійна маніпуляція щодо підміни національних цінностей, зміни свідомості українців на користь агресора.

 

«Що таке маніпуляція? ([Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://viterinfo.blogspot.com/2015/06/blog-post_15.html. Римська армія складалась із легіонів, легіони – із когорт, когорти – із центурій, центурії – із маніпул. Звідси і походить поняття «маніпулювати». Легіон складався із 5-и когорт, когорта – із 10-и центурій, центурія – із 10-и маніпул, маніпула – із 10-и легіонерів).

 

Це обернення людей на колаборантів без їхнього відома – «вербовка втьомную», кажучи гебістським лексиконом. І люди, які самі того не розуміючи, працюють на ворога, повторюючи і тиражуючи якісь речі, – от просто нерефлексивно». (Оксана Забужко: Україна має багато переваг перед Європою, яка боїться Росії. http://espreso.tv/article/2017/07/30/zabuzhko).

 

Важка битва за українську ідентичність, її недовершеність може мати і неабиякі військові наслідки. Росія без України не може відродитись як світова наддержава. Пуповина з Росією досі не перерізана, Кремль веде інформаційну війну на руйнування української ідентичності. Тому, якщо не поборювати залишки совєтизму, то даємо аргументи Путіну для підтвердження його тези, що ми «єдіний народ».

 

«Так называемая русская идея, как бы она ни формулировалась изначально, всегда приводит только к одному – к необходимости намотать чужие кишки на гусеницы наших танков. И это притом, что она может быть очень красиво упакована в слова о духовности, доброте, несении идеалов справедливости и света», – заявив 15 липня 2014 р. в екслюзивному інтерв’ю виданню «Гордон» репортер, телеведучий, депутат Государственной Думы чотирьох скликань, а тепер публіцист Алєксандр Нєвзоров. (Невзоров: Русская идея всегда приводит только к одному – к необходимости намотать чужие кишки на гусеницы танков. http://gordonua. com/publications/nevzorov-russkaya-ideya-vsegda-privodit-tolko-k-odnomu-k-neobhodimosti-namotat-chuzhie-kishki-na-gusenicy-tankov- 31765. Htm).

 

Нація має виховуватися на прикладах національного героїзму, пріоритетності державних і національних інтересів. В основі всього національного військово-патріотичного виховання мають бути традиції українських національних формувань, які підносять ідеали української державності. Має нарешті відбутися очищення від совєтчини, для того щоб військо отримало незасмічені ніякими чужими елементами традиції українських національних формувань. Треба нарешті розрубати цей «Гордіїв вузол»…

 

Р.S. По завершенні роботи над цією статтею було опубліковано Указ Президента України № 234/2017 від 23. 08. 2017 р. (http://www. president. gov. ua/documents/2342017- 22422). Відповідно до Указу, присвоєно: 16 окремій бригаді армійської авіації Збройних Сил України почесне найменування «Броди», 1-й окремій танковій бригаді Збройних Сил України почесне найменування «Сіверська», 48-й інженерній бригаді Збройних Сил України почесне найменування «Кам’янець-Подільська».

 

А також цим указом уточнено раніше присвоєні почесні найменування. «72-га окрема механізована Красноградсько-Київська бригада» тепер – «72-га окрема механізована бригада імені Чорних Запорожців». «24-та окрема механізована Бердичівська Залізна бригада імені князя Данила Галицького» тепер «24-та окрема механізована бригада імені короля (нарешті! – авт.) Данила».

 

Указом Президента України № 234/2017 від 23 серпня 2017 року (http://www. president. gov. ua/documents/2322017-22414) 1-й бригаді оперативного призначення Національної гвардії України присвоєно почесне найменування «Президентська імені гетьмана Петра Дорошенка».

 

Попри ці позитивні зміни, викладене в статті має спонукати до подальших зусиль щодо виходу з інформаційного поля Росії. І чим швидше це зрозуміють відповідні державні інституції – тим ліпше.

 

Петро Костюк, полковник, голова Львівської обласної організації Спілки офіцерів України

 

(*) Гордіїв вузол. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://slovopedia.org.ua/33/53395/32918.html За легендою, наведеною старогрецьким істориком Плутархом (І–II ст. н. е.), фрігійці, послухавши поради ора- кула, обрали царем першого, хто зустрівся їм з возом біля храму Зевса. Це був простий хлібороб Гордій. В пам’ять про своє несподіване звеличення Гордій поставив у храмі Зевса цей віз, прив’язавши ярмо до нього дуже заплутаним вузлом. Олександр Македонський, дізнав- шись про пророцтво оракула («той, хто розплутає Гордіїв вузол, стане володарем усієї Азії»), розрубав вузол мечем. У переносному вживанні «Гордіїв вузол» – заплутана справа; «розрубати гордіїв вузол» – розв’язати складне сплетення обставин швидко і несподіваним способом.

 

ЖУРНАЛ УНІВЕРСУМ  7-8(285-286), 2017

2015 року «Універсум» (ч. 5-6) надрукував статтю Петра Костюка «Коли звільняться від радянської спадщини Збройні сили України», у 2016 році (ч. 1-2) побачила світ його стаття «Десовєтизація Збройних сил України як чинник творення національного війська в Україні». Сьогодні ще зарано говорити про те, що ЗСУ вдалося вийти з інформаційного поля Росії. Тому знову повертаємось до проблем інформаційного «Гордіївого вузла» Збройних Сил України. 

 

Василь Стус

вересня 6, 2017Загальне

Василь Стус. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 4 вер. 2017 р., 20:07 Степан Гринчишин   [ оновлено 4 вер. 2017 р., 20:08 ]

 

Не тільки про себе. Книга друга. Частина XXV. (Автор: Горинь Богдан)

 

То ж треба було, щоб справжнього Василя Стуса я пізнав не тоді, коли зустрічався з ним під час наради молодих письменників у Будинку творчості й відпочинку письменників на дачі Ковалевського в Одесі, де він брав участь в обговоренні моєї доповіді про психологію творчості, де ми сперечалися, дискутували на літературні теми, а в таборі, читаючи Василеві листи. Вони розкрили мені клекоти його душі, його неспокій – творчий і громадянський, мовну вибагливість, творчі інтереси, безсилля протесту.

 

 

Перший лист від Стуса я отримав наприкінці грудня 1966 року (Б.Горинь в цей час «проживав» у лагері за адресою: Мордовская АССР, ст. Потьма, п-о Явас, п-я 385/11-4). Читаючи його, зрозумів, що Василь добре пам’ятає нашу одеську зустріч весною 1963 року: обмін інформацією, гострі суперечки – з приводу поезії і не тільки поезії, коли він дещо скептично поставився до моїх розповідей про юристів, які ставили питання про вихід України зі складу СРСР, до перспектив розгортання національно-культурного руху в Україні, поширення самвидаву, моїх настирливих запевнень, що тільки підвищенням національної свідомості народу і вимогами до влади можна врятувати Україну від страшного наступу свідомо здійснюваної русифікації. Одним з моїх аргументів була розповідь про національне піднесення, яке настало у Львові після приїзду Дзюби, Драча й Вінграновського. Про все це я говорив з притаманною мені емоційністю, а Василь слухав, не приховуючи іронічної усмішки:

Тобі достатньо було б одного приїзду в Донецьк; щоб трохи охолов у своєму оптимізмі, – сказав мені дещо зверхньо.

– Не вимірюй все своєю хохлацькою Донеччиною і не дивися на все очима хохла, – відповів я йому також з іронією, але надто емоційно і тими своїми словами й емоційністю більше розсмішив його, ніж розсердив.

