Загальне » Блог Василя Кондрата (Vasyl Kondrat Blog)

Історія повторюється

червня 15, 2018Загальне

Було це тисячі років тому. Напав на Україну зі сходу Змій Горинич. Вогнем дихали його 12 голів, погрожуючи всім та вимагаючи жертв. Кожного дня мусили давні українці віддавати у жертву змію хлопця чи дівчину. Плач стояв по всій Україні.

Але підростав Котигорошко. Міцніли його м’язи. Зростала його сила. Викували йому ковалі міцну булаву. Взяв він її і став на бій зі Змієм Гориничем. Вогнем дихали 12 голів змія. Спалювали все навколо. На зміну збитій голові виростала нова. Та ось могутнім ударом Котигорошко збив усі 12 голів чудовища. Впав Змій Горинич на землю і пропав. Радість велика прийшла в Україну. А щоб не завойовували її більше Змії Гориничі, побудували українці на сході Змієві вали, величні захисні споруди від зміїв.

Пройшли тисячі років. І от тепер, у 21-ому столітті уже нової ери знову напав на Україну зі сходу московський Змій Горинич. Знову дихають полум’ям його 12 пащек. Знову кожен день забирає він на сході жертвами українських синів і дочок. Знову знущається з українців.

Та підростає Котигорошко. Уже кують йому могутню булаву майстри-ковалі. І стане він на бій з московським Змієм Гориничем. І знищить його, одним ударом зіб’є всі 12 вогнедишних голів.

І прийде мир і процвітання на землю України.

 

Андрій Велесич

 

Богобоязнь

червня 15, 2018Загальне

Українці дуже побожні люди. Особливо лікарі. На вході медичних установ стоять освячені постаменти Матері Божої. Коло них ‑ квіти. У кабінетах лікарів ‑ образи. Стражденними очима дивиться з них Ісус Христос. Світиться доброта в очах Матері Божої з Дитям на руках. Святий Миколай благословляє присутніх на добро. Кожен кабінет освячений священником. Немає місця там зловорожій силі.

Кожен працівник медичної установи (лікар, медсестра, санітар, технік) писав заяву з проханням працевлаштування. Вказував посаду. Знав оклад. Згоджувався з ним своїм підписом. І от, ставши до роботи, раптом вирішив, що цей оклад замалий!  Звичайно працівник повинен звернутися до роботодавця з проханням підвищити оклад. Але наш медичний працівник поступає інакше. Під стражденним поглядом Ісуса Христа, добрим поглядом Матері Божої, за благословіння Святого Миколая він вимагає доплати від пацієнтів, хворих людей, які прийшли до нього по допомогу. На нього в цих, часом дуже хворих людей, остання надія на покращення здоров’я, надія на життя. У них ‑ безвихідь. І вони беруть часом останні копійки від малечі чи пенсіонерів і віддають лікареві. Не завжди отримуючи кваліфіковану допомогу.

І з цими поборами згідні всі ‑ медичні працівники, хворі, священники, які це освячували, Міністерство охорони здоров’я, прем’єр-міністр, президент, журналісти, каральні органи, все суспільство…

А Бог? Ісус Христос? Матір Божа? Святий Миколай? Що кажуть заповіді Божі? Чи вже не карається їх невиконання? Це уже не гріх?

Якесь дивне українське християнство.

Дивне якесь.

 

Василь Йванків

За громадянську позицію чи за «виховання бойовиків»? Із посади викладача звільнили учасника війни на Донбасі

червня 9, 2018Загальне
09 Червень 2018, 15:06

Сергій Тіщенко
Сергій Тіщенко

У Павлограді з посади викладача звільнили Сергія Тіщенка. Чоловіка знають у місті, він брав участь у війні на сході України у складі добровольчого підрозділу, організовував місцеву самооборону, є депутатом міськради і громадським активістом. Упродовж майже шести років він викладав у Павлоградському коледжі Національного технічного університету «Дніпровська політехніка» предмети «захист Вітчизни» та «фізичну культуру», вів молодіжний патріотичний клуб і, як підтвердили в адміністрації вишу, мав подяки «за визначні заслуги». Сам Тіщенко зазначає, що посадою поплатився через надто активну патріотичну життєву позицію, яка не подобалась керівництву коледжу, а також його опонентам у міськраді. Водночас у навчальному закладі зауважують, що чоловік пішов з посади сам, а в мерії стверджують, що не давали вказівок про звільнення.

«Або заява на звільнення, або звільнення за статтею», – таку усну умову, як розповідає екс-викладач Сергій Тіщенко, перед ним поставило керівництво коледжу, коли виникла конфліктна ситуація. Це сталося одразу після мітингу проти підвищення цін на проїзд у транспорті в місті, у якому брав участь сам Тіщенко та декілька студентів закладу.

«Є скарга від батьків, що Ви готуєте з дітей бойовиків»

Сергій розповідає: ці студенти – повнолітні й пішли на акцію протесту самі. Його ж, як викладача, звинуватили в «залученні». На свою адресу, каже екс-викладач, тоді він почув чимало образливих і несправедливих закидів, у тому числі звинувачення «у вихованні бойовиків».

Звичайно, я, як викладач, маю вплив, бо весь час говорю хлопцям, що треба боротись за справедливість. Але я не закликав їх на цю акцію

«Мітинг проти підвищення плати на проїзд в міському транспорті був санкціонований, всі були попереджені, проблем не виникало. На сесії ми як депутати запропонували переглянути рішення, створити комісію, спробувати вплинути на перевізників. Так, на цьому заході було кілька студентів. Але у жодного з них я не викладаю, я викладаю тільки на першому курсі, а це були старші хлопці, повнолітні», – розповів Радіо Свобода Сергій Тіщенко.

«Звичайно, я, як викладач, маю вплив, бо весь час говорю хлопцям, що треба боротись за справедливість. Але я не закликав їх на цю акцію, інформація була на афішах, в Інтернеті. Ця акція перетворилась на умовне блокування, міський голова переніс засідання, але ніяких порушень закону не було. І от в коледжі мені заявляють: «Ви зірвали студентів»… Я думаю, що їм просто зателефонували з мерії. Побачили, що є ресурс, який працює не на них. Мені сказали, по суті, поставили ультиматум: «Звільняйтесь або звільнимо за статтею. От тут Ви запізнились, у Вас є догана. От у нас є скарга від батьків, що Ви готуєте з дітей «бойовиків» тощо. Я ж сказав: «Колеги, вашими руками зі мною просто хочуть розправитись як з неугодним депутатом», – каже Тіщенко.

Сергій Тіщенко зауважує: невдоволення його активністю в адміністрації коледжу зріло давно. Він переконаний: головна причина – його проукраїнська позиція і певний авторитет серед вихованців. Він також зауважує, що адміністрація коледжу за часів президентства Віктора Януковича відкрито підтримувала «Партію регіонів» і навіть збирала студентів на «антимайдан».

«Коли в Павлограді розпочався активний патріотичний рух, у нашому коледжі якось так затихли. А от з минулого року почались якісь закиди. Торік почали тиснути щодо нашої з хлопцям поїздки до Холодного яру, на Черкащину. Почались якісь заборони, хоча інші викладачі спокійно собі возили студентів на екскурсії. Почали тиснути морально, фінансово. Але я тримався», – каже Тіщенко.

У коледжі його тримала не зарплатня, як для шахтарського міста вона була невелика, зауважує Тіщенко, а цікава робота, можливість спілкуватись з молоддю. Разом з вихованцями створив аудиторію-музей АТО, ходили в походи, проводили таборування. Заради справи, якою горів, був згоден підпрацьовувати поза викладацькою роботою.

Я не тримався за зарплату. У мене була головна мета – виховання молоді

«Я, в принципі, завжди хлопцям казав: «Ви як чоловіки готуєтесь до майбутніх потрясінь, ви готуєтеся до майбутньої війни», бо вже тоді було таке передчуття. Треба розуміти: відсоток тих, хто хотів би займатись військово-патріотичною роботою, невеликий, бо тут треба «пахати». Це тривалі походи, рейди по 20, 30, 50 кілометрів, відвідування військових частин, стрільби. Це цікаво, але це і важко. З 2014 року багато моїх хлопців пішли воювати в АТО, ніхто не спасував. Пишаюсь, що моїм хлопцям знадобилась наша підготовка… Я не тримався за зарплату. У мене була головна мета – виховання молоді», – зауважує екс-викладач.

Міська влада не повинна впливати на адміністрацію навчального закладу. Це нонсенс

Сергій Тіщенко підозрює: вказівку на його звільнення могли дати безпосередньо з мерії. У міськраді Павлограда депутатська більшість – за «Опозиційним блоком», та і сам мер балотувався від цієї політичної сили. Сам же Тіщенко представляє опозиційну до них політсилу.

«Навчальний заклад не повинен контролювати життя студента і викладача поза начальним закладом. Більше того, міська влада не повинна впливати на адміністрацію навчального закладу. Це нонсенс», – зауважив Тіщенко.

«Міський голова не міг давати вказівку»

У Національному технічному університеті «Дніпровська політехніка», у структуру якого входить коледж, на інформаційний запит Радіо Свобода відповіли: викладача звільнили без тиску, за його власним бажанням, рішення ухвалювала дирекція коледжу.

«Тіщенка Сергія Олексійовича наказом від 15.05.2018 № 24-к звільнено за власним бажанням. Рішення про звільнення керівництво коледжу приймало самостійно, керуючись Положенням Павлоградського коледжу Національного технічного університету «Дніпровська політехніка», затвердженого наказом ректора університету від 24.04.2018 № 515-л, а саме 6 пунктом: «директор коледжу в межах наданих йому повноважень… призначає на посаду та звільняє з посади працівників», – йдеться у відповіді.

Водночас у виші наголосили, що діяльність університету та його підрозділів «провадиться на принципах незалежності від політичних партій, громадських і релігійних організацій».

У Павлоградському коледжі прохання Радіо Свобода надати коментарі про зауваження до роботи викладача проігнорували. З моменту подання інформаційного запиту минуло три тижні.

Не підтверджують офіційно фактів тиску на колишнього викладача, який є депутатом міськради, і в мерії Павлограда. У відповіді на звернення Радіо Свобода, підписній міським головою Анатолієм Вершиною, йдеться про те, що павлоградський коледж не підпорядкований і не підзвітний мерії. «Як наслідок, міський голова не міг давати вказівку на звільнення особи, яка не знаходиться у трудових відносинах з органом місцевого самоврядування», – мовиться в документі.

Акції на підтримку Тіщенка

Між тим колишні вихованці Сергія Тіщенка та його друзі організували флешмоб «Підтримую Тіщенка»: в соцмережах вони викладають пости та відео. Від Міністерства освіти України вимагають його поновлення на посаді.

До ініціативи долучились активісти в інших містах України.

«Ось вам ситуація для порівняння. 21 травня 2018 року Міністерство освіти і науки оголосило догану ректору Сумського педагогічного університету Юрію Лянному за те, що відправив своїх студентів на практику до окупованого Росією Криму! Ви це можете собі уявити? Людина відправляє дітей до країни, з якою ми зараз воюємо! І йому за це догана! – написав викладач Владислав Дутчак. – Сергій Тіщенко піклується про молодь та захищає Батьківщину – він поганий! Юрій Лянний відправляє дітей до ворога – він нормальний педагог!»

Перемогли Гітлера — переможемо й Путіна!

травня 8, 2018Загальне

Роздуми про роль українців у Другій світовій війні


Віднедавна Україна разом з усім світом відзначає 8 травня як День пам’яті та примирення. Цього дня, о 23.01 за центральноєвропейським часом, в усій Європі припинився вогонь.

Залишається і 9 травня — День перемоги над нацизмом.

Тим часом Росія та її посіпаки, яких чимало й серед тутешніх владців, останнім часом особливо активно монополізують перемогу. От і їхній Путін якось заявив, що «вони» перемогли б у війні й без України.

Що ж, складовою гібридної війни, яку веде проти нас Росія, серед іншого є й замовчування та перекручування ролі України у Другій світовій.

Тут варто зазначити, що, відкидаючи російську «георгіївську стрічку» — символ російських імперських зазіхань — ми жодним чином не відмовляємося від шанобливої пам’яті про співвітчизників, які самовіддано захищали рідну землю в роки Другої світової війни, наймасштабнішої та найкривавішої з усіх 14 тисяч воєн і збройних конфліктів у історії людства.

Олександр Довженко у своєму тривалий час приховуваному владою «Щоденнику» залишив чи не найболючіші роздуми про долю України в тій страхітливій війні.

6 вересня 1945р. він записав:”Україна втратила за час війни тринадцять мільйонів людей. І се ще, так би мовити, з оптимістичною неточністю… Себто, коли ми додамо мільйонів два-три, то навряд чи помилимось. До Сибіру вислали ж перед війною півтора мільйона з Західної України, та й зараз висилають немало. А народження ввійде в норму хіба лише в 1950 році.

Таким чином, Велика Удовиця втратила сорок відсотків своїх убитими, спаленими, покатованими, засланими в заслання, вигнаними в чужі землі на вічне блукання. А до війни… вона втратила, крім мільйонів загиблих в боях і засланнях політичних, ще 6 мільйонів од голоду в урожайний 1932 рік…

Таких утрат, замовчаних через жахливу свою правду, не знав і не знає ні один народ у світі…”

Повернувшись із фронту, всього набачившись, військовий кореспондент Довженко пише: «Україна поруйнована, як ні одна країна в світі. Поруйновані й пограбовані всі міста. У нас нема ні шкіл, ні інститутів, ні музеїв, ні бібліотек. Загинули наші історичні архіви, загинуло малярство, скульптура, архітектура. Поруйновані всі мости, шляхи, розорила війна народне господарство, понищила людей, побила, повішала, розігнала в неволю. У нас нема майже вчених, обмаль митців… І коли я чую обвинувачення за „Україну в огні“ в націоналізмі, як же гірко і тоскно мені робиться на душі…».

Радянська влада заборонила кіноповість О. Довженка «Україна в огні». Адже загальна «напрямна» тлумачення історії полягала у піднесенні «керівної ролі» московських вождів і нівелюванні значення народів тодішнього СРСР (насамперед — українців) у перемозі. Тим паче не могла бути предметом висвітлення страдницька доля українського народу.

Звідусіль вигнаний, підданий скаженому цькуванню, Довженко з болем напише:”У цьому оповіданні я якось напівсвідомо, себто цілковито органічно, заступивсь за народ свій, що несе тяжкі втрати на війні. Кому ж, як не мені, сказати було слово на захист, коли отака велика загроза нависла над нещасною моєю землею”.

Ми, українці, просто зобов’язані «заступитись за народ свій», у тому числі — всіляко підтримуючи й поширюючи правдиве висвітлення його ролі у Другій світовій. Нині це як ніколи актуально і важливо.

Центр бойових дій на Східному фронті наприкінці 1943 р. перебував на території України. Загалом 1250 днів і ночей наша рідна країна палала у вогненному вирі. Стратегічну операцію вели впродовж п’яти місяців — до 6 травня 1944р. — чотири Українські фронти. Операція складалася з 11 тактичних, серед яких — Корсунь-Шевченківська, що увійшла до історії Другої світової як ще одна Сталінградська битва. Українські фронти брали участь у звільненні Польщі, Румунії, Болгарії, Югославії, Чехословаччини, Австрії, Німеччини. У всіх Українських фронтах українці становили понад 50% бойового складу (в 1-му Українському — до 80%).

Станом на середину 1944р. в Червоній армії воювало 33,93% українців.

Серед командного складу різних ланок, офіцерського корпусу українці становили понад 20%. Понад половину з 15 фронтів очолювали українці.

В армії й на флоті, в партизанських загонах і рухах Опору воювало близько 10 мільйонів українців, понад 60% із них геройськи загинули.

2,5 млн. українців нагороджені орденами і медалями.

2072 українці були удостоєні звання Героя Радянського Союзу; 32 стали двічі Героями. Льотчик-ас майор Іван Кожедуб, родом з с. Ображіївка (нині Сумська область), збив 64 ворожі літаки й став тричі Героєм.

З 4-х повних кавалерів ордена Слави — двоє українців: льотчик штурмового авіаполку Іван Драченко і морський піхотинець Павло Дубинда.

Про визначну роль українців у перемозі над нацизмом свідчить і той факт, що орден Богдана Хмельницького був єдиною радянською нагородою, напис на якій зроблено не російською, як на всіх інших, а українською мовою.

30 квітня о 14.25 у Берліні над Рейхстагом замайорів Прапор Перемоги. Документально участь у цій події підтверджена протокольним документом «Боевая характеристика знамени», за підписами командувача 3-ї ударної армії генерал-полковника В. Кузнецова та члена військової ради генерал-майора А. Литвинова (цитую мовою оригіналу): «Отважные воины коммунист лейтенант Берест, комсомолец сержант Егоров и беспартийный младший сержант Кантария установили знамя над зданием германского парламента».

Отже, прапороносців було не двоє, як стверджують російські лукавці від псевдоісторії, а троє: українець Олексій Берест, уродженець с. Горяйстівки Лебединського повіту (Харківщина), грузин М. Кантарія і росіянин М.Єгоров. Забезпечили їхнє просування під ворожим вогнем автоматники відділення 19-річного сержанта Петра Щербини, уродженця Запорізької області, який, будучи пораненим, продовжував прикривати товаришів і власноруч прикріпив один з прапорів на колоні Рейхстагу.

Олексій Берест і Петро Щербина були представлені до звання Героя Радянського Союзу, однак українців так і не відзначили. О. Берест посмертно удостоєний звання Героя України. П. Щербина, незважаючи на клопотання земляків, нагороди не отримав.

2 вересня 1945р. в Токійській затоці, на борту американського лінкора «Міссурі» був підписаний акт про капітуляцію Японії, чим остаточно була завершена Друга світова війна. Від імені СРСР цей історичний документ підписав генерал-лейтенант Кузьма Дерев’янко, уродженець с. Косенівка Уманського району Черкаської області.

Єдиною жінкою-командиром взводу морської піхоти була українка з міста Новий Буг Євдокія Завалій, яка звільняла Севастополь, брала участь у штурмі Сапун-гори, висаджувалася з десантом у Констанці, Варні, Бурґасі.