 

Василь примирливо перейшов на іншу тему, запитав, які вірші я мав на увазі, коли говорив про громадянську місію української поезії. У той час я був під враженням ненадрукованих віршів Ліни Костенко, Драча, Вінграновського і Симоненка. Прочитав йому те, що було у моїй пам’яті, а пам’ятав я чимало. Василь слухав уважно, не коментував, не заперечував моїх оцінок. Саме про цю нашу розмову в Одесі згадує він у своєму дещо дивному за змістом і формою листі.

 

Богдане!

Ти колись сварив мене за хохлацтво – бо я таки справді хохол. Сьогодні прийшла в гості до нас Михася (Михайлина Коцюбинська. – Б. Г.) з Романом Корогодським, посиділи, погомоніли, і я згадав ці твої слова, твої вуса і читання добірки Вінграновського, де було щось таке: “Тремти, Туреччино, він вирушив до тебе”.

 

І твої оцінки, з якими я не був щоб аж зовсім згоден, і наші сидіння одеські – на дачі Ковалевського, і твої голосові модуляції, що їх я відношу на карб твого львівського виховання – нашіптування з присвистом.

 

Ото “Вітчизну” з Архипенком я тобі вишлю і наперед кажу: мені ти не відповідай (підкр. В. Стуса. – Б. Г.), а коли що хочеш сказати – то пиши комусь, пишучи в Київ. А той мені перекаже. Отож все, що я тобі зміг би послати, пиши. Мені буде приємно якось покутувати свою безневинну перед тобою провину: ти там, я тут (підкр. тут і далі моє. – Б. Г.)

 

Між іншим, місця ваші я трохи знаю: в армії служив на півночі Свердловщини і проїздив Мордву. Тільки не знав, що вона інтелектуально насичується за рахунок всіх братніх республік, творячи якийсь Ферней своєрідний, якого можна доскочити, коли слабуєш недержанням гніву. Правда, ця хороба поширена, і попасти до вас не так легко – існує значний конкурс, особливо останнім часом.

 

Розповім про деякі свої новини. Мій інститутський шеф піддав мене анафемі, викинувши з Кірова, 4 за недержання гніву, а точніше – “за нарушения норм поведения и, сотрудников и аспирантов”. Прокляв. То я після того перебув будівельником, кочегаром, відкотником у метробуді, архівістом в ЦДІА, зараз – інформатор, правда, тільки технічний. Ганяли з роботи безсовісно. Хотіли спровадити з Києва. Але я вдержався. Поки не друкують – ні статей, ні перекладів, ні віршів, але думаю, що наша рідна Компартія ще колись візьме мене за вуха і покаже, чи далеко Москва.

 

Зробив статтю про В. Симоненка, декілька перекладів з Рільке, Лорки, Гете, Бородуліна, Брехта. Є значні “поползновенія” до прози, але поки – тільки в задумі. Поки – живу, не маючи змоги по-людськи. Але їрунда, казав Сосюра.

 

Збірка полетіла геть з планів. Маю рецензію Нагнибіди – таку, що зберігаю: факт рецидиву культівського комплексу. То, видима річ, виняток і берегти – треба.

 

В перекладах (як і у своїх віршах) прагну до ясності й чіткості. Хамаю збагненне. Акцент змінився – за інтересом – болем… Дилентацію відкинув з людською емоційністю. Люблю дуже Платонова, Гете, пізнаю Пастернака, Рільке – страшний інтерес, вабливий. Гете – здоровенний. Думаю про брак ясності – нам. Хто був? Щоб спокійно-розсудливим, виваженим, більше розсудливим, ніж запіненим крикуном? Здається, нема, як немає здоров’я нашого духу. Оце бачив учора Євгена Поповича – зайшов у “Дружбу” – там нічого нема, то ми побазікали – аж до книгарні “Поезія” і назад, і він сердився, що для мене Антонич – не бог. Я маю чеське видання Антонича і він приємний, може, навіть люблю, але б що. Десь за місяць буде Є. Плужник. Коли з’явиться – буде вам.

 

Недавно зайшов до Галі Севрук – бачив її нові речі. Це вже чисте, як спирт, мистецтво і саме мистецтво і вражає, і терпка кольорова гама з червоною розтеклою людською тінню і цвинтарними кругластими фосфоровенними видіннями деревець-черепів-облич і крутий поворот дороги – смачний вигин, як до провалля.

 

Це смачно, але це – якесь бачення школи.

 

Друге – з синьою Дівою-смертю горілиць з ледь підведеною головою, сповитою полум’ям, що клекоче по ній, як вар – пригребінене вітром – та ж терпка гама жаху.

 

Ще – неозначені білі привиди, ледь вирізьблені з темного смерку, довгі, гострі і незграбні, мало не як вогняні стовпи, зеленаво-темна шпара – від обрисів темнокоричневого Замку; – ледь вловлюваного в смерку – шпара крізь Замок – таке полегшення з кольором, жабуриння і вгорі – накрапана глуха безвідблискна провідна Зірка”.

 

На цьому реченні лист обривається. Немає підпису, дати, таке враження, що Перша сторінка листа Василя Стуса мала б бути ще одна сторінка, але її нема: чи то Василь відправив незавершеного листа, чи цензура (це більше правдоподібно) конфіскувала одну сторінку – такі випадки траплялися. Лист написаний в якомусь особливому стані. Можливо, вночі під час безсоння, або після того, як попрощався з Михайлиною Коцюбинською і Романом Корогодським, з якими провів вечір, можливо, за чаркою, міцним чаєм або кавою. Перестрибування з однієї теми на іншу, незавершеність думки, неакуратність почерку – все це наводить на думку, що лист був написаний у стані душевного збурення. Душевний щем викликають його слова безневинного докору собі: “ти там, а я тут“. Вони наводять на здогад, що Василь у той час уже готував себе приєднатись до табірного коша: “попасти до вас не так легко – існує значний конкурс, особливо останнім часом“. У тих словах і готовність приєднатися до коша, і натяк, що рух протесту збільшується. Мабуть, Василеві було незручно, що відіслав такого неакуратного листа, бо у наступному, написаному в квітні 1967-го, писав:

 

Богданцю-друже!

Дуже тебе перепрошую за… брудний попередній лист. Стало чути, що в тебе там гіршає зір. Дуже важко відчувати всі Ваші невесели, бачити те, що робиться тут, і відчувати власну безсилість. Якісь нитки надій, обривки ліній – і ніякого згущення. Все – епізоди, що сприймаються цілим тільки тоді, коли дивишся (озираєшся) далеко назад. Тоді стає трохи легше…

 

Недавно один мій товариш, який любить по-жіночому поплакатись біля мене, сказав – ми, мовляв, пропаще покоління. Справді: нам, людям, що доходять (чи перейшли) межу 30-річчя, залишається менша половина з можливого й дарованого нам. Звідти ми винесли тільки лють невдоволення – наші локомотиви “по той бік пристрасти”. Ця наша лють хіба ще колись нас удруге (чи й не раз) повертатиме до молодости. І, може, стане сумною причиною нашої гіркої подовженої до смерти молодости. Згага незробленого, лють перед неосягненим (ніби й неосягненним), нічні полюції натомість діянь – це наше. Згадую бідного Джойса, що носив свою Ірландію в серці, що зробив із неї духовно-безтілесну інтелігентську реальність і жив – так, як живе всякий (навіть – український) інтелігент: без рук, без яєць, без учинків. Ще: уяви собі предмет у русі. Предмет втрачено, скажімо, він згорів. Лишився тільки рух як пам’ять про предмет і туга предмета, гідний собачий щем перед місяцем. Ти пізнаєш у цьому час?