Багато українців воювало проти нацистської Німеччини в складі інших армій. У канадській — близько 45тисяч, армії США — 80тис. (з них 40 тис. брало участь у висадці американських військ у Європі). 70% чехословацької бригади генерала Людвіґа Свободи становили українці. 120 тисяч українців воювало у Війську Польському, понад 5 тисяч — у Франції.

Франузи вдячно памятають героя Руху Опору «Базиля», чи Борика — так вони називали Василя Порика, українця з с. Соломирка на Вінничині. На чолі партизанського загону він боровся з окупантами у Північній Франції. 22 липня 1944р. разом зі своїм товаришем Василем Колесником потрапив у засдіку і був розстріляний німцями. (1964р. посмертно удостоєний звання Героя Радянського Союзу).

Героїчну боротьбу проти нацистського та більшовицького режимів вела Українська Повстанська Армія. Понад 100 тисяч воїнів УПА, тобто кожен четвертий, загинули за Україну.

24 жовтня 1945р. за особливий внесок у перемогу над нацизмом Україна отримала право стати однією із 50-ти держав-засновниць Організації Об’єднаних Націй.

Насамкінець повернуся до геніального нашого Довженка, який ще 1942р. попереджав про небезпеку «приватизації» перемоги «братнім російським народом» на чолі зі Сталиним, чиїм наступником відверто вважає себе Путін: «Найменше би я хотів дожити до того моменту, коли після хоча і нелюдської тяжкої, але переможної війни кожна наша ганчірка перетворилася на священну реліквію переможця. Коли кожен дурень і бюрократ, не дивлячись на якого. народ переможе фашистів, заявить, що перемога сталася саме завдяки йому, що кріпив оборону, коли дурень стане священним і недоторканним, не підлягатиме критикуванню…

Я хочу вірити, що якби не багато загинуло кращих людей, як не багато шушвалі лишиться по жирним прифронтовим установам, все ж таки виростуть і загартуються в боротьбі сильні характери, сильні душі, замість сильних срак…”

Відсутність у нинішній Росії героїв, на яких влада могла би орієнтувати суспільство, змушує придворних істориків та пропагандистів привласнювати звитяжне минуле інших народів, імена та подвиги їхніх героїв. Насамперед — українців.

Нам чужого не треба — ми своїм пишаємось. А про те, що пишатися нам є ким і чим, свідчить уся наша славна історія — від часів Руси-України до теперішньої звитяжної боротьби проти окупантів у Донбасі.

Тож можемо з усією впевненістю сказати: «Перемогли Гітлера — переможемо й Путіна».

Святослав Стегней, доброволець

квітня 21, 2018Загальне

У Рівненському суді над Стегнеєм появилась одна обставина: свідчення з нього вибивали. Є відеозапис. Проте суд цього до уваги не бере.

Колишньому добровольцю продовжили термін тримання в Дніпровській психіатричці

21.04.2018 00:15   Джерело: RvNews
Автор : Людмила Марчук

Цього тижня  у Рівненському міському суді відбулося ще одне судове засідання у справі Святослава Стегнея. І знову пустопорожнє. Адже обвинувачуваний – недавній боєць Нацгвардії Святослав Стегней – вже п’ятий місяць з постконтузійним синдромом без документів і без доведення його вини в інциденті на вулиці Спартака у серпні 2017 р. (там вибухнула граната в кімнаті квартиронаймача гр.. К-ка) перебуває в Дніпровській психіатричній лікарні з суворим режимом. А так званий потерпілий К-ко  на суд знову не з’явився і невідомо де подівся, бо кажуть, що в Рівному його нема. Двох головних свідків (теж квартирантів з кримінальним минулим, як і потерпілий) також не знайдено і на суд не доставлено.

Скільки ще за таких обставин тягтиметься цей безглуздий суд, який зайшов у глухий кут? Ніхто з простих смертних того не знає, що собі думають-гадають суддя з прокурором. Мабуть їм вигідно тягти справу до безкінечності. А сльози матері на суд не впливають. Тож на її прохання, як представника обвинувачуваного – віддати сина (якщо він неосудний – то їй на поруки, або ж помістити  вчорашнього бійця в нормальну клініку, а не карального закритого типу) не зважили та знову продовжили термін тримання Стегнея в тому ж таки закладі, де його не лікують, а знищують, як фізично, так і морально – до літа.

Не зважили і ще на одну обставину, дуже і дуже в цій справі вагому.

В проміжку часу між попереднім, березневим і цим, квітневим, судовими засіданнями хтось невідомий передав Тамарі Ахмедовій через інших також невідомих осіб диск із записом сцени допиту Святослава Стегнея слідчими в камері-одиночці рівненського СІЗО 18 серпня 2017 року (диск на визначене місце принесла дитина). Його жорстоко б’ють, він не володіє однією рукою, тримається за ребра, йому не дають спати, над ним глумляться й розпинають морально. І у такому стані – побитого й змученого змушують себе обмовити, зізнатися в тому, що це він кинув гранату буцімто з ревнощів.

Тамара Ахмедова, яка після перегляду цього відео геть втратила сон (їй відомі імена катів її сина), повідомила суду про наявність у неї цього запису, що це проливає світло у справі. Проте записом зацікавився лише представник уповноваженого з прав людини та попросив надіслати диск негайно. А суду чомусь нецікаво. Порадили змученій жінці, яка живе на півторатисячну пенсію, виділяючи з неї на посилки синові, подавати новий позов до суду, наймати нових адвокатів, бо це, мовляв, зовсім інша справа. Не виключено, що вона так само ходитиме по колу, як і ця…

Проте самій Тамарі Ахмедовій, як представнику несправедливо обвинувачуваного її сина-воїна, цей запис тільки підтвердив те, в чому вона й сама була переконана. Їй зрозуміло тепер, чому суд скликали негайно, зразу ж наступного дня 19 серпня 2017 р., а її про це навіть не повідомили. І доводити вже нічого не треба, бо ж обвинувачуваний, мовляв, сам про все зізнався.  Ось чому два місяці по тому її, матері, не допускали до нього на побачення. Ось чому біля двох місяців її не призначали його представником, хоча мали б це зробити зразу ж наступного дня після того, як вона принесла висновок психіатричної експертизи психіатрів з Києва з його діагнозом.

Призначили лиш тоді, коли сина вже вивезли з Рівного.  Вивезли так поспішно, немов викрали. Спершу повезли до Львова, а там, отримавши новий висновок експертизи з додатком до діагнозу слова «хронічна» – у Дніпро. Чому не до Острога чи Тернополя, а саме до Дніпра, в психіатричну лікарню з особливо строгим режимом, звідки з такими діагнозами вже не виходять? Яка така нагальна була в тому потреба, щоб завезти Славу Стегнея якнайдалі від дому? Хіба він за гратами комусь такий небезпечний? Чи так хвилювалися за його здоров’я? Чому так потрібно було, щоб хвороба була хронічна? Повезли без посвідчуючих особу документів, без необхідних речей, одягу. Як бомжа, чи то пак хронічного дурника, який не є особистістю, тобто ніким. Що людина, а що річ – однаково. Якщо й пропаде, то ніхто ні за що відповідати не буде.

При цьому абсолютно бездіяв або ж діяв далеко не на користь свого підзахисного, сховавши від суду позитивну характеристику на обвинувачуваного з його частини та не бажав розмовляти з його представником – матір’ю, не відповідав на відчайдушні її дзвінки приставлений судом адвокат.

Після того, як Тамара Ахмедова таки домоглася усунути його від справи, двом новим адвокатам, яких вона найняла сама, доводиться приходити знову й знову в порожню залу, бо свідки на запрошення до суду не реагують, та й визнаний потерпілим чоловік також на суд не приходить. Невже цей факт нікому ні про що не каже?

Справді чесні слідчі й судді, які ретельно визбирують  всі деталі й нюанси та вишукують свідків навіть у інших країнах, під іншими іменами, знаходять у найнемовірших схованках, щоб оправдати невинну людину – виходить, є тільки в кіно. А в житті, виходить, все навпаки.

 

Вони складають гроші на похорон, готують одежу, кажуть який образок вкласти їм у натруджені руки…. Діти починають приїжджати частіше.. Сусіди щоранку дивляться, чи ще йде дим з комина…

березня 26, 2018Загальне

27.12.2017 by Avtor

Сільські жінки вмирають, як квіти… Без метушні, без істерики, тихо і гідно.
Вони працюють доки можуть, а коли вже геть ослабнуть, серце починає готуватися до зустрічі з незвіданим краєм, “де немає ані смутку, ані печалі, тільки життя вічне”. Складають гроші на похорон, готують одежу, кажуть, який образок вкласти їм у натруджені руки… Сообщает http://www.replika.in.ua/
Діти починають приїжджати частіше, кликати до себе, але вони воліють померти у старенькій хаті. Їх дуже цікавить, коли саме, в який день вони помруть, Бог простить їм цей невинний гріх.
Сусіди щоранку дивляться, чи йде дим з комина, заходять щодня. У них є телефон дітей, про все домовлено.
Рідко яка жінка йде зі світу на самоті.Завжди коло неї хтось є, якщо діти далеко і не встигають, або ж не вірять, що їх матері дуже погано.
Вона ніколи не скаже, що їй дуже погано. Старі жінки не ходять по лікарях, не просиджують у чергах. рідко котру побачиш у сільській лікарні. Вони знають самі, що час іти, що життя скінчилося. жартують з такими самими старими:” Коли йдемо по черешні,Ганно?” Це такий евфемізм смерті.
Вони намагаються не тримати навіть курей, а за кота й пса домовляються, хто із сусідів забере.
Спершу вони перестають ходити до крамниці, тоді до церкви, тоді до сусідів. Дехто з них вміє висловлювати всю свою мудрість, назбирану за багато років.Небо їм розвидняється, вони відходять все далі від життя, бо вже слабнуть руки, щоб тримати все впорядку. Вони знають, що ніхто не бути битися за їх скромний спадок. Запишуть його тій дитині, якій живеться найгірше, яку найбільше жаліють. Вони вчинять справедливо й мудро. На похорон прийде небагато людей, діти сидітимуть самі дві ночі коло тіла. Ніхто вже не голосить на похороні, не зомліає. Люди стали байдужіші, серце в них б”ється в невлад зі Всесвітом. У хаті три дні й три ночі горітиме свічка. У порожній хаті.Її поставлять у миску з водою, щоб не спалила все. Хоча для хати ліпше було б , аби вона вмерла разом зі своєю господинею.
Ідеш по селу і впізнаєш порожні хати по траві на подвір”ї, зарослому городі, по вибитих шибках і хвіртці, закрученій іржавим дротом.
Легко не любити село тому, хто не знав цих стареньких жінок, запнутих вицвілими турецькими хустками, ніколи не говорив з ними, не бачив їхньої доброї посмішки, що розквітає від найменшої знаку уваги.Хто не дивиться на село з космосу, хто не читав Гесіода і пророцтв святої Михальди, переписаного в учнівському зошиті. Хто хотів, щоб українського села не було, бо то “шароварщина” і не “хуторянство”. Але без села не було б України, і в тих порожніх хатах висять досі у павутиннях простенькі образи і Шевченко.
Вчора ще одна хата стала порожньою…
Я збирала золото осені – горіхи під дощем і снігом коло нашої, вже порожньої хати.
давно вже порожньої. Та вистигла лише вчора…

 

 

Етюд львівської письменниці Галини Пагутяк.

Олійник Борис :: ПІСНЯ ПРО МАТІР

Посіяла людям літа
свої, літечка житом,
Прибрала планету,
послала стежкам споришу,
Навчила дітей,
як на світі по совісті жити.
Зітхнула полегко –
і тихо пішла за межу.
– Куди ж це ви мамо?! –
сполохано кинулись діти.
– Куди ж ви, бабусю? –
онуки біжать до воріт.
– Та я недалечко…
де сонце лягає спочити.
Пора мені, діти…
А ви вже без мене ростіть.
– Та як же без вас ми?..
Та що ви намислили, мамо?
– А хто нас бабусю,
у сон поведе по казках?
– А я вам лишаю
всі райдуги із журавлями,
І срібло на травах,
і золото на колосках.
– Не треба нам райдуг,
не треба нам срібла і злота,
Аби тільки ви
нас чекали завжди
край воріт.
Та ми ж переробим
усю вашу вічну роботу, –
Лишайтесь, матусю,
навіки лишайтесь. Не йдіть.
Вона усміхнулась,
красива і сива, як доля.
Махнула рукою –
злетіли увись рушники.
“Лишайтесь щасливі”, –
і стала замисленим полем
На цілу планету,
на всі покоління й віки.

Uncategorized 27.12.2017 by Avtor

Ющенко дійсно був отруєний, а Чорновол забитий до смерті, – екс-прокурор зробив сенсаційну заяву, яку приховували від нас роками

лютого 21, 2018Загальне, Історія

Лютий 20, 2018 admin СУСПІЛЬСТВО

Вісім років тому, 7 вересня 2009 року, тодішній президент України Віктор Ющенко заявив, що розслідування справи про його отруєння в 2004 році (імовірно, 5 вересня) завершено, назвав навіть тих, хто, на його думку, підозрюється в цьому злочині. “Розслідування завершене, прокуратура залучила близько тисячі свідків. Я сам кілька разів ходив до Генпрокуратури давати свідчення. Не дали свідчення ряд народних депутатів, серед яких і лідер опозиції Віктор Янукович”, – сказав тоді Ющенко. За його словами, люди, які безпосередньо організували його отруєння, знаходяться вже чотири роки (на той момент) у Москві. “Я тричі звертався до президента Росії і просив, щоб їх допитали українські слідчі. Слідчі готові провести допит в нашому посольстві в Москві. До підозрюваних відносяться колишній заступник голови СБУ, кухар і особа з обслуговування. Ці всі люди знаходяться в Москві”.

Але все виявилося не так просто. У 2010 році президентом став Віктор Янукович, а справу про отруєння Ющенка забрали у тих слідчих, що його вели раніше, і передали іншим. З тих пір єдиною інформацією, яку видало керівництво ГПУ, були заяви тодішнього генпрокурора Віктора Пшонки та його першого зама Рената Кузьміна про те, що, мовляв, треба провести допекспертизу крові Ющенка, але екс-президент наполегливо від неї відмовляється. Тому справа і не рухається далі, не названі ні виконавці, ні замовники отруєння. Та й саме отруєння діоксином почали ставити під сумнів навіть колишні соратники Ющенка… Так ця “діоксинова таємниця” і зависла досі, справа, як повідомило джерело в ГПУ, є, але розслідується мляво.

Щоб зрозуміти, що ж в заплутаній і складній справі про отруєння правда, а що брехня, ми звернулися до колишнього заступника генпрокурора Миколі Голомші, який курирував слідство в найуспішніші його моменти, до 2010 року. Заодно попросили прокоментувати і ряд інших резонансних, але до цих, на думку багатьох, не розкритих справ. Ось що ексклюзивно для “Сегодня” розповів Микола Ярославович.

– Коли в 2010 році справу про отруєння Ющенка у мене, як у куратора, забрали і передали іншому замгенпрокурора (Ренату Кузьміну), слідчо-оперативна група під керівництвом Галини Климович вже багато чого зробила і активно рухалася до розкриття цього злочину. По-перше, точно встановили, що отруєння було, незважаючи на всі чутки навколо цього. Однозначно було отруєння, що доведено дослідженнями крові Ющенка в п’яти країнах приблизно 15-ма незалежними фахівцями. Всі дали однакову картину наявності діоксину в крові. Тобто отруїли саме діоксином! І п’ять томів справи було присвячено тільки перевірці реальності і правильності цих експертиз, зокрема чистоті процесу забору крові у пацієнта, її контейнеровкі і доставки до місця дослідження. Також наслідком були допитані всі експерти і лікуючі лікарі, які відстежували динаміку виведення діоксину з крові Ющенка.

Підведу підсумок: матеріалами справи було доведено отруєння Ющенка діоксином, це підтверджувалося поруч експертиз. Тому вважаю невмотивованими і нічим реально не підкріпленими заяви колишнього генпрокурора Віктора Пшонки та його першого заступника Рената Кузьміна про нібито необхідність проведення ще однієї експертизи крові Ющенка. Справа в тому, що, за нормами процесуального законодавства, щоб провести повторну експертизу чогось, повинні бути вагомі підстави, сумніви в достовірності попередніх досліджень. Але цього не було, бо немає ніяких причин сумніватися в цілому ряді експертиз, проведених висококваліфікованими фахівцями різних країн. До речі, Ющенко ж не тільки один раз здав кров для проведення всіх цих експертиз, а й регулярно здавав її лікуючим лікарям, які відстежували динаміку виведення діоксину з організму. І все це теж зафіксовано в матеріалах кримінальної справи. Так що ні процесуально, ні за змістом причин для нової експертизи не було, були лише голослівні заяви колишніх керівників ГПУ, що переслідують якусь свою мету.

Між іншим, у 2010 році у мене ж не тільки справу щодо отруєння Ющенка забрали, але і ряд інших резонансних справ. Наприклад, справа про вбивство В’ячеслава Чорновола (а я впевнений, що його вбили, можливо, кастетом, про це свідчать об’єктивні докази, про які скажу пізніше). Забрали справу Володимира Івасюка, про який мені слідчі доповідали: медики вказують, що повісили його вже мертвим (ваша газета недавно про це докладно писала), і справа про вбивство Георгія Гонгадзе, після того як ми знайшли голову журналіста і зловили головного виконавця, Олексія Пукача . Все це передали під кураторство Ренату Кузьміну.