 

Згадую багатьох мучеників наших, бувших до й після бар’єру. І – “поверхи бар’єрів”. Кожен мав її, свою кревну, за курву, за п’яндижку, за повію, за таку-перетаку. І потім болів нею, люблячи, вже звихнувшись на сказі. Як у “Галілеї”: чесноти на гидкому ґрунті, квітка, виросла з учорашніх нужників. І цей педерастизм, ця чеснота навпаки, ця гангрена болю видається за патріотизм.

 

Вибачай мені. Це мені додав люті вчора читаний Мина Мазайло й Малахій. Ця радість пам’яти, вальпургієва ніч осягнень, цей оргазм укотре перечуваної долі – це наше. Гидке – наше. Тупе – наше. Сліпе – наше. Добре – наше. Незнаня – наше. Осліплення духовних пуп’янків – наше.

 

У нього, мудрого по-особливому, чую колючий дріт до справедливости, чую усміх “парубка моторного” й оргію дикуна.

 

Не знаю. Я вже прорубав штольню до останньої сили віри. Стою над краєм – радію зі скепсису (підкр. моє. – Б. Г.). Що – тут? Перепрошую – за сказ мій.

 

Новини – такі. Вся продукція журнальна спихається до ідеального рівня 1946-1947 рр. Ріжуть повість Гуцала, багато іншої прози, кажуть – путньої (Гуцала – теж). Вимели шпальти, ніби там був шабаш прекрасних амазонок із Лисої гори!

 

Канадійські комуністи, здається, поїхали ні з чим. Та й із чим могли поїхати? Знаєш, що помер останній з могікан – Крип’якевич? А з бандитів – жоден поки-що. Всідаюсь за прозу…”

 

І перший, і другий лист Стуса не викликав сумніву, що Василь зробив існуючій системі виклик: “Іду на ви”. Його слова “Стою над краєм – радію зі скепсису” можуть означати тільки одне: стою над краєм між великою і малою зоною. У великій зоні він почував себе зле, а тому й приходило йому на думку: краще вже хай неволя, ніж така воля. То був свідомий вибір.

 

Новорічне привітання з наступаючим 1967 роком прислав Василь Стус.

 

Богдане!

Вітаю тебе з Новим роком. І що я тобі побажаю? Щоб мав добре здоров’я і воляче терпіння, щоб швидше надбігла б весна і щоб новий рік став роком твого визволення. І щоб ти зберігся, нічого не тратячи зі своїх знань і щоб ти нічого не взяв од порожніх гарнітурів, і щоб ти якнайскорше діждав, коли буде лучче. Журналу тобі я ще не вислав: ніяк не можу знайти в себе. Не знаю, чи одержав ти мого листа. Нещодавно був у Львові – вперше і на все пробував дивитись вашими очима, вашою тугою, пам’яттю вашою.

 

Хай тобі усміхнеться доля впродовж 67-го року. Кланяйся від мене і вітай минулорічне поповнення вашого коша.

Твій Василь Стус

26.ХІІ.1966 р.”

 

Розробка та адміністрування: Степан Гринчишин

 

Олександр Олесь: чому ніхто не захистив великого поета

січня 4, 2017Загальне
04 січня 2017, 14:45

Надгробок Олександра Олеся та його дружини Віри Кандиби

Надгробок Олександра Олеся та його дружини Віри Кандиби

 

«Тут (у Празі – ред.), далеко від України, довелось мені побачити славного поета, вірші котрого гриміли колись по всій Україні… Я, дякуючи долі, що вможливила мені таку нагоду, почав уважно розглядати відомого мені з книжок поета. Тоді я вперше побачив Олеся як людину і був гордий з того» – так згадував про свою першу зустріч з Олександром Олесем на початку 1940 року відомий чеський і словацький україніст Микола Неврлий.

Неврлий належав до кола тих українців у міжвоєнній Чехословаччині, які мали щасливу нагоду розмовляти, а головне – слухати і чути поета Олександра Олеся. Якось під час однієї із зустрічей Олесь попросив Миколу Неврлого розповідати про Україну. Олесь на еміграції від 1919 року, Неврлий востаннє був в Україні на початку 1930-х, його спогади були набагато живіші, говорив про пережите і почуте з хвилюванням і гордістю. Олесь уважно слухав, згадував Микола Неврлий, та якоїсь миті не зміг стримати почуттів, з очей поета покотились сльози.

Мабуть не було миті, щоб Олесь думками не линув додому:

Живу і дихаю, і гину,

І думи рвуться, як пташки,

Туди, туди, на Україну,

Яку я кинув на віку…

Це рядки, які народились на еміграції в Празі в 1929 році. Чеська еміграція була тяжкою, незатишною, сповненою поневірянь і болю. Спочатку, від 1923 року жив у селі Слоупи поблизу Праги, потім у містеску Черношіце, потім у Ржевницях, де кілька разів змушений був міняти адресу. І в Празі, куди дістався в 1934 році, також не відразу знайшов постійне місце для життя. Мандри з ним стійко переносила родина – дружина Віра Кандиба і син поет Олег Ольжич. Але попри все творив, зустрічався з друзями, намагався підтримувати життя української громади в Чехословаччині.

У 1938 році українці відзначили в Празі 60-літній ювілей Олеся. Поет, як згадували учасники вечора, ніяковів і всім сердечно дякував. Здавалось, що Олесь немов би помолодшав.

Ніхто тоді не знав, що найбільше життєве випробування Олесеві принесе війна. До бою проти нацизму у лавах членів ОУН встав син Олег Ольжич. Разом з Оленою Телігою виїхав із Праги, щоб уже ніколи до неї не повернутись. Олег Ольжич загинув від тортур у концтаборі Заксенхаузен 10 червня 1944 року. Для Олександра Олеся це був удар, який не подолав. Поет Олександр Олесь пережив свого сина на 42 дні і не дожив до народження онука, також Олега, лиш 9 днів. Олесь помер 22 липня 1944 року.

Портрет письменника Олександра Олеся, поширений у соцмережах

Портрет письменника Олександра Олеся, поширений у соцмережах

Ховали великого поета у Празі українці, білоруси, росіяни, чехи – кілька сотень емігрантів прийшли на Ольшанський цвинтар, щоб попрощатись з Олесем. Ольшанський цвинтар вибрали не випадково, тут неподалік православної церкви Успіня Богородиці знайшли останній спочинок багато відомих українців: поет і перекладач, голова дипломатичної місії УНР у Празі Максим Славінський, учений і педагог Софія Русова, видавець і громадський діяч Степан Сірополко, міністр пошти і телеграфу уряду УНР, посол УНР у Відні Григорій Сидоренко, член Української Центральної Ради, генеральний суддя УНР Сергій Шелухін, учений, заступник міністра фінансів в уряді УНР Аполінарій Маршинський, посол УНР у Лондоні Микола Стаховський, історик, член Української Центральної Ради Іван Мірний та його дружина, громадська діячка Зінаїда Мірна, письменник і драматург Спиридон Черкасенко, диригент і перший адміністратор Української республіканської капели Олекса Приходько. Ольшани у Празі – це такий український некрополь, святиня, якою мала б опікуватись Українська держава. Так, як це робить на Ольшанах її північний сусід.