Але повернемося до справи про отруєння Ющенка. СОГ відпрацювала всі реальні версії, ну, майже відпрацювала, потім у нас справу забрали. Була версія харчового отруєння, була версія про отруєння людьми з близького оточення Ющенка, версія отруєння спецслужбами, версія про отруєння під час вечері на дачі відомої вам людини або на вечері за пару годин до того… Всі версії методично, крок за кроком, перевірялися слідством. Відслідковувався і телефонний трафік, і пересування будь-яких людей, які потрапляли в поле зору слідства з тих чи інших причин. Був у підсумку відкинутий ряд версій, в тому числі про харчове отруєння або про якихось випадкових причинах отруєння. Залишилася головна версія – про навмисне отруєння шляхом введення в організм Ющенка діоксину допомогою підмішування в їжу або напої. І ось у цій активній фазі розслідування слідство було зупинено, матеріали у нас забрані. Говорити зараз про якісь персоналії, причетних до отруєння, недоцільно, слідство адже не завершено. Але точка тут не поставлена, наприклад, у версії про можливе отруєння на дачі відомого людини. Особисто я не можу її виключити або підтвердити, оскільки для цього мають бути відповідні підстави. Тобто слід було завершити слідство за тим планом, який у нас був. Але, на жаль, нам не дали цього зробити. Хоча можу сказати, що за цією версією всі необхідні люди були допитані. Але слідство – це ж не тільки допити, це симбіоз роботи слідчих, оперативників, аналітиків. А що саме з’ясували слідчі, це, звичайно, дуже цікаво, але публічність тут може завдати шкоди справі. Такі відомості можуть стати публічними тільки після винесення остаточного рішення у справі, так що зараз говорити про подробиці рано. Можу поки лише сказати, що отруєння, за однією з найреальніших версій розслідування, сталося саме 5 вересня 2004 або десь дуже близько за часом. Додам, що слідство має бути обов’язково продовжено, бо відсутність невідворотності покарання винних може бути спокусою скоювати злочини і надалі, керуючись сталінсько-ленінськими принципами усунення від влади неугодних людей. Якщо зійшло з рук один раз, то можна спробувати і другий, третій… З цієї точки зору слід наполягати, щоб була дана відповідна оцінка не тільки отруєння Ющенка, але й іншим політичним злочинам: вбивству Івасюка, Чорновола, Гонгадзе, щоб всі причетні понесли покарання .

СПЕЦСЛУЖБИ. Розслідувалася, в числі інших, і версія про причетність до отруєння Ющенка російських спецслужб. Ряд людей в рамках цієї версії були допитані, зокрема нині покійний російський опальний олігарх Борис Березовський. Взагалі, якщо відійти від справи щодо отруєння, можна багато різних припущень зробити і з нинішніх подій, зокрема по серії загадкових смертей. Це і Пеклушенко, і Чечетов, і Бузина, і Валентина Семенюк… Трохи раніше – Кирпа і Кравченко… Загалом можу сказати свою думку: слідчі органи нашої країни за своєю ментальністю, ще радянською в основному, не здатні розслідувати злочини, зокрема вбивства, які є продуктом спецоперацій професіоналів. Йдеться про чітко сплановану і виконану структуру спецоперації, яка, за своєю суттю, є така, що завжди дає привід людям сумніватися: а чи так було діло? Звідси безліч чуток, які на руку спецслужбам. Адже варто фахівцям вкинути певний інформаційний привід або слух, і всі повірять, що справа була так, хоча насправді це далеко від істини…

Коли слідство відпрацювало все оточення Ющенка, всіх, хто міг мати доступ до нього, спіткнулося на… Януковичі. Допитати його – це була просто істерика, неможливо було витягнути його на допит. Вже й Балогу (тоді главу Секретаріату президента) допитали, і навіть самого президента Ющенка, а Януковича не змогли. Я готовий був сам особисто його допитати, але не вийшло. А незабаром справу у нас забрали… Тому можу сказати: версія про можливе відношенні до отруєння Ющенка прихильників Януковича так і не відпрацьована.

Яка взагалі була задумка у організаторів отруєння, можна поки лише припускати. Ну, по перше, Ющенко мав привабливий зовнішній вигляд, що зовсім важливо в політиці взагалі і в ході передвиборної кампанії зокрема. Тому могли хотіти споганити його зовнішність, зробити з нього фігуру, на яку неприємно дивитися, надати, як би сказати, вовчий вигляд. Хто ж за такого голосуватиме? Це раз. По-друге, хотіли, можливо, вивести його фізично з передвиборного процесу, щоб він провів весь цей час на лікарняному ліжку. І по-третє, доза діоксину була такою, що представляла загрозу самого життя Ющенка. Може, в цьому полягала мета отруйників: вбити кандидата в президенти. Тому і в кримінальній справі злочин кваліфікується статтею КК, яка передбачає замах на життя Ющенка, як державного діяча.

Процес виведення діоксину з організму людини дуже довгий, але може різнитися залежно від лікування і від імунної системи потерпілого. Але сам препарат діоксин дуже стійкий і виводиться в будь-якому випадку довго, роками.

Застілля Ющенко 5 вересня 2004 року

  1. Дегустація “самопального” коньяку у жителя Чернігова, колекціонера ікон (двічі судимого) Валентина Шура (той запросив давнього знайомого, Ющенко, пом’янути покійну дружину). Тривала приблизно з 15:00 до 15:30. Були присутні Євген Червоненко, Давид Жванія, Віктор Пинзеник та інші. Першим дегустував Червоненко, потім Шур налив трохи (за його словами, грамів по вісім-десять) собі та Ющенку, іншим – по повній чарці. Зовсім закушували. Ющенко взяв залишки в пляшці з собою (що з ними зробив – невідомо).
  2. Вечеря у співвласника “Фокстроту” Олега Головіна (дача в Пирново, під Києвом). Крім Ющенка були присутні Давид Жванія, Євген Червоненко, Олексій Івченко, Головін з сином, Віталій Гресько (виконавчий директор “Фокстроту”), також з сином, режисер Віталій Кокошко і Томаз Цинцабадзе (друг Жванії). Організатором (і учасником) вечері був інший співвласник “Фокстроту”, Володимир Шульга, пізніше померлий за дивних обставин у міліції. Їжу для вечері привезли з Києва. Замовили суші в японському ресторані “Токіо”, а також форель з раковими шийками в ресторані “Діксіленд”. Все запакували там же, а потім просто розклали по тарілках, стверджував Шульга. Пили французьке вино, віскі, коньяк (хто що). Вечеря тривала приблизно з 21:00 до 22:00.
  3. Вечеря у Володимира Сацюка (дача в Осокорках, під Києвом). Були присутні Віктор Ющенко, Давид Жванія, Ігор Смешко, Володимир Сацюк. На стіл подавав помічник Сацюка Тарас Залеський. Окремо від них сидів (в машині, потім у будинку) Томаз Цинцабадзе, який був за кермом машини, що привезла Ющенко. Вечеря тривала приблизно з 23:00 до 02:00. Їли раків, плов, самсу (пиріжки з баранячим м’ясом), фрукти. Пили пиво, горілку (“Президентський стандарт”, 2 пляшки по 0,7 літра), пляшку коньяку, пляшку віскі (літрову).

РОЗВАЛ СИСТЕМИ. Режим Януковича дуже старався знищити напрацьовану систему розкриття злочинів, зокрема замовних вбивств. Наприклад, передали розкриття органам МВС, які завжди відрізнялися надмірною завантаженістю, а тому часто – поверхневим підходом. Ліквідували також професійний інститут криміналістів в органах прокуратури як таких. Тепер немає прокурорів-криміналістів, які раніше вели всю статистику вбивств, напрацьовували базу даних і методику розслідування, мали механізм надання допомоги слідчим і контролю за розкриттям таких злочинів. І самі криміналісти входили до складу слідчо-оперативних груп, дуже професійно допомагаючи в розкритті. Все це було знищено, ще починаючи з 2005 і до 2010 року, поки Янукович був навіть не президентом, а прем’єром. А в керівництво ГПУ, не без допомоги демократичних сил, увійшли в основному ставленики регіоналів. Досвід прокурорів-криміналістів навіть не був використаний, їх просто викинули на вулицю. Був знищений і інститут кримінології, який займався вивченням причин і умов вчинення злочинів та корупції. На рівні держави був цілий інститут кримінології, як окрема установа, який сьогодні практично зведений до нуля. Ми не чуємо від нього ні порад, ні законодавчих ініціатив…

КРАВЧЕНКО І КИРПА. Що стосується загибелі Кравченка, то я не можу відкинути версію, що це не було самогубством. Навіть якщо згадати його розповіді про спробу самогубства черкаського глави міліції, то Юрій Федорович говорив, мовляв, генерал не знав, куди стріляти, щоб убити себе, а ось він, Кравченко, це знає. Але зробив два постріли… А з іншого боку, щоб людину відключити, досить удару в підборіддя силою 20 кг або злегка вдарити ножем в кістку (буде шок). А тут Кравченко після першого пострілу отримав удар в кістку силою в кілька тонн. І не відключився? Є запитання… Особисто я вважаю, що два постріли в себе Кравченко сам зробити не міг. Але, повторю, наші криміналісти не готові розкривати злочини спецслужб. Як і не готові розкрити серію вибухів останніх років по країні (наприклад, у Вінниці, у Миколаївській та інших областях). Однаковий спосіб, схожий почерк, а результату немає …

У будь-якому розслідуванні є суб’єктивний і об’єктивний фактори. Якщо говорити про фактичну сторону справи, то я не раз говорив зі слідчими і прокурорами у справі про загибель Кирпи, всі вони наполягають на самогубство. Але слід пам’ятати, що за фігура був сам екс-міністр. Це була потужна, легендарна особистість, дуже багато знала різних секретів, в тому числі про фінансові потоки в державі. Знав він, швидше за все, і про рух коштів в ході передвиборної кампанії президента в 2004 році. І якщо комусь знадобилося його усунення, то це могла бути тонка спецоперація, одна з тих, які, як я вже казав, у нас розкривати не вміють. Такі професіонали в світі є. Я не займався безпосередньо організацією розслідування загибелі Кірпи. Але коли, багато пізніше самої загибелі, одного разу зажадав до себе матеріали розслідування, то генпрокурор їх у мене тут же забрав… Називати його не хочу, не в ньому справа. Однак такий факт був.

ЗАГИБЕЛЬ ЧОРНОВОЛА. Думаючи про цю справу, задаю собі питання, на яке немає відповіді. Що таке ДТП? Це одномоментний удар. У Чорновола ж на потилиці знайшли чотири лінійних пошкодження, хоча позаду нього ніяких перешкод не було. Навіть якщо він в останній момент повернув голову, все одно пошкодження повинні бути отримані одночасно, в момент удару. А там не так. Експерт фізико-технік пояснив, що удари були завдані послідовно. Що це означає? Якщо пошкодження (лінійні, однакові за формою) нанесені одночасно, коли сталося ДТП, то “павутинки” на кістці будуть розташовуватися відповідним чином і ніяк інакше. Якщо ж удари нанесені послідовно, то “павутинки” як би переламуються і носять суто індивідуальний характер, не такий, як у першому випадку. Це закони фізики, тому – об’єктивно. Експерт на цій підставі стверджував, що удари нанесені тільки послідовно: перший, другий і т. д. Тоді питання: як таке могло статися під час ДТП? Тому ми зі слідчими висунули версію, що Чорновола добивали після ДТП. Тим більше виявилися свідки, які начебто бачили якихось людей на місці аварії… І потім слідство стикалося з неймовірними труднощами і перепонами, нам не давали працювати. Потім пішла містика, стали вмирати ключові фігуранти справи… А скільки питань залишилося з цієї вантажівки, звідки вона узялася і чому розверталася? Все це знову-таки нагадує дуже спецоперацію, у світі навіть є назва для подібних операцій – “Таран”. Всі гинуть, і кінці у воду… А якщо не гине той, кого “замовили”, то його добивають… У випадку з Чорноволом, думаю, це були удари кастетом. І наше слідство активно просувалося в цій справі, але… Як я вже говорив, справу у нас забрали.

Джерело

 

Вбивство Ігоря Брановицького

лютого 1, 2018Загальне

«Гіві» кричав до сина: «Ты кто такой?», а Ігор сказав: «Я – українець!» – Ніна Брановицька

«Ігоря та побратимів, змінюючи один одного, били арматурою і залізними трубами»

Ніна Брановицька, мати оборонця Донецького аеропорту Ігоря Брановицького, військовослужбовця 90-го батальйону 95-ї аеромобільної бригади ЗСУ, розповідає про те, як піддавався катуванням і був убитий бойовиками угруповання «ДНР». Інформацію вона зібрала з усіх можливих джерел, зокрема і від безпосередніх свідків.

– Я – Брановицька Ніна Костянтинівна, жителька Києва. Розповідаю про свого сина – Брановицького Ігоря Євгеновича, солдата Збройних сил України.

Мій син загинув у підвалі «Мотороли» (ватажок незаконного збройного формування «Спарта», громадянин Росії Арсен Павлов –ред.) у Донецьку. Разом з іншими хлопцями, які були останніми оборонцями Донецького аеропорту, він був взятий у полон терористами після підриву терміналу, а потім застрелений.

Це була зима, мороз, поранені помирали від втрати крові, бо не було ні перев’язок, ні знеболюючих, жодної можливості надати першу медичну допомогу, а ті, кого можна було врятувати, просто замерзали.

Хлопці сподівалися, що зможуть забрати загиблих та врятувати поранених (так як до цього вони давали терористам можливість забирати своїх з поля бою), тому й пішли на переговори. Але терористи запропонували інший варіант – здатися в обмін на надання допомоги пораненим. Оскільки оборонятися не було чим, хлопці були змушені йти в полон.

Наскільки мені відомо, Ігор виступав проти того, щоб здаватися в полон, але йому було шкода товаришів, які помирали. Іншого виходу не було.

«Чули ті постріли, якими добивали поранених»

– Я бачила відео, як хлопців виводили з нового терміналу, їх вишикували перед ним, і серед бійців я впізнала й свого сина. Це було 21 січня 2015 року. Він був без верхнього одягу, у светрі й синій куртці, яку я давала йому з дому. Я відразу її побачила. Хоч обличчя у деяких кадрах було не дуже чітко видно, але то точно був Ігор.

У той час, коли наших хлопців вишикували, інші члени цих терористичних формувань пішли начебто забирати поранених, як було домовлено, але хлопці чули постріли.

Пізніше всі вони говорили, що залишалося більше поранених, ніж вивели зі сховища.

Смерть Андрія Гаврилюка (позивний «Бур») обурила усіх, бо хоч він і був поранений, але він розмовляв, навіть сигарету просив, а його тіло привезли з кулею прямо в центрі лоба.

Я говорила з бійцями, які не потрапили в полон, вони ховалися недалеко від терміналу (їх атакували саме тоді, коли вони йшли на допомогу), так от вони теж стверджують, що чули ті постріли, якими добивали поранених.

Хлопці розповідали, і відео це підтверджує, що серед терористів були жителі Донецької області, дехто називав свої позивні, а потім я вже просто з інтернету дізнавалася їхні прізвища. Там були і кадировці з Чечні.

Всіх бійців швидко допитали, повантажили у машину «Камаз» (поранених окремо, здається) і відвезли до місця розташування «Гіві» (один із ватажків угруповання «ДНР» Михайло Толстих –ред.). Це так званий об’єкт «Дім» – дев’ятиповерхівка, колишній житловий будинок, у якому селився «Гіві» зі своїми головорізами.

За словами хлопців, біля цього будинку їх вишикували, нашвидкуруч надали допомогу, кого перев’язали, кому дали попити, а потім почали своє «опитування». Я на відео бачила, як перед ними хизувався цей «Гіві», розповідав, яка багата й міцна «ДНР» і що боротися з ними – це марна справа.

«Гіві» кричав до сина: «Ты кто такой?», на що Ігор сказав: «Я – українець!»

Деякі хлопці щось відповідали, але він чомусь звернув увагу на Ігоря. «Гіві» підскочив до нього зі словами: «А ты молчаливий?». Ігор йому відповів, що він має право мовчати. «Гіві» кричав до сина: «Ты кто такой?», на що Ігор сказав: «Я – українець!».

Вони потім ще про щось говорили, сварилися, але цього вже не було чути.

Відео знімав такий Сергій Жук (кличка – «Москва»), він попередив бойовиків, що поки ведеться зйомка, нікого по обличчю бити не можна, тільки по голові.

«Били багато годин стільцями, арматурою, металевими трубами»

– Хлопці вже потім розповіли, що як тільки вони закінчили відеозйомку, «Гіві» пістолетом розбив Ігорю голову над правою бровою, рана була аж до кістки. Він продовжував доводити, що України немає, що є «Донецька республіка», і українським військовим там нічого робити, бо «Гіві» – «господар» цієї території.

Після того хлопців завели у підвал, побили, повантажили у машини та відвезли у інший підвал до «Мотороли», де їх особисто зустрів Захарченко. Він почав звинувачувати хлопців у всіх бідах Донецька, говорив, що вони відповідають за обстріл зупинки, на якій стояли люди.

Для залякування Захарченко показав на трьох бійців, яких катували з особливою жорстокістю. Серед них був і Ігор. Їх били і принижували там на місці, а потім кинули у машину і вивезли на окраїну Донецька. Інші бійці говорили, що їм пообіцяли, що вони зараз поїдуть на цвинтар і будуть копати собі могилу, де їх і розстріляють.

Хлопців привезли до якихось гаражів чи гаражного кооперативу, їх здивувало те, що там було багато людей. Бійців там катували, ставили на коліна.

Терористи запитали Ігоря, що він робить на «їхній землі», він відповів: «Це – моя Україна. Я – військовий, військовозобов’язаний, зобов’язаний захищати і захищаю тут своє місто, свою маму і свою країну».

Хлопці розповідали, як їх постійно били, потім знову кудись везли, знову били, вони втрачали свідомість, а потім їх знову запихали в той автобус. Ігор вже дуже погано себе почував, не міг сидіти рівно, в нього текла кров із голови, з вух, він поклав голову на спину своєму товаришеві, а бойовиків дуже турбувало, що він своєю кров’ю може змастити сидіння.

Коли вони приїхали, терористи завели хлопців у якийсь підвал, приміщення колишнього тиру, там був священник із хрестом. Бойовики вже публікували його фотографії в інтернеті, кличка цього священника «Сталін». Він бив хлопців спочатку дерев’яним хрестом, доки той не розсипався, а потім взяв металевий.

Приходили й інші бойовики і били вже тим, що було під рукою: трубами, арматурою, стільцями. Пропонували хлопцям стріляти один в одного, за це обіцяли свободу, казали, що не будуть бити.