Обкладинка книжки «Українські могили в Чехії»

Обкладинка книжки «Українські могили в Чехії»

Щороку на цвинтарях у Чехії зникають українські поховання

Та ситуація склалась інакше: щороку на цвинтарях у Празі та інших міста Чехії зникають українські поховання. Вже немає могили поета Юрія Дарагана (перекопана, зникла назавжди), а 15 вересня 2008 року з Ольшанського цвинтаря викрали поховання відомого українського вченого, професора Українського вільного університету Федора Щербини. Його домовину закривала таблиця з написом українською мовою: «Вщерть добром налите серце ввік не прохолоне. Т. Шевченко», а також напис по-чеськи: «Кубанський козак, професор Федір Андрійович Щербина. 25.2.1849 – 28.10.1936. Науковий статистик та історик». Таблиця зникла, а останки шанованого українського кубанця без відома української громади перевезли в Росію.

Зникли, тому що не мали опікунів – державних чи приватних (тобто не було сплачено за місце на цвинтарі у відповідності до чинного чеського законодавства) поховання відомої письменниці Наталени Королеви та митця і письменника Василя Короліва-Старого на міському цвинтарі міста Мєлнік. Ця сама причина – відсутність опіки – призвела до знищення пам’ятника українцям – жертвам Першої світової війни в місті Пардубіце, а був це один із трьох відомих монументів Оксани Лятуринської на чеських землях. В дуже занедбаному стані перебуває один із найбільших українських військових меморіалів у Чехії – пам’ятник на військовому цвинтарі в місті Ліберці, який створив Михайло Бринський.

Як бачимо, не щастить і празьким Ольшанам. Без опіки могили художника Юрія Вовка, сина Миколи Садовського – Мікі Тобілевича, винахідника і мецената Олександра Ярошевського, митця та архітектора Степана Дзидза, архітектора Артемія Корнійчука, скульптора Ніни Левитської та її чоловіка – композитора Бориса Левитського.

Так склалось історично, що міжвоєнна Чехословаччина стала другим домом для кількох тисяч українців, для сотень із них – останнім пристанищем. Перепоховати усіх на батьківщині не можна, та й не потрібно.

Потрібно провести роботу, яка не вимагає великих фінансових затрат: переписати і провести фотофіксацію українських поховань у Чехії. На цій основі підготувати перелік поховань, які вимагають державної опіки. В цій роботі допомогу може надати українська громада в Чехії – сьогодні одна з найбільших у Європі.

Відтак ситуація, яка склалась навколо термінового перепоховання Олександра Олеся, лиш сумний, навіть трагічний фінал бездумного і бездушного ставлення України до своєї історії. У держави вчасно не знайшлось у перерахунку 770 доларів, щоб зберегти могилу ще на 10 років. Ухвалене рішення про термінове перепоховання ставить під сумнів виконання однієї з головних функцій держави – збереження своєї історії та її героїв. Нині останки великого поета в «камері зберігання» на кладовищі. Про долю останків дружини поета Віри Кандиби, яка була похована там само, повідомлення відсутні. Про долю нагробного пам’ятника, створеного за проектом українського архітектора Артемія Корнійчука, також повідомлень немає.

Олександр Олесь до останнього подиху вірив в Україну, у «свою правду і свою державу», на службу їй поклав усе своє життя. Взамін просив мало: «принесіть, як не надію, то крихту рідної землі». Не збулось.

Оксана Пеленська – дослідниця, співробітниця Радіо Свобода

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Учите историю неуки! Как Бандера спас жителей востока Украины…

січня 2, 2017Загальне

BBCcCNN 08:57 21.09.2016р. 3.5K 5 9.1K переглядів

3.5Kпостів

3.5K 15 0 0 0

Предлагаю вашему вниманию реальную историю реального человека про реальных героичных людей…

Вот у нас есть коммунист Симоненко. Он с виду вполне нормальный человек. Но я как-то брал у него интервью, я сидел и смотрел на него, я слушал его и думал — этот человек способен забрать последнее у ребенка…

Мои родители оказались во Львове, потому, что в 1946-47 годах моя тетя (папина старшая сестра) и дедушка с бабушкой (мамины родители) бежали с Полтавщины и Проскурова на Западную Украину, спасаясь от очередного голодомора. Попадая на Западную Украину в конце сороковых нищие и голодные схидняки превращались из анархокулацких ничтожеств в представителей новой советской власти и волей-неволей вступали в конфронтацию с местным населением, которые возненавидели новую власть всеми фибрами души.

 

На Западную Украину советскую власть принесли схидняки. И по началу западенцев страшно умиляла украинская речь Тимошенко и Хрущева… Но вскоре они поняли, что украинский нужен коммунистам для того, чтобы говорить «Слава КПРС». Другие вариации исключались. Дело в том, что коммунисты отнеслись к западным украинцам точно также, как они привыкли относится к восточным — как к животным — и стали тех по привычке загонять в колхозы. Началась гражданская война. Большинство схидняков было уверено, что Бандера, это не фамилия, а презрительное название буржуазных-националистических бандитов. Ну есть обычнее уголовные бандиты, а есть бандеры, или бендеровцы — это бандиты с националистическим уклоном. Если бандиты убивают и грабят ради денег, то бендеры убивают невинных украинских учителей, врачей и солдат с Восточной Украины, которые приехали поднимать Западную Украину. На самом деле, после 1933-го года для многих из них было предпочтительнее рискнуть получить бандеровскую пулю, чем пухнуть от голода на Большой Украине.

Недавно на встрече родственников я попросил мою тетю Надю рассказать, как она оказалась на Западной Украине в декабре 1946-го. Ей было 18 лет. Когда начался голод, она вышла из комнатки в сельском общежитии, где остались папа с мамой, трое младших сестер и брат, и пошла на железнодорожную станцию в Сахновщину. Села в поезд и поехала в никуда. В поезде она познакомилась с женщиной из Западной Украины, поделилась с ней остатками еды… В селе под Львовом она стучала в дома и просилась переночевать. Ее приютили в семье зоотехника. Взяли просто с улицы, обогрели, накормили, одели. Она так замерла, что, прижавшись к печи, прожгла все три юбки, что были одеты на ней. Потом она долго еще ходила в них, перекручивая таким образом, чтобы дыры оказывались в разных местах. Там шла война, но тетя Надя не особенно вникала в перипетии этой войны. Она спасалась от голода. Были наши и были бандеровцы. Бандеровцы в ее ушах звучало как бандиты. За что они убивали коммунистов и представителей советской власти, Наденька не понимала. Но она видела, как бандеровцы сожгли сына председателя местного колхоза, привязав к колхозному амбару. Она вспоминает, как председатель потом пришел в клуб с автоматом и начал стрелять в потолок. Вроде, как сошел с ума…

Надя вспоминает как бандеровцы нападали на кавалеристов, которые квартировались в их селе и защищали их. Тетю Надю бандеровцы не трогали. Она изнывала от переживаний по родителям, сестрам и брату, которые остались в голодном совхозе 20-летия Октября, и от которых вот уже несколько месяцев не было никакой весточки. В 1933 умер ее младший братик, шестилетний общий любимчик Витя, и маленькая сестренка, которую не успели и назвать. О них никогда не вспоминали в семье. Никто не знает, где их могилы…

Кто-то мне сказал, что в 1946-м году не было продотрядов, никто не ходил, не отбирал хлеб, но голод был. Вот, мол, просто голод, никакого злого умысла…
И я подумал, а почему бы нам не создать для коммунистов специальные экономические зоны, собрать их в коммуны и ввести те законы и налоги, которые существовали при их вожделенной коммунистической власти. Коммунисты же достигли больших успехов в экономике. Но вот, например, берем коммуниста и говорим ему. Сдать государству ведро молока в день. Коммунист, естественно, спросит нас: а где я возьму это ведро молока? У меня же нет коровы! А мы ему: ах ты ж гад! Саботажник! Пятилетний план срываешь?
И мы берем этого коммуниста и прикладом карабина бьем его по подбородку. Ну челюсть, конечно, ломаем… жалко, но просто очень уж сильно обнаглели эти комуняки. Нет, чтобы подумать, пошевелить мозгами, достать где-нибудь коровку, сдать молочко государству… Так нет, сразу: где я вам возьму!