«Москва» бачив як «Моторола» застрелив Ігоря

– Серед членів цих терористичних угруповань, які катували бійців, були й «денеерівці», й кадировці, й офіцери ФСБ, які навіть не приховували свого звання.

Один із бойовиків – «Москва», який вів зйомку, бив хлопців, стріляв з травматичної зброї над головою, а потім постріли були направлені в мого Ігоря, бо при анатомічному розтині в тілі виявлено кулі.

На інших відео Ігор в кадрі проскакує тільки мимохідь.

Хлопці розповідали, що коли вони вже були напівпритомні, зайшов «Моторола» і наказав бойовикам припинити катування, а їм – піднятися, хто міг – вставав на ноги, але Ігор вже не міг підвестися. Хтось викликав йому швидку та зробив укол, але «Моторола» підійшов до нього, витягнув пістолет та двічі вистрілив у нього лежачого зі словами: «Скорая ему уже не нужна, я его вылечил».

Тих, хто вижив після того перев’язали та нагодували. Відвезли в приміщення архіву у тому ж будинку СБУ, де вони й утримувалися.

Ще мені відомо, що одному з бійців, Саші Машонкіну, розпечену праску поставили на руку й придавили до стіни.

«Там ніхто не приховує, що зброю і «добровольців» постачає Росія»

– Поки я це все дізналася, я писала заяви у міліцію, в СБУ для розшуку сина. У деяких списках він був серед живих, у деяких ні. Я й сама старалася шукати, зверталася до цього «Москви», але він сказав, що нічого не знає про долю мого сина, хоча він був присутнім при його вбивстві.

Ніхто особливо не приховує те, що вони – росіяни, що вони – регулярні частини, що йде постачання з Росії

Українська армія воює не з беззахисними мирними жителями, а з бандитами, які взяли до рук зброю – зброю, яку постачає Росія. Я весь час спілкуюся з бійцями, вони говорять, що там ніхто особливо не приховує те, що вони – росіяни, що вони – регулярні частини, що йде постачання з Росії.

Добровольців» в Росії набираються через військкомати, що через кордон вони проїжджають вільно з «гуманітарними» конвоями

У всіх нас є родичі, друзі, знайомі в Росії, з якими ми спілкуємося, у кожного своя думка й погляд на цю ситуацію, але зі слів людини, якій особисто я довіряю, мені стало відомо, що «добровольців» в Росії набираються через військкомати, що через кордон вони проїжджають вільно з «гуманітарними» конвоями.

 

Націоналізм і нацизм: безпідставне ототожнення

січня 3, 2018Загальне

Ігор Лосєв

2 січня, 2018 – 10:18

Останнім часом знову (вкотре вже!) активізувалася задавнена хвороба інтелектуального простору України: деякі начебто високоосвічені особи, демонструючи особисту антипатію до українського націоналізму як ідейної і політичної течії, водночас ототожнюють такі помітно різні явища, як націоналізм і нацизм, не надаючи вагомих доказів. Я особисто вельми скептично оцінюю реальний, а не декларований патріотизм ряду українських партій і діячів, про що не раз писав у «Дні», підкріплюючи свою позицію фактами та аргументами. Однак коли люди, які звуть себе «філософами», «політологами», «аналітиками» та «експертами», висувають  звинувачення на адресу українських націоналістів у дусі радянського агітпропу, то це дуже дивує. В хід ідуть заяви про УПА, яка начебто воювала проти «совітів» разом з Гітлером, майже дзеркальне повторення звинувачень на адресу України з боку лідерів Російської Федерації щодо «тотального переписування історії», ототожнення національної ідеї з… нацизмом і т. ін.

Проте варто зазначити, що націоналізм, ця політична програма, збудована на почутті патріотизму (за Оксфордським словником політології), існував ще тоді, коли не було ані нацизму, ані комунізму. Велика Французька революція піднесла національні засади державного і суспільного життя проти імперсько-монархічних. Майже всі визвольні рухи пригноблених народів формувалися і діяли під прапорами ідеології націоналізму. Там, де йдеться про національну свободу, ідеологія націоналізму є неминучою. Проте ми знаємо дуже мало прикладів, коли б національну свободу виборювали під гаслами лібералізму, соціал-демократизму, інтернаціоналізму і т. ін.

Є значно більше підстав ототожнювати німецький націонал-соціалізм та італійський фашизм із радянським комунізмом. Хоча б тому, що німецький нацизм народився в надрах робітничого соціалістичного руху. 7 квітня 1918 року мюнхенський слюсар Антон Дрекслер заснував Комітет незалежних робітників, що став філією Північногерманської асоціації сприяння миру. 1919-го Дрекслер об’єднав свою групу з Політичним робітничим союзом Карла Харера. Нове об’єднання дістало назву Німецька робітнича партія (Deutsche Arbeite Partei – DAP). Гітлер у цій партії одержав партійний квиток аж за номером 7. Невдовзі після його вступу партія була перейменована на Німецьку націонал-соціалістичну робітничу партію (National-Sozialistische Deutsche Arbeiterpartei, NSDAP).

«Нацизм» – це скорочення від «націонал-соціалізм». Тому в нацизмі обов’язково має бути соціалістична, антибуржуазна складова. Вождь італійського фашизму Беніто Мусоліні розпочинав свою кар’єру як профспілковий активіст та видавець соціалістичної газети «Аванті», у якій захоплювався Леніним та Жовтневою революцією. А італійський професор Стурце ще у 20-ті роки минулого століття писав, що фашизм – то є правий комунізм, а комунізм – то є лівий фашизм. Навряд чи можна прив’язувати до нацизму типового італійського націоналіста Джузеппе Гарібальді, угорського націоналіста Шандора Петефі, болгарського – Христо Ботєва, польського – Юзефа Пілсудського і т. ін.

Отже, такі ототожнення не мають достатніх історичних і логічних підстав. Тим більше, коли йдеться про український націоналізм, що ніколи не був націоналізмом панівної нації. Саме тому він формувався й розвивався як ідеологія національного визволення. Навіть Ленін бачив фундаментальну відмінність між націоналізмом нації панівної (шовінізмом) і нації пригнобленої. До речі, прагнення до створення тоталітарного суспільства є атрибутивною рисою фашизму, комунізму і нацизму. Для націоналізму тоталітаризм – це риса факультативна, себто вона може бути, але її може і не бути (Джавахарлал Неру чи Сунь Ятсен вважаються в політичній науці взірцями націоналістів, але ж їм був глибоко чужий тоталітаризм).

Не прикрашає згаданих «філософів» і «політологів» некритичне повторення тез комуністичної пропаганди про «українсько-німецьких націоналістів». Сьогодні архів КГБ УРСР (як архів уже СБУ) є відкритим для всіх охочих. Будь-хто може ознайомитися з документами й пересвідчитися, що УПА воювала проти німецьких, радянських, польських, румунських, угорських та словацьких збройних формувань, які перебували на території України в період Другої світової війни. Там є також документи, що свідчать про масові репресії німецьких нацистів проти українських націоналістів.

До речі, у нинішній Російській Федерації спостерігається цікава тенденція – стовідсоткових російських нацистів і расистів, які вбивають іноземців за «не той» колір шкіри, оголошувати «націоналістами». З якою метою це робиться? Ще в XIX столітті чеський слов’янофіл Ян Гавлічек сказав: «Росіяни все російське називають слов’янським, аби потім усе слов’янське назвати російським». Спочатку своїх фашистів називають націоналістами, аби потім чужих націоналістів оголосити фашистами.

Навряд чи зазначені інтелектуали всіх лівих (соціалістів, соціал-демократів, ліворадикальних «зелених») ототожнюватимуть з комуністами, розуміючи, що це неправильно, а от несимпатичних їм націоналістів чомусь записують у нацисти. Якщо це лайка, то ніяких претензій бути не може, бо кожен свариться, як хоче, але до наукового дискурсу такі ототожнення не мають жодного стосунку. Коли створюється пропагандистський продукт, що апелює не до розуму, логіки та ерудиції читача, а виключно до емоцій, інстинктів та ідейних стереотипів, сформованих попередніми поколіннями пропагандистів, не треба це прикривати псевдонауковими шатами.

Насамкінець хочу звернутися до авторитету людини, яку, сподіваюся, навіть згадані «експерти» не оголосить «нацистом». Ця людина ще дуже давно написала: «Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді б прикрити свої змагання до панування однієї нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації. Може бути, що колись надійде пора консолідування якихсь вольних міжнародних союзів для осягнення вищих міжнародних цілей. Але се може статися аж тоді, коли всі національні змагання будуть сповнені і коли національні кривди та неволення відійдуть у сферу історичних споминів». 110 років тому ці слова написав Іван Франко. Проте, оскільки сучасний світ ще дуже далекий від безконфліктності, то національна ідея, як спосіб виживання нації в проблемному світі, існуватиме набагато довше, ніж дозволятимуть згадані «інтелектуальні» особи…

 

Іваньки – наша національна проща. Роздуми про нашу історичну пам’ять, ту, яку хоронить наша земля, – повстанські могили.