А одного-другого расстрелять, так, глядишь, зашевелились… И молочко появилось…
Что сказать… коммунисты — это еще те гении от экономики…
Но кому сейчас нужно доказывать, что голод 1946-го был четко и планомерно организован умелыми действиями коммунистических лидеров?

Но я хотел сказать не об этом… То, что моя тетя Надя пережила голод 1933-го, — это была вовсе не заслуга Коммунистической партии Советского Союза. И вовсе никто не внес Наденьку в список спасенных от голода. Отнюдь. Нашу Наденьку никто и не собирался вычеркивать из списка обреченных, как и ее младших братика и сестричку. Она помнит, как долго еще у печки в хате оставались ямы, которые копали продотрядовцы в поисках спрятанного хлеба. Но она помнит также, что среди них были и родственники…

Я сижу, пишу, и тут заходит Надя, моя жена:
— Надя, представь, к нам домой приходят и забирают всю еду. Мы просим: оставьте, у нас маленькие дети… Через неделю опять приходят и забирают все, что есть в хате. Дети голодные, кормить нечем, ну и мы садимся с тобой и начинаем думать, кого первого съесть — младшего или старшенькую…
— Перестань! Прекрати! Я не могу этого слушать! Ну что ты смакуешь этот свой Голодомор? Ты же ничего не делаешь, ничего не делаешь по дому… Я же прошу тебя уже сколько времени, купи, пожалуйста, столик в столовую. Я не могу уже смотреть на этот старый стол. Мне стыдно, когда к нам люди приходят, а ты только про Голодомор, только про Бандеру…

Я понимаю, что слышать это неприятно, но…
Знаете, евреи носили когда-то коробочки на лбу. Прямо на лбу! Веревка обвязана вокруг головы и к ней привязана коробочка. Кстати, носить эти коробочки — это Божья заповедь из Торы. В коробочках нужно было носить записи всех чудес, которые Бог совершил для Израиля, начиная с чудесного исхода из Египетского рабства… Бог говорит, что нам нужны коробочки на лбу! Слишком короткая память у нас.

Все это нужно было записать и — в коробочку на лоб. Утром встал, открыл коробочку, почитал, прикрепил ко лбу и — на работу.
И право голоса предоставить только тем, у кого есть коробочки на лбу.
Ну ладно, мы думаем, что нам больше никогда не придется решать вопрос: кого из детей сварить первым. Но они тоже думали, что такое невозможно. Они благоденствовали и если бы кто-то предложил им встать на колени и раскаяться… Ваше сердце, украинцы, вознеслось. Вместо того, чтобы встать на колени перед Богом, вы напрягли свои шеи. Так вот, друзья мои, вам тоже кажется, что вы больше не будете кушать собственных детей? А вы попробуйте, проголосуйте еще раз за коммунистов.

«Кого съесть первым?» — такой вопрос стоял перед нашими дедушками и бабушками, тетями и дядями. Первыми ели самых маленьких. Поэтому на вопрос, а кто же спас обреченную Украину, после Бога, я бы назвал еще и их — детей.
Дети спасли Украину. Украина съела своих маленьких детей и выжила…

Бог, дети… Но есть еще одна личность, которая сыграла непосредственную роль в том, чтобы вычеркнуть мою тетю Надю и еще небольшой остаток украинцев из списка жертв ассирийскому коммунистическому идолу — вождю всех времен и народов.
Этого человека зовут Бандера. Степан Бандера. Стэфко — юный студент Львовской политехники. Нам, схиднякам, трудно понять, при чем тут Бандера, злейший враг человечества, фашист, изувер, убийца и т.д. — при чем тут он и «естественное» окончание голода 1933 года? Какое отношение Бандера имеет к моей тете, бабушке, дедушке. Где Бандера, а где мы, схидняки…

И вот моя бабушка прячет зерно в выгребной яме, ставит над ней туалет типа сортир, и вся время ходит туда и маскирует тайник, который впоследствии помог спастись 66% семьи. Бандера в это время сдавал экзамены и зачеты, но его очень волновало то, что рассказывали беженцы с Большой Украины. А говорили они в один голос, что детей уже съели по всей Украине…

Бандера понял, что коммунисты, не отягощенные никакими моральными ограничениями, решили избавить Украину от украинцев вот таким изощренно-изуверским способом. Нормальный человек просто не может поверить, что гомо сапиенс способен на такое преступление. Это даже как-то не вписывается в рамки общепринятых преступлений…
Вот у нас есть коммунист Симоненко. Он с виду вполне нормальный человек. Но я как-то брал у него интервью, я сидел и смотрел на него, я слушал его и думал — этот человек способен забрать последнее у ребенка. Он даже вряд ли почувствует угрызения совести…
Но вернемся к Бандере: он вместе со своим другом придумали, как спасти Украину. Дело в том, что информация о Голодоморе поступала в Европу, и мир знал об этом, но Советский Союз экспортировал миллионы пудов дешевого зерна, и люди говорили: что вы хотите сказать, что у них в стране голод, а они экспортируют зерно? Это чушь… Это уже слишком! Заткнитесь! Или вы хотите сказать, что коммунисты нелюди, что они специально организовали голод? Ради Бога — заткнитесь…

Но Бандера уже знал: да, это нелюди. У них нет ничего человеческого… Хотя нет, они были людьми. Но людьми без Бога. И он решил посвятить свою жизнь уничтожению коммунизма и освобождению Украины от коммунистического рабства…
Вы хотите знать, как Бандера спас нас, схидняков? Я расскажу вам его историю. Жизнь и смерть Бандеры были посвящены нам, тупым жирным схиднякам, которые, я думаю, на самом деле не заслужили этой жертвы. Наоборот, мы заслужили быть истребленными коммунистами до конца. Да, это именно то, что мы заслужили — смерть от голода! Мы заслужили того, чтобы съесть на завтрак собственных детей. Потому что у нас даже не хватило мозгов стать на колени и сказать этому студенту, который не знал нас, но любил больше, чем свою жизнь. Любил нас, хотя мы недостойны его любви. И когда он осенью 1933-го обратился к львовским студентам, с вопросом: кто хочет отдать свою жизнь, чтобы спасти Большую Украину от коммунистического террора… То есть спасти нас, ничтожных, поедающих младенцев… Я был в шоке, когда прочитал историю о том, как около семидесяти львовских студентов готовы были умереть, чтобы спасти маленькую Надечку и Лидочку, пухнущих с голоду…
Вы, хохлы, спросите меня: а что же этот Бандера сделал, как он нас спас?

А вот давайте сейчас перенесемся в кабинет Сталина и послушаем следующий диалог:

— Иосиф Виссарионович, буржуазные националисты во Львове застрелили нашего консула… Там сейчас идет суд, дело в том, что убийца сдался польским властям, заявив, что мотивом его убийство было отрицание советским представителем Голодомора в Украине. И они вот уже десятый день они на этом суде слушают показания свидетелей о Голодоморе. Там все мировые телеграфные агентства. Весь мир подняли на уши. В Америке началась антикоммунистическая истерия, прямо охота на ведьм какая-то… Американский сенат потребовал заблокировать наши заказы в доках Филадельфии, а мы им уже такие деньги заплатили… Очень серьезный риск потерять все… Сенат потребовал впустит в страну комиссию, которая посетит Украину и убедится, как обстоят дела…

Сталин слушал молча. Когда докладчик закончил, он спросил:

— Кто это все сделал?