листопада 20, 2017Загальне

«І сотвори їм «Вічную пам’ять»… Напевно немає людини, яку б не зворушила, не заставила здригнутись та тиха скорботна мелодія. Вона «Вічная пам’ять», як завершальний акорд панахиди, як останнє прощання на межі земного і вічного, здатна так глибоко, драматично проникнути в людську душу, що здається ми уже торкаємось тієї великої Господньої таїни, в якій захована причина людської земної тимчасовості і небесної вічності.

Так, ми не хочемо забуття, ми прагнемо тієї вічності і у своїй пам’яті, та просимо її у Всевишнього, і Він дає нам її, закладає ту пам’ять у гени кожного нашого покоління, створюючи спільний генетичний код нації. То ж звертаючись з таким благанням до Творця, нам потрібно, перш за все, усвідомити, що вона, вічная пам’ять, уже закладена Творцем у наші гени, але виявити її на світ, оживити, належить нам, передаючи її живими устами від покоління до покоління, також закарбовуючи її різними пам’ятними знаками на відповідних місцевостях, утверджуючи таким чином вічність нашого національного буття. Так повелів Творець.

 

Завжди, коли в Іванькх закінчаться урочисті заходи і розійдуться люди, маю таку душевну потребу: присісти на самоті і відчути ту особливу таємничу атмосферу, яка після всіх урочистостей огортає надвечірні Іваньки, ту магічну тишу, в якій ще ніби лунають мелодійні звуки молитов, відчувається присутність людей, але навколо вже глибока присмеркова тиша і перед тобою така ж тиха, безмовна братська могила, покинута усіма щойно тут присутніми, ніби осиротіла. І лише ти тут з нею один-на-один,  живий, а вони …. Тоді вони були набагато молодші від мене теперішнього. Смертельні рани, засохла на одязі кров і безмовні, торкнуті вічністю обличчя, які недавно так завзято, пристрасно протистояли ворогові, виганяючи його з рідної землі, і за цю волю вони мусіли заплатити найвищою ціною – життям. Умерти за нас. Такий закон людського співіснування.

Роздумуючи над сьогоднішніми поминальними заходами, вдивляючись у ту братську могилу, торкаючись тієї таїни потойбічності, намагаєшся якось глибше заглянути у сенс людського буття, людського… кривавого співіснування.

Хто ми на цьому загадковому кораблі-планеті, який ми називаємо Землею? Яка місія людства, зокрема і нас – українців на цій Землі, у цьому грішному і святому світі, і яка роль цих нинішніх іваньківських духовних заходів для нас, нині сущих, для нашої країни в майбутньому?

Всю історію людства супроводжують безперервні війни,  кров і сльози, страждання і співчуття, любов і ненависть, заховуючи все це в глибинах людської пам’яті і ніби нагадуючи нам, що шлях людського існування вистелений людськими кістками і орошений кров’ю, і все це ніби заради людського щасливого існування. Але людство протестує проти такого кривавого шляху – протестує і…  вчиняє. Хто, яка стихія скеровує людські маси на людиновбивство, тобто одну частину людства посилає вбивати іншу частину: рід на рід, народ на народ, державу на державу. І що, і хто, і яка сила в світі може стати гарантом мирного життя?

Усі добрі починання в історії людства зрошувались кров’ю. Високі християнські засади любові і милосердя були залиті (заливаються і тепер) кров’ю. Не оминув цієї жертовної місії і сам Син Божий, його послідовники апостоли і цілий історичний сонм праведників, а серед них і українців за утвердження любові поміж народами.

І у цій загальнолюдській незбагненній стихії, в боротьбі злих сил і проти злих сил несе свою історичну ношу, закривавлює свій шлях і Україна. Впродовж багатьох віків, оточена агресивними державами-сусідами, намагаючись здобути волю, протистояти ворожим зазіханням, Україна вимушена була жертвувати найкращими своїми синами і дочками. Та кривава естафета зберігалась в пам’яті і пробуджувалась завжди в критичний період нашої історії, знову кладучи на жертовник свободи нові жертви. «Смертю смерть подолав». Ті багатозначні слова про воскресіння Христове, стосуються тих всіх, що лежать як у наших стрілецьких, повстанських могилах, так і у нинішніх військових. Вони, що колись будучи живими, зупиняючи ворогів, мусіли жертвувати своїм життям – смертю долати смерть, тобто вмерти, щоб дати життя своїй Батьківщині.

Жертовна кров, за Вищим повелінням, лягає у гени живих поколінь, як пам’ять, як обов’язок, як чин  оберігати і утверджувати ті ідеї, за які була пролита кров – за рідну Землю, волю, Батьківщину. І цей чин стосується кожного наступного покоління. – Без вічної національної пам’яті немає нації, немає держави. Таким жертовними для нас є і ті воїни, що тут, переді мною, лежать у братській могилі і таких же багато розкиданих по лісах. Хочеться, щоб вони не були забуті, а їхні могили не осиротілі: бо саме це дає нам запоруку нашій державній незалежності. Для них час зупинився, але від них ми починаємо відлік наступного, свого часу і йдемо туди, куди мріяли вони прийти.

Як збагнути ту вічну істину національного поступу, як передавати її наступним поколінням, для нас нині сущих українців виявляється значною проблемою. Хоча маємо багато прикладів гідного вшанування пам’яті своїх героїв на нашій землі іншими націями, державами – це австрійські військові цвинтарі, німецькі і польські, які так старанно опоряджуються, але такі повчальні приклади дуже тяжко даються нам як наука для вшанування героїв своїх.

Скільки маємо в своїй багатовіковій історії постатей, яких мали б пам’ятати всі наступні покоління, гордитися ними, шанувати їх пам’ять. Але на жаль про них часто бувають суперечливі думки – це данина нашого історично підневільного стану, коли ворожі, панівні над нами держави намагалися їх дискредитувати, надавати брехливої, негативної характеристики. В результаті цього маємо байдуже, відчужене ставлення до своєї історії.

А саме, за словами відомого теоретика державобудівництва В. Липинського, історична пам’ять і є основним державним фундаментом.

Яким чином прививати молодим поколінням, та і старшим, те особливо тепле, родинне відчуття до своєї історичної пам’яті?

В людській психіці закладені різні почуття, але основним, людинотворчими, суспільнотворчими є почуття любові і віри. На їхніх засадах тримається родина, нація, релігія. І саме релігія, яка найбільше оперує до цих двох євангельських засад, здатна найглибше занести в людську душу ті високі почуття. Якими розумними були ті древні юдеї у Старому Завіті, що зі своєї історії створили свою релігію, зцементувавши тим на віки свою націю, і так по нині.

Скажіть, чи є ефективніший метод виховання, ніж той, коли про велич своєї історії слухається, чується у храмі? Чи можемо ми, українці, так високо, на духовному рівні, перейняти такі приклади розуміння і сприйняття своєї історії, як частки релігії?! Думаймо усі і стримімо до цього! Вони для нас  борці і жертви,  найвища національна святість. Їм за якимось невідомим нам повелінням присуджено було вмерти – вмерти, щоб іншим жити – нам жити.

Ці свої роздуми я хочу послати до всіх, кого болить душа за свій край, в першу чергу, до релігійних інституцій, тих духовних проводирів, які, подолавши свої світоглядні стереотипи, могли би виконати цю високу виховну місію на сучасному, такому важливому етапі будівництва держави, так як це робилось в першій половині минулого століття за митрополита Андрея Шептицького.

Можуть успішно і зобов’язані проводити таку виховну місію і шкільні установи, створивши відповідні програми. Але така опіка над історичною пам’яттю має лежати на відповідних державних структурах. Маючи владу і ресурси, вони можуть зробити багато, але там треба людей одержимих цією ідеєю. Часто нетривале їх перебування на таких посадах не може виробити якогось сталого стратегічного напрямку: приходить інша людина і все міняється.

Про те мусимо пам’ятати, що така місія лежить і на всьому свідомому суспільстві – на нас! І ми, в першу чергу, маємо огорнути могили тих борців своєю увагою, своєю пам’яттю – увіковічнити. Приходити до них як на прощу, на іспит свого сумління:  що я вчинив чи вчинила для утвердження тієї ідеї, за яку вони віддали життя. Тому ці могили мусять бути під громадською, церковною і державною опікою, як осередки нашого духовного спілкування, як символи нашої високої християнської моралі. Без цього ми не зможемо порятувати, витягти Україну з нинішнього хисткого і драматичного становища і стати повноцінною нацією.

А тим часом в Іваньках уже темніє, весь люд, який щойно тут віддавав молитовну шану, розійшовся по своїх домівках, заховавши у серці ті зворушливі хвилини спілкування з нашою трагічною і героїчною історією, то ж і я, після своїх роздумів, збираючись відходити, встаю, ще раз кланяюсь, і цілую ту святу могилу, яку зараз оточать нічні сутінки, і вона знову зі своїм болем мріями і пам’яттю залишиться на самоті, і хіба в тому містичному світі буде вести розмову про свою долю з іншими такими ж святими могилами, що покояться десь по наших лісах і селах.

Бережімо їх пам’ять!!!

Степан Івасейко

 

 

 


Copyright © Блог Василя Кондрата (Vasyl Kondrat Blog). All rights reserved.