— Есть там один националист — Бандера…

— Бандера — это твой враг номер один, Никита Сергеевич. Запомни это имя — он заберет у тебя Украину. Я узнаю себя в молодости… Молодец, вот как нужно работать. Учитесь, большевики.

— Но что делать, товарищ Сталин…

— Я не знаю, что делать… Оставьте хохлов уже в покое… кто выжил, тот пусть и живет. Нация, у которой есть такой вождь, имеет право на существование… Запомни Никита, его подвиг будут помнить все украинцы, а нас с тобой осудят. Но если ты хочешь править Украиной, пусть Восток ненавидит Запад, а Запад — Восток. Пусть хохлы никогда не узнают, кто подарил им жизнь, но сделай так, чтобы этим красивым именем «Бандера» восточные хохлы пугали своих детей. Пусть Бандера, будет главным врагом Восточной Украины. Он хотел переиграть меня! Но я думаю, что хохлы еще не достойны такого лидера, и они сами же его и распнут…

Також читайте:

В 1959 году Степана Бандеру убил украинец, суперагент КГБ, посланный Хрущевым, Хрущев собирал нас, схиднякив, выживших после Голодомора, создавал из нас отряды НКВД и отправлял на Западную Украину, воевать с бандеровцами. Мы пришли и стали прививать им свой страх перед коммунистической вездесущей Москвой. Но они отказались бояться. Они взялись за оружие.
Они не понимали, что мы заслужили те голодоморы, от которых нас спасли львовские студенты. Пишет Мирослав ОЛЕШКО, журналист

 

Все буде – Хунта: Американця, що прийняв громадянство від Путіна, на московському рингу віддубасив афроукраїнець

грудня 26, 2015Загальне

Після перемоги представник України накинув на плечі синьо-жовтий прапор, хоча росЗМІ воліли про це не розповідати.
Джефф Монсон та Дональд Нжатах Нуа. Фото:www.youtube.comДжефф Монсон та Дональд Нжатах Нуа. Фото:www.youtube.com

Боєць з Камеруну Дональд Нжатах Нуа, який отримав перемогу над американцем Джеффом Монсоном, що попросив російське громадянство, виявився українським тренером. Про це на своїй сторінці в Facebook написав журналіст Іван Сіяк, інформують Патріоти України.

“Камерунець Дональд Нжатах (він же Дональд Парфект, він же Donald Parfait) в Москві на 48-й секунді бою першим же ударом правою вирубав Джеффа Монсона. Це був перший бій американця після прийняття російського громадянства.

Так от, на плечах у Нжатаха синьо- жовтий прапор, тому що він – про це в Росії не говорили і не писали – виступає за черкаський клуб Grizzly. Тренує людей в залі, можна записатися”, – написав журналіст.

Сначала был великий советский союз…

жовтня 10, 2015Загальне

05-10-2015 15:20

Сначала был великий советский союз.

Создали советский союз евреи, которые убили царя, развалили великую российскую империю, организовали гулаг и уничтожали православную веру. Но русские люди все равно верили, нашли себе великого русского вождя грузинской национальности и сплотили в советском союзе, созданным евреями, хохлов, чурок черножопых, баев и другие братские народы.

Получилось не хуже, чем было. Все любили друг друга и не воровали.

Потом русский народ победил фашистов европы, несмотря на то, что ему очень мешали коварные союзники и другие братские советские народы-предатели — хохлы, чурки, татарва. После победы над фашистами все захотели жить в великом советском союзе, и советский союз всех принимал и кормил, потому что добрый. Потом великий советский союз стал вообще заглядение, но руководили им мудаки.

Мудаки-руководители стали раздавать русские области направо и налево братским народам-предателям, потому что власти великого советского союза был свойственен волюнтаризм. Но это было неважно, потому что все равно все жили в одной стране и любили друг друга. И не воровали. Потом великий советский союз разрушили американцы. Потому что они были тупые и слабые, а мы — умные и сильные. Американцы заставили великий русский народ подчиниться их ставленнику — бывшему секретарю обкома великой коммунистической партии, которую создали евреи, чтобы уничтожить великую российскую империю, которая была еще лучше, чем советский союз, потому что была русской и православной, за что ее уничтожили евреи, но все организовалось как нельзя кстати, потому что русские люди создали советский союз. и все равно верили, хоть и были членами партии.

Ставленник американцев не забрал разбазаренные руководителями великого советского союза области у братских народов, которые не хотели уходить из великого советского союза, потому что и народов-то таких не было, а русский народ их кормил. Потом от советского союза осталась одна российская федерация, она перестала всех кормить и очень обеднела. Потом все стали воровать и продаваться американцам, чей ставленник совсем спился и рекомендовал русским людям нового президента.

Русские люди ненавидели и стыдились своего президента-вора-алкоголика, поэтому сразу прислушались к его рекомендациям и полюбили предложенного им нового президента всей душой. В это время соседний бывший братский народ-предатель, который и не народ вовсе, очень хотел обратно в советский союз, но поскольку советский союз развалили американцы, хотя бы в российскую федерацию, которая совсем почти как российская империя, даже с казаками. Хотел сильно, но терпел. 23 года.

В это время американцы стали еще слабее и тупее и решили развалить российскую федерацию, убрав законное правительство в соседней с российской федерацией стране. Тупые же. Бывший братский ненарод вовсе поддался тупым американцам, совсем как раньше великий русский — евреям. Американцы вывели народ на майдан, раздали печеньки и свергли законного президента, который чмо последнее и гнать его давно было пора. Тут же народ, разбазаренной ранее мудаками-руководителями великого советского союза, области вспомнил, о чем мечтал 23 года и в едином порыве присоединился к российской федерации — наследнице великого советского союза, уничтожившего великую российскую империю… Пойду еще пособираю комментарии о нападении Украины на мирные города Донбасса.

TATIANA NARBUT-KONDRATIEVA

Царство Пхы

серпня 3, 2015Загальне

Правдоруб Бонифатьевич

… Старенький Камаз высыпал свой груз – сыры, колбасы, хлеб и прочую Еду – на центральной площади, почти к ногам старенького каменного Ленина, стоявшего здесь с незапамятных времен.

Население маленького городка N столпилось вокруг Еды на почтительном расстоянии и молча, со смешанным чувством ожидало начала Ритуала. Подобный Ритуал происходил сегодня во всех населенных пунктах Третьего Царства. В тех, естественно, где не побывали еще личинки Непредставимого Пхы и не прошла еще процедура Утилизации Народонаселения .

Сегодня, в ночь на первое мая, был праздник зарождения Непредставимого Пхы. “В эту ночь тысячи лет назад Пхы начал расти во чреве Матери-Земли”, — вещал архи-еретик К’хереилл с экрана каждого психо-корректора в стране, – И когда придет час, Великое и Окончательное Освобождение принесет Он всем вам…”

Служки суетились вокруг Еды, обливали ее соляркой, шептали что-то, рисовали вокруг какие-то символы. На специальный помост, установленный на площади для проповедей и проведения судилищ, поднялся служка в одеждах Прокурора и огласил ритуальный приговор.

— Бандиты-контрабандисты — мерзавцы, мужеложцы и богоотступники — опять завезли к нам Еду! Они были схвачены, а их богопротивный груз, — Прокурор указал на кучу Еды, — будет предан очищающему Пламени. Немедленно!

Население, в основном, догадывалось, что Еду эту, конечно, ни у каких бандитов-контрабандистов не отнимали, а, скорее всего, обменяли на золото или органы на том же самом Западе, но это знание почему-то отлично уживалось со злорадной мыслью: “Нечего к нам эту гадость таскать!”

— Щас, щас, — шептало население с ненавистью, — запалим жратву ихнию, богомерзкую. Дадим посасать.

Контрабандисты на самом деле давно уже не пытались ввести богомерзкую Еду на территорию Третьего Царства. Игра не стоила свеч, потому что тех, кого ловили, сразу же пускали на био-переработку для нужд Великого Кормления. А ловили, в итоге, всех.

Но основная причина была, конечно, в том, что жители Третьего Царства давно отказались от Еды, как от скверны, которая будоражит ум и погружает его в пучину греховных страстей. Вместо Еды население употребляло единственный разрешенный по закону и освященный продукт – социальную Биомассу, представлявшую собой склизкую, белесую, похожую по виду на обойный клей жижу, упакованную в одинаковые консервные банки. Населению не нравился вкус Биомассы, но деваться было некуда, кроме того, служки постоянно повторяли, что это “вкус плоти Сына Человеческого”. Это значило, что спорить и противиться не стоит…

Тем временем, гигантского роста служка в сером балахоне, полностью закрывающем лицо, приблизился к Еде с пылающим факелом.

— Иш’х р’хых Аошр! Ых Пхы! – Низким утробным голосом прогремел он и бросил факел на съедобную кучу. Еда заполыхала…

 

Алексей Толстой: Есть две Руси

березня 20, 2015Загальне

Мініатюра

Житель России посвятил стих летчице НАДЕЖДЕ САВЧЕНКО:

лютого 20, 2015Загальне
'Житель России посвятил стих летчице НАДЕЖДЕ САВЧЕНКО:
Я пишу из холопской России,
Где все смерды поджали хвосты.
Дорогая Надежда-Надiє,
Разрешите быть с Вами на ты!
Вий пускай на тебя поднял веки, -
Дух бесстрашия неодолим.
Восхищён и сражён я навеки
Героизмом неженским твоим.
Словно ты из металла такого,
Что не знает износа в борьбе.
Знаменитая В.Терешкова
Не годится в подмётки тебе.
В плен брала тебя чуть ли не рота.
(Трусы действуют исподтишка.)
Твою волю сломить им охота,
Но тонка у пигмеев кишка.
Мстят здесь смелым со злобой слепою,
Исступлённо грозя и кляня.
Потому и воюют с тобою,
Что боятся тебя, как огня.
Над тобой измываются вдосыть,
И вопят лизоблюды: "Ату!.."
Все они рождены, чтобы ползать.
Не дано взмыть червям в высоту.
Что тебе их решётки и роба
И "крутой" фээсбэшник-следак?
Ведь не зря окрестила Европа
Украинской тебя Жанной Д`Арк.
Вот кто воин! - Учитесь, мужчины,
Асы битв, ратных дел мастера!
За свободу и честь Батькiвщини
Встала храбрая ваша сестра!
Пусть клеймит тебя жалкий невежда
И расправу готовит Москва.
Ты не сдашься - и, значит, надежда
На победу сил света жива!
(14 февраля 2015 г.)
С уважением, Александр Бывшев, Орловская область, пос.Кромы.'

Я пишу из холопской России,
Где все смерды поджали хвосты.
Дорогая Надежда-Надiє,
Разрешите быть с Вами на ты!
Вий пускай на тебя поднял веки, –
Дух бесстрашия неодолим.
Восхищён и сражён я навеки
Героизмом неженским твоим.
Словно ты из металла такого,
Что не знает износа в борьбе.
Знаменитая В.Терешкова
Не годится в подмётки тебе.
В плен брала тебя чуть ли не рота.
(Трусы действуют исподтишка.)
Твою волю сломить им охота,
Но тонка у пигмеев кишка.
Мстят здесь смелым со злобой слепою,
Исступлённо грозя и кляня.
Потому и воюют с тобою,
Что боятся тебя, как огня.
Над тобой измываются вдосыть,
И вопят лизоблюды: “Ату!..”
Все они рождены, чтобы ползать.
Не дано взмыть червям в высоту.
Что тебе их решётки и роба
И “крутой” фээсбэшник-следак?
Ведь не зря окрестила Европа
Украинской тебя Жанной Д`Арк.
Вот кто воин! – Учитесь, мужчины,
Асы битв, ратных дел мастера!
За свободу и честь Батькiвщини
Встала храбрая ваша сестра!
Пусть клеймит тебя жалкий невежда
И расправу готовит Москва.
Ты не сдашься – и, значит, надежда
На победу сил света жива!
(14 февраля 2015 г.)
С уважением, Александр Бывшев, Орловская область, пос.Кромы.

А напоследок я скажу…

січня 28, 2015Загальне

 

Максим Франк-КаменецкийМаксим Франк-Каменецкий

Максим Франк-Каменецкий

Под самый Новый год я улетал домой, в Бостон. Я уехал насовсем из Москвы 21 год назад, но я за эти годы много раз приезжал ненадолго, а эту осень провел целиком в Москве. У меня sabbatical в текущем учебном году, и я решил провести осенний семестр в Сколтехе, новом университете, создаваемом в Сколково при участии Массачусетского технологического института. Но я ничего не буду говорить о Сколтехе, скажу только, что его весьма герметичная среда оказалась недостаточно герметичной, чтобы изолировать меня от остальной страны. Впрочем, я и не стремился к изоляции.

Что же я ощущаю в отношении моей родины покидая ее опять, проведя здесь целых 4 месяца? В ходе моего пребывания здесь у меня постепенно появилось и постоянно усиливалось непреодолимое чувство тошноты. Такой централизации, такой концентрации всей власти в огромной стране в руках одного человека здесь не было со времен Сталина. Но Сталин добился этого путем установления железного занавеса, путем великого террора, истребления всех и вся, тотальной слежки, тотального доносительства и устрашающей системы ГУЛАГа. Ничего этого теперь нет и в помине. Границы открыты, репрессивная машина если и есть, то вполне вегетарианская. И при всем этом среди интеллигенции какой-то кретинской мантрой стало декларировать свою безмерную и безусловную любовь к России, к р-р-русской культуре, к «русской цивилизации». Такое впечатление, что они боятся, что если они перестанут исступленно повторять эту мантру, их немедленно поставят к стенке. Я уже не говорю о каком-то иррациональном антиамериканизме, присущем буквально всем. Разумеется, все это следствие чудовищного комплекса неполноценности, но это же не может бесконечно служить оправданием!

Никого не интересует геополитика, то есть то, как поведение России на мировой арене воспринимается остальным миром. Хватит, мол, насмотрелись на других, теперь полюбуйтесь на нас! Но у других решения, пусть не всегда разумные и правильные, принимаются в рамках демократического процесса и ошибки одной администрации могут быть исправлены следующей. В России же сегодня ВСЕ решения принимает один человек, смена которого может произойти только вследствие его естественной или насильственной смерти. И самое поразительное, что граждане этой страны, по крайней мере подавляющее большинство, не усматривают в этой ситуации угрозы себе, своим близким и всему окружающему миру. Нет, конечно, хватает тех, кто сматывает удочки. Но таких все равно ничтожное меньшинство. На что же рассчитывают остальные? Для меня это загадка. У меня сильное ощущение, что люди верят начальству, что в 2015-м году цены на нефть пойдут вверх, и рубль вновь укрепится.

Русские до сих пор не могут понять, что аннексия территории другой страны, даже без единого выстрела, это не тоже самое, что победа национальной сборной в чемпионате мира по футболу

Одно маленькое наблюдение, которое, что называется, drives me crazy. Готовясь к отъезду, я прошелся по сувенирным магазинам на Арбате. Практически на всех футболках, которые вы можете в них найти, изображен Путин в разных видах с надписями типа: «Лучший президент», «Самый вежливый президент» и т.д. И ведь это не госпропаганда, очевидно это то, что пользуется спросом: людям не только нравится это, но они готовы за это платить! Боюсь, что расплачиваться в конечном счете придется всем без исключения, и расплата будет жестокой. И вот почему еще я так думаю: нельзя безнаказанно выставлять в сувенирных магазинах отвратительные расистские изображения президента великой страны (я имею в виду в данном случае США). Рано или поздно это ой как аукнется.

Пользуясь своим достаточно уникальным положением человека, давно живущего в Штатах и в то же время проведшего 4 последних месяца уходящего года в Москве, хочу напоследок высказаться с предельной прямотой.

Все разговоры о том, что США и Саудиты сговорились опустить цену на нефть, чтобы осадить распоясавшегося русского медведя, это полная чушь. Никто в мире всерьез Россию как не воспринимал (с тех пор, как СССР накрылся медным тазом), так и не воспринимает. Та ситуация, в которой Россия оказалась, лучше всего соответствует понятию perfect storm. Независимо и одновременно сошлись три процесса.

1. В результате появления в течение последних 15 лет новых технологий (не только сланцевых), резко возросла добыча нефти в США и в Канаде, что в реальности единое экономическое пространство. В результате Штаты/Канада перестают импортировать нефть и начинают ее экспортировать. Те производители нефти, как Нигерия и отчасти Саудиты, которые лишились традиционного покупателя в лице Штатов, бросились искать новых клиентов. Так возникло очень существенное увеличение предложения и, соответственно, борьба за рынки сбыта нефти, ведь США – это главный потребитель нефти в мире.

2. Совершенно независимо от этого произошло снижение темпов роста мировой экономики, прежде всего в Европе и Китае. Японская экономика уже давно не растет. В результате упал спрос на нефть.
Комбинация этих двух факторов, рост предложения и падение спроса, не могла не обрушить цену на нефть. Причем каждому здравомыслящему человеку было ясно уже в начале 2013 года, что такой сценарий неизбежен. Я, например, специально навестил Москву в мае 2013 года и говорил всем, кто хотел (да и тем , кто не хотел) меня слушать, что я приехал «посмотреть на родину накануне коллапса».

В общем-то двух указанных факторов уже достаточно, чтобы вызвать идеальный шторм/perfect storm, который так и так разразился бы этой осенью. Но, видимо, кое-кому этого показалось недостаточно: была искусственно добавлена еще одна причина, уже бьющая прямо по России и ее жителям:

3. КРЫМНАШ!

Русские до сих пор не могут понять, что аннексия территории другой страны, даже без единого выстрела, это не тоже самое, что победа национальной сборной в чемпионате мира по футболу. Такая аннексия – это опаснейший прецедент, особенно в Европе, основном театре военных действий обеих мировых войн. Да, русские уверены, что Крым – это русская земля, и она по справедливости должна быть частью России.

Путин видимо считает, что обладание ядерным оружием делает его неуязвимым. Он что, уже забыл о «крупнейшей геополитической катастрофе ХХ века»?! Спас тогда СССР ядерный арсенал?

Имеют полное право так думать, не так ли? Ну а как насчет так называемой Калининградской области, т. е. Кенигсберга и Восточной Пруссии? Это тоже русская земля? Или все же немецкая? Ведь немцы тоже имеют полное право так думать, не так ли? Что если следующий раз, когда Россия опять окажется на коленях (не такое уж невероятное предположение, не так ли?), Германия вернет себе назад Восточную Пруссию и выгонит к чертовой матери всех русских оттуда, как русские выгнали в свое время оттуда всех немцев? Так что же, давайте опять, уже в третий раз за последние 100 лет, перекраивать карту Европы «по справедливости» при помощи аннексий, пушек и танков? Хоть с кем-нибудь, хоть с одним мировым лидером, не говоря уже об ООН или НАТО, Путин обсудил свои планы аннексии Крыма, прежде чем приступить к их осуществлению? Даже Гитлер вел переговоры в Мюнхене с Францией и Великобританией, прежде чем захапать Чехословакию.

Путин видимо считает, что обладание ядерным оружием делает его неуязвимым. Он что, уже забыл о «крупнейшей геополитической катастрофе ХХ века»?! Спас тогда СССР ядерный арсенал? Как я уже говорил, никто Россию всерьез не боится – слишком она слаба во всех отношениях – но надеть на сумасшедшего смирительную рубашку в виде весьма серьезных санкций все же пришлось.

Русских бесит, что американцам есть дело до Крыма, расположенного от них за тридевять земель и о местонахождении которого никто в Америке еще год назад не имел ни малейшего представления, да и сейчас не имеет. Русские не понимают, что дело совсем в другом. Да американцам начхать на Крым, и Украина им до лампочки (как, впрочем, и Россия). Но им совсем не начхать на стабильность в Европе. Американцы не сильны в географии, но у них хорошая память, и они помнят, что дважды в ХХ веке многие тысячи американских парней гибли в Европе, которая оказалась не способна сама решить свои проблемы. И они решительно не хотят, чтобы это повторилось опять, особенно с учетом того, что на этот раз мальчиш-плохиш еще и размахивает ядерным оружием. На беду русским, за последние годы, в связи с борьбой с терроризмом и с Ираном, были разработаны и детально апробированы очень эффективные средства введения санкций. Особенно в связи с Ираном, банки и бизнесы по всему миру получили наглядные уроки того, как сильно можно пострадать, если нарушать режим санкций, объявленных Америкой. С Америкой вообще шутки плохи, должен сказать.

Из сказанного выше ясно, что я не возлагаю на Путина вину, ни прямую ни косвенную, за обвал цены на нефть. Но я возлагаю именно на него, узурпировавшего всю полноту власти в огромной стране, полную ответственность за то, что вместо того, чтобы попытаться всеми силами смягчить удар приближающего идеальный шторм, он своими безумными действиями в Украине сделал Россию многократно более уязвимой.

Что же я пожелаю остающимся здесь в Новом Году? Чтобы сбылись их мечты, и по щучьему веленью западные санкции и путинские контр-санкции были отменены и чтобы в магазинах вновь появился хороший сыр, чтобы нефть стала стоить $250 за баррель, как давно обещал глава Газпрома Миллер, и чтобы Украина приползла на коленях проситься в состав России. Ну а если ничего этого не случится и разразится полномасштабный кризис, то и в этом случае остаются две возможности: ужасный конец (для режима) или ужас без конца (для россиян). Думаю, нет надобности говорить, чего бы желал я, тем более, что такое пожелание может подпасть под какую-нибудь статью Уголовного кодекса Российской Федерации, столь стремительно пополняемого новыми статьями чуть ли не ежедневно. Поэтому, просто с Новым Годом!

Максим Франк-Каменецкий, профессор Boston University (США), приглашенный профессор Сколковского института науки и технологий (Сколтех/Россия)


Copyright © Блог Василя Кондрата (Vasyl Kondrat Blog). All rights reserved.